Позакласний захід з української літератури для старшокласників на тему "Розстріляне відродження. Урок після уроку. Урок-композиція."

Позакласний захід з української літератури для старшокласників

Тема: Розстріляне відродження. Урок після уроку. Урок-композиція.

Мета: розширити лінгвістичну палітру з історичної та літературознавчої тематики; формувати навички висловлювати та аргументувати власну думку, толерантно ставитися до іншої точки зору; оцінювати наслідки втручання влади в мистецький процес; розвивати дослідницькі здібності, критичне й образне мислення школярів; прищеплювати почуття поваги до історичного минулого України.

Обладнання. Стенд «Сьогодні на уроці», на якому світлини митців, їх збірки.

Хід уроку.

1. Вступне слово вчителя.

«Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину» (Олександр Білецький, український літературознавець).

Ми уже знаємо про 20-і роки з уроків і літератури, і історії. Давайте спробуємо визначити слова, які, на ваш погляд, найточніше характеризують цей період (Орієнтовні відповіді учнів: розмаїття, різнобарвність, мінливість, трагічність, дискусійність, пошук, полярність поглядів тощо).

Наш сьогоднішній урок нестандартний, і пройде він у формі композиції.

1-ий учень.

20-ті роки ХХ ст. На літературному небосхилі яскравими зорями спалахує талант українського письменництва; то була доба  буйного розквіту національної культури . Але недовго тривав той розквіт . Сталінські яничари побачили в цьому загрозу власному існуванню. Літературна полеміка набула політичного цькування . Під корінь почала вирубуватись українська культура. Нищівного удару було завдано по носіях тієї культури – українських письменниках. Дамоклів меч завис над ними . 

 Кожен із визначних діячів Розстріляного відродження відчув на собі репресивну машину тоталітарної системи. Біографія майже всіх митців цього покоління завершується словами "розстріляний", "загинув у засланні", "наклав на себе руки". А ті, кому вдалося вціліти, вже ніколи не змогли творити так само сміливо й самобутньо, як під час цих буремних років.

Відеосюжет «Кого ж назвали так?»

Вчитель.

"Розстріляне відродження" — наш урок про тих, кого система зламала або знищила. Це не тільки прекрасні вірші та новели, які нікого не залишать байдужими, це пам'ять про геніальних людей, які не знали страху і у найтемніші часи мали сміливість говорити правду.

2-ий учень.

Щезали здебільшого вночі. А вдень розповзались тривожні чутки про підступні акції «ворогів народу» . Отак близько 500 українських письменників потрапили у місця «не столь отдалённые», де не те що писати , а й думати заборонялось під страхом смертної кари , де невтомні жорна репресивних органів перемелювали мільйони: нашу надію, наше майбутнє, нашу культурну еліту.

3-ій учень.

Микола Хвильовий, м’ятежний співець революції в своїх «Арабесках» пізнав , як сам і признавався, «радість бунту проти логіки» .А бунтував повсякчасно: проти традицій, які сковували творчу фантазію митця, проти ідеологічних нормативів і казенно – бюрократичних вказівок – як писати і про що писати, бунтував проти самого себе.  І треба ж було долі обійтися так химерно з цим талантом! Революція, яка його народила і безтямно закохала в себе, згодом зрадила свого обранця, і він від розпуки, відчаю, безнадії і безвиході своєю смертю спробує її закликати до милосердя, змилостивитись над своїми фанатичними лицарями.

4-ий учень.

Згадує Юрій Смолич.     13 Травня 1933 року. Ранок був напрочуд гарний . Ми сиділи з Вражливим у моїй кімнаті, навпроти  - вікна квартири Хвильового.

-  Не заздрю я Миколі. Що ж йому тепер робити?                                                                                                   – Вчора ввечері арештовано Ялового – найближчого друга Хвильового.  – За що , за що могли арештувати Мишка?                                                                                                                                                                 – Чи могли ми відповісти на це питання? Що ми знали? Що ми розуміли? Знання прийшло пізніше , а розуміння ще за чверть століття.                                                                                                                                                – Коли вночі, під час трусу , я сидів проти нього , нам не дозволяли балакати, але я дивився на нього запитливо, а він тільки розводив руками. Він не розумів сам.                                                                                    – І ми знову мовчки дивилися у вікно . було видно, як Хвильовий  пройшов у свою кімнату , і як раптом усі присутні в їдальні зірвалися і кинулися до Миколиного кабінету. А потім почувся крик: «Хвильовий застрелився ! Допоможіть…» Ми вбігли в кабінет . Хвильовий сидів за столом , а перед ним лежав білий папірець , посмертна записка. В ній було : «Арешт Ялового – це розстріл нашої генерації. Нічого не розумію! Ми  завжди були справжніми комуністами. Невже за це? Хай живе комунізм! Микола Хвильовий».

3-ій учень.

     Потім понад півстоліття ж його ім’я якщо й згадувалось , то неодмінно як «ворог народу», «ідеолог фашизму», і навіть  «фашист» . Саме ім’я Хвильового стало лайкою. «Хвильовістом» почали називати мало не кожного , хто серйозно замислювався над долею української національної культури. Але він ніколи не молився на фальшивих і чужих богів. Він обрав смерть.

 

    Інсценізація уривка із драми Куліша «97».  

 Розмова за столом. Заходить Орина.

  -Орина: Здрастуйте. Бачте, по миру побираюсь. Такий голод

- Панько: Голод скрізь, бабо.

 Орина: Я й подумала : завітаю до комітетських. Хоть самі вони без хліба, дак хоть теплим словом скажуть.

Копистка:  Сідай випий, мамашо, як їсти нема що

Орина (випила): Хай же вам Бог ласку духу свого пошле!

Копистка: От якби він замість духу та лантушок борошна кинув. А духом ми вже давно живемо

Ганна: А то правда, Орино, що ти, кажуть, кота зварила?

Орина (плаче):  Коли ж п’ятеро дітей. Од першої пречистої без хліба. А тут і Оленка померла

Панько: Не інтересно! Годі! Набридло мені усе це. Щодня у сільраді той помер , а той помирає, а той пухне. Дурні ми були, що дали хліб вивезти! Ходили , шукали, трусили , а що нам за це? І обще революція не інтересна стала.    (входить Смик)

Смик:  Не інтересна , кажеш? Ось я тобі розкажу. Навіщо ти написав Гирі посвідчення, що його млин ціле літо не молов.? Бо за його дочкою віявся….і продавав наше більшовицьке движення.

Панько:  Хто продавав? Ти докажи! Да й плювати я хотів на ці твої слова! (виходить).

Смик:  Ах ти ж …Юда –предатель! Хабарник! Гад! Гирі продався і революцію продавав по шматочку….

  Копистка:  Аж тепер я бачу, який ми ще темний народ. То був урядник, хабарі брав, а тепер свій брат спотикається.

  Смик:  А тепер слухайте. Ревком пропонує в церкві взяти золоту чашу і обміняти її на хліб. Ходімте, будемо збирати підписи, хто погоджується. (встають, виходять)

 

1-ий учень.

Перед вами промайнула одна із сторінок творчості Миколи Куліша , українського драматурга  20х-30х років. На жаль, трагічна доля відвела йому лише десять письменницьких років . творчий шлях  Куліша обірвався раптово в 1934р. 7 грудня, вранці , письменника було заарештовано. Далі сліди його губляться, і навіть точна дата смерті невідома.

 

2-ий учень.

       Нехай комусь судився довший

       Шлях до останньої межі,

       Свій коротенький перейшовши,

       Не нарікатиму – я жив!

  Ці рядки належать  перу пристрасного поета, Євгена Плужника, в цих рядках – весь він, він, який любив село і знав його невиліковні рани. Страшні трагедії пережило українське село, з якою жорстокістю почалася громадянська війна, захоплюючи винних і правих.

Сідало сонце. Коливались трави.

Перерахував кулі – якраз для всіх!

А хто з них винний , а хто з них правий!

З- під однакових стріх.

В ім’я чого безслідно зникали з чиєїсь байдужої примхи династії хліборобів? Чи рівноцінною була ця плата за те сподіване і вимріяне суспільство рівності й справедливості.? Євгена Плужника ці сумніви і болі краяли повсякчасно.

4-ий учень.

  Згадує дружина Плужника «Його вважали песимістом, тільки це неправда. Він був великим життєлюбом. Але хіба він не бачив , що роблять з селом? Хіба ми не бачили , як в 32, 33 році лежали мертві на вулицях? Хіба ми не розуміли, що знищують українців, спочатку виморюють голодом, а потім і тюрмами , таборами.» Арешт Євген Плужник зустрів спокійно. Був готовий . після безпідставних арештів його колег, друзів то для нього не було несподіванкою. Був засуджений до розстрілу , який замінили на 10 років каторги. Це його, хворого на туберкульоз, висилали. Дружину з ним не пустили , хоч як просилася, сказали , що часи декабристів минули.

Читець.

  Уночі його вели на розстріл.

  Хтось тримав ліхтар , як смолоскип.

  На неголенім обличчі гострі волоски.

  Віддалік , немов цілком байдуже,

  Офіцер димок цигарки плів.

  Тільки неба хмарний, темний  кужіль

  Чув нудне і коротеньке – плі!

   Відбулось. Мета моя далека,

  Я такої смерті не боюсь!

  Зійде кров , немов всесвітня Мекка,

  Для твоїх майбутніх синіх блуз.

 

2-ий учень.

Коли було оголошено вирок, М. Рильський з  болем говорив: «Кого вони засилають! Та вони мозок України виймають, ногами топчуть». Вислана була і дружина репресованого Плужника , Галина Коваленко, без права жити на Україні!

Інсценізація.

• Я ваш слідчий. Як ви думаєте, чого вас сюди привели?
• Слухайте, мене самого це цікавить. Це якесь дике непорозуміння
• Тут ніяких непорозумінь не буває. А поки що запам’ятайте. Про вас нам абсолютно все відомо. Все абсолютно. Це раз.  2. Ви знаходитесь в органах НКВД , а по -простому в єжовських рукавицях. Ви знаєте , що це таке? Ні? Нічого, взнаєте.  3. Ви тут згниєте, і це залежатиме від мене, якщо ми з вами не поладимо.  4. Ми є  милостиві навіть до ворогів, якщо вони розкаюються, і безпощадні до всіх непокірних.  5. Не розраховуйте ні на яке милосердя. Ви жорстоко помиляєтеся, якщо думаєте , що з вами хтось тут буде панькатись. Вас , і не тільки вас, а всіх там… – тут роздавлять, як муху, і ніхто не жалітиме. В СРСР людей вистачить. 6 . З цієї тюрми нікому немає виходу. Це єдина тюрма у всьому світі, з якої немає виходу. Ви це мусите запам’ятати, якщо хочете упиратись і намагатись обдурити наше пролетарське правосуддя. І нарешті 7. У нас рука не тремтить . ви тут все скажете. Не скажете при пам’яті, то скажете без пам’яті. А скажете! Тут ще не було таких, щоб витримували до кінця. Ви зрозуміли? А тепер до діла. Отже , що ви нам скажете?
• Про що саме?
• Кинь дурня клеїти! Про твою контрреволюційну роботу. Кажи все, бо… бо як не  схочеш добром, то тебе примусять. Але я не раджу гратись з вогнем.
• Добре. Мені закидається пп.2, 6, 8, 10 і 11 статті 54. Це неправда.
• Тут тебе не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те , що я тобі начеплю. Ти ворог – і це основне. А раз ти ворог, то в тебе ж є спільники й однодумці? Є. так от вони теж мусять бути тут.
• Зі мною робіть що хочете , але щодо спільників….
• Ти даремно надієшся. Згниєш в тюрмі, але не вийдеш з наших лап.

    1-ий учень.

      Крізь таке пройшов не тільки автор цього автобіографічного твору Іван Багряний, але й десятки, сотні таких ,як він. Діялося це в часи сталінських репресій, то ж можна хоча б зрозуміти. А як зрозуміти те , що сталося мало не з сучасником нашим, з тим, який тільки народився в той страшний час, а творив в 60, 70, 80ті. І як же схожа його доля на  долю його попередників.

   3-ій учень.

      Василь Стус. В матеріалах слідства по його справі зазначалося: «Стус систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що плямують радянський державний лад, чинив це на грунті антирадянських переконань та невдоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом» .   Йшов 1980 рік.

Читець.

                                          Що тебе клясти, моя недоле? Не кляну. Не кляв. Не прокляну

                                          Хай життя – одне стернисте поле . Але перейти – не помину

                                          Дотягти до краю. Хай руками , Хай на ліктях, поповзом – дарма,

                                          душу хай обшмульгаю об камінь - все одно милішої нема

                                          за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за 

                                          землю цю, якою тільки й значу, і якою барвиться сльоза.

   3-ій учень.

    Це був уже третій арешт. І за що? За те , що боровся проти несправедливості? За те , що за кордоном його визнано і збірки видаються, а для батьківщини він злочинець?

Читець.

                                    Народе мій , коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза

                                    Розстріляних, замучених , забитих по соловках, сибірах, магаданах.

                                   Державо напівсонця, напівтьми , ти крутишся у гадину, відколи

                                   Тобою неспокутий трусить гріх і докори сумління дух потворять.

1-ий учень.

     47 років життя, із низ 13 – на засланні, під арештом , під слідством.

      Уривок із листа до друзів: «Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом, чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю надто катастрофічне духовне існування свого народу і не збираюсь сидіти, склавши руки. Зрештою , колись же докучить владі мучити нас за закритими дверима судових процесів»

    Стус передбачав те , що з ним станеться , і потім, за тисячі кілометрів від рідної України, ніколи не розкаювався.

Читець.

                                                   Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

                                                   Що перед вами , судді, не клонюся , в передчутті недовідомих верст,

                                                   Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

                                                   Народе мій , до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя.

                                                  Своїм стражданним і незлим обличчям, як син, тобі доземно уклонюсь

                                                  І чесно гляну в чесні твої очі і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

1-ий учень.

     Так сказати мала право людина, яка безмежно любила життя, любила настільки, що не могла спокійно дивитися на те, що робиться в житті. Ще один із призабутих, Василь Симоненко говорив :

Читець.

                                                   Можна жить, а можна існувати, можна думать – можна повторять.

                                                   Та не можуть душу зігрівати ті ,що не палають , не горять.

                                                   Люди всі по- своєму уперті : народившись, помирає кожна,

                                                   А живуть століття після смерті ті, що роблять те, чого «не можна».

Вчитель.

    Сьогодні ми пригадали лише деяких з тих, які робили те, чого «не можна». А робили вони це через несамовиту любов до рідної України , до рідного народу. Це нащадки Шевченкові , це і за них говорив Тарас :

                                                                Я так її, я так її люблю, мою Україну убогу,

                                                               що прокляну святого Бога, за неї душу погублю.

 Нащадки виявились гідними свого батька, свого великого вчителя, бо всі вони вправі були сказати Симоненковими рядками :

Україно! Ти для мене диво!

  І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,

  З тебе дивуватися повік.

Україно, ти моя молитва, 

 Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва

 За твоє життя, твої права.