ЛЕГЕНДИ

Легенда про вирій

Колись давно, коли птахи ще вміли говорити, трапилася ця іс­торія.

Одного разу, коли в ліс прийшов Холод і став лякати мешканців, що заморозить їх, зібрались птахи на раду. Сіли вони на кремезному дубі, що ріс над берегом, і заговорили. В озері плавали Лебеді. А вода була така холодна, що вони аж похворіли. Стали птахи скаржитись на Холод, що весь час дошкуляє їм, і на Голод, який сказав, що поморить їх незабаром.

— Що його робити? — запитав Соловейко. — Я боюся, що помру.

— Я вже хриплю, горло в мене болить, — підтримав його Жайво­ронок, — а без пісні я жити не можу.

Сумно стало птахам, страшно. Лебідь аж заплакав:

— Ой, мені теж страшно!

Треба вміти жити. Вчіться в мене. Я за себе не боюсь, — мовила Сорока.

— Головне — ближче до людей перебратися, а там уже не пропаду: десь вкраду кусок хліба, десь біля курей пшеницею поласую. Не біда!

Подивились на Сороку здивовані пташки.

— Як це «вкрасти»? Як це «ближче до людей»? Ми любимо ліс і житимемо тільки тут.

Та ось підлетіла до них Зозуля і сміливо заявила:

— Я чула, що є така країна пташина — Вирій. Там тепло, тож, хто хоче, летімо! Ми, Зозулі, летимо першими.

Страшно пташкам залишати рідні місця, та робити нічого. Стали вони збиратись зграйками і готуватись до подорожі. Але не всі птахи повірили Зозулі. Вони придбали собі теплі шубки і полетіли за Соро­кою.

Відтоді кожної осені птахи відлітають у Вирій, а найсміливіші залишаються зимувати в наших краях.

Легенда про лелеку

Це давня легенда. Колись на світі панували звірі, а люди тільки-тільки з'явились з глини.

Дуже-дуже давно, коли народилась перша дитина, зібрались усі звірі, птахи та риби і стали радитись: а хто ж принесе її батькам.

Першим вийшов цар звірів Лев, і сказав:

- так, як я є царем над усіма звірами, попрошу доручити цю справу саме мені. Я сам принесу людям їхнього первістка.

Усі погодились, але виникла проблема, потрібно було далі перенести дитину через Море-Океан. Лев не міг впоратись сам. Тоді з води випірнула Риба-Кит і мовила:

- я перенесу людське дитя на своїй спині, хай Лев тільки донесе його до Моря-Океану.

Добре,- сказали звірі. - Але за Морем-Океаном є великий непрохідний Ліс-Праліс, потрібно якось перенести немовля і через нього.

Тут наперед вийшов чорний Орел.

- Я перенесу через Ліс-Праліс.

Звірі погодились, та старий Вовк заперечив:

- ти Орле, - сказав він, - незаперечно, самий сильний і сміливий птах, літаєш вище усіх, але Ліс-Праліс дуже великий. Чи вистачить тобі сил донести дитину, подолавши таку відстань?

Орел задумався. Так, він самий сильний, літає найвище, його усі бояться, та віддаль була дійсно великою.

- Гаразд, - погодився Орел. - Дійсно, це для мене може стати перешкодою. Тому, замість мене полетить Лелека. Він долає дуже великі відстані, він подужає.

Наперед вийшов білий-білий Лелека. Поклонився усім присутнім, та подякував за честь і довіру.

- А для того, щоб тебе ніхто не посмів зачіпати чи ображати по дорозі, - мовив далі Орел, - я дам тобі свою відзнаку.

І провів своїм чорним крилом по крилі Лелеки. Кінчики крил білого Лелеки почорніли - тепер усі знали, що то ознака Орла, і не варто зачіпати цю птицю.

На тому й порішили.

Так, як час був уже пізній, вирішили відправити усіх в дорогу наступного ранку.

А зранку впав сніг - прийшла Зима.

Звірі знову зібрались і зажурились. Як бути тепер? Зима, Сніг та Мороз можуть зашкодити.

Думали, думали і вирішили, що необхідно сповити дитину в білі пелюшки. Саме білий колір захистить, зігріє та сховає немовля від зимової негоди. Та і Лелека також білий - зима його не помітить.

Так і зробили звірі. Спочатку Лев приніс дитину до Моря-Океану, потім Риба-Кит несла її на своїй спині, а далі Лелека переніс через Ліс-Праліс. Немовля було закутане в білі пелюшки і Зима не помітила ні її, ні білого Лелеку. А чорні відзнаки на крилах птиці відлякували недоброзичливців.

З того часу і повелось, що дітей нам приносить Лелека, бо люди його бачать останнім. Насправді ж до цієї справи причетні і інші звірі, як от Лев чи Риба-Кит. І навіть, коли настає Зима, вона не може завадити. Тому, що білий колір ховає усіх від її негод. А Лелека прилітає і взимку, просто його не видно...

Сумна пісня солов’я

Легенда Поділля

Якось один купець зловив у лісі солов’я, приніс додому й зробив йому дуже гарну клітку. Була та клітка із срібла, золота й коштовного каміння. Посадив купець солов’я в ту клітку й приставив до нього чоловіка, щоб наглядав за ним.

Був у того купця чудовий сад, а в ньому стільки квітів, що очі розбігалися. Посередині саду був водограй, до якого спускалися сходи.

Купець поставив клітку поблизу водограю й щодня вранці та увечері приходив милуватися соловейком. А соловей тільки сумно дивився на небо й жалібно співав. Знайшов купець чоловіка, який знав пташину мову, і привів його до солов’я, хай розгадає солов’їну пісню.

Послухав чоловік солов’я і каже:

— Хазяїне, соловей співає: « Вітчизна моя, гніздечко моє, я без вас не можу жити».

Минали дні, і соловей співав ще жалібніше. Тоді купець відімкнув клітку й випустив солов’я на волю, а сам разом з чоловіком, який знав пташину мову, сів на коня й поскакав услід за солов’єм. А він зійшов згори, перетнув долину, переплив річку, напився із джерела води й знову вирушив у дорогу.

Довго йшов чи недовго, аж нарешті дістався до дерева, яке стояло в лісі, побачив своє зруйноване гніздо й заспівав:

— Вітчизно моя! Ти найкраща, наймиліша.

І з того дня соловей став вільно співати й славити своє гніздо.

Соловей

Колись давно соловейки не жили на наших землях. Гніздилися вони в далеких краях і не знали дороги в Україну. Але що були солов’ї дуже співучими, то літали по всьому світу, збираючи пісні різних народів для індійського царя, у саду якого вони жили.

  Залетів колись один із солов’їв в Україну і сів одпочити у якомусь селі. Почув пісні цього народу і стрепенувся - таких зворушливих пісень він ще не чув.

  І з того чоловіка зробився дятел, який усе скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік цюкав сокирою.

  З усіх земель зліталися солов’ї до царського саду, співаючи йому різноманітних чужоземних пісень. Але цар вже не раз їх чув і тому нудився. Аж ось під вікном заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув і звелів тому солов’ю співати день і ніч...

  Зачудовані солов’ї навесні гуртом полетіли в Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію.

  Тепер саме в Україні вони висиджують своїх пташенят, щоб ті від самого народження слухали найкращих у світі пісень.

Жайворонок сонечку допомагає

В дрімучому лісі і в глибокому яру ще лежить холодний сніг. Спить підсніжник під торішнім листком. Синіє лід на ставку.

  Тільки на схилах горбків розтав сніг, побігли струмочки. В синьому небі заграло ясне сонечко.

  Вийшла з хати маленька дівчинка Маринка і побачила сіру пташечку в небі. Пташечка співала, ніби срібний дзвіночок на крилах піднімала, а він тремтів, тремтів.

  - Мамо, що це за пташечка співає? – запитала Маринка.

  - Жайворонок, - відповіла мама.

  - Чому ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніг лежить…

  - Жайворонок сонечку допомагає, - відповіла мама.

  - Як же він допомагає? – Здивувалась дівчинка.

  - Коли жайворонок летить в синє небо, воно стає теплішим.

 Легенда про зозулю

Наснивсь зозулі голуб. Причарував її своїм воркотінням. І постукала в зозулине серце надія: "Це саме той, кого прагнула моя душа все життя!".

- "Тобі не потрібен цей чужеземець" - стверджували зозулині родичі: "Не вір йому". Та зозулька все відмахувалась:"Ви лише заздрите". 

Настав день, коли зустріла пташка того, що з*являвся у снах частенько. Затьохкало радісно серденько при голубиному воркотінні: "Ми будемо разом і  ніщо не роз’єднає нас". Скрізь зозулю супроводжував коханий. Та настав день розлуки.

- "Це ненадовго", -втішали один одного.

- "Це ненадовго", - втішали себе. Дали між собою обіцянку, що будуть надсилати свої пір’ячка один одному, поки знову не поєднаються.

Та ось, раптом, до зозулі повернулась пір’їна, яку вона вірно відсилала для коханого щодня.

- "Нічого особливого" - , втішала себе пташка, та відіслала йому пісню - найдорожче, що мала. Але і пісня повернулась. І заплакала гірко зозулька. З тих пір не літає по літніх садах, не співає веселі пісні, а сидить у своєму осінньому, та нарощує втрачені пір’я, будучи пророком чужих доль.

Така ось казка-бувальщина, малята та немалята.