Презентація "Особливості, чинники та параметри дизонтогенезу дітей з інтелектуальними порушеннями"

Лекція 3. Особливості, чинники та параметри дизонтогенезу дітей з інтелектуальними порушеннями. Мета: Ознайомити здобувачів освіти із особливостями, чинниками та параметрами дизонтогенезу дітей з інтелектуальними порушеннями.1. Загальні уявлення про дизонтогенез та порушення розвитку.2. Особливості розвитку дітей з порушеннями.3. Чинники та параметри дизонтогенезу.4. Теорія Л. С. Виготського про складну структуру та закономірності порушеного розвитку5. Учення Л. С. Виготського про зони актуального та найближчого розвитку

1. Загальні уявлення про дизонтогенез та порушення розвитку. Поняття порушення розвитку входить до кола понять, які об’єднуються терміном „дизонтогенез”, що означає різні форми порушень онтогенезу, тобто розвитку індивіда, на відміну від розвитку виду. Характер дизонтогенезу залежить від певних психофізчних параметрів: -- особливостей функціональної локалізації порушення. Залежно від порушення розрізняють два основні види дефекту – ізольований (недорозвиток або ушкодження окремих систем аналізаторів) загальний (порушення регуляторних коркових та підкоркових систем); -- часу ураження (чим раніше відбулося ураження, тим більша ймовірність недорозвинення); -- взаємовідношень між первинним і вторинним дефектом (первинні порушення витікають із біол.. характеру дефекту: порушення слуху, зору); -- органічного ураження мозку (вторинні порушення виникають опосередковано в процесі аномального розвитку); -- міжфункціональних взаємодій (механізми ізоляції, патологічної фіксації, тимчасові та стійкі регресії, які виконують значну роль у формуванні різних видів асинхронного розвитку).

Дефект (від лат. defectus– недолік) – фізичне чи психічне порушення (недолік), що впливає на хід нормального розвитку (з урахуванням віку, статі, соціальних і культурних факторів). У контексті соціокультурної теорії дефект – особливий стан людини, але не патологія. В основі атипового розвитку завжди лежать органічні, або функціональні порушення нервової системи, чи периферичні порушення певного аналізатора. Проте в деяких випадках відхилення від нормального розвитку можуть бути викликані впливами соціального середовища. Відхилення виникають у процесі внутрішньоутробного, післяпологового розвитку або в результаті дії спадкових чинників.

Порушеним розвитком називається процес, у ході якого мають місце відхилення у фізичному або психічному розвитку організму, викликані різними за характером та часом виникнення причинами. Фізичне порушення – підтверджений в установленому порядку тимчасовий або постійний недолік у розвитку та (або) функціонуванні органу людини або хронічне соматичне чи інфекційне захворювання. Психічне порушення – підтверджений в установленому порядку тимчасовий або постійний недолік у психічному розвитку людини, у т.ч. порушення мовлення, емоційно-вольової сфери, зокрема аутизм, наслідки ушкодження мозку, зокрема розумова відсталість, затримка психічного розвитку, які створюють труднощі в навчанні. Порушення функцій визначається як різна втрата чи патологія психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури, що веде до втрати функції. Необхідно враховувати, що порушення функцій та інвалідність можуть бути помітними зовні або непомітними, тимчасовими або постійними, прогресуючими або регресуючими.

До групи внутрішньоутробних порушень належать чинники, які викликають захворювання матері в період вагітності: токсикоз, інтоксикація, порушення обміну речовин, імунно-патологічні стани та різн Крім чинників, негативну роль відіграють деякі хімічні речовини, радіоактивне випромінювання. Негативною причиною є алкоголізм і наркоманія батьків. До наслідків внутрішньоутробних інфекцій нервової системи відносять мікроцефалію (зменшення розмірів черепа (мозку)), гідроцефалію (накопичення ліквору через дисбаланс його секреції), спастичні паралічі й парези, мимовільні нав’язливі рухи (гіперкінези). До групи вроджених порушень належать спадкові генетичні ураження (або неспадкові генетичні).

Набуті порушення охоплюють різні відхилення в розвитку, викликані пологовими та післяпологовими ураженнями організму дитини. В результаті --- асфіксії внутрішньочерепної родової травми, акушерської патології, неправильної техніки проведення пологових операцій. Післяпологові набуті аномалії розвитку є наслідками перенесених у ранньому дитячому віці захворювань:нейроінфекційні захворювання: менінгіт та енцефалітменінгоенцефаліт – вторинний енцефалітполіомієліт – ураження рухових нейронівгрип і кіртравматичні ушкодження слухового та зорового аналізатора, черепно-мозкові травми. Особливу групу порушень становлять дитячі церебральні паралічі (ДЦП), які є наслідком ушкоджень мозку, викликаних хронічним захворюваннями майбутньої матері, перенесених нею інфекційних захворювань, інтоксикацій, несумісності крові за резус-фактором, іноді – асфіксією новонароджених і родовою травмою.

Порушення розвитку можуть бути викликані функціональними, а не органічними причинами, тоді говорять про дефіцитарний розвиток. До них належать: соціально-педагогічна занедбаність, емоційна депривація (недостатність емоційно позитивного контакту дитини з дорослими), жорстокість,бідне у сенсорному відношенні середовище,двомовність (або багатомовність) у сім’ї, порушення мовлення оточення, обмеженість мовленнєвих контактів дитини та ін.

Л. С. Виготський зазначав, що “будь-який дефект слід роз­глядати з огляду на його відношення до центральної нервової системи та психічного апарату дитини. У діяльності нервової системи розрізняють три окремі апарати, які виконують різні функції: сприймальний апарат (пов'язаний з органами чуття), робочий (пов'язаний з робочими органами тіла, м'язами, зало­зами) та центральна нервова система. Недоліки у роботі кожного з трьох апаратів по-різному впливають на розвиток дитини та її вихо­вання. Відповідно до цього слід розрізняти три основні типи дефектів: пошкодження чи недостатність сприймальних органів (сліпота, глухота), пошкодження чи недо­статність частин робочих органів та недостатність чи по­шкодження центральної нервової системи (розумова відста­лість)”

2. Класифікації дизонтогенезу. Традиційно виділяються фізичний і психічний дизонтогенез. Фізичний – це порушення фізичного розвитку дитини (порушення слухового, зорового, рухового аналізаторів, соматичні порушення – порушення розвитку внутрішніх органів, легеневі захворювання та ін.). Але будь-яке фізичне захворювання відбивається й на розвитку психіки. Психічний дизонтогенез – один з основних компонентів постнатального дизонтогенезу, пов’язаний не тільки з біологічними (генетичними, екзогенно-органічними та ін.) патогенними факторами, але й з середовищними (мікросоціальними та соціальними впливами), а також з різноманітними сполученнями біологічних і соціальних факторів.

Класифікація дизонтогенезу розроблялась різними дослідниками. Л. Каннер (1955) – недорозвиток і перекручений розвиток. Г.Є. Сухарєва (1959) – за патогенезом порушень розвитку особистості розрізняються три види психічного дизонтогенезу: затриманий, ушкоджений та перекручений розвиток (задержанное, поврежденное и искаженное развитие). Я. Лутц (1968):- необоротний недорозвиток – модель олігофренії;- дисгармонійний розвиток – психопатія;- регресуючий розвиток – прогресуючі дегенеративні захворювання, злоякісна епілепсія;- альтернуючий розвиток – асинхронії за типом ретардації або акселерації при різноманітній соматичній та психічній патології;- розвиток, змінений за якістю та напрямком – шизофренічний процес. Г. К. Ушаков (1973), В. В. Ковальов (1979) – основні клінічні типи психічного дизонтогенезу: ретардація (уповільнення розвитку або стійкий недорозвиток, загальний або парціальний); асинхронія (нерівномірний, дисгармонійний розвиток з ознаками ретардації та акселерації).

В. В. Лебединський усі порушення розвитку поділяє на шість видів дизонтогенезу: 1. Стійкий недорозвиток. Характеризується раннім пошко­дженням, незрілістю мозкових структур. Прикладом стійкого недорозвитку є олігофренія. 2. Затриманий розвиток. Характеризується затриманим темпом розвитку пізнавальної та емоційно-вольової сфер. При­клад затриманого розвитку – затримка психічного розвитку (ЗПР), варіантами якої є: конституційна (гармонійний інфан­тилізм), соматогенна, психогенна, церебральна (церебрально-органічна). 3. Пошкоджений розвиток. Характеризується пошкоджен­ням розвитку після 2 – 3 років. Прикладом пошкодженого роз­витку є органічна деменція.

4. Дефіцитарний розвиток. Характеризується тяжкими по­рушеннями окремих аналізаторних систем: зору, слуху, мов­лення, опорно-рухового апарату.5. Викривлений розвиток. Спостерігається поєднання загаль­ного, затриманого, пошкодженого та прискореного розвитку окремих психічних функцій. Прикладом викривленого розвит­ку є дитячий аутизм.6. Дисгармонійний розвиток. Характеризується диспропорційністю розвитку в емоційно-вольовій сфері. Прикладом дисгармонійного розвитку є психопатія, патологічне формування особистості.

Усі ці види дизонтогенезу поділяються на три групи дизонтогенезу: I група – відхилення за типом ретардації (затриманий розвиток) та дисфункції дозрівання. Цю групу становлять:загальний стійкий недорозвиток (розумова відсталість);затриманий розвиток. II група – відхилення за типом пошкодження. Групу ста­новлять:пошкоджений розвиток (органічна деменція);дефіцитарний розвиток (тяжкі порушення зору, слуху, опорно-рухового апарату, мовлення; роз­виток в умовах хронічних соматичних захворювань);III група – відхилення за типом асинхронії з перевагою емо­ційно-вольових порушень. До неї належать:викривлений розвиток (ранній дитячий аутизм);дисгармонійний розвиток (психопатії).

2. Специфіка розвитку дітей з порушеннями розвитку. За Л. С. Виготським, дефект розвитку становлять ядерні порушення та їхні симптоми – ускладнення первинного, вторинного та подальших порядків. Первинні ускладнення є на­слідком ядерного (органічного) пошкодження аналізаторів, цен­тральної нервової системи. Вторинні та подальші ускладнення постають з первинних і є наслідком аномального розвитку.

При різних дизонтогеніях, зважа­ючи на відмінність ядерних порушень, спостерігається різна структура дефекту розвитку. У людей з порушеннями слуху первинним ускладненням у структурі дефекту є порушення слухового сприймання; вторинним – порушення чи відсутність мовлення; третинним – розлади словесно-логічного мислення та пам'яті, особливості характеру. У людей з порушеннями зору первинне ускладнення – це порушення зорового сприймання; вторинне та подальші – не­доліки просторового орієнтування, обмеженість конкретних предметних уявлень, зміни у моториці, невиразна міміка, характерологічні особливостіУ людей з порушеннями розумового розвитку Первинне – це порушення елементарних інтелектуальних функцій; вторинне та подальші – недорозвиток вищих, довіль­них форм сприймання, пам'яті, словесно-логічного мислення, характеру та особистості загалом (наприклад, завищений рі­вень самооцінки, негативізм, недорозвиток волі, невротичні реакції тощо).

Загальні та специфічні закономірності розвитку дитини з психофізичними порушеннями. Як зазначалося, психічний розвиток дитини з порушеннями, як і нормотипової, охоплює становлення пізна­вальної, емоційно-вольової сфер психіки особистості, діяльності спілкування. У осіб з ООП збері­гаються найзагальніші закономірності розвитку психіки людей, які не мають відхилень. Зокрема, також мають місце: усі стадії онтогенезу (немовля, ранній, дошкільний, мо­лодший шкільний, підлітковий, юнацький вік); сензитивні, тобто найсприятливіші для становлення певних психічних функцій, періоди; провідні види діяльності та їхня послідовність – гра, учіння, праця. Однак до того ж змінюються:1) темп розвитку;2) його терміни;3) якісні та кількісні характеристики.

Розвиток дітей з порушеннями розвитку характеризується своє­рідністю, зумовленою органічним чи функціональним порушен­ням їх нервової системи або аналізатора, ступенем пошкоджен­ня, часом виникнення дефекту, його структурою, соціальною ситуацією розвитку (час виявлення дефекту, своєчасність і наявність спеціального педагогічного впливу, компенсаторний шлях розвитку) тощо. Водночас діти з порушеннями, які становлять групи з певни­ми порушеннями (аналізаторів чи інтелекту), категорії (з пору­шеннями слуху, зору, інтелекту, мовлення, опорно-рухового апарату), типологічні групи у межах категорії, мають свої спе­цифічні закономірності розвитку психіки.

3. Чинники психічного розвитку дитини та параметри дизонтогенезу. Чинники розвитку – це постійно наявні обставини, умови, що викликають стійкі зміни у психофізичному розвитку. До умов нормального розвитку індивіда (за Г. М. Дульнєвим та О. Р. Лурія) належать: нормальна робота головного мозку та його кори; нормальний фізичний розвиток дитини та пов'язане з ним збереження нормальної працездатності, нормального тонусу нервових процесів; збереженість органів чуття, які забезпечують нормальний зв'язок із зовнішнім світом; систематичність і послідовність навчання дитини у сім'ї та закладах освіти.

Розвиток дитини з порушеннями, як і нормотипової загалом визначається поєднанням біологічних та соціальних умов. До біологічних чинників виникнення порушень психофізич­ного розвитку в дитини належать: хромосомно-генетичні відхилення в організмі дитини; ендокринні захворювання матері (наприклад, діабет); інфекційні та вірусні захворювання матері під час вагіт­ності (краснуха, токсоплазмоз, грип); венеричні захворювання батьків (гонорея, сифіліс); розбіжність резус-факторів; біохімічні шкідливі впливи:- радіація;- екологічні забруднення середовища важ­кими металами (ртуть, свинець);- використання харчових добавок, неправильне викори­стання медичних препаратів;- споживання фруктів, овочів, вирощених на землі, надміру удобреній добривами. Особливо шкідливи­ми ці впливи є для батьків до вагітності жінки, на жінку під час вагітності та дитину в постнатальний період;

7) алкоголізм і наркоманію батьків, особливо матері;8) гіпоксію (кисневу недостатність);9) токсикоз матері під час вагітності, особливо у другій її по­ловині; 10) патологічний перебіг пологової діяльності жінки, особли­во травматизацію головного мозку дитини;11) серйозні відхилення у соматичному здоров'ї матері (у тому числі недоїдання, загальна соматична ослабленість, гіповітаміноз);12) мозкові травми, тяжкі інфекційні та токсико-дистрофійні захворювання у постнатальний період;13) хронічні захворювання дитини у ранньому та дошкільно­му віці (діабет, захворювання крові, серцево-судинні хвороби, астма, туберкульоз) тощо.

Соціальні впливи на розвиток дитини також мають місце ще до її народження. Сучасними дослідженнями доведено, що у внутрішньоутробний період на дитину негативно впливають не лише патогенні біологічні чинники, а й несприятливі соціальні ситуації, в яких перебуває мати дитини і які спрямовані проти самої дитини (наприклад, бажання позбутися вагітності, негативні чи тривожні почуття, пов’язані з майбутнім материнством тощо). Не менш пато­генними є сильні короткочасні стреси. Велике значення має і психологічний стан матері під час пологів.

Чинники, які впливають на виникнення певного виду дизонтогенезу. За даними Г.Є. Сухарєвої, М. С. Певзнер, В. В. Лебединського, Е. Г. Симерницької та інших, характер дизонтогенезу визначається такими параметрами: часом патогенних впливів; етіологією порушень; розповсюдженістю порушення; ступенем порушення міжфункціональних зв'язків. Час патогенних впливів. Виявлено, що ступінь порушення розвитку залежить від ча­су впливу патогенного чинника. Патогенні впливи можуть відбуватися у пренатальний період (до початку пологової діяльно­сті у жінки), натальний (під час пологової діяльності), постнатальний (після пологів жінки і до трьох років дитини).

Слід також зазначити що, кожен віковий період відрізняється характером реагування у випадку патогенного впливу. У зв'язку з цим кажуть про рівні нервово-психічного реагуван­ня дітей на різноманітні патогенні впливи, а саме:1. Сомато-вегетативний (від 0 до 3років). На тлі незріло­сті усіх систем організм у цьому віці на будь-який патогенний вплив реагує комплексом сомато-вегетативних реакцій, таких як загальна та вегетат. збудливість, підвищ. температури, порушення сну, апетиту, шлунково-кишкові розлади.2. Психомоторний (4 – 7 років). Інтенсивне формування кор­кових відділів рухового аналізатора, зокрема, лобних відділів головного мозку, сприяє виникненню гіпердинамічних розладів різного походження (психомоторна збудливість, тіки, заїкан­ня, страхи). Зростає вплив факторів психогенного характеру – несприятливих стосунків у сім'ї, що травмують психіку дити­ни, реакцій на звикання до дитячих освітніх закладів, склад­них міжособистісних стосунків.3. Афективний (7 – 12 років). На будь-який патогенний вплив дитина реагує з виразним афективним компонентом (від виразної аутизації до афективної збудливості з виявами нега­тивізму, агресії, невротичних реакцій).4. Емоційно-ідеаторний (12 – 16 років). Характеризується патологічним фантазуванням, винятковими іпохондричними ідеями (пов’язаними із занепокоєнням про своє здоров’я) психогенними реакціями протесту, опозиції, емансипації.

Розповсюдженість порушень. Розрізняють локальні та системні порушення. До локальних – належать дефекти аналізаторних систем: зору, слуху, мовлення, рухової сфери. До системних – порушення інтелектуальної сфери: розумову від­сталість та затримку психічного розвитку. Ступінь порушення міжфункціональних зв'язків. Відставання в розвитку нерівномірного характеру. У результаті загального пошкодження нервової системи стра­ждають, передусім ті функції, які перебувають у сензитивному періоді, потім – пов'язані з ними. Тому профіль психічного розвитку дитини з порушеннями складається зі збе­режених, пошкоджених різною мірою затриманих у своєму формуванні психічних функцій.

Депривація – це різноманітні порушення у формуванні та функціонуванні психіки внаслідок відносно тривалого блокування значущих потреб людини, обмеження в їхньому задоволенні. Особливо це стосується перцептивних служб (у відчуттях і сприйманні), потреб у спілкуванні, емоційній підтримці, самореалізації, ідентичності,поваги, безпеки, творчості, інтимності тощо. Наприклад, при дефіциті інформації, сенсорно-перцептивній ізоляції виникають порушення сприймання часу, простору, схеми власного тіла, контролю мислення, активізується внутрішній діалог, спостерігаються емоційні порушення.

Довготривалість перцептивної ізоляції зумовлює незворотність цих порушень. Розрізняють деприваційні ситуації та деприваційні феноме­ни. Деприваційні ситуації – це об'єктивні обставини, що об­межують, блокують задоволення потреб. Деприваційні феномени – суб'єктивне явище, суть депривації. Розрізняють види депривації залежно від потреб, задоволен­ня яких блокується. До них належать: сенсорно- перцептивна; комунікативна; кінестетична; емоційна. Деприваційні ситуації – це серйозна причина відхилень у розвитку дитини, а деприваційні феномени розглядаються як особлива форма дизонтогенезу – "деприваційні пошкодження". Депривація може бути як причиною, так і наслідком дизонтогенезу.

4. Теорія Л. С. Виготського про складну структуру та закономірності порушеного розвитку. Спеціально-психологічні теорії • Вчення про загальні закономірності нормального і аномального розвитку. • Вчення про складну структуру дефекту психічного розвитку. • Вчення про співвідношення зони актуального і зони найближчого розвитку дитини. • Теорія компенсації. Загальні закономірності психичного розвитку. Л. С. Виготський сформулював загальні закономірності психічного розвитку.• Інтеграція - об'єднання розрізнених псих процесів в стійкі, але гнучкі функ. системи.• Нерівномірність психічного розвитку. Для кожної психічної функції існують оптимальні терміни (сенситивні періоди).• 0-1 - сприйняття, сенсорика.• 1-3 - мимовільна пам'ять.• 2-5 - мова. Дошкільний вік - наочні форми мислення і уяви. Шкільний вік - словесно-логічне мислення. У нормі для кожної психічної функції існують оптимальні терміни розвитку. Формуються вони в певній послідовності (мимовільна увага, потім довільна)

Закономірності аномального развитку-- Л. С. Виготський визнавав як закономірність те, що дитина з порушеннями розвивається за законами норми, але її розвиток має свої якісні особливості:-- Нормальний і атиповий розвиток підпорядковується одним закономірностям, проходить ті ж стадії, але при атиповому розвитку стадії розтягнуті в часі, новоутворення психіки з'являються пізніше.-- Відбувається розбіжність 2-х планів розвитку: біологічного і психічного. У нормі дитина, біологічно дозріваючи, на кожному віковому етапі досягає певного рівня психічного розвитку. Дитина з порушеннями, розвиваючись фізично, в плані психіки відстає все більше без спец навчання.-- Виявлені у дитини дефекти розвитку не хаотичні, а взаємопов'язані і піддаються структуруванню. Л. С. Виготський сформулював в спеціальній психології поняття про складну структуру дефекту при аномальному розвитку психіки.

Складна структура дефектуІснує 2 види дефектів.• Первинний дефект - біологічного характеру, полягає в порушенні діяльності аналізаторів або органічне ураження головного мозку. Ці дефекти виникають завжди внаслідок хвороби, ушкодження. • Вторинні дефекти мають певну ієрархію. Сильніше страждають функції, пов'язані з первинним дефектом. Чим менше функція пов'язана з первинним дефектом, тим менше порушено її розвиток, функції, не пов'язані з ним, можуть бути збережені. Таким чином, структура дефекту включає 3 компоненти:• Первинний органічний дефект• Ієрархічна система вторинних дефектів.• Збережені функції. Необхідно розрізняти поняття «складна структура дефекту» і «діти зі складним дефектом». Складний дефект - більше 1 первинного дефекту.

Теорія компенсаціїНа основі теорії про складну структуру дефекту, Л. С. Виготський висунув теорію компенсації: можливість компенсації порушеної функції за рахунок опори на збереженій функції. Чим далі від першопричини відстоїть дефект, тим легше він піддається корекції. Знання структури дефекту дозволяє правильно планувати корекційну роботу:• вона базується на збережених функціях• спрямована на профілактику та корекцію вторинних порушень• на первинний дефект вплив засобами педагогіки незначний. В даний час розрізняють корекцію (виправлення порушеної функції) і компенсацію (відшкодування порушеної функції за рахунок посилення збережених функцій).

5. Учення Л. С. Виготського про зони актуального та найближчого розвитку Навчання створює зону найближчого розвитку, пробуджує в дитині внутрішні процеси розвитку, які спочатку проявляються під час взаємовідносин з оточуючими, а пізніше стають здобутком самої дитини. «Зоною найближчого розвитку» є відстань між актуальним рівнем розвитку (наявними можливостями дитини) та потенційним, коли дитина справляється з поставленими завданнями під керівництвом дорослих. Л. С. Виготський створив теорію про співвідношення ЗАР і ЗНР стосовно дітям з порушеним розвитком. Він показав, що у цих дітей вони є так само, як і в нормі. Основними показниками ЗНР є:• Наявність пізнавальної активності.• Уміння співпрацювати з дорослими, різноманіття способів співпраці.• Уміння продуктивно використовувати допомогу.• Уміння виконувати завдання за аналогією.