Презентація."Християнська церква в ХІІ-ХV ст"

7 клас Всесвітня історія. Християнська церква в ХІІ-ХV ст. Вчитель історії та правознавства Крива В. В.

План вивчення нової теми 1. Єретики і боротьба з ними.2. Інквізиція.3. Жебрущі ордени ченців.4. Церковна криза. Занепад папства.

Церква у Середні віки переймалася не тільки зовнішніми проблемами, а і внутрішніми. Уже в перші століття існування християнської церкви були погляди на природу Христа і Божественної Трійці, що відрізнялися від поглядів, офіційно прийнятих на церковних соборах. Такі погляди називались єретичними, а діячів, що їх висловлювали, засуджували і проклинали як єретиків. Але навіть після усталення християнського вчення єресі неодноразово спалахували в середньовічній Європі.

Чому ж виникали єрисі ? У повсякденному житті людей середньовіччя однією з головних була турбота про спасіння душі. Але люди бачили, що церква, проповідуючи покірність і відмову від земних благ, нагромадила великі багатства і прибрала величезну політичну владу. У середовищі ремісників, купців, рицарів, простих священиків і монахів, інколи навіть знаті, час від часу з’являлися люди, які замислювалися над протиріччями між євангельським вченням і тим, що вони спостерігали в житті. Вони приходили до думки, що церква вчить неправильно. Тільки повна відмова від багатств і влади може врятувати душу людини. Отже, єретиками ставали люди, які були охоплені сумнівом, що офіційне вчення церкви спроможне врятувати їхню душу. А також ті, що прагнули більш справедливого соціального устрою. Таким чином єресі були як релігійні, так і соціально-релігійні. Основними центрами єретичних рухів ставали міста. Це пояснюється тим, що в містах концентрувалося населення, відбувалися контакти між людьми з різних міст і країн, обмін знаннями, ідеями, зосереджувалися грамотні люди, що могли читати і тлумачити Святе Письмо.

Однією з найбільш відомих і поширених єресей було вчення катарів (“чистих”), яких ще називали альбігойцями за назвою міста Альбі — центру розповсюдження єресі. Це вчення поширилося на півдні Франції у XII – XIII ст. Катари вчили, що земля і порядки на ній є не божим творінням, а породжені дияволом. Вони вчили, що людина повинна порвати з земним світом і лише тоді зможе врятувати свою душу. Катари створили велику церкву, яка була ворожою Римській. Вони вели суворий спосіб життя і готові були прийняти мученицьку смерть заради своєї віри.

Приблизно тоді ж виникла інша єресь — вальденсів. Легендарний засновник учення П’єр Вальдо — багатий монський купець, зворушений сторінками Біблії, де йшлося про “святу бідність”, — роздав своє майно бідним і зі своїми учнями став проповідувати Євангеліє. Вальденси поділялися на “досконалих”, які поривали всі зв’язки з зовнішнім світом і вчили своїх прихильників наслідувати Христа, і “братів”, яким дозволялося працювати. Катари і вальденси заперечували необхідність існування цер­ковної ієрархії та закликали до створення релігійних громад, що існу­вали за часів Христа і його учнів-апостолів. Заклик до створення “бідної церкви” був близьким для тих, хто прагнув “дешевої” церкви і незалежності від пап. Переслідування вальденсів і катарів не могло зупинити поширення єресі Європою. Тоді папа Інокентій ІІІ закликав усіх християн до хрестового походу проти земель, “заражених єрессю”.

Боротьба проти єретиків була вигідна французькому королю, який прагнув, після об’єднання під своєю владою півночі Франції, приєднати до своїх володінь багатий південь. Хрестові походи проти єретиків на півдні Франції дістали назву Альбігойських війн (1209 – 1229 рр.). Християнське воїнство вогнем і мечем пройшлося багатими провінціями півдня. Одного разу на запитання воїна про те, як відрізнити єретика від правовірного католика, папський легат (представник) відповів: “Бий їх усіх, Бог упізнає своїх!” Альбігойці чинили відчайдушний опір, але зрештою були винищені. Ця перемога над єрессю сприяла об’єднанню Франції, але водночас призвела до розорення і знищення багатихміст і цілих районів, вбивства тисяч їх мешканців. Папи розуміли, що переможені єресі можуть легко відновитися. Для боротьби з ними було вжито серйозних заходів. Усім мирянам було заборонено мати, читати і навіть більше — тлумачити Біблію. Тільки люди, що здобули церковну освіту, могли це робити. Отож, чільна книга християнства стала ще більш недоступною для більшості християн.

У єпископствах створювалися спеціальні постійні комісії, які повинні були розслідувати будь-які прояви єресі, допитувати і засуджувати єретиків. За цими комісіями згодом закріпилася назва інквізиційних трибуналів (лат. inquisitio — розслідування). Інквізиторам дозволялося застосовувати тортури, щоб домогтися від єретиків визнання у найстрашніших гріхах, після чого їх привселюдно спалювали на вогнищі. Але від багатьох єретиків неможливо було домогтися покаяння навіть під тортурами. Релігійні переконання як католиків, так і єретиків вирізнялися фанатизмом: люди були абсолютно переконані в тому, що тільки їх віра є правильною, тому єретики були готові йти у вогонь, а інквізитори були переконані у правоті вироку. Попри всі зусилля церкви, викорінити єресі вона не спромоглася. Єретики стали обережнішими і ще більше переконаними у своїй правоті.

Анклав – спалення єретиків на вогнищі.

Жебрущі ордени ченців. Не всі люди, що задумувалися над спасінням душі, були єретиками. Духовні шукання освічених людей середньовіччя вели їх шляхом власного усвідомлення вчення Ісуса. Частина невдоволених порядками, що існували в церкві, стала на шлях єресі, інша намагалася діяти на межі між єрессю та офіційною церквою. Найвідомішим у XIII ст. оновлювачем християнства був Франциск Ассизький (1182 – 1226 рр.). Завдяки його діяльності проповідь набула особливого значення. А він став одним із засновників нових, жебрущих орденів.

Франциск народився в сім’ї купця з італійського міста Ассизі. Молодість він провів у бенкетах і всіляких розвагах, але знайомство з Євангелієм вчинило в його душі переворот, що змінив життя Франциска. Вирішивши в усьому наслідувати Христа, він відмовився від майна, залишив дім і, живучи, як жебрак, усі сили віддавав молитвам, постові і проповідям Слова Божого. Не маючи церковної освіти, він звертався до слухачів зрозумілою їм простою мовою. У пристрасних молитвах Франциск доводив себе до такого стану, що у видіннях зустрічався з Ісусом, Богоматір’ю та святими, ба більше — інші люди бачили, як у Франциска відкривались і починали кровоточити рани на зап’ястях і ступнях — у тих місцях, де прибивали тіло Ісуса до хреста. З часом у Франциска знайшлися послідовники, з яких згодом і утворився чернечий орден францисканців.

Орден францисканців суттєво відрізнявся від усіх чернечих орденів, що існували на той час. Так, вони дійсно жили в євангельській бідності, не усамітнювались у тиші за стінами монастирів, а йшли до народу, несли до нього Слово Боже. Францисканці не були самітниками і з любов’ю ставилися до навколишнього світу, як до прекрасного творіння Бога. В ордені всі були рівними. Францисканці створили новий вид чернецтва. Монахи-жебраки швидко здобули авторитет серед простого народу. Поява нового ордену поставила проблему перед папою: визнати його чи оголосити монахів єретиками. Папа Інокентій ІІІ збагнув, що новий орден може стати опорою папства і підніме авторитет католицизму. З часом, як і інші ордени, францисканці обзавелися майном, побудували монастирі. В останні роки свого життя Франциск відмовився від керівництва орденом. Одночасно з францисканцями виник орден святого Домініка. Домінік (1170 – 1221) народився в Іспанії, але тривалий час жив у Південній Франції, де своїми проповідями намагався боротися проти ідей єретиків-альбігойців. Тут, у Франції, у Домініка народилася думка створити братство ченців спеціально для боротьби проти єретичних учень. На відміну від францисканців, домініканці велику увагу приділяли вивченню Святого Письма. Монахи-домініканці славилися своєю вченістю, часто обіймали кафедри в кращих університетах. Найвидатніші богослови середньовіччя Альберт Великий і Фома Аквінський були домініканцями. Найбільш підготовлені для диспутів з єретиками, домініканці відігравали головну роль у трибуналах, проводячи допит і здійснюючи суд над єретиками. Домініканці називали себе “псами господніми” (лат. Domini canes). Вони повинні були освічувати світ, проповідувати істину і, наче пси, охороняти церкву від єретичних вчень. На емблемі ордену було зображення пса, що несе у щелепах палаючий смолоскип. Домініканці прагнули якнайдалі рознести католицьку віру. Їх проповідники вже наприкінці XIII ст. читали свої проповіді в Китаї та будували там храми.

З початком XІV ст. Європа вступила в період, що відзначався всілякими бідами і катастрофами. Вони засвідчили глибоку кризу середньовічного європейського суспільства. Не оминула ця криза і церкву. Церковну кризу було започатковано ляпасом залізної рука­виці по щоці папи римського Боніфація VIII від канцлера і зберігача королівської печатки Французького королівства Гійома Ногаре. Не витримавши образи, папа через декілька тижнів помер. Його наступник, Климент V, як уже згадувалося, переніс папську резиденцію до міста Авіньйон, яке, хоч і належало Неаполітанському королівству, з усіх боків було оточене володіннями французького короля. Так папська влада потрапила під французький вплив. 70 років тривало авіньйонське полонення пап. Ці події засвідчили, що ідея об’єднання християнського світу під духовною і світською владою пап не відповідала реаліям часу, бо в житті Європи почали відігравати роль інші чинники, зокрема державні, національні інтереси. Ідею універсальної держави, що об’єднувала всіх, заступила ідея національної держави, що об’єднувала людей тільки за певною ознакою: на той час це було підданство якомусь королеві.

На цьому негаразди з папством не скінчилися. Повернення пап до Рима позначилося подією, що дістала назву Великої схизми. Після повернення до Рима папського престолу Григорієм XІ його наступником став Урбан VI. Проте останній настільки зловживав владою, що його скинули кардинали, які обрали новим папою Климента VII. Але Урбан VI відмовився підкоритися, через що на папському престолі опинилося аж два папи: один був у Римі, інший — в Авіньйоні. Обидва папи відлучили від церкви один одного, а також прихильників протилежної сторони. Почалися непорозуміння і на інших рівнях: на одну церковну посаду претендувало по два священики. Ніхто не знав, який же папа справжній і, відповідно, хто мав претендувати на посади єпископа та ін. Християнська Європа розкололася. Щоби вгамувати пристрасті, розроблялись і пропонувалися всілякі ідеї та пропозиції. Зрештою, більшість почала схилятися до думки, що проблему церкви треба вирішувати всім — священнослужителям і мирянам, тобто скликати собор. Перша спроба вирішити проблему на соборі в Пізі закінчилася новим розколом: обох пап оголосили єретиками та обрали нового. Папи, оголошені єретиками, не визнали рішення собору, і католики отримали вже трьох пап. І все ж ідея собору залишилася єдиним виходом із ситуації, що склалася. У 1414 р. в Констанці було скликано новий собор, що вирішив цю складну проблему. Загальновизнаним папою став Мартін V.

Розбрат у церкві примусив задуматися, чи правильним шляхом йшло суспільство до Бога. Знову спалахнули рухи єретиків. Найсильніший рух за оновлення церкви вибухнув у Чехії. Ідеологом його став Ян Гус, згодом спалений як єретик за рішенням собору в Констанці. Від його імені рух, що збурював Центральну Європу декілька десятиліть, дістав наз­ву гуситського.

Домашнє завдання Опрацювати параграф 14 підручника;Запитання 1-9 усно,10 та 11 письмово