Презентація до уроку української літератури 11 клас ( профіль українська філологія)

Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара. «Щоденник» Олеся Гончара як свідчення епохи. «Ключі» до прочитання «Щоденника» як жанру літератури. «Щоденник» О. Гончара як прояв екзистенційних пошуків митця ХХ століття.

Валентина Данилівна Гончар після смерті Олеся Терентійовича почала широко друкувати в періодиці його щоденники , окремі записи , тобто матеріал не суто літературний , а особистісний , інтимного характеру . Щоденники охоплюють досить значний період часу ( 1943-95) і сприймаються як знакове явище в літературі . Інтерес до цих паперів значний, оскільки показують відомих митців іноді в несподіваному ракурсі , а саме цей мемуарний твір О . Гончара суттєво вирізняється від інших .

« Олесь Гончар прожив щасливе і водночас трагічне життя , йому було що сказати людям про пережите , передумане , переболіле , осмислене і осягнуте, - пише його дружина Валентина , - письменник жив психологічно заглибленим життям, але воно не крутилося навколо романів перелюбів , чаркування і богемних загулів , - він був людиною занадто громадською , суспільною , і гордою , щоб свої душевні стани оприлюднювати .»

Щоденники Олеся Гончара побудовані так , що, крім регулярних записів фактичного характеру , котрі не лише фіксують розмови з реальними людьми , розкривають важливі події країни , в них ми натрапляємо на уривки , начерки майбутніх художніх творів з домислом і вимислом , пейзажні чи портретні замальовки , народні анекдоти , дотепи , що органічно вписуються у структуру цього мемуарного жанру . Зі щоденників Гончара рельєфно постає його особистість . І саме у цих небуденних виявах душі письменника привертає увагу поняття Провидіння .

« І античні мудреці, і українські діди , сягнувши високих літ , напевне, думали про одне, про стосунки людини з вічністю…Кажуть : життя - коротке … А мені воно здається таким довгим ! Бачу отого солдата - студента в окопі …І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942, де нас 100 тисяч невільників… І молода слава « Прапороносців » , і Голгофа « Собору » …і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли , і асамблея ООН в Нью – Йорку ,- все , все це увібрало одне єдине людське життя…Стількох уже нема , а тобі даровано звідати… То як же не повірити в силу Провидіння…» Це записи від 22 березня 1994 року , охоплюють усе життя автора , служать своєрідною фабулою для всього змісту щоденника .

3 квітня 1918 року народився Олесь Гончар у слободі Суха Полтавської області у сім’ї робітників Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Гончарів . Мати письменника померла досить молодою , він її майже не пам’ятав . Дитинство майбутнього письменника минуло в степовому краї , на півдні Полтавщини . Через багато років Олесь писав : “ Є у нас на Україні гори , ліси , любимо ми волинські задумливі озера , зачаровуємось красою карпатських ущелин … і все ж таки образ України в чомусь дуже істотному розкривається найповніше саме в оцих залитих сонцем просторах, в океанній відкритості цих південних , колись оспіваних Гоголем , козацьких степів.”Садиба –музей Олександра Терентійовича Біличенка ( Олеся Гончара)

Коли Олесеві було 11 років, він бачив, як комсомольці-безвірники спалили церкву в полтавському селі Морозо-Забігайлівці: “Морозяно-зимова ніч вибухнула на весь довколишній степ кривавим полум’ям ,яке стояло до самого неба і було таке страшне , наче перед кінцем світу . Там люди не дали її зачинити, і тоді комсомольці підпалили її. Бачили ту пожежу з двох кінців степу і два полтавських хлопчика : одинадцятилітній Олесь із села Суха і п’ятилітній Павло Загребельний із Солошиного . Бачили і запам’ятали на все життя … “ Мабуть саме ці події наштовхнули майбутнього майстра слова до написання його шедевру – роману « Собор » .

Завдяки своїй бабусі Єфросинії Гончар виніс найтепліші спогади про дитинство : « Бабуся була неписьменною, але без неї , напевно , я б не став письменником . Її вплив на мій розвиток був величезний…». Добра і щира бабуся навчила онука любити рідне слово , дала йому перші уроки добра і краси , чуйності і душевної чистоти . Слова Бабуся і Дідусь Гончар завжди пише з великої літери , вони для нього були ангелами - хранителями . І ніби у відповідь тим , хто відводить Україні « роль етнографічної резервації » , О. Гончар у романі « Твоя зоря » підніс образ бабусі до рівня Мадонни . « Коли я навчався в школі , - продовжує згадувати письменник , - мову і літературу викладав старий вчитель… Людина всебічно освічена… Раніше в нашій хаті був лише « Кобзар», над яким бабуся і тітки проливали сльози , коли я читав . Тепер для мене відкрилися й інші книги» До речі,саме цей учитель мови та літератури дав Гончарові це чисто українське ім’я Олесь , до того часу він звався просто Сашком .

Страшний голод 1932-33 років , штучно викликаний правлячою верхівкою , прокотився Україною і забрав мільйони людських життів. Про голодну весну 1933 Гончар згодом напише у повісті « Стокозове поле » , яка була опублікована 1941 року . « Нині ми знаємо , що то було . Був голод штучно зорганізований , був масовий сталінський геноцид , свідомо спрямований на вигублення українського народу , народу , такого ненависного диктатурі … Вмирали ж цілі села не будь як , а за стратегічним диявольським розрахунком , адже треба було підірвати саме коріння нації … » (Олесь Гончар « Той тридцять третій …») Згодом він їде на навчання до Харкова . Зворушлива картина , як випроводжаючи онука на навчання у світи широкії , стоїть бабуся у затінку під вітряком сива й бідна ( був то й ще голодний 33-й…) та лебединим помахом руки благословляє на щасливу путь .

І ось нова сторінка у житті Олеся – він студент Харківського технікуму журналістики ім . Островського. Худий , ослаблений від недоїдання , але з великим бажанням вчитися . « По дорозі до технікуму ( ми навчалися у другу зміну ) ми гуртом заходили до книгарні . І тут Василь Бережний ( майбутній український письменник , перекладач ) знаходився зі своїм жартом , запитуючи молоденьку продавщицю : чи одержала вона щойно виданий роман Олеся Гончара? А та відповідала – чи то всерйоз , чи то жартома : все продали, заходьте , маємо одержати . Щойно усміхнений Олесь насуплював брови і зауважував : припини це марнослів’я на людях… » (Яків Оксюта)

З 1937 року Гончар активно публікується в пресі . Уже в студентські роки йому пророчили велике літературне майбутнє . У 1938 році Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету . Саме в університеті він потоваришував з Григором Тютюнником ( прототип Колосовського з майбутнього роману «Людина і зброя» ) , Миколою Пилипенком , Дмитром Білоусом . Всі четверо письменників у складі батальйону філологічного факультету у перші дні війни добровольцями підуть на фронт . « Війна застала мене в бібліотеці . Обіклавшись стосами книг та конспектів , я готувався того дня до чергового іспиту … Досі стоїть у пам’яті бліде , схвильоване обличчя дівчини – студентки , яка вбігши до величезного читального залу півголосом вимовила тяжке , приголомшливе слово – Війна»

Перше бойове хрещення Гончар прийняв у боях за Київ. Під Білою Церквою на річці Рось його було поранено у липні 1941.« Але ми не знали тоді , що нас , обстріляних політбійців – студбатівців , заплановано кинути в бої, як смертників , щоб відстрочити падіння Києва… За три місяці боїв із 32000 чоловіків нас залишилося тільки 37 , тих , що були поранені . « Студбат стікав кров’ю », - написав уже по війні Олесь Гончар У романі « Людина і зброя » Справді червоніла від крові Рось …» . Був вдруге поранений у боях між Харковом і Полтавою. Саме на фронті він написав збірку віршів ( « Фронтові поезії» 1985).» Стати поетом я не збирався , і віршовані строфи були для мене тільки зручною формою …це були стиснуті конспекти почуттів , що перетворились у великі полотна » Йому пропонували залишити фронт і перейти на роботу у фронтову газету . Але він не міг залишити своїх товаришів . Він залишився з ними і поклявся « Якщо лишуся живим , розповім про вас » І хіба ж це не Провидіння .

« Книги , як відомо , народжуються з болю. Найперше й найсильніше бажання було бажання розповісти про фронтових моїх товаришів , про дорогих мені людей , зокрема про тих , чиє життя обірвалось трагічно і дочасно, і для кого я нічого більше не зміг зробити , окрім , як спробувати про них розповісти , спробувати воскресити їх і поставити в ряд живих ». Воєнні і фронтові сторінки його щоденника відкрито вперше , й вони розкривають приховану й замовчувану досить сторінку біографії митця , пов’язану з фашистським полоном . Уже у воєнні роки він заявляє про себе як про особистість , для якої не має більшої моральної цінності , ніж Батьківщини .

Після закінчення війни у грудні 1945 Гончар оселився у Дніпропетровську . Тут же у 1946 закінчив навчання в університеті , блискуче захистив дипломну роботу « Новели Василя Стефаника» Саме тут розпочинається його літературна діяльність ( оповідання « Модри Камінь » , роман « Альпи ») . У щоденниках Гончар не поспішає поділитися власним творчим методом . Окремі думки проливають світло на його художню лабораторію :«Найкращі думки, образи приходять мені в путі , в дорозі , коли вітер свистить за склом кабіни , а ми мчимо вперед . Дивовижна психологія творчості . Дома думка спала , в голові пусто й тоскно , тільки вимчали на степовий простір , які образи виникають, які художньо свіжі романи будуються . Видно , розумовій діяльності сучасної людини швидкість руху вже не заважає , а навпаки сприяє…».

Олесь Гончар заслужив у суспільстві славу людини моральної й совісної. Свого часу компартійна система планувала за допомогою його творчості розправитися зі своїми ідеологічними противниками. Письменнику запропонували написати роман про Українську повстанську армію — обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш написав «так, як треба». Олесь Гончар відмовився: «Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу!»У жовтня 1990 року українські студенти на Майдані Незалежності у Києві оголосили голодування, яке згодом отримало назву «Революція на граніті». Серед протестуючої молоді була онука О. Гончара — Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив їм свою підтримку.«Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: «Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу — ось наші вимоги...» Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими». Письменника вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність із протестувальниками Олесь Гончар написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!» Це був шок для нього, але й для суспільства також. Цей крок письменника став прикладом для багатьох українців, які слідом теж виходили із компартії, чимало з них робили це також прилюдно.

Досить часто сторінки Гончарового щоденника несуть у собі сповідальний характер : « Вранці передавали поезії Михайла Доленго . Мудрі речі . І гірким болем озвалося давнє : Харків , газетам… І ось заввідділу культури дає завдання піддати критиці нову збірку поезій Доленго . І я дурний , по своїй наївності взявся . Прости мені , поете , хоч тепер … ». Дуже часто в щоденникових записах йдеться про сенс людського буття . « Коротке життя людське. А біблійні довгожителі жили по 700-8000 років . І то , кажуть , не міф. І сучасна людина, кажуть , могла б, якби … Що зводить її в могилу передчасно ? Екологічні гріхи глумління над природою ? Чи розгул ненависті ? Людство само собі вкорочує вік » .

Для багатьох українців ім’я Олеся Гончара тісно пов’язане з нашим національним відродженням : він відкрив установчу конференцію Товариства української мови ім. Т . Г . Шевченка, виступав на захист української мови , екології . Життя письменника обірвалось 14 липня 1995 року . Серед останніх записів на його письмовому столі були такі : « Духовність– то як озонова піднебесна пелюстка , що так бережно огортає планету і не дає зруйнувати життя . Дбати про духовну наповненість душі , про їх духовне здоров’я і дбати про середовище, в якому живемо , - це мабуть , головне . Душа й природа в злагоді своїй забезпечать надійність життя».

Цитати із творів О. Гончара. Найбільша перемога — це та, яку здобуваєш на самим собою. Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво — це, можливо, останнє пристанище свободи. Понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг... Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина... Сила розвіється, а правда ніколи!Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки. Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить!Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків... Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю. Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України...