Перший урок "Добротворення – наша мета"

Добротворення – наша мета

Віддай людині крихітку себе.

За це душа наповнюється світлом

                                                       (Ліна Костенко)

Мета: розвивати та виховувати особистість з наступними життєвими компетентностями:

• громадянська позиція;
• доброта, милосердя, щирість;
• стійкість перед труднощами; 
• вміти знаходити нові рішення; 
• нести відповідальність; 
• вміти співпрацювати і працювати в групі; 
• приймати рішення - улагоджувати розбіжності та конфлікти; 
• вміти домовлятися;
•  організовувати взаємозв'язок минулих і справжніх подій;
• критично ставитися до того чи іншого аспекту розвитку суспільств; 
• вміти протистояти непевності та складності. 

На уроці учитель продовжує формувати уміння врівноважувати у свідомості учнів різні точки зору;уміння піддавати ідею м'якому скепсису;

робити перевірку окремих ідей щодо можливості їх використань;

моделювати систему доказів, на основі яких базуються різні точки зору;

робити переоцінку та переосмислення понять та інформації.

 

                             Хід уроку

Слово вчителя

Шановні учні, рада вас привітати зі святом Першого Дзвоника і хочу вам побажати Добра.

На нашому першому уроці маю намір поспілкуватися саме на тему добра, доброчинності, добротворення. Дозвольте розпочати розмову з проповіді диякона Георгія Максимова «Роздум про доброчесність» (Переказ змісту)

 

«Будь-яка людина бажає, щоб її оточували хороші речі. Якщо є можливість, вона завжди вибере хороше взуття, хороший одяг, хорошу квартиру. І якщо у неї таке ставлення до неживих речей, то тим більше воно проявляється в стосунках з людьми. Дійсно, кожен хоче, щоб його оточували добрі люди – порядні, чесні, вірні, добрі. Але ж якщо так ми ставимося до того, що нас оточує, то тим більше це повинно торкатися і нас самих: ми повинні хотіти і самі бути кращими.

 

І, напевно, кожен цього хоче. Кожен хоче, щоб його назвали "доброю людиною", і обуриться, якщо його назвуть "поганою людиною". Ніхто в дитинстві не мріє стати лиходієм. Усі люди тягнуться до добра. Але проходять роки, і, як правило, все більше позаду помилок, і все більше недосконалості накопичується в людині. А той ідеал, який був у юні роки, так і залишається недосяжний.

Чому так відбувається?

Є дві головні причини. Перша – неправильні стосунки людини з Богом. Бог – істинне благо і джерело всякого блага, тому недивно, що той, хто по своєму життю і справах не має з Ним спілкування, не може стати благим в досконалому значенні слова.

Друга причина – неправильне розуміння добра, його сенсу, його мети. Нерозуміння того, що є справжнє добро і чим воно відрізняється від помилкового добра, яке тільки здається добром, але не є ним насправді.

Відома така приказка: "Горбатого могила виправить". Вона висловлює думку грішних людей, переконаних, що той, хто укорінився в якій-небудь поганій звичці, вже не має шансу стати кращим. Цю приказку придумав той, хто не мав віри і хто хотів виправдати небажання мінятися.

Господь може виправити будь-якого горбатого – і у фізичному і в моральному плані. Щоб таке сталося, людина повинна наблизитися до Бога. "Наблизьтеся до Бога, і [Він] наблизиться до вас", – говорить апостол Яків (Як. 4, 8).

А наближення людини до Бога відбувається якраз завдяки вкоріненню в доброчесність, що супроводжується відмовою від гріха.

цінність кожного вчинку визначається тим, з яким наміром він здійснюється. Відома така історія. Троє робітників працювали на будівництві храму, переносячи цеглу. Кожному поставили питання: що він робить? Перший відповів: "Тягаю цеглу"; другий: "Заробляю гроші, щоб прогодувати сім'ю"; а третій сказав: "Будую храм". Таким чином, хоча зовні вони виконували одну роботу, але внутрішньо це було не так, і вага вчинку кожного з них змінювалася залежно від того сенсу, з яким він здійснювався. У очах сторонніх людей їхня справа була однаковою, але неоднаковою вона було в очах Бога, і неоднакове значення мало для душевних якостей кожного з них.

Отже, моральне значення справи залежить від того, з яким наміром його здійснює людина і заради чого або заради кого.

Ось допомагати хворим – справа добра. Але уявімо людину, яка допомагає хворим, проте використовує це як засіб для особистої наживи – просить у інших людей грошей для хворих, самим хворим передає крихітки, а велику частину забирає собі. Чи робить ця людина добро? Ні, вона просто гроші заробляє.

Чи окреслимо іншу людину, що також допомагає хворим. Вона не отримує за це ніяких грошей, проте піклується про те, щоб її добродійність була відома як можна більшій кількості людей через газети і телебачення. Чи робить ця людина добро? Ні, вона просто використовує це як засіб для отримання собі гарної репутації, людської слави, пошани.

Всяка справа, що здійснюється з корисливими цілями, не є добра справа по суті. Сюди ж можна віднести і той випадок, коли хто-небудь вигукує: "Ось, я йому стільки добра зробив, а він мені таку гидоту заподіяв"! – та ще додає: "Ось і роби після цього добро людям". Але що ці слова означають? Що людина і не робила справжнього добра, а шукала вигоди для себе, бажала прив'язати до себе облагодіяну людину, розраховувала на взаємність за принципом "ти – мені, я – тобі". Тут ті ж самі корисливі цілі, нехай користь полягає не в грошах або славі, а в розташуванні конкретної людини.

"Як плід, що погнив, даремний землеробові, так доброчесність гордого не потрібна Богу".

Отже, ніяка добра справа, що здійснюється з егоїстичних спонукань, чи то отримання грошей, слави або хоч би самовдоволення, насправді не є добром.

Кожен знає це, але багато хто прагне забути, відсунувши чим далі той момент, коли про смерть доведеться замислитися серйозно. А будь - які чесні роздуми про смерть неминуче призводять до двох головних питань: "Що залишиться після мене"? і "Що візьму я з собою"?. Смерть – той рубіж, який знецінює багато земних цінностей. Розумна людина розуміє, що ні гроші, ні маєток, ні слава, ні влада, ні рідні, ні друзі не супроводжуватимуть людину, що вирушає в дорогу. Усе залишиться тут, коли душа її піде на суд Божий. Майно дістанеться іншим, людська пам'ять зникне, тіло зітліє.

Але щире добро, зроблене людиною, не зникне і не зітліє, воно – те єдине, що вона може узяти з собою, що збережеться у вічності і що визначить її долю у вічності. Наші добрі справи залишаться з нами і на суді Божому свідчитимуть в нашу користь. Так про це говорить преподобний Єфрем Сирин: "Усе пройде, братія мої, тільки діла наші супроводжуватимуть нас. Тому приготуйте собі напуття для мандрів, яких ніхто не уникне".

 

Колективна робота

Як би ви визначили поняття «добро»? Чи згодні ви з таким визначенням? Що б додали або викреслили?

 

 

Слово вчителя

У. Шекспір писав:

Давайте подивимось, як визначається поняття «добро» у словнику.

Добро́ — категорія етики, якою позитивно оцінюють певну поведінку, явища чи події. Добро — благо, моральне, правильне, стверджувальне, позитивний початок, корисне, пожиточне. Протистоїть злу, поганому, руйнівному, негативному початку. Людській волі є властивим бажання добра, краси або правдивого щастя. Кожна людина гостро відчуває природне бажання добра, яке б зробило її правдиво щасливою.

ДОБРОЧИ́ННІСТЬ, ності, ж. Зроблене добро; корисний вчинок. Подякував панотець за доброчинність і пішов додому (Свидн., Люборацькі, 1955, 15); Є в нашому суспільстві вищий критерій оцінки всіх доброчинностей людей-— відношення їх діяльності до інтересів комунізму (Талант.., 1958, 170).

Благоді́йність, також харетативність, доброчи́нність — безкорисливе надання допомоги потребуючим, які не є пов'язаними з благодійником.

1. Приклади благодійності часто перетинаються з прикладами філантропії, хоча не всяка благодійність є філантропією, як і навпаки, не всяка філантропія є благодійністю.

Благодійність заснована як на волонтерській, так і професійній діяльності благодійників, благодійних організацій та благодійних фондів яка орієнтована на допомогу та покращення суспільства, окремих його верств чи осіб.

Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» містить визначення термінів:

• бенефіціар — набувач благодійної допомоги (фізична особа, неприбуткова організація або територіальна громада), що одержує допомогу від одного чи кількох благодійників для досягнення цілей, визначених цим Законом;
• благодійна діяльність — добровільна особиста та/або майнова допомога для досягнення визначених цим Законом цілей, що не передбачає одержання благодійником прибутку, а також сплати будь-якої винагороди або компенсації благодійнику від імені або за дорученням бенефіціара;
• благодійна організація — юридична особа приватного права, установчі документи якої визначають благодійну діяльність в одній чи кількох сферах, визначених цим Законом, як основну мету її діяльності;
• благодійна програма — комплекс благодійних заходів у сферах, визначених цим Законом;
• набувачі благодійної допомоги — фізичні та юридичні особи, які потребують і отримують благодійну допомогу;
• благодійник — дієздатна фізична особа або юридична особа приватного права (у тому числі благодійна організація), яка добровільно здійснює один чи декілька видів благодійної діяльності;
• меценатська діяльність — благодійна діяльність у сферах освіти, культури та мистецтва, охорони культурної спадщини, науки і наукових досліджень, яка здійснюється у порядку, визначеному цим Законом та іншими законами України.

Слово вчителя

 

Що таке доброчинність останнім часом взнали й відчули всі. Або, як добродійник, або як той, кому допомагали. Люди відкрили в собі якості, про які й не здогадувалися: жертовність, великодушність, милосердя. Кожен допомагає, як може, як вміє, як відчуває. А виявляється, доброчинність не лише потрібна тим, на кого вона скерована, але й самим добродійникам. Виявляється, що така діяльність має дуже позитивний вплив на організм людини.

 

Я переконана, що ви вже знайомі з поняттям «меценат».

Що ви знаєте про походження цього слова?

(Історія меценатства сягає віків, а почалось все ще при дворі Юлія Цезаря, де був на службі чоловік на ім’я Меценат.
Він був відомою людиною, адже Меценат виділяв гроші із власної кишені на благодійність. Вчинки цієї людини запам’яталися в історії, так що подальших «спонсорів» стали звати меценатами).

Меценатство існувало завжди і майже всюди, і Україна не була винятком. Так, наприклад, «золотими літерами» в народній пам’яті записані імена Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та багатьох інших. На кошти українських меценатів свого часу будувалися церкви й монастирі, друкувалися книги та рятувалися людські життя.

Розповідь підготовлених учнів.

Одним із найславетніших меценатів України був
Микола Терещенко (ХIХ ст.). Терещенко власним коштом відбудував ледь не половину тогочасного Києва. Переконайтеся самі: на його гроші побудовано міське училище ім. М. Терещенка (тепер — Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого), Політехнічний інститут (тепер — Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»), Міський музей старожитностей і мистецтва (Національний художній музей України), Троїцький народний дім (Театр оперети), Володимирський собор, і це далеко не все, на що витратив свої гроші Микола Терещенко.

Галшка Гулевичівна - одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи

Гулевичівна Галшка (Єлизавета, Галина) Василівна (22.12.1575 — березень1642, м. Луцьк) — одна з засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому.

Походила зі старовинного українського шляхетського православного роду Гулевичів, відомого від початку XVI ст. Дід Галшки, Федір Гулевич, 1540 р. був висвячений на луцького православного єпископа під ім’ям Феодосій. Його син Василь обіймав посаду підстарости, а з 1569 р. — воєводи Волинської землі. Наймолодшою дочкою Василя була Галшка. У 1594 р. вона одружилася з Христофором Потієм, сином єпископа Володимирського та Берестейського Іпатія Потія. По смерті Христофора у 1601—1602 pp. одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, мозирським маршалком, заможним українським шляхтичем із Полісся.

15 жовтня 1615 р. Г. Гулевичівна подала до київських городських книг фундуш (дарчу), в якій відказала власний двір із землею, зі всім добром з того двору і землі на ставропігійний монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським. Таким чином розпочала своє життя Київська братська школа.

Гулевичівну підтримали київські жителі, відомі вчені й культурні діячі того часу: Йов Борецький, згодом перший митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура, Памво Беринда, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький. У школі вони навчали дітей, укладали підручники, збирали бібліотеку. До Київського братства 1620 р. вступив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом». Київська братська школа, отримавши добрих вчителів і мужніх покровителів, швидко посіла провідне місце в культурному й суспільному житті України й незабаром перетворилася на Академію. Так розпочався відлік історії української aima mater вищої освіти, культури й християнського благочестя — Києво-Могилянської академії, яка набула міжнародного значення.

По смерті чоловіка Галшка повернулася до Луцька, підтримувала Луцьке братство і його школу. У 1641 р. Галшка склала тестамент, за яким майже все своє майно заповіла на Луцьку братську школу і Хрестовоздвиженську церкву, де й була похована. Варто зауважити, що при братських церквах ховали лише визначних членів братств, благодійників монастирів і шкіл, до яких, безперечно, належала й Галшка. Щодо єдиного сина Гулевичівни, Михайла Лозки, то він був ревним католиком і не підтримував добродійницьких починань своєї матері; незважаючи на два шлюби, Михайло помер бездітним, і лінія нащадків великої української меценатки на ньому урвалася. 

Щороку в день іменин Галшки Гулевичівни, 22 грудня, її поминали як фундаторку Києво-Могилянської академії. Сьогодні у відродженій Києво-Могилянській академії — Національному університеті «Києво-Могилянська академія» ім’я Галшки Гулевичівни стоїть першим серед почесних її засновників.

Бесіда з учнями.

Хто такі місіонери?

Місіоне́р — проповідник певної релігії чи вчення, який поширює їх в середовищі, де раніше вони були не відомі, перш за все в інших країнах, де раніше подібні релігії чи вчення не були поширені. Місіонерство є частковим випадком проповідництва, місіонерство виникає і є можливим тоді, коли одночасно існують суспільства, де певні вчення розповсюджені, і такі де вони не поширені. Виникає бажання поширити своє вчення на «неосвоєні» території, долучити до нього нових послідовників. Місіонерство було (і до певної міри є) чи не головним способом поширення релігій. Саме завдяки діяльності місіонерів була християнізована більша частина Європи, іслампоширився в Індонезії, буддизм — в Китаї та Південно-Східній Азії тощо.

Місіоне́рство (від лат. missio — «доручення», «надсилання») — діяльність релігійних організацій та їхніх членів, що офіційно спрямована на навернення іновірців до свого віровчення.

Першими розгорнули місіонерську діяльність буддисти (3 століття до н. е.); вона стала характерним для християнства та ісламу. Насадження католицизму було ідеологічим прикриттям німецького феодально-колонізаторського наступу на Схід: місіонери брали участь у хрестових походах, сприяючи здійсненню політичних і торговельних цілей західно-європейських феодалів. У 15—19 ст. місіонерство, у тому числі протестантське, допомагало колонізаторам загарбувати й «освоювати» нові землі. У період краху колоніальної системи місіонерство стало активним провідником політики неоколоніалізму. (Вікіпедія)

 

Слово вчителя.

Мабуть, у вас виникло питання: «А до чого ми згадуємо місіонерів, релігійність?»

А справа у тому, що тема місіонерства для України не нова – свята рівноапостольна велика княгиня Ольга поширювала віру, будувала церкви і проповідувала, – каже о. Іоанн Горіа. – І онук її, святий рівноапостольний князь Володимир Великий, коли прийняв християнство, усім серцем сприйняв слова Священного Писання: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Мф. 5, 7). Святий князь почав творити безліч добрих справ і наказав бідним і нужденним приходити на княжий двір, щоб брати все їм необхідне – їжу, питво та навіть гроші. І сам виходив до цих людей – сидів з ними, також їв, розмовляв та повчав їх – був з ними на рівних.  А тим, хто через неміч не міг дістатися до його двору, рівноапостольний Володимир наказав розвозити поживок. Ось за таку доброту й ласку народ прозвав князя Володимира Красним Сонечком.

І преподобні Антоній, Феодосій та інші Києво-Печерські чудотворці робили багато добрих справ милосердя в служінні ближньому – підносили молитви та зціляли від різних недуг, не володіючи багатствами, давали милостиню та допомагали убогим

Створення Марфо-Маріїнської обителі милосердя в Києві почалось у перші дні березня з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія. За традицією, покладеною великою княгинею преподобномученицею Єлизаветою Феодорівною, яка заснувала Марфо-Маріїнську обитель в Москві у 1909 році, тепер київські дівчата та жінки, які дають обітницю служіння в сестринстві, нестимуть послух догляду за хворими і немічними та проводитимуть місіонерську роботу. З часом вони зможуть прийняти в цій обителі чернечий постриг або ж продовжувати жити мирським життям за християнськими заповідями.

Духівником обителі Предстоятель призначив протоієрея Іоанна Горіа – настоятеля храму ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» в Одесі, де Марфо-Маріїнська обитель успішно діє з 2014 року.

Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій благословив сестер новоствореної Марфо-Маріїнської обителі

«Духовна бідність – вона скрізь: і в багатого, і в бідного»

Сьогодні не залишилось людини, яка б не знала, хто такі волонтери. Ми з вами кожен рік приймаємо участь у волонтерській діяльності, коли збираємо речі та іграшки для сирітських будинків, коли допомагаємо армії, пенсіонерам, ветеранам.

 Волонте́рство, або волонте́рська дія́льність (від фр. volontaire (доброволець) → лат. voluntarius → лат. voluntas (вільне волевиявлення) → лат. volō (бажання, намір)) — добровільна безкорислива суспільно корисна діяльність. Може здійснюватись і окремими людьми, і організаціями^[1][2][3][4].

Закон України «Про волонтерську діяльність» визначає її як добровільну неприбуткову соціально спрямовану діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги (безоплатних робіт та послуг). Згідно з цим законом, волонтерська діяльність є формою благодійної діяльності і ґрунтується на принципах законності, гуманності, рівності, добровільності, безоплатності та неприбутковості. Вона не включає діяльність, що здійснюється на основі сімейних, дружніх чи сусідських відносин^[5].

Волонтерство є однією з форм благодійності і однією з підвалин громадянського суспільства. За деякими оцінками, кожного року в світі у волонтерській діяльності беруть участь понад 100 млн осіб, і в багатьох країнах вона забезпечує 4-8 % ВВП. З 1985 року щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера^.

 

Сьогодні ми переживаємо і є свідками нелегких, складних часів. Живемо по-різному:є більш забезпечені, а є люди, які не кожен день мають, що поїсти. Перебуаючи у гонитві за черговим смартфоном, айфоном, планшетом, чи замислюємося над тим, що хтось потребує нашої допомоги, щоб вижити, не померти, мати можливість бачити схід сонця…

 

 

 

 

Бесіда з учнями

Ви згодні з висловом? Обґрунтуйте свою думку.

 

 

Перегляд короткометражного фільму «Дар».

Бесіда.

(https://www.youtube.com/watch?v=SZwJ7F8RpuM)

 

А чи вірити ви в добро? Чи варто займатися добротворенням?

Прошу висловити свої думки за принципом Так-Ні ( технологія ТРИЗ) (Наприклад, перший учень каже, що займатися добротворенням варто, бо саме тоді людина відчуває свою значимість. Наступний підхоплює фразу «відчуває значимість» і продовжує: «Відчуває значимість, коли піклується про себе, бо піклуватися про всіх неможливо – всім не допоможеш». Третій – всім не допоможеш, але якщо допоміг хоча б одному, то варто жити і т.д. )

 

 

Підведення підсумків.

 

 

 

 

 

 

 

Групова робота

Клас поділяємо на 4 групи. Одні працюють над першим висловом, інші – над другим.

 

 

 

 

Рефлексія

Чи легко робити добро?

Слово вчителя