Презентація "Реліквія моєї родини"

Реліквія моєї родини

Розгортаю життя,Як сувій полотна: Все життя в вишиттіЙ вишиття, як життя.

Перш ніж ступити крок у день сьогоднішній, сотворіть у собі сонце і вийдіть з ним до людей. Нехай воно тепло гріє, як вишиття. І онуків своїх впізнаємо через багато літ по вишитті своїх предків.

У 1907 році на межі етнографічних регіонів Опілля і Бойківщини в селі Шептичі Самбірського району народилася моя прабабуся Кончак Софія Михайлівна. Молоде подружжя Кончаків з маленьким сином (моїм дідусем).

Основним заняттям населення було сільське господарство, ткацтво, вирощування льону, конопель, виготовлення полотна і пряжі. Заняття населення вплинуло на формування одягу, його основні форми, крій, довжину, силует. Моя прабабуся Кончак Софія Михалівна і прадідусь Кончак Іван Петрович з дідусем Богданом в дитинстві

Жіночий одяг включав у себе вишивану сорочку, спідницю-фарбанку, фартух-запаску, кабат. Жінки оздоблювали сорочку вишивкою, застосовуючи нитки домашнього виготовлення, найчастіше натурального кольору. На поч. XIX ст. Додавали чорні нитки, в сер. XIXст. - сині і червоні, а в кін. XIXст.- різнокольорові. Моя пра-прабабуся Конік Ганна Іванівнаі прабабуся Конік Єва Миколаївнау вбранні свого регіону

Вишивкою оздоблювали уставки, манжети та відкладний комір і рукави. В якості прикрас жінки носили коралове намисто. Молоді дівчата села Шептичі у святковому вбранні кінця ХІХ ст.

Вишивки моєї прабабусі – скарби із скрині родовідної

Мудрості та долі берегиня — бабусина скриня.

Ось мережка гріхівІ низинка падінь. Верховинка жадань. Яворівка притаєних прагнень.r

Далі — хрестики чорніСтраждань і терпінь. Та червона стебнівка. Палкого кохання. r

Ось глибинка жіночої “ласки”,Перетинка пестощів з ніжністю...r

Він причаївся на бильці мого ліжка-Увесь білий, а впоперек - червона стрічка,Вишивала прабабця його молодою,Тягнула голкою радість і біль.І вплітався рушник цей. У щербату долю,А на ньому — хліб і сіль.

Рідний обрусе,Пряла тебе прабабуся,Пряла і ткала, білила. Стелила на скриню святу білизну,В селянську хатину вселялася сила,І пісня зливала гіркінь полину.

Традиції вишивки завжди бережно передавалися з покоління в покоління від матері до дочки. Так поступово і передався цей ниткопис і моїй бабусі — Конік Ганні Михайлівній.

Народилася бабуся 1944 року у важкі воєнні часи. Все життя любила вона шити і вишивати. Бабусина вишивка — це наша родовідна пам’ять, наша історія, часто й сумна, але в основі своїй велична.

Зупинись на хвилиночку мить. Розкажи про життя бабусі моєїРозкажи, як жила, як росла, Розкажи, як мережила квіти. На оцьому ллянім полотні. Розкажи, як голубила діти. Як навчила добра їх й краси. Оживають ці квіти сьогодніНабирають нової сили й снаги,Бо вишивка ця — наше коріння,А без коріння ми не зможемо далі рости.

Вишивала бабуся сорочку,Край вікна на стільці сиділа. Та виносила часто з хати,Щоб сорочка, мов сніг біліла. До схід сонця ішла полями, Набирала ниток в долоні.Їй клубок, межи трав, з шовками,Явір гілля котив червоний.

Брала бабця нитки — проміння,Полоскала у росах чистих. Та, поклавши їх на коліна,Заспівала про шлях тернистий.

Вечора тривожного аж до ранку. Вишивала бабця вишиванку. Вишивала бабця вишивала. Білу і червону нитку клала.

Бабця вишила мені нитками сорочку. Нитки гарні весняні: - на, вдягай, мій внучку. В нитці сонце золоте,Пелюстки багряні. Ласка бабина цвіте. В тому вишиванні.

Вишиваночку візьму,Швидко одягнуся. Підійду і обніму. Я свою матусю.

На галицькій землі я народилась. На ній мої батьки дали життя. Тут перший хрестик на полотно ложила,І щиро вірила у майбуття!Давній звичай вишивання полюбляє і моя мама — Бернацька Зоя Богданівна

В своїм вишитті намалюєжиття,Трохи радості, трохи і жалю,Як і білі нитки, так і чорні нитки, На своїм полотні все єднає.

Сорочку білу ненька вишивала,А заполоч блакитну з хвилі брала,А з хмелю й жита — радощі зелені,Бо вірю я у вишивання нені. Хто сам малюнок долі вибирає,Той пустоцвіту у житті не має.

Вишиває матуся картини. У них квіти цвітуть веселково. Там майстрині безцінні узори,У них щире матусине слово.

Як нитка в полотні кладеться до нитки, так думка тулиться до думки, щирість горнеться до щирості, а всі думки і почуття годі висловити.

r

Усе, що вміли, що пам'ятали жіночі руки переносили на полотно. То є скарб над скарбами. Він уцілів. Він залишився нам у спадок. Це вишивка. Вони цвітуть і промовляють до нас тихо й лагідно, і заворожують нам душу.

Пам'ятаю!Ціную!Бережу!