Презентація "Леся Українка дітям"

25 лютого 1871 року в невеликому волинському місті Звягелі (нині Новоград-Волинський) у сім'ї Косачів народилася донька, яку назвали Ларисою. Зростала Леся у великій дружній родині, де панували повага й любов одне до одного. У ро­дині було двоє хлопчиків і четверо дівчат. Ма­лою вона найбільше товаришувала з братом Ми­хайлом, який був старший від неї на півтора року. Вони завжди бавилися разом і ніколи не сварилися - обоє були лагідної, доброї вдачі/А що вони були завжди нерозлучними, то їх про­звали' спільним прізвиськом - Мишолосіє. Усі діти в родині мали пестливі імена. Молодшо­го брата Миколу називали Микось, Микунько, Кухоточка; сестру Ольгу - Ліля, Зірка; Ізидо-ру - Дроздиком, Птасею, Гусінькою; Оксану -Марцею, Марочкою, Укусочкою - за її часто по­ганий настрій.

Родина Косачів належала до старовинного дворянського українського роду, батьки були освіченими інтелігентними людьми, які дали своїм дітям чудову освіту. Де б не жили Косачі, в їхній оселі завжди знаходили притулок їхні друзі - українські письменники, громадські діячі. Батько Лесі Петро Антонович Косач був правником. Ще зі студентських літ увійшов до українського товариства «Громада» і відто­ді постійно підтримував матеріально різ­ні українські громадські справи, видання книжок, допомагав окремим людям. Мати Лесі Українки Ольга Петрів­на Косач походила зі старовинного роду Драгоманових, була письменницею. Свої твори вона підписувала псевдонімом Оле­на Пчілка. Де б не жила велика родина Косачів, мати завжди заводила пасіку. Вона любила спостерігати, як невтомно трудяться працьовиті бджоли. Так само І невтомно все життя працювала і Олена Пчілка. Це вона навчила своїх дітей працювати для свого народу, любити Україну та рідну мову.

Дивним видається те, що вірш, написаний маленькою дівчинкою, є надто сумним і тривожним. Але він був відпо­віддю на арешт її тітки Олександри, яку Леся дуже любила і яку царська влада вислала в да­лекий Сибір відбувати покарання за те, що вона була небайдужою до народного горя, як і всі з їхньої великої родини. Дівчинка чула розмови дорослих про це, і вночі її маленька рука виве­ла на чистому аркуші такі рядки: Ні долі, ні волі у мене нема. Зосталася тільки надія одна... На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала; А хто стрічався на шляху зо мною, Того я щирим серденьком вітала. Читати і писати Леся навчилася, коли їй було чотири роки. Відтоді книги стають її вірними друзями на все життя. Цим несмілим тихим співом був вірш «Надія» - перший вірш майбутньої поетеси, який вона написала у 9 років.

А коли Лесі було 13 років, її вірші були вперше надруковані у львівському журналі «Зоря». Редактором журналу був у той час Іван Франко. Мама порадила Лесі підписатися під віршами -Українка. Саме так з'явився цей псевдонім, відомий нині цілому світу. На рідній Волині, як ми вже знаємо, надрукувати українські вірші було неможливо. Натомість Львів і Галичина належали до складу іншої імперії - Австро-Угорської, українська мова там не була заборонена, видавалися укра­їнські книжки і журнали. Ось так, через штучний кордон, що ділив Україну між двома державами, були надіслані вірші маленької українки, яка все своє подальше життя і творчість присвятила тому, щоб її батьківщина була єдиною і неподільною. Першу книжку Лесі «На крилах пісень» також благословив на світ Іван Франко. Він високо цінував талант Лесі Українки. Поетеса теж ставилася до Каменяра з великою повагою. Леся Українка протягом свого життя жила і в Києві, і в Гадячі, в своєї бабусі, але найбільше любила Волинь. Тут для неї починалася Україна. Вона захоплювалася народним одягом, говіркою, обрядами, чарівною волинською природою.

Поетеса була людиною особливої мужності. Все життя боролася з невиліковною хворобою, відганяла від себе важкі думки: «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?» У вірші «Сопіга зрет зрего» (Без надії споді­ватись) вона пише: Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Писала Леся багато, її твори складають 12 томів. Це вірші, поеми, драми, в яких є чимало сцен з життя інших народів - з минулого Вавилону, Єгипту, стародавньої Греції, Риму, з часів середньовіччя. Багато творів поетеси пере­кладено на різні мови світу, а її драми, особливо «Лісову пісню», ставлять у театрах багатьох країн. Для найменших своїх читачів Леся Українка написала чимало віршів і казок, які ви прочитаєте в цій книжці. Деякі з них є уривками з її поем. Вони допоможуть вам глибше ознайомитися з творчістю поетеси, зацікавитися нею. А згодом ви прочитаєте ці твори в повному обсязі. Сама поетеса дуже любила казки: «Якби нам хата тепла, та люди добрі, казали б ми казку, баяли байку до самого світу». І «набаяла» діткам казку про нерозумного горобчика, якого ніхто не хотів навчити розуму, поки біда його не навчила; про Оха-Чудотвора з підземного царства: все є у його володіннях, але хто по­трапить туди, тому ніколи більше не побачити ні волі, ні сонечка. Так і доведеться все життя прожити в золотій клітці. Казки Лесі Українки не завжди веселі. їхні сюжети взяті із життя, вони вчать нас долати труднощі, що зустрічаються на нашому шляху так, як це робила сама Леся.

Леся Українка була музично обдарованою, музики її навчав сам Микола Лисенко, видатний український композитор, друг сім'ї Косачів. Музика завжди наповнювала дім Косачів, тут усі дуже любили пісню. Леся грала на фортепіано різні музичні твори, народні пісні, навіть власну музику. Проте, дуже скоро їй довелося залишити заняття музикою через хворобу. Це було великою втратою для Лесі, і вона написала дуже зворушливий вірні «До мого фортепіано», де прощається з улюбленим інструментом, ніби з добрим другом. Змалку майбутня поетеса жила в атмосфері пісень, народних переказів про мавок, водяни­ків, русалок.

«Людська недоля будила в мене бажання кращої долі», - говорила вона Важка хвороба прирікала її ще з юних літ на розлуку з рідним краєм. Леся Українка побувала в багатьох країнах світу: в Італії, Єгипті, Швейцарії, на Кавказі, та всюди їй «мріялись росисті луки волинські». Всюди, де вона бувала, старалася більше довідатися про життя в інших країнах, побувати в музеях, театрах, познайомитися з новими людьми. В листі з Відня до свого дядька М. Драгоманова Леся пише: «Мені тепер ще тяжче буде в своєму краї, ніж було досі. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...» Рано відчула Леся Українка своїм серцем і побачила несправедливість, горе народу: «Людську бачу кругом себе муку, недолю та сльози». Це викликало в неї гіркі роздуми, але не розпач…

Леся Українка в Криму (Чукурлар)

Останні дні свого життя Леся Українка провела в Грузії: там вона лікувалася. Саме в Грузії перестало битися серце великої поетеси. 1 серпня 1913 року в Сурамі, в оточенні рідних і друзів, Леся Українка померла.

Поховали поетесу в Києві на Байковому кладовищі. Грузини шанують пам'ять нашої видатної землячки. На грузинську мову перекладено ба­гато її поезій. На грузинській землі, в місті Сурамі, відкрито перший в світі пам'ятник Лесі Українці. Створила його грузинська скульптор­ка Тамара Абакелія. А поетеса Нія Абесадзе присвятила Лесі такі рядки: Жила колись на світі Леся, Любила мріяти й співати. Сама - найкраща із поезій, Якої нам не написати. У Лесі очі - квіти з луків, А слово - птаха срібнопера. В собі тяжку борола муку, Співаючи «Сопіга зрет зрего». Мов едельвейс на скелі грізній, Вона цвіла в лиху годину. Мою відвідала Вітчизну, Щоб скласти пісню лебедину.

Так, ця мужня українка була і є взірцем служіння рідному народові для багатьох поетів. Ви тільки починаєте знайомитися з творчістю великої поетеси. Сподіваюся, що ви завжди матимете потребу звернутися до її віршів, які навчать вас любити Україну, любити і розуміти людей, бути мужніми і водночас ніжними. Устами своєї героїні Мавки Леся каже: Ні, я жива, я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає! Нехай же буде вічною і наша пам'ять про неї!

Дійові особи: Леся і Михась Косачі. Вдовині діти: Оксана, Галя, Юрко. Лесині знайомі: Ліда, Надя, Таня, Марійка, Василь, Степан, Андрій Зелена левада, збоку огорожа, за нею сад і будинок Косачів. З розчиненого вікна будинку лине легка фортепіанна музика. З-за огорожі показуються Оксана, Галя і Юрко. Вони бідно одягнені, дівчата з вузликами в руках. Поспирались на огорожу, заглядають у двір. Оксана: Не йдім у двір, бо там страшні пси. ще можуть нас роздерти... Галя: Кажуть, що в цьому дворі живе на­ша дівчина... Юрко: Хто тобі такого наговорив? Галя: Наша сусідка говорила. Каже, що бачила, "як вона проходжувалась із хлопчи­ком по саду, обидвоє у вишиваних сорочках, по-сільському розмовляли... Оксана: Видно сирітка якась, няньчить панських дітей. Галя: Почекаємо, може покажеться нам. Юрко (позираючи на гіллячку, що звисає над огорожею): А до мене усміхається оце червоне яблучко. Оксана: Що, слинка тобі прибуває? Юрко: Якби йому Бог дав розум, щоб злетіло мені в пазуху...

Галя: Настав пазуху і жди, може й злетить. Юрко: Ні, я зараз його попрошу (розглядається).Якби мені камінчик, щоб поцілити його. Оксана: Хай тобі не кортить. Хіба можна камінням кидати в яблуню? Юрко: А що? Оксана: Скалічиш її і більше не буде родити. Галя: А як камінь впаде комусь на голову?.. Оксана: Вже краще піти попросити, ніж наробити шкоди. Галя: А ми йдімо прямо в двір, просімося в пана на службу. Скажемо — батько помер, мама хвора. Може й прийме. Оксана: Гляди, гляди! Вийшов пан. Юрко: Заховаймось, а то подумає, що ми в сад закрадаємось. Ще псів натравить! (Сховались за кущем) Галя: Гляди, чи не йде сюди! Юрко (заглядаючи за огорожу): Проходжується по саду. Ходім до нього. Він зовсім не страшний. Сидить на лавці. О, це такий пан! Встав. Пішов у хату. То хай собі йде. До побачення, паноньку! Галя: Почекаймо, може ця дівчина вийде. Юрко: Добре, коли б хоч яблук винесла. Але як вона побачить тебе таку обдерту, то й не підійде до нас. Оксана: Може вона хоч озветься до нас рідним словом. Юрко: Вийшла, вийшла! (Всі троє при­липли до огорожі, заглядаючи у двір) Ти, Галю, заховайся зі своїми голими плечима! О, яка струнка, білявенька! Галя: 3 книжкою в руках. Юрко: Сіла на лавку, читає... Ку-ку! Троє разом: Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! Юрко: Оглянулась. Галя: Дивиться сюди! (На радощах запле­скали в долоні)

Стежкою з-над ставу, співаючи, виходить гурт дівчат з квітами і віночками в руках. Побачивши вдовиних дітей, зупиняються. Степан: А ці обідранці що тут роблять? Ліда: А ти не бачиш, з жебрачими вузликами... Галя: Тут, у панському дворі, живе наша дівчина! Надя (скептично): Хто вам таке сказав? Юрко (серйозно): Ми на власні очі бачили. Тоня (з іронією): Справді бачили? Не може бути! Галя (переконливо): Та ж бачили, як оце вас бачимо. Проходжувалась із книжкою по саду. Василь (глумливо): Це вам, мабуть, приснилося! (Всі регочуть) Марійка: Ми не тільки бачили, а й познайомилися з нею!.. Ліда: Вона навчила нас пісень, забав, розповідала нам багато цікавого, а ви тільки бачили. Степан: Гі-гі! Бачили й не знаєте кого! Каже — сільська дівчина в панському дворі! Та це ж дворянка! Вдовині діти (переглянулися): Дворянка? Лесині знайомі: Аякже! А ви думали, що хто? Така, як ви, жебраки! Таня: Це славна дівчина, Лариса Косач, звуть її Лесею. Марійка: Мама її книжки пише — письменниця. Василь: Про Олену Пчілку чули? Вдовині діти (здивовано): Олена Пчілка! (Заперечливо похитали головами) Ліда: Леся як мала чотири роки, то вже книжки читала... Надя: Вона вже тепер розмовляє трьома мовами... Тоня: Пише вірші... Марійка: А як чудово вона грає на фортепіано

Оксана: Цікаво було б зустрітися з нею, порозмовляти. Василь: Отож ми й зібралися сьогодні. Вона запрошувала нас прийти... Юрко: О, чудово! То й ми побачимося з нею. Степан: Ага! Фіг'у з маком! Побачимось, та не всі. Степан: Ви краще щезайте звідси, щоб ані сліду тут вашого!.. Юрко: А що, це ваша вулиця? Василь: Ану, забирайтеся! Геть звідси, жебраки! Вдовині діти: Не хочемо! Це не ваша вулиця. Ми тут також можемо бавитися. (До лементу дітей приєднується гавкіт собак) Леся (вибігає): Що сталося?! Чого ви сваритеся? Що це за діти? Степан: Та це діти тої вдови, що живе біля цвинтаря. Вони ходять на жебри... Леся: Чого ж ви відганяєте їх від себе? Василь: Ми не любимо їх — бруласів, обдертих, жебраків. Ми не хочемо з ними бавитися. Леся (з обуренням): Он ви які! Як вони бідні, то вже їх гнати від себе? Хіба вони не такі самі, як ми? Всі ми діти однієї матері України. Як учив Шевченко? „Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться — заплакана мати!" Діти, підійдіть ближче! Діти вагаються. Ліда, Надя і Степан бе­руть дітей до гурту. Леся (у двір): Михасю! Михасю! Винеси нам яблук. Сядемо тут на моріжку (Гурт сідає). О, які чудові у вас квіти? Де ви їх нарвали Марійка: Тут, за мостом повно їх. Леся: Які чудові! Тоня і Надя теж хваляться своїми квітами. Леся: Стривайте! Ще ж не всі показали свої квітки. Галя розв'язала хустинку, діти побачили будяки й житні колоски — розсміялися. Діти: Дивися, дивися! Назбирала будяків та й каже, що то квіти! Ха-ха-ха

Галя (крізь сльози): Ми йшли полем. Там не ростуть квіти, тільки будяки. Збирали колоски, а між колосками... (плаче) Оксана (плачучи): Добре вам сміятися, а в нас мама хвора, в хаті хліба немає, ми мусимо по полю колоски збирати... Леся (до гурту): Негарно сміятися з чужого нещастя. Життя, як каже моя мати, не самими квітами встелене, трапляється й будяччя. Входить Андрій і ще троє дітей. Андрій: Я трохи спізнився. Зате привів ще трьох. Лесю, приймай у нашу громаду. Це Олекса, він чудово грає на сопілці. А це Галя, вона гарно вишиває. А про цього (показує на меншого) нічого сказати не можу. Думаю, що він добре скаче у чужий сад (Усі сміються). Леся: Приймаємо і кращих і гірших. У гурті між гарними і гірші стануть кращими. Підходьте, сідайте! Будемо плести віночки (діти сідають до гурту). А я вплету у свій віночок колоски, квітки й будяки, та ще й пісню. Починай, Андрію... Андрій: Спробуємо — „Стоїть явір над водою", ту саму, що ти нас, Лесю, навчила. (Леся зачинає, гурт підхоплює). Леся: А ось і Михась! Мій братик! (підбігає до Михася) Винеси нам, Михасю, яблук! Михась виходить, спів продовжується. Коли діти закінчили пісню, Михась виносить повне решето яблук, ставить перед дітьми. Гурт частується. Леся: Дивіться, які гарні квіти. Дивишся і душа милується! Яка краса! А чи бували ви у лісі? Степан: Я був одного разу з батьком на озері, ловили рибу... Василь: А ми з татом їздили на полювання. Леся: Раджу вам ходити до лісу. Ліс — це моє життя. Не всім він відкривається в повній своїй красі, не всім зрозуміла його мова. Треба вслухатися у його таємні звуки і тоді почуєте як верби тужать над потоком восени, як плакучі берези шелестять своїми довгими косами, як грізно шумлять дуби про щось давнє-давнє, таємне і забуте. Марійка: Лесю, минулого разу ти розповідала нам про русалок і водяників, а скажи, чи бачив їх уже хто коли-небудь?

Андрій: Та це тільки казка! Леся: Чи бачила я русалок, водяників? Як це вам сказати? Я собі їх живими уявляю, може вони й між нами є. (Усі сміються) Василь: Оксана — русалка. Оксана: А Василь — водяник. Степан: Йому з носа вода тече (Усі сміються). Леся: Послухайте! Ми одного разу ночували в полі, на копицях сіна під лісом. Місячна ніч! Я увійшла в ліс і відразу відчула, що я у світі казки. Біліє скеля до місяця. Дзюрчить потічок — і я вже бачу, як він між камінням полоще зорі, як пряде срібну пряжу місяця. Я чую, як заплівся вітерець у довгі коси берізки... А за мною русалки, мавки. Я йду і кричу: — Ходіть, ходіть зі мною у наш світ! Несіть красу і силу побороти зло! А зла, скільки зла в нас! Хочу виговоритися настільки, наскільки Бог дав мені слів. Хіба мало кривди заподіяно нашому народові?! Нашу тітку Олену заслав московський цар у Сибір. І це важке заслання великим протестом переливається в нашу господу, в мою душу. Мені хочеться так заговорити, щоб скелі здригнулися. Заговорити голосніше від грому. Щоб голос мій підхопили столітні дуби, скелі і водоспади та рознесли його по цілій Україні. Щоб до моїх пісень прислухалися матері і співали їх над колискою дітей своїх, майбутніх борців за волю... (коротка мовчанка). А тепер забавимося! Діти (зриваються на ноги): Подоляночки, подоляночки! Леся (відводить Михася і щось йому шепче на вухо, Михась виходить): Галя буде подоляночкою! Діти беруться за руки, співають. Вертається Михась із сорочиною в руках і подає її Лесі. Леся, приспівуючи, одягає подоляночку й кладе на її голівку вінок. Діти плещуть у долоні. Галя, розплакавшись, падає в обійми Лесі. Леся бере її за руку, стає з нею в коло. Забава продовжується.