Презентація "П.Куліш "Чорна рада"

Пантелеймон Куліш Історичний роман-хроніка «Чорна рада»Готуємося до зно

Події роману По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Наскрізним елементом роману є дорога – герої весь час перебувають у русі, переїжджаючи з одного місця в інше. І розділ: приїзд батька й сина Шрамів у хутір Череваня Хмарище; розповідь про полковника (панотця) Шрама; екскурс у минуле за часів гетьманування Б. Хмельницького; знайомство з Василем Невольником та Божим Чоловіком. ІІ розділ: Шрами у Череваня; історія викупу Василя Невольника із полону; розповідь про розкол влади, про настання тяжких часів на Україні.

ІІІ розділ: у Череваня вдома; знайомство Перта з Лесею; сватання Лесі Шрамом; вагання Череванихи зі сватанням; від'їзд Шрамів та Череванів до Києва на молебень до монастиря; ІV розділ: приїзд до Києва; опис міста; зустріч з юрбою міщан, що зібралися на хрестини; зустріч з колишнім сурамчем Шрама Тарасом Сурмачем; суперечка між подорожніми та міщанами про тяжке становище на Вкраїні; приїзд Череванів та Шрамів до братства на Подолі; V розділ: прочани в монастирі на Подолі (опис монастиря); зустріч із запорожцями; від'їзд прочан із монастриря; залицяння в дорозі запорожців до Лесі Череванихи (перше знайомство з Кирилом туром та Богданом Чорногором);

VІ розділ: у Печерському монастирі; зустріч із Сомком; в гостях у Сомка; нова зустріч з Кирилом Туром; VІІ розділ: у Сомка; погрози Кирила Тура викрасти Лесю Череванівну; VІІІ розділ: викрадення Лесі Кирилом Туром; поєдинок Кирила Тура та Петра Шраменка (поранення обох); ІХ розділ: лікування Петра Лесею; роздуми про долю України; від'їзд подорожніх на хутір Гвинтовки (брата Череванихи); Х розділ: хутір Гвинтовки; знайомство з Пугачем; ХІ розділ: Петро у Кирила Тура; знайомство Петра з родиною Тура; зустріч з Пугачем, який прийшов по Кирила, щоб відвести того на покарання

ХІІ розділ: урочище Романівський Кут; знайомство з побутом і законами запорожців; суд Кирила Тура запорожцями; душевні сумніви Петра Шраменка; Петро у запорозькому середовищі; підтримка Петром Кирила Тура; ХІІІ розділ: старий Шрам у Білозерця (старосвітського сотника) в Борзні; дорога до Ніженя; зустріч із Сомком; ХІV розділ: на хуторі у Гвинтовки; приїзд на хутір сотника Гордія Костомари; дорога в Ніжин; вибори черню Брюховецького на гетьманство; намагання Сомка втримати владу; зрада московським князем Гагіним Сомка; арешт Сомка;

ХV розділ: наслідки чорної ради під Ніжином; розбій запорожців на дорогах і по селах козаків; повернення Череваня в Хмарище; ХVІ розділ: бенкет у Ніжині; зневіра старих дідів-запорожців у Брюховецькому; роздуми Брюховецького про вбивство Сомка; ХVІІ розділ: намагання Кирила Тура під виглядом найманого вбивці врятувати Сомка від неминучої смерті; допомога йому Петра Шраменка; відмова Сомка від порятунку; ХVІІІ розділ: смерть старого Шрама; страта Сомка та Васюти; повернення Петра Шраменка на хутір Хмарище; одруження Петра Шраменка та Лесі Череванихи.

Хутір хмарище «А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими планами, лозами й очеретами. Через річку йшла о воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул – рублена башта під готовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом – гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора – годящий вал».

Оселя череваня Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова із святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті й кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці, всяка посудина, що то на війні поздобувапно. Як палили козаки шляхетськії вори і княжецькії замки, то все те мшками виносили. Так-то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости пишнії, несказано горді, що гукали на гайдуків, сидя із сим кубками да конвами поза столами, пішли в неволю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки, що

вкриє тебе залізною сіткою – і ніяка шабля не візьме. От же ніщо теє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і поспільству до самого серця. Та от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі.

Полковник Шрам «…другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга»; «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам був вийшов на попа. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою»; «Де ж пробував, де тинявся попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? … Сидів він зимовником серед дикого степу на. Низу, взявши собі за жінку бранку турценю; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; пробував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам

такого веремія… У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки ,як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано»; мав Шрам трьох синів: двоє полягло під Смоленськом, оставсь тілько Петро. слова звернення Шрама на раді під час виборів нового паволоцького полковника (на раді Шрама було обрано полковником знову): - Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Петро Шраменко «…був молодий собі козак, збройний, як до війни…»; Черевань про Петра Шраменка: «…чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями! Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана»; Божий чоловік про Петра: «Добрий козак: по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, - і вмре своєю смертю»; Кирило Тур про Петра: «Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьме, коли я не догадуюсь, який заряд імчить так швидко сю кулю!»; «…як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні в нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!»;

«Він був добрий син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти. У його інша була думка: умислив собі, після панотцевої смерті, іти на Запорожжє да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецькі городи плюндровати і жизнь свою по-лицарськи, на полі чи на морі, за християнську віру положити».

Черевань «Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами»; «Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була його вдача»

череваниха «Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись»; «…молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, - замолоду була дуже хороша»; «се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка»;

Василь невольник «…старий ключник…»; «…був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було, мов позичене»; Василь Невольник про себе: «Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега».

Божий чоловік «А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом» (Василь Неволькик про Божого чоловіка); «Звався Божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі ,а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки ,як батька; і хось би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий»; «В Божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіявсь якимсь світом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе угору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить»; Василь Невольник про Божого чоловіка: «…виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацьку мову!»

сомко* Дядько Юрія Хмельницького; «…іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея, підбита соболем; підпиравсь срібною булавою»; «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»;

Вислови Сомка: «Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність!»; «…щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву!» (наслідування ідей Б. Хмельницького); «Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, Боже мій милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпровії, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів»;

«Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поход ізнай свою лаву – не так, як у інших»; роздуми Петра Шраменка про Сомка: «Гордий, пишний і розумом високий гетьман! Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш та на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!».

брюховецький* Чура (джура) Богдана Хмельницького; Божий чоловік про Брюховецького: «…Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу»; «…Як же ото Юрусь не зміг держатись гетьманства да пішов у ченці, так Іванець

Маючи в себе од усіх льохів гетьманські ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм… Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький» (як він став гетьманом); «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штянах, чоботи шкапові попротоптувані – і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватимся, що воно щось не просте: шабля аж горіла від золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату.

А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні – так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись. А голову схилив набік так, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі,наче той жид, підійме, і набік одступить, що ти б сказав – він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши у хату»; Діди-запорожці про Брюховецького: «Бачимо, бачимо, вразький сину, - дармо, що ти гетьман, - до чого ми в тебе дожилися! Убрав нас єси у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобі кажу, що пропадеш, як собака!»

Кирило тур «Се наш юродивий Кирило Тур» (каже про Тура Сомко); «Не раз він ставав мені у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває» (Сомко про Тура); Ставлення Кирила Тура до старого Шрама: «Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалений свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!»; Кирило Тур про честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!»; «в нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар,а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!»;

Бій Кирила Тура з Петром Шраменком: «Ще, може, звіку не сходились на сих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисті, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тілько ж і Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.»; Сомко про Кирила Тура: «Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде»;

Опис житла гвинтовки «Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, ті різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного; а хто значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного».

Дружина гвинтовки * польська княгиня; «…молода і хороша, тілько блідолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані».

Пугач «…батько Пугач, старий, довговусий дідуган, із своїм чурою, у простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха»; роздуми Пугача про майбутнє України: «…не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, і вбогого; усе буде в нас обще…»;

Вуяхевич «Надувшись, мов той сич, проходив він із своїми підручниками мимо козацької купи і, бачся, нічого злого й не діє, тілько то там, то сям що-небудь блявкне, да так же то козаків гірким словом зневажає, так їм те нещасне панство да гетьманство в вічі тиче, що козаки, прислухаючись, тілько уси кусають. І як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гіркі слова в козацькії душі».

Наслідки!!! Мужики про раду: «Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!»