ЧорнобривціТихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?Бабуся всміхнулася і каже:—Щоб жити вічно. Я не міг цього збагнути. Як це — жити вічно? Бабуся каже:— Ходімо до саду.
Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.— Почекай до весни — зрозумієш, — сказала вона і поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок. Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі ніж восени.— Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса, — сказала бабуся.