Презентація "До річниці аварії на Чорнобтльській АЕС

До річниці Чорнобильської трагедії 


Мета: осмислити та усвідомити масштаби трагічних подій, розбудити почуття відповідальності перед наступним поколінням, виховувати глибоку повагу до людей, які віддали своє життя в ім'я майбутнього життя людства, розвивати почуття гордості за свій народ, прищеплювати любов до рідного краю. 

Обладнання: в центрі зали — журнальний столик, на якому знаходяться портрети пожежників, які загинули; живі квіти; свічка пам'яті з чорною стрічкою; виставка книг «Чорнобиль — трава гірка». 

Звучить «Реквієм». Виходять учні і ведучі. 
1-ий учень. 
Ти відомий сьогодні кожному — 
Не ім'ям своїм, а бідою. 
Тою вулицею порожньою 
Понад Прип'ятською водою... 

2-ий учень. 
Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе! 
У якому ти жив сторіччі? 
Запеклись перестиглі ягоди, 
Наче кров на твоєму обличчі. 

3-ій учень. 
26 квітня... В ніч забуття 
Йде страшне створіння — атомне дитя. 
Суть його безкровна і зіниць нема, 
І уста безкровні, і душа німа. 

Вчитель . Ту мирну весняну ніч на берегах Прип'яті люди ніколи не забудуть. Вона була такою тихою, такою теплою і ласкавою. Саме в цю ніч, з 25 на 26 квітня 1986 року, відлік часу став далеко не мирним, а бойовим і аварійним. 
. Країна ще нічого не знає. Довгі тривожні дні, правда придушена муром мовчання. Ще скільки часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилося. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. 

4-ий учень. 
Так, земля завогнилась 
І стала страшна, ніби атом. 
Ви не знали про це, 
Молоді обранці життя. 
Кожен з вас до кінця 
Залишився і в смерті солдатом, 
І про власну хоробрість 
не знали ви ще до пуття. 

5-ий учень. 
Тільки б смерть зупинить ту 
Підступну, що атомом зветься, 
Де живе все згорає 
На її непомітному тлі. 
Ви плечем до плеча пов'язались 
І серцем до серця, 
Ідучи у вогонь 
Лиш заради життя на землі. 

6-ий учень. 
Ви — безумство хоробрих — 
Все назавжди зріднили собою: 
Землю сущу і лютий вогонь, 
І відвагу людську. 
Нам лишається пам'ять, 
Що світить життям і любов'ю, 
Тим високим життям, 
Що дається лиш раз на віку. 

Вчитель . За покликом рідної землі на захист свого народу першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежні іі охорони ЧАЕС на чолі з начальником варти Володимиром Провиком. Потім прибуло підкріплення з міста Прип'яті на чолі з лейтенантом Віктором Дибенком. 
. Вступивши в полум'я смертельної небезпеки, яким дихав реактор, пожежні в ту ніч, не шкодуючи сил і життя, виконали присягу на вірність народові України. 

7-ий учень. 
А трагедія кожну мить наростала, 
Мов зібрала зі світу похиті, розплати, війну. 
І немов з Хіросіми, з безодні повстала, 
Перед людством відкривши свою тайну. 

1-ий учень. 
Зойкнула Земля чаїним криком: 
— Сину, вбережи і захисти! — 
Вийшла мати із ікони ликом: 
— Йди, синочок. Хто ж, коли не ти? 
Спалахнуло небо, впало крижнем: 
— Сину, вбережи і захисти! — 
Вийшла жінка з немовлятом ніжним: 
— Йди, коханий. Хто ж, коли не ти? 
... І уже ні сина, ані мужа. 
Лиш розверсті зоряні поля... 
Та пліч-о-пліч стали біль і мужність. 
Дух і воля, небо і Земля. 

2-ий учень. 
Жорстока ноче, о, яка ти довга! 
В тобі, як крик і мука, вість одна... 
Ті, що пішли в огонь, ввійшли у стогін, 
І душу, болем зчорнену до дна. 

3-ій учень. 
І, може, стали ми від болю ближчі, 
Четвертий блок заповнив думи вшерть... 
Як відродить землі ясне обличчя, 
Коли нічим не зупинити смерть. 

Вчитель . Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Каменюк. Його, опаленого та опроміненого, винесли на руках пожежники і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія Івановича так і не знайшли... Четвертий блок став для нього і могилою, і пам'яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук. 

4-ий учень. 
Палаюча безодня ночі, 
Нема ні впину, ні кінця, 
А ранок ще страждань доточить, 
Ще сколихне людські серця. 

5-ий учень. 
Ще день, мов поклик розів'ється 
У небі, обріях земних. 
І пам'ять зболеного серця 
Назве і мертвих, і живих. 

Вчитель. А вогонь все лютував, не затихав. Відкритий ректор, а зверху над його смертельним радіаційним диханням, на величезній висоті маячіли маленькі фігури, в полум'ї тріскотів дах машинної зали. Навколо, разом з вогнем, клубочився їдкий дим, киплячий бітум пропалював черевики і в'їдався у шкіру. 
     До п'ятої години ранку пожежу було ліквідовано. Подув легенький вітерець, і величезний стовп диму, пилюки підірвався від реактора і посунув територією України, Білорусії, сіючи смертоносну радіацію... 
     Їх було 28 — пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції. Ніхто із них не здригнувся, не відступив перед обличчям неймовірної небезпеки. 

6-ий учень. 
Живі і мертві... всі відважні 
Вітчизни-матері сини. 
Людське життя, мов цвіт черешні, 
Осипалось... не з їх вини! 

7-ий учень. 
Нам горе люте миром перебути, 
Нам поховати зло в бетон і бронь. 
І не забути, доки світ і люди, 
Синів землі, що відвели вогонь. 
 

Вчитель. На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками довічно викарбовано імена Володимира Провика, Миколи Ващука, Василя Ігнатенко, Віктора Дибенка, Миколи Тищенка, Володимира Тимури — перших, хто собою закрив вогонь. 

1-ий учень. 
Рахунок буде — 904. 
Всіх поіменно — у незабуття... 
І буде суд, який поверне віру, 
Та не поверне молоді життя. 

2-ий учень. 
А думка людська пам'ятатиме вас, 
А пам'ять людська повертатиме вас. 
Безумство хоробрих — де вічність і мить, 
Де згасли для вас і життя, і блакить. 
Де зір вам затьмарить скорбота земна. 
Де нам, як набат, імена, імена... 

Вчитель . Вшануймо ж хвилиною мовчання пам'ять тих, хто віддав своє життя під час ліквідації Чорнобильської катастрофи. 

Хвилина мовчання. Цокання годинника.  


3-ій учень. 
Ті, що згоріли в огні 
В перші хвилини двобою, 
Землю прикрили собою, 
Як наші діди на війні 
Не залишили пости, 
Мужньо стояли на герці. 
Пам'ятник їм вознести 
Треба у кожному серці. 

4-ий учень. 
Хлопчики мужні, синочки, воїни честі! 
Ваша смерть відмінила тисячі може смертей. 
Ви вступили в вогонь і стояли, як ті, що в Бресті 
В чорні дні Вітчизняної... Нині вам красний день! 

5-ий учень. 
Руки ваших батьків цілує вся Україна, 
Серце ваших батьків цілує вся Білорусь. 
Перед подвигом вашим схиляється вся країна, 
Перед вашими дітьми вогнем сльози обпалюють. 

6-ий учень. 
На цвинтарі могильна брила. 
На ній коротке: «От і все...» 
Невже усе взяла могила, 
І згадку снігом занесе? 
Завіса впала... Крапка драми. 
Спинився час у смутку ям. 
Чи хто пройде його стежками, 
Повториться його ім'ям? 
Утвердиться в живій турботі 
Його надій і сподівань? 
Стою, німію у скорботі 
Під тягарем оцих питань. 

Вчитель :. Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення. Лише згодом пролунав сигнал ЦО про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку. 
   За межу, позначену страшним словом «зона», було виселено 135 тис. чоловік. 

 

7-ий учень. 
Сльози загуслі на вірі не сушаться — 
З болем зрослися вони. 
Ми перед мертвими, ми перед сущими 
Носимо камінь вини. 
Дивляться в очі, як вогник в темено, 
Душу тривлжять завжди 
Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля, 
Діти людської біди. 
Дати трагедій спускаються сходами 
Вниз до скорботних могил. 
Хто нам пробачить за те, що вибодили 
Діток на атомний пил? 
Хай же болять тобі, хай же болять мені, 
Вічні лишивши сліди, 
Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля, 
Діти людської біди. 

Вчитель . Прип'ять, українське Полісся... Місця чудові. До того страшного дня вони були місцем відпочинку тисячі людей. Та не стало в той час ні рибалок, ні човнів. Річку спасали. Головним було — не допустити рознесення по річках страшної і невідомо рмерті. А дари садів Чорнобиля так і залишилися незібраними. 

1-ий учень. 
Не стало села. Є хати і хліви, 
І сива, пекуча сльоза на щоці, 
І розпач, що гостро торкнувся грудей, — 
Село ще стоїть, та не має людей. 
Болючу дорогу обрали вони, 
Ростуть на городах густі бур'яни. 
Та пустка і тиша безлюдним крилом 
Зриває останню політку житла... 
На карті Вкраїни не стало села. 

Вчитель. . Дехто намагався повернутися, та зустрічав на своєму шляху колючий дріт. Це дуже боляче — жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша батьківщина. Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити. 

2-ий учень. 
А в тім селі — ні голосу, ні звуку, 
І вікна випромінюють розлуку, 
І двері навхрест дошками забиті, 
І журавлі криничні сумовиті, 
І тихий сад біля старої школи, 
І дітям в ній не вчитися ніколи. 

3-ій учень. 
Навколо пустка і печаль біблійна, 
Навколо смерть, незрима і повільна. 
І час присипається пісками 
на полі, що шуміло колосками. 

4-ий учень. 
А по ночах трагічне і фатальне 
На землю ллється світло асторальне, 
І фантастично-сіре мерехтіння 
Породжує примарливе видіння 
Людей, які від наглої біди 
Пішли із цього краю назавжди. 

5-ий учень. 
Поволі слід за ними заростає, 
І дощ свинцем землю засіває, 
І дно ріки встелюють блискавки, 
І, розметавши крила, ластівки 
Ширяють на чорнобильських вітрах, 
І чорні хмари навівають страх. 

Вчитель . Біда розчинилась в духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилася в людях. Ця трагедія увійшла в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тля України. 
 

. Чорнобиль... мертва зона... Сьогодні ці слова гірким болем відлунюються в наших серцях. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні, мертві. Поступово, тихо руйнуються хати. Разом з ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської давнини. 
Повернувшись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому не чути веселих дитячих голосів, чому тут немає життя... 

  . Поля і луки, ліси й озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля. Чорний круг невідомо скільки разів залишиться незагбйною виразкою на лоні природи. 

6-ий учень. 
Як страшно це — води не скуштувати. 
У тім краю, де Прип'ять, де Дніпро, 
І хто посмів знічев'я відірвати, 
Від губ народу цілого відро? 
Дивлюсь на землю, на річкові води 
І думаю, аж чорна від журби! 
Нам говорили: «Ви царі природи»... 
А ми ж насправді — атома раби. 

. Чорнобиль... Тепер це слово знає весь світ. Чорнобиль — це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестримний біль. 

7-ий учень. 
Латка лісу, вигоріла, бура 
Мертве листя, висохла трава. 
А навколо грає зелень буйна. 
Дивом уціліла і жива. 
Чути птиць із непроглядних нетрів, 
Світить сонце з голубих небес. 
Грізна зона. Тридцять кілометрів 
З центром на Чорнобильській АЕС. 

1-ий учень. 
Чорнобиль, Чорнобиль, трава полинова, 
Твій присмак гіркий нам в душі пече. 
Чому саме в нас ця біда квітне? 
Хто відповідь дасть на питання оце? 

Вчитель. Аварія на Чорнобильській АЕС набула глобального характеру. Під час вибуху четвертого реактора виділилось безліч радіонуклідів у повітря, водойми, на поверхню ґрунтів, що призвело до радіаційного забруднення 20% території України. 

. Біль відгукнувся болем у серцях мільйонів людей. Наша країна вперше відчула на собі таку грізну силу, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю. 

2-ий учень. 
Земля батьків, укрита чорним пилом, — 
Це чорний біль, це горе нас усіх. 
Скорить хотіло, але не скорило, 
Убить хотіло, та не вбити їх. 
Отих людей, що ними пережиті 
Усякі біди і страхіття всі. 
Ще діти і онуки їхні будуть жити 
На цій згорьованій, але своїй землі. 

Вчитель. Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС, але біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов'язаних скорботним часом ядерного апокаліпсису. 

4-ий учень. 
Триста літ поволеньки пролине — 
Стронцій розпадеться і помре, — 
На новому полі неодмінно 
Час його, мов попіл приоре. 
Час очистить Прип'ять незглибиму, 
Оживуть і луки, і сади, 
Та Чорнобиль вічно берегтиме 
Хрест своєї чорної біди. 
Вічно буде пам'яттю судити 
Тих, хто розп'яли його в огні, 
Із ребра, що стронцієм пробите, 
Кров його тектиме по мені. 

Вчитель. Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми втратимо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не зживає чорнобильська рана. І не відшукати нам слова, що вгамує біль.  

5-ий учень. 
Моя Земле! Ти — очі, повні сліз. 
Ти — трав гірких повільне проростання. 
Хто ж знав, що ми підемо в ліс 
Гриби збирати, але вже — востаннє? 
Двадцятий вік створив свою чуму. 
Біда полям і озеру, і плесу. 
Хто скаже нам — куди? 
Хто скаже нам — чому? 
І крізь які терни пройшли шляхи прогресу? 
Ліси мої, хто ж вас убереже? 
Чи є у вас тепер хоч неба синій клапоть? 
Що людству залишається? 
Невже Обнятися з лелеками і плакать? 

6-ий учень. 
Говорять, що гряде кінець життя, 
Що вже з'явилися дірки озонові, 
Ми теж не вірим в наше майбуття, 
Бо вже давно живе в чорній зоні, 
Здавалось, все по-Божому було: 
Жилося, і кохалось, і родило, 
Та раптом зашуміло, загуло. 
І в душах наших тугою завило. 
Зірвавсь реактор. За незриму мить 
На нашу землю вилилась отрута. 
Чом довелося нам це пережить? 
І за які гріхи така спокута? 
Чи є надія в нас на майбуття? 
Чи виживемо? Й за яким законом? 
Бо скільки вже людей пішло з життя, 
Уражені чорнобильським драконом! 
Ми вже відчули, що він нам приніс. 
І не одному це вкоротить віку. 
А скільки люди проливають сліз, 
Коли у сім'ях родяться каліки. 
Чорнобиль. Чорна хмара. Чорний біль. 
Таке нехай ніде не повториться. 
На темну рану я не сиплю сіль, 
Вона і без того болісно ятриться. 

7-ий учень. 
Страждання людства — зупинити 
Безодні атомної смерч. 
Ми ж сівачі, 
Ми — сонця діти — 
Спроможні зупинити смерть. 
Спинити вибухи, ракети, 
Роззброїти віки і дні, 
Щоб сонце мирної планети 
У кожнім сходило вікні. 
Щоб трави, колоски і віття 
Вогнем не перетліли в прах. 
Щоб грізне ядерне жахіття 
Не спалахнуло на світах. 
Щоб наша дума і дорога 
Єднали глибину і вись, 
Вола чорнобильська пересторога: 
«Людство! Зупинись!» 

Звучить реквієм. 


Вчитель. Наш земний уклін, довічна вдячність усім тим, хто, ризикуючи свої здоров'ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю. 

Священна пам'ять про всенародний подвиг ніколи не зітреться з історії людської, не згасне у віках. 

1-ий учень. 
Радіаційна днина б'є на сполох, 
Радіаційні стогнуть небеса. 
Страшенний вік — як доля, а не спомин, 
Як біль душі і мамина сльоза. 

2-ий учень. 
Хай стане мир міцніший устократ, 
Хай над землею чисте небо буде. 
Чорнобиль — попередження небат, 
Його уроків людство не забуде. 

3-ій учень. 
Ми всі живемо в зоні постійної тривоги, 
Пришиті до питання: хто виживе? Хто ні? 
І мовчазні прогнози хапають нас за ноги, 
сховавши соломинку солодкої брехні. 
Коронне слово «зона» завчили навіть діти. 
За обрієм недальнім такий густий туман. 
Нам залишила доля прикладувать надію 
До наших наболілих радіоактивних ран. 
Хтось хоче заховатись за папірець закону 
Свою вину забувши, б'є у словесну мідь. 
Та, ніби грізний присуд, стоїть тривожна зона, 
Немов пересторога — на всі віки стоїть. 

Вчитель. На цьому урок-реквієм завершено. Дякуємо за увагу.