Презентація "Кобзарі Роменщини"

Нескорені, мов сама душа народу Підготувала учитель української мови та літератури ЗОШ І-ІІІ ст. №7 м. Ромни Сумської області Мурич Н. Я. Кобзарі Роменщини

Сумська область дала стільки відомих кобзарів , як, мабуть, жодна інша область України: М. Олексієнко, С. Пасюга, Г. Кожушко, Є. Мовчан, Є. Адамцевич, Г. Петренко, Д. Терещенко, Д. Циганенко, В. Житченко, Г. Іванченко, В. Заворотько та багато інших.

Ліра Бандура Кобза

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Кобза́р — український народний співець і музикант. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами епічної традиції у формі історичних пісень, дум (мелодійних речитативів змінюваних форм), релігійних піснеспівів, моралізаторських пісень, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва — лірники або бандуристи.

АДАМЦЕВИЧ Євген Олександрович(1.1.1904, с. Солониця, тепер Лубенського р-ну, Полтавської обл. - 20. ХІ. 1972, с. Холмівка тепер Бахчисарайського р-ну Кримської обл.) - жив у м. Ромнах.«Шлях кобзарів – це шлях народу». М. Стельмах

У дитинстві осліп, вчився у школі сліпих у Києві. Грати на бандурі вчився у роменського кобзаря Мусія Петровича Олексієнка. Кобзарював з 1927 р. Виступав у складі Миргородської капели бандуристів ім. М. Кравченка та самостійно. Євген Адамцевич – худорлявий велет, красень-вусань, у якого красуня Лідія закохалася, втекла з дому й стала поводирем на все життя. Вони жили із гри та співу на роменському базарі, але радянські власті, як і царські, трактували це як жебрацтво, не видавали паспортів і переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста, полишали одного на безлюдді, інколи арештовували. Довелося справити власну хатку біля залізничної колії Ромен – Ромодан для себе та трьох донечок.

За весну-осінь 1940 р. Адамцевич обійшов Малу та Велику Хортиці, усі Січі. Під час ІІ світової здійснив мандри Україною з піснями, виступав перед воїнами УПА. "Доводилось тоді мені, - признавався Адамцевич, - виступати в одному із з'єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу", в якій складали подяку за мій виступ". Нелегким було життя й у важкий післявоєнний період. «Про мене неначе забули», - згадував кобзар.

Учасник Республіканської наради кобзарів та лірників 1939 р. в Києві, а в 1940 р. - Всесоюзної наради народних співців у Москві. В 1969 р. з групою народних кобзарів успішно виступав у Київській, Івано- Франківській, Тернопільській, Львівській областях, а в 1970 р. в Москві та в 1971 р. в Санкт-Петербурзі. У репертуарі кобзаря були українські народні історичні пісні (про Байду, Морозенка, Палія, Супруна), родинно-побутові, гумористичні, пісні літературного походження (дума-пісня "Євшан-зілля" на слова М. Вороного, пісні на слова Т. Шевченка, О. Олеся та інші). Власні твори "У неволі" (1941), "Дума про Івана Федька" (1966), "Пісня про Леніна" (1969), "Запорізький марш" та інші.

Влітку 1971 та 1972 року Є. Адамцевич виступає на Чернечій горі, біля Шевченківської могили. У 1972 році хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Помер Адамцевич 19 листопада 1972 року в Бахчисараї на 68 році життя. Бандурист Єгор Мовчан писав: «А як той Адамцевич грає! Наче в нього не одна кобза, а кілька!»

ЖИТЧЕНКО (ЖИДЧЕНКО) Василь Андрійович (16.08. 1889 -м. Кролевець Сумської обл. - 20.10.1977 - там же). В 1924 р. придбав першу бандуру і почав вчитися грати, спершу у кобзаря Соколовського, потім у конотопського майстра гри Полтавського, згодом у П. П. Кононенка. Організував і керував ансамблем бандуристів при Конотопському арматурному заводі. Виступав часто і як соліст-бандурист. В 1937 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклору і етнографії в Києві від нього записано ряд творів. В репертуарі - народні пісні та старовинні романси. Автор творів "Мати з фронтом розмовляє" (1943), "Дума про Україну" (1925, в співавторстві з П. П. Кононенком).

Валентин Іларіонович Заворотько(1925-2009) В. І. Заворотько у своїх спогадах про нелегкий кобзарський шлях писав: «…Сонцю, правді й свободі назустріч». Продовжуючи звичаї славетних роменських кобзарів, він оспівував свободу та незалежність українського народу.

Валентин Заворотько «До шевченкіани». У травневу неділеньку,Удосвіта на зорі,Задзвеніли срібні струни,Українські кобзарі. Ой що ж то за гомін, По якій причині, В кобзарськім роді, По всій Україні. Сто сімдесяти п’яти річчя,Воскресило брата,Святого мученика,Шевченка Тараса. Ой зацвіла калинонька Рясним білим цвітом, То з’їхались кобзарі, Та з усього світу. То з’їхались брати й сестри,Та з усього світу,Щоб покласти на могилу,Брату зілля-квіти. Не забути спом’янути Всі слова пророчі, Подивитись не зрадливо Друг другу в очі. Живи Тарас в нашім серці,Твоє слово будить,За твої слова пророчіНе забудуть люди.

Кожушко Григорій Семенович (12 жовтня 1880 — 23 січня 1924). Народився 12 жовтня 1880 року в с. Велика Писарівка, Богодухівського повіту, Харківської губернії (Тепер Сумська область). Осліп у ранньому дитинстві від віспи. На двадцять другому році життя пішов «у науку» до С. Пасюги і пробув там чотири роки. У 1906 р. отримав «одклінщину». Часто був учасником концертів українських культурологічних товариств. Залишилися спогади про виступи кобзаря: зокрема, у Катеринославі (1911 р.), м. Саках (1913 р.), м. Вовчанську на Харківщині (1914 р.). У 1916–1917 рр. — Г. Кожушко з С. Пасюгою та І. Кучугурою-Кучеренком виступає у С.-Петербурзі, 1918 — з Є. Мовчаном кобзарює у Москві. В репертуарі Кожушка були в основному історичні думи і народні пісні: про Байду, Морозенка, Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та багато інших пісень, які співав простий люд. У репертуарі кобзаря зафіксовано чотири думи: “ Про Олексія Поповича”, “Про Удову”, “Сестра і брат”, “ Івась Коновченко”. Помер 23 січня 1924 року, захворівши на черевний тиф. Похований у с. Велика Писарівка. На фото кобзарі Г. Кожушко та С. Пасюга

Пасюга Степан Артемович(29 листопада 1862 — 1933) Народився у слободі Борисівка на Східній Слобожанщині. Зір утратив у юнацькому віці. Разом із П. Гащенком вчилися у кобзаря Дмитра Петровича Троченка з с. Лютовки Богодухівського повіту. Отримавши «одклінщини», пішли підвищувати свою майстерність у кобзаря з с. Мурафа Богодухівського повіту Стефана Яковича Бідила. За свідченням Степана Пасюги, великий вплив на нього справив цехмайстер Хведір Ївлампійович Вовк. З 1904 по 1906 рік навчає Григорія Кожушка; у 1905–1907 — Захара Беншого; у 1911–1913 рр. — Єгора Мовчана. У 1911–1912 роках разом з П. Гащенком, П. Древченком виступають на багатьох концертах, організованих українською інтелігенцією у Харкові, Києві, Полтаві,Одесі, Миргороді, Охтирці та інших містах.

«Такого кобзаря, як Пасюга, ніколи не було й не буде! — згадував Є. Мовчан. — Голосу його не було краю і кінця. Він знав майже всі думи, співав величезну кількість народних пісень. А що вже грав на кобзі, то про це й говорити нема чого». Однаково майстерно грав на лірі й бандурі. Співав лише чотири думи — “Плач невольників”, “ Три брати Озовські”, “Удова і три сина”, “ Конівченко”. Степан Пасюга жив дуже просто, зневажав «світські витребеньки». Помер 1933 року від голоду. Похований у с. Велика Писарівка.

Олексієнко Мусій Петрович( 17 листопада 1871 — 8 березня 1945) Бандурист та торбаніст з Ромен. Українські пісні та думи, з їх скорботою, близькі всім, сповнені великого вселюдського змісту. В. Ральстон (Англія).

Дитинство та юність. Народився 17 листопада 1871 р. у селі Процівка, що пізніше злилося з Ромнами. Батько його рано помер, мати працювала хатньою робітницею в місті. Довелося звичайно зазнавати і злигоднів, але малий Мусій все ж успішно закінчив народне училище, а потім пішов працювати учнем до садівника при поміщицький садибі. Ця велика любов до музики та пісні з'явилася в нього ще з раннього дитинства. Все це в значній мірі перейшло від матері, яка мала гарний голос, любила співати народних пісень, яких знала безліч. Підлітку надзвичайно подобалась музика, яку часто слухав під вікном будинку, де грав на скрипці прибулий із Києва брат поміщиці, що вчився в одному з музичних закладів. Він помітив зацікавлення підлітка-садівника і запросив його до себе, почав навчати грати на скрипці, розуміти ноти. Тоді ж вітчим, який був неабияким майстром, виготовив йому скрипку.

Навчання та початок музичної творчостіУ 1892 р. М. П. Олексієнко поступив учнем телеграфіста на станцію Ромни Любаво-Роменської залізниці та незабаром освоїв цю професію. Ним і працював все життя. А ще постійно займався самоосвітою, дуже багато читав, особливо художню літературу, книги по історії, цікавився театральним мистецтвом, але найбільше любив народну та класичну музику, народні пісні. Слухаючи гру кобзарів, які часто бували на роменських ярмарках, Мусій Петрович зацікавився їх ремеслом, купив стару бандуру і скоро вивчився грати на ній і від багатьох народних співців засвоював, розширював свій власний репертуар. Ще з молоду почав записувати ноти та слова пісень і дум. Мусій Петрович дорожив своїм пісенним скарбом. Свої записи він розпочав із пісень, котрі співала його рідна матінка, від різних літніх людей, чия пам'ять зберегла старі народні пісні. А ще спеціально подорожував селами Роменщини, розшукував співаків, що тримали в пам'яті багато пісень та записував слова і ноти.

Кобзар підтримує творчі зв'язки із славетною Ганною Петрівною Затиркевич-Карпинською, скульптором і режисером одного з роменських театрів Іваном Кавалерідзе, майбутніми відомими акторами, а тоді ще аматорами Степаном Шкуратом, Іриною Воликівською, Василем Яременком та багатьма іншими творчими особистостями, що в ті роки жили в Ромні. Своїм численним учням (а серед них були й діти самого кобзаря) Мусій Петрович Олексієнко передав у спадок любов до народної музики, до української народної пісні. Він віддавав увесь свій великий талант, досвід і знання, щоб з них вийшли прекрасні люди і музики. Серед синів особливо слід згадати Олександра і Миколу, які успадкували від батька його хист і любов до музики. Останні роки життя кобзаря припали на суворі воєнні роки. Давалися взнаки два роки окупації, хворе серце боліло за синами, що перебували на фронті та в евакуації. Запізніла вістка про загибель старшого Олександра остаточно підірвала його здоров'я. Не стало Мусія Петровича Олексієнка 8 березня 1945 р. Тоді ж його й було поховано на одному з роменських міських цвинтарів. Памятник репресованим кобзарям у Харкові.

ЗАПОРОЖЧЕНКО Іван Данилович(24.11.1872 р., с. Артюхівка, тепер Роменського району Сумської обл. - 2.03.1932 р. на хуторі Олава Роменського р-ну Сумської обл.) – народний кобзар та поет. Осліп у шість років. Батько Івана був добрим музикантом-скрипалем, який мандрував по навколишніх селах та панських маєтках, аби прогодувати себе і родину. Від нього і перейняв Іван ще в молодості любов до пісні та музики, навчився грати на кобзі. В 1901 р. почав складати вірші і пісні, яких записано близько 60: про революційні події ("Революція 1905 р.", "1917 рік"), громадянську війну ("Наступ Денікіна"), радянську дійсність ("Пісня комсомольців", "Слава Комуні і Леніну"), побутового змісту, ліричні та інші. Деякі його пісні стали народними. Окремі твори І. Д. Запорожченка поміщені в збірниках: "Українські народні думи та історичні пісні" (К., 1955) та "Пісні" (Чернігів, 1936).

МОВЧАН Єгор Хомич(1. VI. 1898 р. - с. Велика Писарівка, тепер Сумської обл. - 22.11. 1968 р., м. Київ)."Наша дума, наша пісня не вмре, не загине"

В дитинстві втратив зір. Кобзарського мистецтва вчився у С. Пасюги. З кобзою за плечима незрячий кобзар обійшов сотні сіл, ніс у маси улюблені народом пісні та думи. Був учасником першої республіканської наради кобзарів і лірників в Києві (1939 р.), брав активну участь в роботі утвореного тоді державного ансамблю кобзарів. В 1940 р. був учасником всесоюзної наради народних співців.

У Пуще - ВодиціПід час Великої Вітчизняної війни Єгор Хомич складав антифашистські пісні, якими викликав ненависть до ворогів. У повоєнний час Є. X. Мовчан продовжує свою кобзарську діяльність. За високохудожнє виконання пісень не раз одержував подяки і премії. Відзначення 60-річчя та 90-річчя від дня народження Є. X. Мовчана перетворилося на народне свято пісні і музики. Його співу і грі аплодували сотні учасників Міжнародного конгресу славістів у Москві. Багатий репертуар кобзаря в записах зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР.

Помер 1968 р. у Пущі-Водиці в Будинку ветерана. 1978 року у Великій Писарівці встановлено пам'ятник Мовчану Єгору Хомичу. На місці хати, у якій народився Мовчан Є. Х., встановлено меморіальну плиту. Бандура Є. Мовчана знаходиться в музеї Театрального мистецтва в Печерській Лаврі.

МОШИК Микола Григорович(27. X. 1941: с. Засулля Роменського р-ну Сумської області) Струни мої золотії, грайте ж мені стиха…

Закінчив 1971 Дніпродзержинське музичне училище (Л. Продайко) та 1976 Київську консерваторію (у А. Бобиря). Працював у Чернігівській та Кіровоградській філармоніях, Київському оркестрі народних інструментів, Уманському музичному училищі.1977 - викладач Сумського музичного училища, з 1992 - Сумського педагогічного інституту.1992 відкрив клас бандури на музично-педагогічному факультеті Сумського державного педагогічного інституту (тепер університету) ім. А. С. Макаренка.

Репертуар кобзаря. Виконує твори з репертуару Є. Адамцевича, Є. Мовчана, зокрема на сл. П. Чубинського ("Славно твоя кобза грає"), Д. Павличка ("Молитва"), О. Ющенка ("Козацька пісня"), перекладані для бандури твори української та світової класики. Автор дум: "Конотопська битва", "Про Глухів", "Про голодомор" у співавторстві. Автор пісень на сл. Т. Шевченка, П. Куліша, Д. Білоуса, О. Олеся, Л. Костенко, Б. Олійника, фольклорних записів: "Молитва Калнишевського", "Легенда про вершника", "Ой, як вийду на долину" та ін. Продовжує кобзарські традиції вчителів, духовних наставників Є. Адамцевича, Є Мовчана, А. Бобиря, А. Воликівського, С. Шкурата.

Рачок Ігор Карпович(*25 лютого 1937 р. с. Лавіркове Талалаївського району) Бандурист школи Євгена Адамцевича та Федора Співака. Заслужений працівник культури України з 2008.

Народився у родині колишнього станового козака Карпа Рачка, небіж старшини Армії УНР. За спогадами з дитинства, під час Другої світової війни у рідній хаті у селі Лавірковому по черзі стояли італійські, угорські, румунські, німецькі, а згодом і сталінські вояки. Від італійських солдатів навчився кількох народних італійських пісень. Після війни працював фактично на каторжній роботі - ремонтник шосейних шляхів. Від батька навчившись грати на мандоліні й гітарі, а згодом на гармошці. За покликом душі прагнув опанувати український музичний інструмент — бандуру. 1964 року, придбавши стареньку бандуру, за 20 кілометрів ходив пішки в науку до колишнього учасника київської капели бандуристів Федора Співака, який проживав у селі Березівці. Таку ж відстань долав у протилежному напрямку до Ромна, де мешкав інший його вчитель-бандурист — Євген Адамцевич. Він вивчив і взяв до свого репертуару кілька дум, як от: Дума про Марусю Богуславку, Невольничий плач, Дума про Олексія Поповича. В його репертуарі були також історичні пісні Про Саву Чалого, Про зруйнування Січі Запорізької, Про Хортицю. Мав приємний голос, співав у своєрідній кобзарській манері.

Рачок — глибоко релігійна людина, стійкий у своєму православному віруванні, начитаний у Святому письмі. Найпереконливішим доказом свого вірування наводить приклад творимих Ісусом Христом всіляких див. Постійний слухач закордонних українських радіопередач, він був політично розвиненим. Пишався своїм покійним дядьком — учасником Визвольних змагань в Армії УНР. У невеликому Лавірковому не мав ні однодумців, ні достойного співрозмовника. Про своїх односельців говорив, що навколо нього проживають лише «люди матеріальні». Рачок із рідного села практично не виїжджав. Хіба що до церкви до Ромна у свята вибирався. Після смерті батьків він жив самотньо. Інколи його відвідували шанувальники. Репертуар Рачка постійно поповнювався. Наприкінці 1970-х років Ігор одружився. Його дружина Марія мала квартиру в Ромні. Працювала в аптеці. Зійшлися вони на ґрунті спільної християнської віри. Проте він продовжував жити в Лавірковому, а дружина лише у вільний час приїздила до нього. Відомий київський бандурист Георгій Ткаченко називав I. Рачка справжнім кобзарем і великим українським патріотом.

Переможець у жанрі українського автентичного фольклору (напрямок – кобзарсько-лірницьке виконавство) ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута–2013»Олександр Тріус

Олександр Тріус народився у 1967 році в місті Ромни Сумської області. З дитинства виявив неабиякі музичні здібності. Але від народження він мав поганий зір. В армії грав у військовому духовому оркестрі та естрадному колективі при клубі військової частини. У 1987 році отримав тяжку черепно­мозкову травму, внаслідок якої зір у нього впав, а згодом, у 2003 році – взагалі осліп. Відомий лірник і мистецтвознавець Михайло Хай запропонував Олександру опанувати традиційний кобзарський інструмент – старосвітську бандуру. Від 2011-го Олександр Тріус бере участь у фестивалях «Кобзарська Трійця». Олександр Тріус – учасних і організатор різноманітних концертів, фестивалів, просвітницьких заходів.«Відроджую кобзарство на Роменщині. Зміст кобзарства полягає в тому, що, по-перше, відроджуємо справжню історію, по-друге, повертаємо людські душі до Бога. Оскільки в радянський час простим людям забороняли бути публічно релігійними», – Олександр Тріус.

БІЛОШАПКА Михайло Іванович(1924, с. Болотниця Талалаївського р-ну Сумської обл.) В дитячі та юнацькі роки навчився грати на мандоліні, гітарі, скрипці, брав участь у самодіяльних гуртках школярів. У 1929 р. почув виступ сім'ї Сологубів (на бандурах грали батько, сини та невістки). У В. Сологуба, який робив бандури, придбав першу бандуру. З 1947 р. завідував клубом у рідному селі і виступав як бандурист. У 1953 р. закінчив заочні музичні курси при Центральному будинку народної творчості ім. Крупської в Москві, а в 1963 р. - Київське музичне училище ім. Глієра по класу диригентсько-хормейстерському. Додатково вчився у бандуристів-педагогів училища А. Омельченка та В. Ф. Лапшина. В 1955 р. організував у м. Кролевці на ткацькій фабриці ансамбль бандуристок, на базі якого згодом була організована капела бандуристів, яка стала працювати при районному Будинку культури і під керівництвом М. І. Білошапки одержала диплом 1-го ступеня на обласному огляді на честь 50-річчя Радянської влади. Виступає М. Білошапка як соліст-бандурист. Має власні твори ("Де струмочки чисті" на слова В. Регентюка, "Дума про Батьківщину" на слова І. Корнющенка,

ВИСОЦЬКИЙ Іван Іванович (1919 р., на Сумщині) Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1946 р. почав працювати завідуючим клубом в с. Боргол Путивльського району. Під впливом бандуристів, які виступали в селі, виготовив собі бандуру і самотужки навчився на ній грати. З 1968 р. працює художнім керівником Будинку культури с. Волокитине Путивльського р-ну. Вчився по класу баяна на заочних курсах при Центральному будинку народної творчості імені Н. К. Крупської в Москві. Керував невеликим ансамблем бандуристів при Будинку культури, часто виступав як соліст-бандурист або разом з бандуристом Костянтином Петровичем Санчевським чи завідуючою Будинком культури Марією Олександрівною Москаленко, яку навчив грати на бандурі.

ДЕМЧЕНКО Віталій Павлович (24.05.1946, с. Хмелів Роменського району )Закінчивши 8 класів, вступив до Дніпропетровського професійно-технічного училища, де навчився грати на бандурі в гуртку бандуристів, яким керував В. Сидоренко. Згодом став грати та співати в капелах бандуристів палаців культури заводів ім. Леніна та ім. Петровського в Дніпропетровську. Великий вплив на формування його як бандуриста мав його земляк кобзар Євген Адамцевич. З 1965 по 1970 р. служив у Військово-Морському Флоті на Далекому Сході, де брав участь у гуртках художньої самодіяльності, виступав як соліст-бандурист, пропагував бандуру в Примор'ї. На крайовому огляді у Владивостоці нагороджений дипломом 1-го ступеня. Далі працює на заводі в м. Дніпропетровську, бере активну участь у художній самодіяльності, виступає як соліст-бандурист.

ДРОБІТЬКО Федір Федорович (5.06.1904., м. Тростянець - 16.07. 1949, м. Охтирка). Працював завідуючим магазином, а з 1937 р. - старшим інспектором культторгу. Учасник Великої Вітчизняної війни. Брав участь у військовій художній самодіяльності. Ще до війни навчився грати на бандурі в бандуриста С. С. Жукова. Не розлучався з бандурою і на фронті. Мав хист до столярства, виготовив близько 15 добрих бандур, які користувалися попитом. З 1946 р. жив у м. Охтирці, працював директором районного Будинку культури, брав участь у капелі бандуристів, виступав разом з С. С. Жуковим, а то й сам як соліст-бандурист (голос баритон). Керував хором. У репертуарі бандуриста було багато народних пісень, серед них його улюблені: "Ой, попливи, утко", "Стоїть явір над водою", "Ой, горе тій чайці", "Стоїть дуб зелений". Загинув трагічно в автомобільній катастрофі під час виїзду на концерт.

ПАНЧЕНКО Євген Михайлович (6.11.1914 р. с. Юнаківка тепер Сумського р-ну Сумської обл.). Після закінчення семи класів працював бухгалтером на Півненківському цукрозаводі. Грати на бандурі вчився в ансамблі бандуристів, яким керував С. Г. Журман (м. Тростянець), швидко набув хорошої техніки гри та став солістом цього ансамблю. Брав активну участь в концертах, виступав на обласному та республіканському оглядах художньої самодіяльності. В ансамблі виступали і брати Євгена: Валентин та Борис. Учасник Великої Вітчизняної війни (з 1941 р.), брав участь в боях, а з 1943 р. соліст-бандурист армійського ансамблю. Учасник армійського огляду художньої самодіяльності, нагороджений грамотами, виступав як соліст-бандурист в Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Після демобілізації жив в м. Сумах, працював артистом Сумського музично-драматичного театру ім. Щепкіна. Зараз проживає в м. Бердянську Запорізької області. В репертуарі бандуриста українські народні пісні ("Про Байду", "Про Кармелюка", "Взяв би я бандуру", "Ой кум до куми залицявся") та інші твори.