Презентація Григір Тютюнник Коротко про письменника, цікавий епізод із його життя. Повість «Климко»

Тема уроку Григір Тютюнник. Коротко про письменника, цікавий епізод із його життя. Повість «Климко»

«Етапи творчого зростання Григора Тютюнника»

Епіграф уроку: Не святі горшки лiплять - майстри. А майстрами стають люди. Я людина. Я буду майстром!Григір Тютюнника

Чесний до прямолінійності... від чого сам не раз потерпав... Безмежно талановитий, він умів словесно, експромтом накидати таку виразну картину, що тільки записуй – і до друку. А працю­вав неквапом... нещадно правлячи себе, до літе­ратури ставився з святошною шанобою, з цнотли­вою ніжністю, як до матері... Борис Олійник

Яким запам’ятали Григора Тютюнника побратими по перу? Д/ф «Григор Тютюнник. Доля». Фільм першийhttps://www.youtube.com/watch?v=f. Og9 Ds0 JX8g. Поет Петро Засенко. Письменник Іван Дзюба. Письменник. Анатолій Дімаров. Поет Дмитро Чередниченко. Журналіст, письменник Микола Сорока. Письменник. Василь Шкляр

Саме про нього сьогодні піде мова. Григір…  Трохи незвичне ім’я… А це тому, що в українській літературі є ще один письменник – Григорій Тютюнник, автор відомого роману «Вир», лауреат Шевченківської премії, старший брат Григора.- Так хто ж він? Який він?- Який принцип його життя?- Яка особливість його художньої манери?- Яка загадка його таланту? А вона існує всупереч його власним словам: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».- Чи став Григір Тютюнник майстром?Григір Михайлович Тютюнник…

Типова помилка, якої припускаються під час розмови про Григора Тютюнника: називають його Григорієм. Хоча за документами він і справді записаний Григорієм, але оповідання і збірки завжди підписував своїм коротким ім’ям. У літературних і мистецьких колах усі теж знали його як Григора. Сталося так через те, що на той час у літературі вже було відомим ім’я Григорія Тютюнника, автора повісті «Хмарка сонця не заступить», старшого брата Григора. Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у літературі й почав підписуватися Григором. 23 квітня 1920 року народився Григорій Михайлович Тютюнник5 грудня 1931 рокународився Григір Михайлович Тютюнник

Доля надовго розвела обох братів: Григорій проживав у Львові. Там він і похований на Личаківському цвинтарі. Григір після служби на Тихоокеанському флоті деякий час жив на Донбасі, вчився у Харківському університеті, і, зрештою, оселився в Києві. Київ

А починалась історія обох братів у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області

Полтавщина… Вона славиться своєю мальовни­чою природою та пісенністю, а ще працьовитими, обдарованими та дотепними людьми. Полтава

Полтавська земля дала українській літературі зірок першої величини. Звідси на весь світ прозвучав голос Івана Котляревського та  Миколи Гоголя, тут жив і працював Панас Мирний, саме тут творила свої пісні легендарна поетеса та співачка Маруся Чурай, звідси пустило пагіння талановитого роду Григорія та Григора Тютюнників. М. Гоголь І. Котляревський П. Мирний М. Чурай Г. Тютюнник Гр. Тютюнник

Григорій народжений від Ївги Федотівни Буденної, з якою батько не прожив і року, а Григір – від Ганни Михайлівни Сивокінь, набагато молодшої від чоловіка. Курйозну ситу-ацію із наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але записувати ім’я по-слали діда. Той, випивши на радощах по дорозі, переплутав імена і записав онука Григорієм. Виявилася дідова помилка лише тоді, коли Георгію-Григорію вже було 16 років, а у сім’ї  вже підростав молодший син, теж Григорій. Григорії та Григір – брати по батькові. Михайлові Васильовичу Тютюннику судилося стати батьком двох лауреатів Шевченківської премії (що характерно: обоє отримали посмертно). Та були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільні корені. На кожного наклав відбиток свій час.

Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод 1933 року не обминув і Тютюнників, їхня сім’я мало не вимерла із голоду. Старший батьків син Григорій потай від своєї матері приносив сніданки для тата і маленького братика. Із розповідей рідних пізніше Григір довідався про страшні події свого раннього дитинства: «У тридцять третьому сімейство наше опухло з голоду, а дід (батьків) помер – ще й не сивий був…, а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити, сміятися і балакати перестав». 

У ніч з 29 на 30 листопада 1937 року батька заарештували органи НКВС, а шестирічний Григір на все життя запам'ятав, як біг аж на край села услід за возом, у якому везли безневинного тата. Із тих пір Григір його так і не бачив. 

«Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…» , - так тепло згадував письменник найріднішу людину.   Ідеалізований образ репресованого і зниклого десь у «Сибіру несходимім» батька, навіть єдине фото якого було загублено, завжди лишався для Григора Тютюнника найбільшою святинею. Найкраще його прописано, мабуть, у чи не найвідомішій новелі письменника «Три зозулі з поклоном».

«У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік».«Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим». Сторінки автобіографії

Михайло Васильович Тютюнник, батько Григора, був від природи інтелігент, таємно від усіх готувався вступати в учительський інститут, мріяв отримати диплом учителя, хоча за сіль­ськими мірками 40-річному дядькові вже пізно було братися за науку. «Батько любив літературу, знав напам’ять трохи не всього «Кобзаря», поезії Пушкіна». Нині у Шилівці вам покажуть «татову сосну» – сосняк, насаджений Михайлом Тютюнником неподалік від місцевого цвинтаря. Колись Григір Михайлович зізнався Петру Засенку, що саме там волів би знайти місце для вічного спочинку. Поговорили, та й забули – обоє були ще надто молоді. Бажане місце вічного відпочинку Григора

Малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.  Дядько і тітка стають для Григора другими батьками. Саме тітка, Наталія Іванівна Рябовецька, яка працювала вчителькою української мови та літератури в школі, прищепила маленькому Григорові Любов до літератури. У 1938 р. Григір Тютюнник йде до першого класу школи станції Щотове Луганської обл. (спочатку українського, а через два тижні - до російського, через те, що український закрили). Із того часу і до 1962 р., розмовляв і писав російською мовою.

Почалася війна. І знову голод... У 1942 р. дядька забрали на фронт, тітка залишилася із 2 дітьми у вкрай важкому становищі і не мала можливості утримувати власних дітей, одинадцятирічний хлопець зробив вибір: вирішив повернутися в село до матері. «Йшов пішки, майже два тижні, маючи за плечима три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали в дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик».

То була дорога тяжка й небезпечна, сповнена недитячих випробувань, злигоднів і горя. Всякі люди траплялися йому. Зустрічався з фашистами, та й свої інколи були не кращі — поліцаї, дезертири, спекулянти. Та все ж доля посилала Григорові більше людей добрих, щедрих душею, сміливих. Вони часто рятували знесиленого довгою дорогою обірваного підлітка від смерті та голоду, ділилися шматком хліба, обігрівали, давали одежину. Пізніше цю трагічну подорож він опише в автобіографічній повісті «Климко».

Григір, переживши 14 днів неймовірно виснажливої дороги, таки добрався до рідної Шилівки. Жив, як і всі, в окупованому німцями селі, напівголодному і морально пригніченому. «А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою». Хлопець допомагав по господарству, бідував, мерз, ніколи не наїдався. Про якісь розваги не могло бути й мови. Так минуло більше року. А коли німці виїхали із села, пішов у п'ятий клас, потім - у ремісниче училище.

На звільнених територіях залишилися тільки діти, жінки й старі, а треба було відбудовувати зруйновану країну. Ось тоді й почали повсюди відкриватися ремісничі училища, куди пішли десятками тисяч підлітки, щоб у короткий час здобути спеціальність і взяти разом із дорослими на свої ще не зміцнілі плечі важку ношу відбудови.

Шукали притулок по чужих хатах, та брати постояльців з двома дітьми надовго ніхто не хотів, тому житло доводилося міняти дуже часто. Після війни повернулися додому дядько і тяжко поранений зведений брат Григора – Григорій. Та лихо і тут його переслідувало. Хату, в якій жили Тютюнники, зруйнувала бомба, і родина опиняється просто неба.

1946 року, щоб урятуватися від голодної смерті, хлопець пішов учитися в Зіньківське ремісниче учили­ще. Основним критерієм вибору навчального закладу було те, що там давали 700 грамів хліба на день. В «Автобіографії» Григір Михайлович згадував: «У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «із города» щодня по шматочку, глевко­му і сплюснутому, в кишені, як порожній гама­нець».

Там одержав незабутні на все життя уроки дружби і взаємодопомоги, там кувалися його життєві принципи, найголовніші з яких — правдивість, безкомпромісність, доброта. Про життя повоєнних ремісників Григір згодом напише гірко-правдиву і водночас світлу, прекрасну повість «Вогник далеко в степу». Це пам'ять його серця і водночас борг, відданий обділеним радістю і достатком одноліткам.

Восени їм, ремісникам, вручили атестати слюсарів п’ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. Звідти поїздом – до Харкова. Там дали гуртожиток і розподілили по цехах. Став Григір належати до пануючого класу, ходив через оспівану прохідну заводу імені Малишева, їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив – таки повернутися додому, в колгосп до матері. Та ще й закохався у шилівську дівчину.

На світлинах саморобного фотоальбому Григора, який Шилівському музеєві подарувала дружина письменника, юнак постає у некласичному образі молодого бешкетника. За допомогою фотографій із дотепними підписами він розповідає історію свого кохання. Це – 1950-ті роки, Григорові немає й тридцяти.

Хліборобська праця допомогла одужати… «орав, волочив, косив, погоничував біля волів».

Коли це якось восени, саме молотили, викликали Григора до зіньківської міліції, через те, що са­мовільно залишив місце роботи, його відправи­ли в колонію для неповнолітніх. Там Тютюнник відбув 4 місяці, перечитав усю бібліотеку. «Тепер уже, коли заставляли робити щось важке, то на­тякали, що не тільки мій батько ворог народу, а й я «тюряжник». А тут мати приймака прийняли…

Пішов Тютюнник та й завербувався у Донбас – край його дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим)  і зажив самостійно. Посилки матері слав: колоші, хустки та піджачок. У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори. У 1951–1955 роках Григір служив радистом на Тихоокеанському флоті.«Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що після демобілізації  після п’яти класів спочатку пішов у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи».

Перші оповідання й листи до брата з армії Григір писав російською мовою. Делікатний Григорій Михайлович (уже відомий львівський прозаїк) теж відповідав російською. Але одного разу він все-таки у листі обережно запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу?» Саме старший брат спонукав молодшого писати про те, що добре знає. Якось під час розмови з братом про Ремарка, яким Григір захоплювався, Григорій, кивнувши на село, сказав: «Хто ж буде писати для оцих людей? Для них і про них! Ремарк?..» Ці слова Григір вважав заповітом Тютюнника-старшого.

Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. У вересні 1955 року, Григір Михайлович поїхав відразу до брата. Вирішив вразити і земляків, і Григорія, якого не бачив майже дев’ять років, тож вдягнув хвацький бушлат. Брат височів серед натовпу, вирізняючись смолянистою чуприною. Із душі враз вивітрилася матроська гоноровитість, і тихоокеанець свою безкозирку натягнув на кучері Григорія.

Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». Із неї видно, як болісно він переживав братову смерть, який так і помер від фронтових ран. Коли вони обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь (далі вона зливається з Ташанню, і потім уже пливе під назвою Грунь-Ташань). Тож з вечора Григір із Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання. Старший брат Григорій вивів знайому з дитинства річку у романі «Вир», а молодший у юні роки навіть обрав собі псевдонім Тютюнник-Ташанський.

Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у Щотовському вагонному депо, обточував колеса. «А далі щасливі п’ять років навчання у Харківському університеті на філологічному факультеті − те, що я й любив», − писав письменник. Ще під час навчання у вузі Тютюнник починає писати перші твори про дітей.       Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. за підписом Г. Тютюнник-Ташанський. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника переклав свої «Сумерки» українською мовою і відтоді писав лише нею. 

Кохана Григора Людмила, з якою він 1958-го року одружився, також навчалася на українському відділенні філологічного факультету, була першою слухачкою його оповідань, які завжди хвалила: здавалося, влучніше і краще не напишеш. Після закінчення навчання разом із дружиною Григір учителював у вечірній школі на Донбасі, поблизу Алчевська. Григір Тютюнник – у першому ряду ліворуч.

У 1963 році за сприяння Олеся Гончара та Анатолія Дімарова Тютюнник перебрався у Київ, оселившись у невеличкому помешканні на Андріївському узвозі. Працював у «Літературній Україні», згодом — у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка». Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка  — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми.

24 січня 1963 року —  у подружжя народився син Михайло, а 13 травня 1970 року — син Василь. «Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людськи. Об цім тільки й молю Господа Бога».

Родинні світлини

У 70-х рр. побачили світ книжки новел «Бать­ківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сто­рожка». Гр. Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавни­цтві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіно­повістей «Калина червона». Григір Тютюнник. Лубни, 1974 рік. В. Шукшин

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію імені Лесі Українки 1980 р. Чиновники від літератури докоряли нею, спо­нукали дякувати партії й урядові. «Я ту премію одержувати не буду», — спересердя сказав Григір Михайлович. Премія за внесок у розвиток дитячої літератури образила, бо, на думку пись­менника, його творчість не сприймали серйоз­но. Палкий правдолюб, нестерпний до фальші у великому й малому, Гр. Тютюнник органічно не міг ужитися з лицемірною, брехливою систе­мою. Його ображала зневага до пам'яті рідного брата Григорія: у Львові не хотіли ставити йому пам'ятник, гальмували вихід роману «Вир» ро­сійською мовою (у перекладі Григора).

Повернемося до епіграфа уроку«Не святі горшки лiплять - майстри. А майстрами стають люди. Я людина. Я буду майстром!» - впевнено заявив після довгих роздумів і творчих мук над першими оповіданнями Григір, будучи ще студентом.

Це означало: зроблю сам себе майстром. I вiн дiйсно зробив. Над словом працював довго і важко, мучився, але ж і знаходив таке, якого ніяким іншим не заміниш. Став майстром художнього слова, точного, лаконiчного, яскравого, теплого, талановитого. Безперечно, Тютюнник творив своєрiдно. Саме творив, а не писав. Кожну новелу вiн спершу виношував, як мати дитя пiд серцем. Григір Тютюнник і Петро Засенко, 1973 рік

«У художнього слова одна-єдина функція. Ця функція зветься необхідність», — читаємо в його щоденнику. І справді, тільки необхідні слова вживав письменник, тому й влучають вони прямо в серце, сповнюючи його то радістю, то сумом, то здивованим захопленням перед точністю і правдою змальованої життєвої ситуації. А як умів Тютюнник посміятися! А ще більше вмів пожаліти людину. Коли один заповзятий молодик настирливо допитувався у Григора про причини його успіху, той спочатку відмовчувався, а потім відрізав:«Біль! Повна душа болю...» Він був правдивим і щирим, сміливим і відвертим у висловлюванні своєї думки будь про кого і про що.

Творча спадщина Тютюнника – молодшого порівняно невелика. Не встиг сказати людям усього, чим боліла його душа. Його двотомник, у якому помістилися усі оповідання, новели, повісті, вийшов уже після смерті Григора. За нього у 1989 році письменника удостоєно Державної премії імені Т. Г. Шевченка – нагороди, на яку заслуговують так небагато у нашій літературі. Григір Михайлович – її гордість, дорогоцінна перлина. Талант. Як він сам казав: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».

Цікавим є те, що й Григорію, і Григору Тютюнникам була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка, але посмертно. Виправда­лися слова Григора: «Літературі, як і яблукам, погоди треба».

«Тютюнники довго не живуть»,— особливо часто повторював він в останні свої роки. І це була правда. Його батько загинув молодим у комуністичному концтаборі 1937 р., а старший брат, відомий письменник Григорій Тютюнник, умер сорокарічним від незагоєних ран, одержаних на війні. Та суть, звичайно, не у фатумі, що ніби тяжів над родиною Тютюнників, а в часові, в якому вона жила: страшному, нелюдському, аморальному.

Тяжко жилося й писалося Григорові в ті зовні благополучні, сповнені пустопорожньої балаканини й брехні сімдесяті роки. Бо душа його боліла — бачив же він, що не так добре жилося, як із трибун мовилося. У листі до свого товариша Григір Михайлович писав: «Чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком стежить чиєсь вандаляче око... Очевидно, скоро смерть...»

І смерть не забарилася. Зате забарилося все інше: і багатотисячні тиражі його книжок, і широке визнання, і висока премія ім. Т. Г. Шев­ченка. Як кажуть, локомотиви справедливості завжди запізнюються. У нас це було не вперше. Можна було б уже й звикнути. Не звикається. Болить.«Коли Григір наклав на себе руки (6 березня 1980 року) його найближчих друзів — ви­кликали до районної прокуратури: служителів Феміди цікавило, чому він так вчинив? Їх, окрім усього іншого, насторожила передсмертна записка письменника, підшита до справи про самогубство. Ось її зміст: «Домучуйте когось іншого, а все моє, що в мене є, спаліть».

    За мотивами оповідання Григора Тютюнника «Син приїхав» створено фільм «Скляне щастя» (1981), за однойменною повістю автора й творами «Дід Северин» і  «Вогник у степу» - кінокартину «Климко» (1983), 1993 р. екранізовано його твір «Три плачі над Степаном». За своє коротке (менше 20 років) життя у літературі Григір Тютюнник написав кількісно небагато: чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, а також спогади про брата – Г. М. Тютюнника, кіносценарій за його романом «Вир». Але за вагомістю й рівнем художнього осмислення дійсності його спадщина перевищує деякі багатотомники внаслідок своєї величезної ідейно-емоційної насиченості. 

Як же склалася доля його рідних?  Дружина Людмила Василівна Тютюнник померла 19 листопада 2015 року. Михайло (названий на честь дідуся) 1963 р. н., закінчив романо-германський факультет КДУ ім. Шевченка. Помер 2015 року від білокрів'я. Похований коло батька. Василь 1970 р. н., закінчив факультет української філології КДУ ім. Шевченка. 2008 року емігрував до Латинської Америки.

Висновок: Григір Тютюнник — це письменник, якого можна назвати совістю цілого покоління та цілої української літератури. Ось як писала про Григора Тютюнника Галина Гриненко: «Мав Григір у душі щось таке, чого, можливо, іншим бракує... Тютюнник надто проникливий і глибокий, дуже зосереджений і воднораз уважний до людей.  Григір Тютюнник мав гаряче серце, сповнене великої любові до людей, великого бажання допомогти їм жити... В цьому письменнику є щось таке, що зачіпає за душу, що різнить його від інших людей, навіть від тих, що пишуть захоплююче і цікаво. Йому властиве почуття власної вини».

Прийом «мікрофону»Я запам’ятав…Я зрозумів... Я не згоден…Я ніколи б не…На мою думку…

Домашнє завдання1. Прочитати повість «Климко» та аналізувати.2. Підготуватися до роботи в групах.

Ратушна Наталія Миколаївна -вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської областіАвтор ресурсу

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСІВ: Google картинки. Режим доступу: http://images.google.uа . Аудіо-сайт Mp3-pesnja. Режим доступу: http://www.mp3-pesnja.com- https://uk.wikipedia.org/wiki http://dovidka.biz.ua/vislovi-pro-kotsyubinskogo/ https://www.google.com/search?q- http://litakcent.com/2011/12/07/atlantyda-brativ-tjutjunnykiv/- https://suspilne.media/85568-zavzdi-pracuu-nad-pocuttami-89-ricnica-z-narodzenna-grigora-tutunnika/