Презентація "Іран в Новий і Новітній час"

Іран в Новий і Новітній час. Підготувала: вчитель історіїгімназії №10 м. Нікополь. Л. В. Кушнір

Засновником династії Сефевідів був Ісмаїл I (1501-1524), нащадок засновника суфійського ордену Сефевіє, родом з Ардебілю в Південному Азербайджані. Після перемоги над Алвендом, правителем держави Ак-Коюнлу під Шаруром (в Нахічевані) Ісмаїл переможно вступив до Тебріза, де в червні 1501 року проголосив себе шахом Персії. Офіційною назвою держави Сефевідів була «Малк аль-Вахід аль-Фазай'і Іран» (Велика земля Ірану). . Сефевіди відновили внутрішній порядок в Ірані і затвердили шиїтський напрям як державну релігію. Очистивши дорогу до свого трону, шах Ісмаїл І вирушив у похід на схід для того, щоб провчити узбеків, які щорічно робили набіги на багату провінцію Хорасан. Його супроводжував успіх. Але Ісмаїл не зміг полонити султана Саліма Гриму, одного з найбільших завойовників дому Османів. З метою знищення шиїтського уряду Салім очолив найгрізнішу армію свого часу проти воїнів Ісмаїла І. Внаслідок його перемоги турки приєднали західні провінції Ірану і утримували їх протягом багатьох років. Ісмаїл І помер у 1524 році.

Військо. КизилбашіСефевідський мушкетер. Кінна шахська охорона (курчі)Гулям

Його син шах Тахмасп правив понад п'ятдесяти років. 1524-1575 рр. — період знаменний, передусім, тривалою бурхливою боротьбою з османами, яка закінчилася втратою Межиріччя, перенесенням столиці з відкритого незахищеного Табрізу в безпечніший Казвін, претензіями на іранський трон західних монархів, які сподівалися використати османо-іранське суперництво та шиїтсько-сунітську розбіжність проти сефевідського двору. У перший раз з часів Ахеменідів іранська династія завоювала міжнародну популярність. Династія Сефевідів досягла своєї істинної величі під час царювання шаха Аббаса I (1587—1629 рр.). Він переміг узбеків та турків і, таким чином, повернув західні провінції Ірану. Він вигнав португальців, які заснували колонії на південному заході, в Перській затоці на початку XVI століття. Але його успіхи у веденні війни були незрівнянні з його миротворчою діяльністю. Він перемістив ставку уряду з Казвіну в Ісфахан, встановив торгові відносини з Англією і реорганізував армію. Більш того, він знову створив охоронні пости на караванних дорогах, побудував мости і караван-сараї, які сьогодні, незважаючи на руйнування, свідчать про те, яке значення приділялося в той час торгівлі і подорожам.

Європейці різних національностей відвідували країну і описували велич Ірану. Серед них були брати Ширм, Чардін, роботи яких виявляють глибоке знання Ірану, його історії, мистецтва і архітектури. До нещастя, епоха іранського відродження, що процвітала під час Аббаса Великого, була дуже нетривалою. Сефевідська династія воювала протягом ста років після його смерті. Шах Сефі (1628—1641), Аббас II (1641—1668), Солейман (1668—1694) і Хосейн (1694—1729) являли собою сумні уламки династії. Дивним є не те, що сефевідська династія занепала в своєму розквіті, а те, що вона так довго руйнувалася. Безладдя почало розвиватися з наростаючою силою до 1715 року, і підбурювалося афганськими й узбецькими племенами з півночі, курдами із заходу й арабами з півдня. 1772 року невеликі, але дуже добре організовані загони афганців з'явилися перед Ісфаханом, розгромивши велику армію іранців, захопили і розграбували місто, по-звірячому винищивши більшість населення. Росіяни і турки також почали здійснювати набіги з півночі. Хоссейн був схоплений і відрікся від трону. Його син Тахмасп ІІ став шахом у вигнанні і влаштувався в Мазендерані, де племена каджар і афшар, згуртувавшись, встали під його знамена. Надер Кулі був єдиним, хто, взявши командування над арміями Ірану на себе, завдав поразки афганцям і до 1730 року звільнив майже всю країну.

Першим ділом Надер-шах змінив державну релігію на сунізм. У 1736 році Надер сам привласнив собі титул Шаха, почав війну проти афганців і захопив Кандагар, а через два роки розгромив Індію та пограбував її. Вивіз Трон Павича та діамант Кохінур. У 1740 році Надір-шах здійснив похід у Туркестан, у результаті якого кордону Ірану просунулися до Амудар'ї. На Кавказі перси дійшли до Дагестану. Він був убитий в 1747 році ватажком курдів Салах-Беєм. Протягом подальших п'ятдесяти років точилася тристороння боротьба між нащадками Надер шаха, династією Зенд і Каджарамі.

У 1750 році влада перейшла до династії Зендів на чолі з Карім-ханом. Він став першим за 700 років персом, який став на чолі держави. Він переніс столицю в Шираз. Період його правління характеризується практично відсутністю війн і культурним розквітом. Хоча тоді й відбулася спустошлива епідемія чуми. Влада Зендів тривала лише три покоління, і в 1781 році перейшла до династії Каджарів. Засновник династії, євнух Ага-Мохаммед-хан, вчинив розправу над Зендами та нащадками Афшарідів. Він відновив віру шиїтів як державну релігію. Зміцнивши владу Каджарів в Ірані, Мохаммед-хан влаштовує похід на Грузію, розгромивши Тбілісі і знищивши понад 20 тисяч жителів міста. Другий похід на Грузію в 1797 році не відбувся, оскільки шах був убитий власними слугами (грузином і курдом) у Карабасі. Незадовго до своєї смерті Мохаммед-хан переніс столицю Ірану в Тегеран. Мохаммед-хан

Фатх-Алі Шах Каджар. Шах Ірану 1772-1834 рр. Влада над країною нового шаха спочатку залишалася багато в чому номінальною. У більшості провінцій вона перебувала в руках місцевих ханів, які вели себе цілком незалежно і не поспішали зі сплатою податків. Боротьба з непокірними затягнулася до 1798 року. Після цього Фатх-Алі оселився в Тегерані і дуже рідко залишав свою столицю. Іран втрачав контроль над територіями. Росія в 1801 р. захопила царство Картлі і Кахетії, яке до того перебувала в залежності від Ірану. У 1804 р., коли російські війська зайняли Гянджу та приєднали Гяндинське ханство, шах оголосив Росії війну. Але незабаром з'ясувалося, що іранська армія далеко поступається за своєю боєздатності російській. Того ж року іранці двічі зазнали поразок у битві при Єревані. Надалі низка поразок призвела до Ґюлістанського мирного договору (1813 р.), згідно якого до Російської імперії були включені Дагестан, Грузія, Імеретія, Гурія, Мінгрелія, Абхазія й кілька закавказьких ханств (Дербентське, Бакинське, Карабаське й ін.). Російській імперії дозволялося мати військовий флот на Каспійському морі, також були обговорені правила вільної торгівлі між купцями обох країн.

Персія після поразки у попередній війні відмовлялась ратифікувати Ґюлістанський мирний договір та прагнула повернути втрачені території. У цьому її підтримувала Британія, яка намагалась не допустити посилення ролі Росії на Близькому та Середньому Сході. Вона також зобов'язувалась надавати фінансову та матеріальну допомогу Персії у випадку війни. У липні 1826 року перська армія під командуванням Аббас-Мірзи (60 000 чоловік, 34 гармати) розпочала наступ на Тифліс, але була розгромлена в битві під Єлисаветполем...

Туркманчайський мирний договір 1828 року, підтверджував територіальні надбання Росії по Ґюлістанскому мирному договору 1813 р., а також приєднав до Росії Еріванське і Нахічеванське ханства. На Іран накладалася контрибуція в 20 млн. рублів сріблом. Підтверджувалося виняткове право Росії тримати військовий флот на Каспійському морі. Сторони обмінювалися місіями на рівні посланців. Російський уряд визнав Аббас-Мірзу, який підписав договір з Росією, спадкоємцем іранського престолу. Одночасно з мирним договором був підписаний торговельний трактат, відповідно до якого російські купці отримали право вільної торгівлі на всій території Ірану.

Шахи Мохаммад-шах (1834-1848 рр.), Насер ед-Дін-шах (1848-1896 рр.), Мозаффар ед-Дін-шах (1896-1907 рр.), Мохаммад Алі-шах (1907-1909 рр.) і Ахмад Шах (1909-1925 рр.) поступово втрачають територію на користь сусідніх держав і потрапляють під зростаючий тиск європейських держав, особливо Російської імперії та Великої Британії. Мохаммад-шах. Насер ед-Дін-шах. Мозаффар ед-Дін-шах

Мохаммед Алі Шах. Ахмад Шах

Герат, рисова долина на Геріруд, що були частиною стародавньої перської імперії, були захоплена афганцями. Кампанії з повернення цієї землі закінчилися англійською інтервенцією в Афганістан і визнанням Іраном незалежності Афганістану 1857 року. Відкриття нафти на початку XX ст. посилило суперництво Великої Британії і Росії за вплив в регіоні. У той час зародився конституційний рух. Основний закон був прийнятий парламентом (меджлісом) і затверджений шахом в 1906 році. Тим часом, англо-російське суперництво продовжувалося і в 1907 році вилилося в англо-російську угоду, що поділила Іран на сфери впливу (анульована після Першої світової війни). Період, що передував Першій світовій війні, був періодом політичних і фінансових труднощів. 1911 року Морган Шустер, американський фінансист, був запрошений до Ірану як фінансовий радник і головний скарбник Ірану. Були здійснені деякі реформи, але конфлікти з росіянами призвели до припинення цієї місії 1920 року. Під час війни Іран був окупований Англією і Росією, але залишився нейтральним. Після війни Іран став одним із держав-засновників Ліги Націй. 1919 року Іран уклав торгову угоду з Великою Британією, в якій Британія формально ще раз підтвердила незалежність Ірану, але на ділі намагалася встановити повний контроль над ним.

Перша світова війна та революція на землях колишньої Російської імперії мали значний вплив на розвиток Ірану. Розпад Османської та Російської імперій створив передумови, які уряд Великої Британії оцінив як можливість завершити колонізацію Персії, Закавказзя та Середньої Азії. У 1918 р. англійські війська розпочали окупацію всього Ірану, узяли під контроль Баку (Азербайджан) та проникли в Середню Азію. У Тегерані, столиці Персії, було створено проанглійський уряд на чолі з Мірза Хасан-хан Восуг од-Довла (візир при останньому правителі Ахмат-шахі). Порушивши конституцію, без відома меджлісу він 9 серпня 1919 р. підписав англо-іранську угоду, яка фактично встановлювала залежність Ірану від Англії. Восуг од-Довла

У Тебрізі (адміністративному центрі Іранського. Азербайджану), що на півночі країни, у квітні 1920 р. почалося повстання проти шахської влади і колонізаторів, яке очолив лідер партії азербайджанських демократів шейх М. Хіабані. Повстанці встановили свій контроль практично над всім Іранським Азербайджаном, але в результаті активного втручання англійців у вересні 1920 р. виступ демократичних сил був розгромлений. Шейха Хіабані та багатьох його прибічників було вбито. У 1920-1921 рр. країну потрясли антибританські та антишахські повстання в Гіляні, Хорасані. Повстання розпочалося в червні 1920 року на півночі Ірану під проводом Мірзи Кучек-хана, лідера руху дженгелійців («лісовиків»). На осінь 1921 р. повстанський рух був придушений. У ході боротьби з англійцями різко загострилася і внутрішньополітична боротьба. Проанглійский уряд Восуг-од-Довла в червні 1920 р. пішов у відставку. Уряди, що прийшли йому на зміну, не зважилися визнати ірано-англійську угоду. Ця обставина, а також піднесення визвольного руху багато в чому визначили вихід англійців з Ірану. Вони були змушені в 1921 р. вивести свої війська. У країні панувало безладдя. Шейх М. Хіабані

У лютому 1921 р. перські козаки під командуванням підполковника Реза-хана вчинили в Тегерані державний переворот. Війська Реза-хана здійснили швидкий перехід з Казвіна в Тегеран і скинули уряд практично без єдиного пострілу. Після захоплення влади Реза-ханом був створений новий уряд на чолі з Зія-ед-Діном, який одержав в Ірані назву «чорного кабінету» (за кольором мундирів козаків). Реза-хан спочатку був призначений командиром козацької дивізії, а потім військовим міністром. Англо-іранська угода 1919 р. анулювалася. Через три місяці Реза-хан усунув від влади прем’єр-міністра. Уся влада опинилася в його руках.

Реза шах Пехлеві розпочав реформи. Була реорганізована армія. Пехлеві домігся виведення з країни радянських військ у 1921 р. та англійських військ у 1923 р. У 1923 р. став прем'єр-міністром, незабаром встановив свою диктатуру. У 1925 р. позбавив трону останнього представника династії Каджарів Ахмеда шаха й проголосив себе шахом. Проводив політику модернізації Ірану за європейським зразком. Під час Другої світової війни його пронімецькі настрої стали приводом для окупації країни радянськими й англійськими військами. Був заарештований і вивезений до Південної Африки, де й помер у 1944 р.

На Тегеранській конференції 1943 року прийнята Декларація, підписана США, Британії і СРСР, яка гарантувала незалежність і територіальну цілісність Ірану. Однак радянський уряд, незадоволений відмовою іранської держави надати економічні поступки, пов'язані з нафтою, організував повстання на півночі, яке призвело до утворення маріонеткових держав, названих «Народна Республіка Азербайджан» і «Курдська Народна Республіка» (грудень 1945 р.). Вони були очолені владою, підконтрольною СРСР. Прорадянські держави на півночі Ірану не підтримувалися населенням і були зайняті іранськими військами в 1946 р. У 1951 році головою уряду Ірану став Мохаммед Мосаддик, який активно займався реформаторством, домагаючись перегляду домовленостей щодо розподілу прибутків компанії «British Petroleum». Відбулася націоналізація нафтової промисловості Ірану. Однак у США негайно і за активної участі британських спецслужб розроблено план перевороту, здійснений в серпні 1953 року - Мосаддик був зміщений зі свого посту та ув'язнений.

18 грудня 1959 р. лідер Іраку Абдель Керім Касем заявив: «Ми не хочемо звертатися до історії арабських племен, що проживають в Аль-Ахвазі і Хорремшехр. Османська імперія передала Хорремшехр, яка була частиною іракської території, Ірану». Іракський режим, невдоволений володінням Іраном багатою нафтою провінцією Хузестан, не обмежувався риторичними заявами, Ірак почав підтримувати сепаратистські рухи в Хузестані, і навіть порушив питання про свої територіальні претензії на наступному засіданні Ліги арабських держав, але безуспішно. У жовтні 1971 року Іран відсвяткував 2500-річчя Ахеменідської імперії Кіра Великого з ретельною розробкою свята в пустелі біля Персеполісу. Іранські прозахідні політики продовжували в сімдесятих роках розвивати відносини з США, передусім в економічній сфері, встановили відносини з комуністичними країнами, переважно з Радянським Союзом. Однак відносини з Іраком приймали натягнутий характер, особливо до кінця 1960-х і на початку 1970-х. Зросла кількість озброєних зіткнень вздовж всього кордону. У 1971 році Ірак розірвав дипломатичні відносини з Іраном після заяви суверенних прав над островами Абу-Муса, Великий та Малий Томб в Перській затоці, що стали беззахистними після виводу військ англійцями. Ірак потім експропріював власність 70,000 іракців іранського походження і депортував їх зі своєї території... У березні 1973 року Іран з Міжнародним нафтовим консорціумом встановив повний контроль над всіма сферами іранської нафтової індустрії, а в травні цього ж року консорціум погодився діяти з необхідною потужністю в поверненні для сприятливих довгострокових нафтових контрактів. У ході арабо-ізраїльської війни в жовтні 1973 року Іран використав нафту як політичну зброю і не практикував нафтове ембарго проти країн Заходу і Японії. Однак він скористався положенням, щоб стати лідером в ході зростання цін на нафту, нехтуючи Тегеранським угодою 1971 року. Ще у 1963 році з країни був висланий аятола Хомейні, котрий очолив опозицію шаху. Початком революції прийнято вважати масові антишахські протести в січні 1978 року, придушені урядовими військами. У січні 1979 року, після того як країну паралізували постійні страйки та мітинги, шах з родиною залишив Іран, а в Тегеран прибув Хомейні, Іран офіційно проголошений ісламською республікою. 3 грудня того ж року була прийнята нова конституція. Внутрішньополітичні наслідки революції проявилися у встановленні в країні теократичного режиму мусульманського духовенства, підвищення ролі ісламу абсолютно у всіх сферах життя. Ситуацією вирішив скористатися Ірак. Війна 1980-1988 рр. почалася з нападу Іраку на Іран і закінчилася статус-кво...

За тривалістю, задіяними ресурсами і людськими жертвами ірано-іракська війна є найбільшим військовим конфліктом між суверенними державами «третього світу» після 1945 року. В ході війни Іраком застосовувалася хімічна зброя.Іракські солдати, узяті в полон в ХорремшехріКорабель ВМС США «Старк», підбитий двома ракетами «Екзосет», запущеними з іракського літака

Політичні, промислові, сільськогосподарські і соціальні аспекти країни цілком реорганізовані. Засудження Іраку як агресора відкрило шлях Ірану на міжнародну арену. У 1989 р. почалося виконання першого п'ятирічного плану економічного, соціального і культурного розвитку Ісламської Республіки Іран, яке успішно завершилося в 1993 році. Іран збільшив продаж промислових товарів в Азії, Африці і на інших міжнародних ринках. Попри те, що населення країни зросло за останні роки майже удвічі, Іран постійно експортує велику кількість сільськогосподарської продукції, у той час як імпорт деяких товарів першої необхідності постійно зменшується. Спад, викликаний нав'язаною ірано-іракською війною, подвоїв зусилля народу в досягненні значних успіхів у важкій індустрії, машинобудуванні, металургії і хімічній промисловості. Більшість державних заводів були продані приватним акціонерам. Таким чином, з'явився динамізм в системі вільного підприємництва в країні. Допомога виявлялася в формі податкових послаблень і навіть повного звільнення від них, виплати кредитів, субсидій і високих імпортних тарифів на конкурентні іноземні товари. У той же час особлива увага приділяється модернізації сільського господарств — найвідсталішої галузі економіки. Іран проводить агресивну політику по відношенню до всіх своїх сусідів, особливо Ізраїлю. У 2024 році конфлікт між Іраном та Ізраїлем, що тривав у формі опосередкованої війни, перейшов у серію прямих зіткнень між цими країнами. У 2026 році почалася масштабна військова операція за участю США.