Презентація на тему: "Марія Заньковецька - світлий геній українського театру"

«Марія Заньковецька – світлий геній українського театру»

Марія Костянтинівна Заньковецька – українська актриса і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть. Народна артистка Української РСР (1922). Народилася Марія Заньковецька 4 серпня 1854 р. в дворянській сім’ї Адасовських у родовому маєтку в с. Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині. Батько Костянтин Костянтинович обіймав посаду судді ніжинського повітового суду. Мати Марія Василівна Адасовська походила з давнього російського роду Нефедьєвих із м. Чернігова. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти. Родинний дім М. Заньковецької в с. Заньки

Своє сценічне ім’я Марія Костянтинівна узяла на згадку про родинне село Заньки на Чернігівщині, де пройшло її дитинство. Вона була сьомою в родині збіднілого поміщика з давнім козацьким корінням Костянтина Адасовського. Мати майбутньої актриси – Марія Василівна – відзначалася великим розумом і зналася на травах, хворі часто зверталися до неї за допомогою. Творча атмосфера змалечку оточувала Маню, як називали її рідні: батько мав приємний баритон, керував Заньковецьким церковним хором, а поза тим у них вдома часто збиралися студенти, молодь. З часом і в самої Марії виявилося чисте і сильне мецо-сопрано, і під час таких імпровізованих вечірок гості часто просили батька і доньку заспівати дуетом. У Марії також проявився поетичний талант, хоча свої вірші (досить непогані) вона нікому не показувала. Батько М. ЗаньковецькоїМатір М. Заньковецької

Освіту дістала в Чернігові в приватному пансіоні. Дитинство і юність Заньковецької минули в оточенні простих селянських людей; на її розвиток значний вплив мала бабуся Сухондиха, яка над колискою великої артистки співала чарівні українські пісні і розповідала різні оповідання та казки, наділяла її поетичне серце перлами-самоцвітами народної мудрості. Театральне мистецтво полонило Марію Костянтинівну ще змалку. У короткій автобіографії вона розповідала, що ще в пансіоні виступала у шкільних виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили їй вступити до театральної школи, але батьки й слухати про це не хотіли. Відомо,що крім шкільних вистав, Марія Адасовська імпровізувала ще різні танці та пантоміми, сама складала невеличкі п’єси або монологи з пантомімічним супроводом і з подругами охоче виконувала їх в класі та вдома. Марія Заньковецька у приватному пансіоні в ЧерніговіМ. Заньковецька зі сестрою Лідією. М. Заньковецька з братом Євтухієм Адасовським

З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. З юних років Марія виступала в аматорських виставах і концертах, дуже любила імпровізувати. Першу роль дівчинки-сирітки з казки “Донька Кащея” дав їй сам Леонід Іванович Глібов, знаменитий байкар, що тоді очолював драматичний гурток Чернігівського пансіону. Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, виступає в російських водевілях. Марія всіх вражала особливою артистичністю. Красу рідної мови і магію слова відкрив їй учитель Чернігівської гімназії, поет, друг Т. Шевченка Микола Вербицький. Професійну освіту співачка здобула у філії Петербурзької консерваторії у м. Гельсінгфорсі; уроки акторської майстерності отримала у «батька українського театру» – актора, режисера, драматурга Марка Кропивницького.1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. Актори українського театру М. Кропивницький, М. Садовський і М. Заньковецька.

Між тим, батько “фіглярство” доньки не сприймав серйозно. Він, як було заведено, бачив її майбутнє в заміжжі за якимось поважним чином. Вона ж мріяла про консерваторію, сцену. Щоб уникнути конфліктів із родиною, в 17 років Марія виходить заміж за артилерійського офіцера Олексія Хлистова, який бачив її у Ніжинських аматорських виставах і пообіцяв не перешкоджати сценічній кар’єрі дружини.

На одній із вистав ніжинського дворянського клубу був присутній молодий капітан артилерії Олексій Хлистов. Закохавшись у Марію, пропонує їй руку і серце. 1875 року вони одружуються. Чоловік не схвалював захоплення своєї дружини театром. Подорожуючи разом з чоловіком, у Бендерах Марія знайомиться з Миколою Садовським, який запропонував їй влитися до першої української драматичної групи. Ця зустріч виявилась фатальною для обох людей. Через деякий час найсильніша пристрасть її життя змусила порвати зі сім’єю і присвятити всю себе сцені. Марія Заньковецька Микола Садовський

Він і справді намагався виконати свою обіцянку, однак те, що він сприймав, як жіночі примхи, було для Марії Костянтинівни сенсом життя. Після одруження Хлистова направляють у фортецю Бендери у Бессарабії. Тут єдиною розрадою для Марії Костянтинівни стає аматорський гурток, де вона вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича. Ця зустріч стане фатальною для обох, хоча вони ще деякий час розриватимуться між обов’язком і пристрастю.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в Заньках) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого.Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва – від вистави до вистави –зростала слава М. Заньковецької, яка під керівництвом М. Кропивницького невтомно працювала над удосконаленням своєї акторської майстерності.

У її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Вона "пережила" жіноче безталання Харитини ("Наймичка" І. К. Карпенка-Карого, 1887 р.), Олени ("Глитай, або ж Павук" М. П. Кропивницького, 1883 р.), Ази ("Циганка Аза" М. П. Старицького, 1892 р.), Катрі і Цвіркунки ("Не судилось", 1889, "Чорноморці", 1882 М. П. Старицького), Галі ("Назар Стодоля", 1882 Т. Шевченка) та Квітчиної Уляни ("Сватання на Гончарівці"). А ще: Аксюші з "Лісу" О. Островського (1891 р.) та Йо із "Загибелі Надії" Гейєрман Актриса знімалася в кіно: відтворила образ Наталки Полтавки (1910 р.) та матері ("Остап Бандура", 1923 р.). Роль Ази - «Циганка Аза"Роль Наталки Полтавки. Роль матері – «Остап Бандура»

Микола Карпович одразу помітив неабиякий артистичний талант Марії Костянтинівни і починає вмовляти чоловіка відпустити її на велику сцену. Одного разу, після особливо вдалого виступу, театральне товариство “вириває” у Хлистова письмовий дозвіл на те, щоб Марія Костянтинівна грала на сцені. Правда, Хлистов зробив одне застереження, сподіваючись таким чином і реноме зберегти, і дружину втримати: дозвіл стосувався лише українських вистав, якщо вони колись будуть дозволені цензурою. Хоч як це парадоксально, але саме це застереження і визначило подальшу долю геніальної актриси – все своє життя вона віддала саме українському театру. У 1881 році Хлистова переводять на службу в фортецю Свеаборг у Фінляндії. У Марії Костянтинівни з’являється можливість брати уроки співів у професора Гржималі у Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі). Той пророкував їй блискучу кар’єру оперної співачки, однак дифтерит, яким перехворіла Марія, змінив тембр, і про це довелося забути. Єдиним виходом лишалася сцена.

Через рік вона отримує листа від Тобілевича (на той час він уже виступав під сценічним псевдо Садовський) з пропозицією увійти до трупи першого українського театру корифеїв. Не роздумуючи, пристає на умови. Батько, дізнавшись про те, що Марія хоче кинути чоловіка заради Садовського і театру, проклинає її і виганяє з хати (правда, через багато років, коли він побачив доньку в ролі Олени у п’єсі “Глитай або ж павук”, він простив і поцілував свою Марусю). Пізніше буде важка процедура розлучення – церква накладе на неї епітимію сім років покутування із забороною вдруге виходити заміж. Із Миколою Садовським 27 років вони проживуть “на віру”. Дітей у неї теж ніколи не буде – за церковними нормами вони вважалися б безбатченками і не мали б майбутнього. Роль Олени - «Глитай, або ж Павук"

Дім, родину, дітей їй замінила сцена. На одній із останніх репетицій перед першим виходом на сцену Марко Кропивницький настільки розчулився, що заплакав, зняв бірюзовий перстень і зі словами: “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми” – одягнув його на палець актрисі. Так почалася сорокарічна тріумфальна епопея української народної актриси. Дебют Марії Заньковецької відбувся 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині – Кропивницький). Тоді Марія вперше вийшла на сцену в ролі Наталки із “Наталки-Полтавки” Котляревського. Потім будуть десятки різних героїнь, настільки правдивих і проникливих, що про український театр, як явище, заговорять по всій Росії. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу. Марко Кропивницький

Особливої слави театру корифеїв принесли гастролі до Санкт-Петербургу і Москви. На вистави “малоросійського театру” збирався найвишуканіший бомонд: професори, письменники, міністри і сановники. Навіть цар з родиною “почтив” театр своєю присутністю. Особливо потрясла “Наймичка”, яку на столичному кону ставили 22 рази. “Уперше в житті своїм... ситий, блискуче одягнений салон побачив дійсне мужицьке життя. Життя того мужика, якого він бачив тільки з вікна вагона, в якому досі вбачав робочу тварину... Перед ним стояло обідране, забите життям дівча-наймичка. І, незважаючи на дрантя, яким покрито її тіло, вся її істота дихала божественною чистотою і повним любові й муки гарячим серцем”, - напише потім про це Микола Садовський. Талант Марії Заньковецької вразив багатьох тогочасних “володарів дум і чаянь”. Лев Толстой, як найдорожчу реліквію, зберігав хустину, подаровану Заньковецькою після “Наймички”, Бунін плакав на її спектаклях, а Чайковський на сцені Одеського театру виніс їй на сцену лавровий вінок із надписом: ”Безсмертній – від смертного”. Зворушлива дружба поєднувала Заньковецьку і з Чеховим. “Він теж умовляв мене перейти на російську сцену, а я в свою чергу соромила його, що він, сам українець, підмовляє мене до зради. Докоряла йому, що він не пише українською мовою... обіцяв написати п’єсу, в якій одна роль буде виключно українською”, - згадувала вона потім. Роль Харитини – «Наймичка»

Успіх М. Заньковецької, як і всіх українських акторів, під час виступів у Петербурзі і Москві був винятковим. Актрису називають улюбленицею публіки, королевою петербурзького театрального сезону. І це тим більше знаменно, що в цей час у Петербурзі і Москві на сценах виступало багато визначних актрис, як російських, так і гастролерок з-за кордону: М.Єрмолова, М. Савіна, П. Стрепетова, іта-лійка Елонора Дузе, француженка Сара Бернар. До речі, М. Заньковецьку часто називали “Українською Дузе”. І все ж, критики визнають, що М. Заньковецька як актриса повністю оригінальна, нікого не копіює і подібної артистки на російській сцені немає, зокрема, тому, що обдарування її емоційно дуже сильне, глибоке, проникливе і різнобарвне.

Після успішних виступів у Петербурзі і Москві розширюється географія гастрольних подорожей трупи М. Садовського за участю М. Заньковецької – різні міста Росії, Молдова, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Галичина, яка входила тоді до складу Польщі, і звичайно, міста України. Репертуар актриси оновлюється завдяки драматургії, яку спеціально для неї писали українські письменники, зокрема Панас Мирний, Олена Пчілка, Б. Грінченко, Л. Яновські та інші. Актриса стає уособленням всього найкращого в українському театрі. Цьому сприяли не тільки талант, а й людські її якості: весела вдача, почуття гумору в складних життєвих обставинах, прагнення у всьому сприяти молодим талантам і у творчості і у матеріальних питаннях. Вона взагалі надає матеріальну допомогу всім, хто до неї звертається: надсилає гроші, дарує театральні костюми, робить посаг молодим актрисам. Але її особисте життя стає все болючішим: постійні зради М. Садовського, сварки, спроби вкоротити собі віку. Історія драматичного кохання М. Заньковецької і М. Садовського розгорталась на очах у всіх відомих людей мистецтва у Києві, Москві, Петербурзі, Львові, вони приймали участь у примиренні закоханих, або, навпаки, прагли їх розлучити. Почуття, якими жила в цей час Заньковецька, геніально перетворювались у почуття її героїнь на сцені. Це підсилювала її емоційну енергетику, якою вона захоплювала глядачів. А потім саме вона, жінка, йшла на шляхетне примирення з коханим, як це було зокрема 1899 року у Києві на виставі за участю М. Садовського: вона з першого ряду партеру піднесла актору білу троянду любові. Після цього була ще одна важлива подія в їхньому житті, яка їх об’єднала: М. Садовський привіз до М. Заньковецької свого малого сина Юрка. Актриса не мала власних дітей, ще в молодості її чоловік О. Хлистов через безпідставні ревнощі сильно штовхнув її, коли вона була вагітна. Маленький Юрко став їй рідним, вона з любов’ю ним опікувалась, а хлопчик називав її мамою. І саме в цей світлий період відбуваються важливі зміни в їхньому творчому житті – вони створюють перший в Україні постійний стаціонарний театр, який ввійшов в історію під назвою Театр М. Садовського у Києві.

Акторську молодь для цього театру підготувала М. Заньковецька. Серед молодих акторів була фатальна красуня Марія Мінченко, по сцені Малиш–Федорець, яка стала новим коханням М. Садовського. 1908 року у Театрі М. Садовського відбулось велике національне свято – прихильники таланту, діячі культури, письменники, актори відзначали 25-річний ювілей творчості Марії Заньковецької. Але, відчуваючи приниження через зради і образи М. Садовського, актриса йде з цього театру і назавжди залишає кохання свого життя. Знову гастролі у різних трупах. 1917 року трагічна подія – смерть матері спричиняє тяжку хворобу актриси. І в той же час відбуваються революційні катаклізми, актриса їх сприймає критично. 1918 року П. Саксаганський, рідний брат М. Садовського запрошує її працювати в Державному Народному театрі у Києві, яким він керував. Віддана праця М. Заньковецької протягом чотирьох років у цьому театрі у той складний час, коли влада постійно змінювалась, завершується 15 грудня 1922 року святкуванням 40-річного ювілею актриси. Свій останній притулок мандрівна зірка українського театру знаходить під дахом будинку у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121, де раніше жила родина її рідної сестри Лідії. Звідти у віці 80-ти років 4 жовтня 1934 року вона йде у незабуття. Зараз у цьому будинку знаходиться музей Марії Заньковецької. Будинок-музей М. Заньковецької в Києві

До кінця життя Марія Заньковецька лишалася вірною театру. Ще після революції  з її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр, Народний театр. Пізніше вона всі свої коштовності віддасть Гнату Хоткевичу на створення Гуцульського народного театру. Правдами-неправдами вона роздобувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла.Її квартира у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121 (тепер там облаштовано меморіальний музей Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар'яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Саме він назвав актрису “світлим генієм справжнього народного мистецтва”.

Цікаві факти життя Марії Заньковецької: Марія вмовляла свого чоловіка Олексія Хлистова дозволити виступати на сцені, однак той сприймав це за жіночу примху. Одного разу в Бендерах актор театру корифеїі Микола Садовський в компанії офіцерів таки змусив Хлистова підписати відповідний документ. Щоб вийти із ситуації, Хлистов погодився, але поставив єдину вимогу – Марія має грати лише українською мовою в українському театрі, якщо такий колись існуватиме. Марія Заньковецька могла стати оперною співачкою. У Фінляндії, куди у 1881 році перевели Хлистова, вона брала уроки у відомого професора Гржималі  і той пророкував їй блискучу кар’єру. Однак дифтерит, яким перехворіла Марія, змінив тембр, і про це довелося забути. Марко Кропивницький був настільки зворушений грою Заньковецької, що після однієї з репетицій заплакав, зняв бірюзовий перстень і вдягнув їй на палець зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми». Публіка обожнювала Заньковецьку. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу. Композитор Петро Чайковський в Одесі виніс їй на сцену лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного». Під час гастролей у Санкт-Петербурзі наприкінці 1886 року виступ «української трупи» став театральною подією року. Лише «Наймичку» на столичному кону ставили 22 рази. На вистави за участю Марії Заньковецької медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Український фотохудожник Альфред Федецький запросив у 1895 році позувати для ілюстрації різних душевних станів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин». Марію Заньковецьку та Марка Кропивницького запрошували до імператорського Александринського театру, але ті відмовилися. В музеї Заньковецької є портрет актриси в образі Христа. Коли Гнат Юра у 1912 році не міг знайти кошти для організації гастролей Гуцульського народного театру, Марія Заньковецька позичила йому усі свої коштовності, щоб віддати їх під заставу і отримати кредит.

Марія Заньковецька віддала українській сцені 40 років свого життя. 15 грудня 1922 року вона востаннє вийшла на сцену Народного театру, який отримав її ім’я. Запрошень було багато, однак 68-річна акторка вирішила піти в зеніті слави, щоб не бути нікому тягарем. “Простіть і прощайте!” – завершувався її лист до колег. Її здоров’я на той час серйозно похитнулося. До всього додалися переживання, пов’язані з остаточним розривом у 1909-му із Миколою Садовським: його зради стали для неї великим ударом. Коли Заньковецька вперше дізналася про “походеньки” чоловіка, вона ледь не викинулась із вікна. Але попри все в глибині душі вона до кінця життя любила його: коли чергова “кицюня” не вберегла старого Садовського, і його понесли на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія пройшла повз її будинок. І вона, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна вибачити йому все.

Марія Заньковецька віддано служила рідному народу засобами акторського мистецтва. У зеніті слави перед нею схиляли голови видатні мужі, їй пропонували золоті гори, запрошуючи перейти на російську сцену. Вона ж лишилася вірною своїм “убогеньким”, як сказала одного разу про своїх героїнь. “Наша Україна надто бідна, щоб її можна було залишити. Я надто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб пристати на вашу пропозицію”, - відповіла вона на чергове запрошення відомого російського театрального критика Олексія Суворіна “ощасливити російську сцену” і перейти примадонною до Малого театру. Вона до кінця життя лишилася однолюбкою – і до мистецтва, і до Садовського, і до України…