Презентація "Віденська класична школа"

Віденська класична школа. Борисенко Вікторія

Ві́денська класи́чна шко́ла, Віденський класицизм — художній напрямок в європейській музичній культурі 2-й половини XVIII — початку XIX століть. Віденська класична школа, що органічно всотала в себе передові досягнення національних музичних культур, сама була явищем глибоко національним, коренилася в демократичній культурі австрійського народу. Представниками даного художнього напрямку були Й. Гайдн, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен. Кожний з них був яскравою індивідуальністю. Так, стиль Гайдна відрізняло світле світосприймання, що веде роль жанрово-побутових елементів. Для стилю Моцарта більш характерним був лірико-драматичний початок. Стиль Бетховена - утілення героїчного пафосу боротьби. Однак поряд з відмінностями, що обумовили неповторність індивідуальності кожного з цих композиторів, їх поєднують реалізм, життєстверджуюче початок і демократичність.

Для мистецтва представників віденської класичної школи характерна універсальність художнього мислення, логічність, ясність художньої форми. У їхніх творах органічно сполучаються почуття й інтелект, трагічне і комічне, точний розрахунок і природність, невимушеність висловлення. У творчості віденських класиків виражене динамічне розуміння життєвих процесів, що знайшло найбільш повне втілення в сонатній формі й обусловившее симфонізм багатьох їхніх творів. Із симфонізмом, у широкому змісті, зв'язаний розквіт ведучих інструментальних жанрів епохи - симфонії, сонати, концерту і камерного ансамблю, остаточне формування 4-хчастного сонатно-симфонічного циклу. Музика композиторів Віденської класичної школи — новий етап у розвитку музичного мислення; для їх музичної мови характерні впорядкованість, централізованість у сполученні із внутрішньою розмаїтістю, багатством. У їхній творчості формуються класичні типи музичних структур — період й ін.; індивідуалізується музичний тематизм.

Розквіт Віденської школи збігся із загальним процесом становлення симфонічного оркестру — його стабільного складу, функціональної визначеності оркестрових груп. Склалися основні класичні типи камерних ансамблів — фортепіанного тріо, струнного квартету й ін.; з музики для сольних інструментальних особливо виділилася фортепіанна. Оперна творчість Моцарта відкрила широкі перспективи розвитку різних типів опери — ліричної і соціально-викривальної комедії, драми музичної, філоської опери-казки й ін. («Весілля Фігаро». «Дон Жуан», «Чарівна флейта»). Представникам віденської класичної школи, і насамперед Гайдну, належить заслуга формування стійкого складу симфонічного оркестру. Колись композитори задовольнялися лише тими інструментами, що у даний момент були доступні. Поява стійкого складу оркестру - яскрава ознака класицизму. Звучання музичних інструментів приводилося в такий спосіб у строгу систему, що підкорялася правилам інструментування. Ці правила засновані на знанні можливостей інструментів і припускають, що звук кожного - не самоціль, а засіб, що виражає визначену ідею. Стійкий склад давав цільне, однорідне звучання оркестру. Крім інструментальної музики Гайдн приділяв увагу опері і духовним творам (створив ряд мес під впливом Генделя), звертався до жанру ораторії ("Створення світу", 1798р.; "Часи року", 1801р.).

Кожний з майстрів Віденської школи мав неповторну індивідуальність. Якщо Гайдну і Бетховену ближчою виявилася сфера інструментальної музики, то Моцарт рівною мірою виявив себе і в оперному, і в інструментальному жанрах; Гайдн більше тяжів до народно-жанрових образів, гумору, жарту, Бетховен — до героїки, Моцарт, як універсальний художник, — до різноманітних відтінків ліричного переживання. Творчість композиторів Віденської школи належить до вершин світової художньої культури, і вплинула на подальший розвиток музики.