Презентація "Лікарські рослини"

Гарна калина в будь-яку пору року! Корисна. І хоч кажуть, що не «бути калині малиною», та в Сибіру, де калина часто зустрічається й добре плодоносить, а іншої ягоди мало, вона інколи залишається основною природною споживою. Росте калина по лісах і чагарниках помірної зони колишнього СРСР, зокрема повсюди в Україні, Сибіру, а також на Кавказі, у Західній Європі, Японії, Монголії та в помірній зоні Північної Америки. Калина здавна відома нашому народу, оспівана в багатьох старовинних піснях. Любили й люблять її люди не тільки за красу, а ще й за те, що вона має неабиякі цілющі властивості, завдяки чому її плодами збагачували свій раціон наші пращури. Чимало є захоплюючих легенд про калину, а найвідоміша з них про те, як на калиновому місточку бився богатир із семиоким чудовиськом. Калина з давніх часів давала людям їжу й ліки, її застосовували в побуті, а лихої години вона ставала пригатою на болот, служила «калиновом містком» для народних витязів. Достеменно відомо, що калина за своєю корисністю не тільки не поступається перед малиною, а й перевершує її. Скажімо, за вмістом багатьох життєво важливих речовин. У плодах калини аскорбінової кислоти в 1,5—2 рази більше, ніж у малині, кровотворного елемента заліза у 1,5 рази, і це ставить калину поряд із шипшиною, чорницею— цими найкращими кровотворними засобами з наших дикоростучих та культурних-ягідників, а також плодових дерев

В народі вживають калину з лікувальною метою. Сік ягід із медом п'ють при підвищеному артеріальному тиску, використовують його і як профілактичний засіб, що запобігає появі злоякісних пухлин. Вважають, що калинавий сік допомагає лікувати простудні захворювання верхніх дихальних шляхів, зокрема кашель, охриплості голосу (вживають у теплому вигляді) та бронхіальну астму. Свіжі ягоди мають послаблювальні властивості, тамують головний біль. Настій ягід п'ють при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, при болю в ділянці серця. Виручає він і за інших захворювань, що зв'язані з порушенням обміну речовин в організмі, за фурункульозу, карбункулів, а також від екзем та гнійникових уражень шкіри. Таким настоєм із медом добре полоскати горло при ангіні, обмивати рани та виразки на шкірі. Свіжі плоди калини вживають для приготування киселю, мармеладу, оцту, варення, компотів та для начинки пирогів. Сік плодів використовують для підфарбування харчових продуктів. її насіння смажать і відварюють замість кави.

Кущова рослина або невелике дерево з родини розових, з колючими червонувато-коричневими гілками. Цвіте у травні — липні, плодоносить у серпні. Для виготовлення ліків використовують квітки і достиглі плоди глоду без плодоніжок. Слід зауважити, що існує 39 різних видів глоду, але найкраще вивчений глід колючий, або звичайний. Квітки збирають на початку цвітіння, у травні-червні, зриваючи цілі суцвіття, коли частина їх ще не розкрилась. Сушать квітки у затінку. Плоди збирають у вересні-жовтні, тобто у період їх повного достигання. У квітках містяться ефірна олія (до 0,75 %), органічні і ненасичені жирні кислоти (олеїнова, кофейна,), аскорбінова кислота і ретинол, сапоніни, солі магнію та алюмінію, натрій, калій, кальцій, хлориди, карбонати, сульфати, дубильні речовини.

Препарати глоду колючого застосовують у народній медицині ще з давнини. Плоди і квітки використовують у багатьох країнах як перевірений досвідом народної медицини засіб при серцевих захворюваннях, безсонні, запамороченні, ядусі. Препарати глоду мають кардіотонічну дію. Результатами дослідів на ізольованому серці гвінейських свинок підтверджено, що глід посилює кровообіг у вінцевих судинах і таким чином посилює транспорт діючих чинників до серцевого м'яза. У народній медицині глід вживають при функціональних розладах серцевої діяльності (при сильному нервовому збудженні, запамороченні голови), при серцевій кволості після видужання від виснажливих хвороб, в початковій стадії гіпертонічної хвороби, при безсонні у хворих з порушенням серцевої діяльності і при гіпертиреозі з тахікардією. При атеросклерозі препарати глоду знижують рівень холестерину в крові. Плоди глоду широко використовують у їжу. З м'якоті готують пастилу. Підсмажені і змелені плоди глоду є добрим замінником кави. Треба тільки остерігатися вживання їх у великій кількості, що може призвести до порушення серцевої діяльності.

Цю рослину здавна використовували як лікувальний засіб у народній медицині. Офіційна медицина рекомендує вживати лише квітки деревію як тонізуючий та стимулюючий засіб, і то лише в обмеженій кількості. Спектр застосування препаратів деревію значно розширився у наші дні. Нині в медичній практиці використовують деревій у вигляді настою й рідкого екстракту. Крім того, трава входить до складу шлункових апетитних чаїв та мікстур. Деревій — багаторічна трав'яниста рослина з родини складноцвітих. Стебло прямостояче, високе (20—50 см), вкрите листям, закінчується густим суцвіттям — щитком. Квітки білі, рожево-білі або червонуваті. Цвіте в травні — жовтні. Росте на полях, луках, лісових галявинах, поблизу узлісь, на схилах, біля чагарників та шляхів. Поширений у лісовій, степовій зонах європейської частини колишнього СРСР, на Кавказі, в багатьох районах Західного та Східного Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії.

Препарати деревію мають загальнозміцнювальпі, протизапальні, антиспастичні властивості, їх вживають всередину при легеневих, шлунково-кишкових, носових, ниркових та зовнішніх кровотечах, для лікування ран, нориці., трофічних виразок, хронічного фурункульозу, захворювань шкіри. Травою й квітками деревію успішно лікують гастрит, виразкову хворобу шлунка й дванадцятипалої кишки, ентероколіт, виразковий неспецифічний коліт, тамують спазматичний біль в шлунку та кишках, їх застосовують при зниженні апетиту. Препарати деревію нормалізують і активізують обмін речовин, тому їх додають до лікарських зборів від гіпертонічної хвороби, атеросклерозу та ожиріння. Препарати цієї рослини поліпшують кровопостачання в разі захворювання органів травлення і сприятливо впливають на весь організм, нормалізують секреторно-моторні процеси, а також мають послаблюючу дію. Настої та відвари деревію призначають при поганому апетиті, недостатньому засвоєнні білкових продуктів, метеоризмі. Оскільки деревій діє протизапально, то препарати з нього використовують не тільки для внутрішнього вживання, а й зовнішньо (компреси, примочки, ванни). Трава деревію рідко застосовується з лікувальною метою самостійно. Найчастіше її використовують у різних сумішах, особливо в чаях. Тривале вживання у великих дозах цього настою може призвести до запаморочення.

Багаторічна рослина заввишки 50—60 см. Корінь товстий, короткий, прямий. Стебел має кілька, вони прямостоячі, малогіллясті. Листки сидячі, зелені, еліптичної форми, загострені. Квітки дводомні, з жовто-зеленими чашолистками; пелюстки жовті. Суцвіття щиткоподібне, багатоквіткове. Зустрічається рослина в Карпатах і Сибіру на кам'янистих осипах, в альпійському та субальпійському поясах. Цвіте в червні-липні.Цілющі властивості має корінь рослини, відомий під назвами «золотий корінь», «сибірський женьшень». Його викопують пізно восени, очищають від землі й промивають водою.

Останнім часом рослина взята під охорону,оскільки була допущена хижацька заготівля сировини, що призвело до спустошення великих ділянок цієї рослини. З давніх часів препарати родіоли рожевої застосовують як засіб, що підсилює фізичну й розумову працездатність. Клінічними дослідами доведено, що препарати родіоли рожевої мають доволі виражену тонізуючу дію. їх призначають як стимулюючий, засіб при розумовому і фізичному виснаженні. Систематичне вживання цих препаратів скорочує відновний період після напруженої праці, а у хворих на невроз зумовлює поліпшення сну, посилення апетиту, зникнення підвищеної подразливості та неприємного відчуття в ділянці серця. Наукою доведено, що препарати золотого кореня чи не найсильніший стимулятор центральної нервової системи. Як і всі рослинні стимулятори, вони малотоксичні, мають широкий спектр терапевтичної дії й не дають негативних наслідків, особливо щодо звикання до них. Екстракт родіоли (золотого кореня) підвищує розумову працездатність,сприяє кращому перебігу окислювальних процесів та збереженню на високому рівні енергетичного потенціалу головного мозку. Він позитивно впливає на функціональний стан органа слуху за професійної глухоти, а також на функції печінки, щитовидної залози, наднирників та статевих залоз.

Звіробій — одна із найпоширеніших у країні та відомих у народі лікарських рослин. Коли він квітне, то його золотисто-жовті квітки, наче багаття, «видихають» життєдайні промені сонця, огортають галявини, заквітчують їх гірляндами. Ця рослина широко відома в траволікуванні. Цінні властивості звіробою використовували протягом тисячоліть усі народи, різні верстви населення.

Грецькі лікарі Діоскорид та Пліній використовували в медицині звіробій. В середні віки такі знамениті лікарі, як Парацельс і Татермон-танус, настирливо й не без успіху рекомендували цю лікарську рослину. В народі існувало повір'я, що звіробій — «зброя проти Відьом і чортів», і тому траві давали милозвучні імена: «Божа трава», «Божа милість». Досі серед лікарів побутує думка, що ця рослина робить людей такими світлими, такими радісними, наче вони поглинули в себе сонце. Сучасна наука може пояснити ці чудові властивості рослини. Червоний пігмент звіробою гіперицин разом із сонячним світлом стимулююче впливає на весь людський організм. Дуже дивний той факт, що в пігменті нашої крові утворюються фотосенсибільні, тобто світлочутливі, речовини, які, як було доведено, безпосередньо діють на нервову систему людини. Існує твердження, що ці речовини здатні повернути людині гармонію ритмічної рівноваги. Таким чином, у світлі сучасних досліджень звіробій постає перед нами справді таким, яким його вважали давні лікарі. Це природний нейрофільний засіб, який знімає депресію та нервозність, слабкість нервової системи, тривожні стани й виснаження на нервовому грунті і через це дає чудові результати при лікуванні багатьох захворювань, характерних для нашого часу з його динамічним темпом життя. Звіробій здебільшого застосовують, лікуючи хвороби травного каналу. Препарати з нього сприяють зменшенню спазмів кишок та жовчних шляхів, дещо розширюють кровоносні судини, їм властива досить виражена протизапальна дія на слизові оболонки травного каналу

Дерево заввишки 5—15 м, росте серед сонячних галявин, край узлісь, на скелястих та кам'янистих схилах, крутих берегах річок, у дрібнолистяних та хвойних лісах, у передлісках і чагарниках. Культивують горобину в парках і садах як декоративну рослину. В горобини кора гладенька, сіра. Гілки пухнасті, бруньки товстянисті, чорнувато-фіолетового кольору, конусовидні. Листки чергові, непарнопірчасті. Квітки дрібні, білі, запашні, зібрані в густі щитки. Плід — ягода, він кулькоподібний, дрібний, соковитий, блискучий, оранжево-червоний, гіркий, терпкий, після заморожування має приємний гіркувато-кислий смак. Цвіте горобина в травні-червні. Плодоносить наприкінці серпня і впродовж вересня. З лікувальною метою використовують плоди й листки горобини. Збирають достиглі плоди, зриваючи їх із плодоніжок, в останніх числах серпня або у вересні-жовтні, зрізуючи щитки.

Стиглі плоди сушать, попередньо прив'яливши, в сушарках та в гарячій печі на листах і решетах. Горобина звичайна містить незначну кількість дубильних речовин, цукри, сорбозу, органічні кислоти (яблучну, лимонну, винну, сорбонову та парасорбонову. Плоди горобини — це полівітамінна сировина. Препарати плодів горобини збільшують сечовиділення, діють в'яжуче на слизову оболонку тонкої кишки й нормалізують її діяльність, посилюють жовчовиділення. Біологічно активні речовини горобини діють протизапально на слизові оболонки шлунка й кишок, а також нейтралізують токсичні речовини. Однак фармакологічні властивості препаратів плодів горобини ще не повною мірою вивчені. На підставі емпіричних даних вважають, що квітки горобини мають сечогінні та послаблюючі властивості. Треба зауважити, що недозрілі плоди діють токсично на організм людини, бо парасорбінова кислота викликає нудоту та блювання, запальні зміни слизової оболонки шлунка, поноси та подразнення епітелію ниркових канальців. Із достиганням ягід, їх висушуванням або під час кип'ятіння ця кислота втрачає активність. Настій, відвар та сік із плодів горобини використовують в основному як сечогінний засіб при хворобах нирок, а також для лікування сечокам'яної хвороби та тромбофлебіту. Досить ефективне лікування препаратами горобини розладів травлення, гепатиту та гепатохолециститу, порушеного жовчовиділення. У народній медицині відвар і настій плодів застосовують при авітамінозах, дизентерії, закрепі, сечокам'яній й жовчнокам'яній хворобах, ревматизмі й геморої.

Багаторічна трав'яниста рослина. Кореневище в неї повзуче, з галузистими пагонами. Стебло пряме, чотиригранне, заввишки 30- 150 см, вкрите «кусючими» волосинками. Листки яйцевидно- ланцетні, шорстко-волохаті, на краях крупнозубчасті, супротивні, довгочерешкові. Квітки дводомні, дрібні, жовтувато-зелені, зібрані пучками в гіллясті колосовидні суцвіття; жіночі — звислі, чоловічі — прямостоячі. Плід — яйцевидний горішок. Цвіте кропива із середини червня до пізньої осені. Росте як бур'ян на засмічених місцях, у городах, садах, попід тинами, на узбіччі шляхів.

З лікувальною метою використовують листки, корені й насіння. Збирають у червні — серпні, зривають без стебел (тільки з рослин, що цвітуть) знизу в напрямку до верхівки стебла. Корені й насіння заготовляють восени. Сушать листки кропиви в затінку на вільному повітрі, у добре провітрюваному приміщенні, на горищі. Кропива містить смолисті та дубильні речовини, слиз, лецитин. Кропиву надзвичайно широко використовують у науковій та народній медицині як кровоспинний засіб при маткових, гемороїдальних, легеневих, ниркових, шлунково-кишкових та носових кровотечах. Відвари й настої її сприяють збільшенню рівня гемоглобіну, кількості еритроцитів у кроні. Кропива має також інсуліноподібні властивості. Під час фармакологічних досліджень встановлено, що при вживанні її препаратів значно ЗНИЖУЄТЬСЯ рівень цукру в сечі. Однак не можна пити її дуже багато, бо и цьому разі кількість цукру в сечі не зменшується, а лише виділяється менше сечі. Застосовують кропиву для лікування нирковокам'яної хвороби, запальних процесів сечовивідних шляхів, пошкоджень паренхіми печінки, кровотеч, атонії і запалення органів травної системи, недокрів'я, ревматизму, цукрового діабету, проносів, метеоризму, геморою, гіповітамінозів. Препарати листків кропиви дуже багаті на мінеральні солі, отже, можуть поповнювати організм людини різними мікроелементами при недостатності їх і тим самим активізувати дію багатьох ензимів.

Однорічна трав'яниста рослина з повзучими стеблами довжиною до 10 м. Листки цілісні, з п'ятьма лопатями, вкриті колючими жорсткими волосинками. Квітки на ребристих квітконосах, оранжево-жовті, біля 10 см у діаметрі, лійкоподібні. Цвіте гарбуз звичайний у червні-липні. Його вирощують на городах і баштанах.

З лікувальною метою використовують м'якуш достиглого плоду В ньому містяться мінеральні кислоти (фосфорна, кремнієва), залізо, магній, калій, кальцій, тіамін, рибофлавін, нікотинова кислота, барвна речовина каротин (провітамін А), а в основному — криптоксантин. Біологічні речовини, що містяться у м'якуші гарбуза, стимулюють діурез та виділення солей з організму (особливо хлоридів) Клінічні спостереження свідчать про доволі активні сечогінні властивості м'якуша Він діє послаблювально, посилюючи перистальтику кишок. Сік із м'якуша застосовують при хронічному нефриті та пієлонефриті, у разі набряків серцевого та ниркового походження, тобто тоді, коли необхідне енергійне видалення тканинної рідини з організму, оскільки діючі чинники рослини посилюють фільтраційну функцію нирок (вживають по 0,5 склянки на добу). Найчастіше гарбузовий м'якуш вживають у вигляді каш з пшона, рису та манної крупи на молоці з додаванням цукру за смаком.

Кульбаба росте всюди, де є хоч жменька ґрунту. Це багаторічна трав'яниста рослина з родини складноцвітих, із молокоподібним соком. Корінь товстий, прямовисний, переходить у коротке гіллясте кореневище. Листки ланцетовидні, звужені до основи, зубчасті. Квіткове стебло (стрілка) заввишки 15—20 см, порожнисте, на верхівці має Один великий квітковий кошик із численними язичковими яскраво-жовтими квітками. Росте кульбаба лікарська на луках, у полях, лісах, садах, обабіч шляхів, на смітниках. Цвіте з квітня до вересня.

У народній медицині корінь і траву кульбаби використовують як гіркоту для збудження апетиту, поліпшення травлення, як жовчогінний засіб. Густий екстракт або порошок із кореня входить до складу зборів, які у народі застосовують для лікування цукрового діабету, хвороб печінки, жовчнокам'яної хвороби, геморою і подагри, а також при недостатній кислотності шлункового соку, закрепах, сечокам'яній хворобі, гастриті, хворобах селезінки, недокрів'ї та як молокогінний засіб. Корені кульбаби викопують восени, коли в'яне листя, або навесні — до цвітіння рослини. їх очищають від землі, миють і сушать (попередньо прив'яливши протягом кількох днів на сонці, доки не припиниться виділення молочного соку) в теплому добре провітрюваному приміщенні або на селянській печі, розклавши тонким шаром. В коренях кульбаби містяться до 40 % інуліну, до 15 % білкових речовин, дубильні речовини, важливі мінеральні солі, близько 62 % аскорбінової кислоти, вітаміни групи В, органічні кислоти, каротин та інші фізіологічно активні сполуки. У суцвіттях і листках рослина має каротиноїди, лютеїн і віолоксантин, тритерпенові спирти, а також рибофлавін й аскорбінову кислоту.

Багаторічна трав'яниста рослина із прямим, вгорі гілчастим стеблом заввишки 60~ 100 см. Листки почерговані, продовгувато-еліптичні, гострі, зубчасті. Квітки золотаво-жовті, зібрані в численні кошики з крайовими язичковими й серединними лійочками, утворюють на верхівці стебла видовжену вузьку волоть. Цвіте рослина з липня до вересня. Росте на берегах річок, у лісах, на луках та у вибалках, серед чагарників, уздовж "залізничних насипів та шляхів. Дуже часто зустрічається в Україні, переважно в лісових та лісостепових районах.

Для виготовлення ліків використовують траву золотушника, яку збирають з квітками під час цвітіння Хімічний склад вивчений недостатньо. Відомо, що рослина містить алкалоїди, сапоніни, дубильні, слизисті та гіркі речовини, ефірну олію й інулін. Препарати золотушника дають як жовчогінний засіб при жовтяниці, захворюваннях жовчного міхура — холециститі та холелітіазі, застійних явищах у печінці, а також вживають при сечокислому діатезі, гострому і. хронічному пієлонефриті та хронічному нефриті, як сечогінний засіб — при порушенні обміну сечової кислоти, ревматизмі, подагрі. Слід пам'ятати, що препарати золотушника звичайного протипоказані вагітним і хворим із гострим нефритом.

Ліки з чистотілу широко застосовують у народній медицині різних країн. Рослина затримує ріст деяких злоякісних пухлин, зменшує і заспокоює болі, загоює рани, виводить бородавки та мозолі, припиняє судоми та спазми, збільшує виділення сечі та жовчі і має послаблювальні, протимікробні та антисептичні властивості.

У німецькій народній медицині відвар трави з квітами і відвар коренів у невеликих дозах вживають всередину при каменях печінки, при жовтусі та інших хворобах печінки, захворюваннях селезінки, виразках шлунка та кишечнику, а також при грипі, коклюші, подагрі, ревматизмі та геморої. Зовні відвар трави і відвар коренів використовують для ванни, обмивань, примочок при різних шкірних захворюваннях (висипках, лишаях, вуграх), золотусі, гнійних ранах та виразках. Інфіковані рани, що тривалий час не загоюються, виразки ще, крім обмивань, присипають порошком з листя чистотілу, або прикладають до них його свіже подрібнене листя. Молочний оранжево-червоний сік чистотілу застосовують для видалення бородавок, мозолів, та для лікування різних шкірних хвороб. Є дуже гарна практика(медитація) пов`язана з чистотілом. Використовується для очищення крові від холестерину. При правильному застосуванні відбувається повне оновлення лімфатичної, венозної та артеріального кров`яного русла. Судині стінки укріплюються, стають більше відновленими та еластичними.

Ще в 1918 році австрійський лікар Ріхард Вебер, застосовуючи препарати джинджури при лікуванні виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, досягав виліковування навіть у тих випадках, коли лише оперативне втручання було в змозі допомогти хворим. У народній медицині відвар кореневищ та коріння джинджури вживають при туберкульозі легенів, хронічних бронхітах, малярії, подагрі, ревматизмі, артритах різного походження та хворобах печінки. Відвар тирлича застосовують і при лікуванні запущених гнійних ран, екземі та при потінні ніг. Препарати його позитивно впливають на центральну нервову систему, діють заспокійливо, знімають втому та збудження, врівноважують сон.

Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить: - Людино, підожди! О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! Одна пташина так мене просила! Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. І просто осінь щоб була красива

На крутому схилі гори біля села Дністрівка, підніжжя якої цілують сиві хвилі повноводого Дністра, ростуть кущі шипшини. Навесні вони привертають увагу великими пахучими блідо-рожевими квітками, а восени, — яскравими, різних відтінків, червоними плодами. Кущі шипшини гарні й водночас колючі... Розказують, що колись на цю землю налітали орди степових кочівників. У той неспокійний час жили собі в селі дівчина-красуня та чорнобровий парубок-вівчар. Вони кохали одне одного і мріяли побратись. Та побачив одного разу ту красуню, коли вона після роботи купалася в Дністрі, кривоногий вожак кочівників-нападників, табір якого напередодні непомітно зупинився за лісом на правому березі Дністра. Верховода наказав слугам своїм привести дівчину до його намету. Переправившись через Дністер, ординці засіли в густих прибережних заростях. Вистежили, коли красуня вийшла до пічки, підповзли до неї, як змії, і накинули аркан. Дуже зрадів кривоногий, коли привели до нього красуню. Такої краси він ще не бачив. Запропонував він дівчині перше місце у своєму гаремі, але та рішуче відмовилась. Тоді він вирішив поглумитися над нею, а потім продати. Сам-на-сам був з полонянкою, і коли наблизився до неї, то дівчина рвучко вхопила у пригорщі піску й засипала ним кривоногому очі. Сама вискочила з намету й побігла до гори, що над Дністром. Наздогнали її ординці на самій вершині. Оточили. Дівчина вирвалась, побачила — рукою подати! — рідне село, та й кинулась сторчма головою у прозалля. На тому крутому схилі, де з ран дівочого тіла впали на землю краплі крові, проросли раптом не бачені досі зелені пагони з блідо-рожевими квітками. Побачив їх вожак кочівників, хотів зламати, але всі вони нараз вкрилися гострими шипами... Люди назвали цю рослину шипшиною, а гору біля села — Дівочою. Так було чи ні — хтозна. Це тільки легенда, різні варіанти якої блукають нашим Придністров'ям. Але придивіться: в біло червоні квіти шипшини є щось від дівочої вроди.