Приклад біографічної розповіді з використанням стратегій критичного мислення та сторітеллінгу

Вивченню творчості Лесі Українки у школі відводиться чималий час, а її велична постать і дотепер обростає легендами та домислами, які ледь мають хоч якесь відношення до реального життя жінки. Ми вирішили поглянути на біографію великої поетеси під іншим кутом та показати, як вчитель може розповісти учням про її життя за допомогою сторітелінгу.

Така подача матеріалу покращує запам’ятовування. Використовуйте її у процесі підготовки до ЗНО, таким чином ви налаштуєте учня на сприйняття творчості авторки. До речі, подібна методика суголосна зі стратегіями критичного мислення, про які ми неодноразово згадуємо у нашому Журналі. Погляд на письменника як на людину дозволить з більшим розумінням поставитися до митця, зняти завісу, за якою «сховані» усі хрестоматійні митці та уникнути шароварщини.


Коли Сергій Мержинський помирав в неї на руках, вона чекала на зізнання в коханні. І він зізнався. З останнім подихом пролунало таке жадане зізнання – «Я вже давно люблю...». Але не Лесю. Вона росла у сталевих руках материного контролю. Вона мріяла стати архіваріусом, а їй відмовляли. Вона хотіла грати на роялі, але хвороба змусила назавжди відмовитись від улюбленої справи. Доля щоденно перевіряла жінку на міцність.

Уявити, як Леся Українка все це пережила, складно. Її рятувала творчість. Як у ту ніч написана біля ліжка смертельно хворого коханого поема «Одержима». Але якби не всі ці біди, чи знали б ми Лесю Українку саме тою Залізною Леді українського творчого Олімпу?  

Індиго кінця ХІХ століття

Мати Лесі вважала дівчинку малорозвиненою та приділяла весь свій час старшому сину Михайлу. Дівчинку навіть не віддавали до школи, вона навчалася дома за складеною матір’ю програмою. Отак ще змалечку Українка дізналася, як воно, жити з домашнім абьюзером.

Хоча на перший погляд здається, що Лесі з самого народження випав щасливий квиток – вона народилася у дуже відомій родині. Її матір’ю була знана поетеса Олена Пчілка, а батьком – освічений поміщик Петро Косач. У їхньому будинку завжди було багато відомих гостей: брат Олени Пчілки Михайло Драгоманов, Іван Франко, Панас Мирний та багато інших. Про таке оточення багато хто міг тільки мріяти! До речі, саме Франко згодом скаже про Українку, що вона «чи не єдиний мужчина в українському письменстві». Погодьтесь, досить сумнівний «комплімент» для молодої жінки. Втім, Франко принаймні був щирим. Такої розкоші, як щирість, Леся у буденному житті знала небагато.

Сама Леся була справжнім вундеркіндом, а то й взагалі дитиною-індиго (а може, вона випередила свій час років на сто?). Дивіться самі: читати вона навчилася вже в чотири роки, в шість – майстерно вишивала, а в дев’ять написала свій перший вірш. Вона знала декілька мов, а у дев’ятнадцять років написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Але Олену Пчілку досягнення дочки не дуже цікавили, вона була зосереджена на синові. У сучасному світі діти мали б усі шанси не поділити увагу батьків та зненавидіти один одного, закінчивши конфлікт в кабінеті психотерапевта. Але, як не дивно, брат з сестрою навпаки дуже зблизилися, для них навіть вигадали спільне ім’я – Мишелося. Михась обожнював сестру, відчував несправедливість матері. Але що він міг зробити, окрім як подарувати свою любов сестрі? І Леся це цінувала. До останнього його подиху.

Хвороба

Коли у 1881 році Леся вперше пожалілася на те, що у неї болить нога, її почали лікувати масажами та ваннами. Але згодом біль перейшов у руки. Родина звернулася до лікарів і ті, після довгих обстежень, поставили діагноз: туберкульоз кісток. На той час ця хвороба була невиліковною.

 

Леся Українка була дуже допитливою дитиною та, здається, нічого не боялася. Вона запросто могла серед ночі втекти до лісу аби побачити русалку та інших чарівних істот. Можете уявити щось подібне сьогодні? Але саме допитливість за іронією долі їй і зашкодила. Коли дівчинці було 9 років, вона знову ж таки самовільно втекла на річку, аби подивитися на свято Водохреща. В результаті в неї дуже намокли ноги, що і стало причиною тяжкої хвороби, з якою мисткиню асоціюють і дотепер, наче це найбільша її заслуга чи візитівка.

На щастя, родина Косачів мала достатньо грошей для лікування, принаймні на декілька років. Саме завдяки цьому жінка змогла прожити 42 роки, хоча померла у страшних злиднях, покинута світом та друзями.

Чоловіки

1898 Леся познайомилася за своїм майбутнім чоловіком, Климентом Квіткою. Вони довго працювали разом, збираючи фольклор, а потім обвінчалися. Але рідні поетеси сприйняли цей крок негативно та вважали шлюб мезальянсом. Ще б пак, вона – відома письменниця, а він – бідний чиновник низького рангу. Та ще й на 9 років молодший за неї!

 

Насправді Лесю Українку не вважали красунею: до тогочасний стандартів вона не дотягувала. До того ж аж ніяк не на руку була їй і хвороба: про неї було відомо. А отже, багато хто вважав її дуже кволою та слабкою жінкою, яка мало не прикута до ліжка. Насправді ж все було не так погано. Відомий громадський діяч Михайло Павлик так згадував про неї: «Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю й тонким розумом. Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. Для свого віку це – геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!».

Але до зустрічі з Климентом Леся вже закохувалась. Про Сергія Мержинського знають всі, але й до нього вона мала романтичні стосунки. Першим коханням Лесі став Максим Славинський, той самий, якій пізніше став одним з керівників Центральної Ради та послом УНР у Празі. Але у їх стосунках з Лесею не було жодного революційного забарвлення, вони просто перекладали разом Гейне. Почуття до Славінського надихнули поетесу на написання таких чудових віршів як «Стояла я і слухала весну», «Горить моє серце», «Сон літньої ночі».

Втім, почуття до Славінського стало лише блідою тінню у порівнянні з коханням до Сергія Мержинського. Знайомство їх відбулося в Ялті в 1897 році, куди обоє приїхали на лікування. Мержинський також хворів на туберкульоз, і його стан був дуже тяжким. Але це саме той чоловік, який круто змінив долю жінки. Передусім саме жінки. Адже їх стосунки є символом трагічного нерозділеного кохання. Але без Мержинського сьогодні ми б не знали Лесю Українку драматурга, адже саме він доклав зусиль, аби сцену побачила «Блакитна троянда».

 

Хто б міг подумати, але спочатку Сергій Лесі зовсім не сподобався. Вона навіть довго говорила про те, що між ними просто дружба, хоча насправді давно вже закохалася. І все б нічого, якби сам Мержинський також не був впевнений, що вони просто друзі. До речі, так і не відомо, чи здогадувався він, що Лесине ставлення до нього змінилося.

Після смерті Мержинського Леся Українка не могла й уявити, що покохає когось знов, але зустріла Климента Квітку. Він дійсно кохав її, та постійно доводив це, знаходячи гроші на лікування та домовляюсь про консультації у кращих лікарів в Єгипті, Греції, Австрії та Німеччині. Проте все марно, хвороба продовжувала прогресувати. Подружжя було свідомими чайлдфрі. Обоє хворіли, обоє не могли собі дозволити привести у цей світ дитину і залишити її сиротою. А може, Леся так і не розлюбила Сергія?...

Леся Українка і Ольга Кобилянська 

Спекуляцій на тему стосунків Леси Українки та Ольги Кобилянської було дуже багато. Висновки про те, що між жінками було щось більше, ніж дружба, сучасні літературознавці зробили на основі листування. Проте ніяких підтверджень тому, що дві великі письменниці були коханками, не було. Більше того, дружні стосунки між ними зав’язалися саме на ґрунті нещасливого кохання до чоловіків: Леся не могла забути Мержинського, а Ольга страждала за письменником Осипом Маковеєм.

Проте не можемо не визнати, що Леся Українка була дуже освіченою та прогресивною для свого часу жінкою. Саме тому можна допустити, що вона б однозначно виступила за права та свободи всіх людей незалежно від статі та сексуальної орієнтації.


Леся Українка померла 1 серпня 1913 року. В неї не лишилось друзів, не лишилось грошей, шанувальники кудись зникли, але нагадували про себе ті, хто давав хворій жінці гроші в борг. В неї не лишилось нікого, крім її Климента, написаних та ненаписаних творів та пекучого болю.

Вона пережила стільки, що не кожен у змозі витримати - щоденна боротьба з собою та обставинами, перепони, втрата коханого, нерозуміння світу, прагнення досягти свого внутрішнього ідеалу. І все це привело її до безсмертя.

Підписуйтесь на нас у Telegram https://t.me/naurok
Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
Поширити у соціальних мережах
facebook viber telegram Twitter
Коментарі

Щоб залишити свій коментар, необхідно зареєструватись.

  1. СЕРДУНИЧ Любов
    ЛЕСІ
    Ось ми і ровесниці з Тобою,
    Стрілись віком на межі століть.
    Ти пішла такою молодою,
    А Твій біль уже й мені болить.

    Та Твоя вступає в душу сила
    І відвага будиться на клич,
    Як огні досвітні засвітили
    По-новому на межі сторіч.

    Приїзди до мене, Лесю, в гості!
    Хай торкнуся сильної руки
    І почую віщий мужній голос.
    Підем весну слухати й віки.

    Я б Твоєю сéстрою назвалась,
    СЕстрою безсмертної Косач.
    Бо для мене це до болю мало:
    Лиш читач Твій. Але все ж – читач!

    Приїзди до мене в гості, Лесю!
    Знову на Поділля приїзди!
    Де Твоя чудова мова ллється
    І цвітуть черешнями сади.

    Де село здається милим раєм
    І лунає Пісня Лісова.
    Ти ж не вмерла: те, що не вмирає,
    Маєм в серці, в пісні, у словах!
    (© Любов СЕРДУНИЧ, 2000)