Презентація "ВІЙНА У В'ЄТНАМІ: історія, особливості й наслідки

історія, особливості й наслідки. ВІЙНА У В'ЄТНАМІ

«Про В'єтнам говорити не буду, нехай краще проклинають за мовчання» Роберт Макнамара, міністр оборони США (1961−1968)

В’єтнам. Країна, життя якої у середині XX ст. перетворилося на справжнє пекло. В’єтнамці воювали проти Франції (у середині XX ст. — могутньої колоніальної імперії), США та Китаю. Війна у В'єтнамі тривала довгих 20 років. Вона стала самим жорстоким і кровопролитним військовим конфліктом часів холодної війни, куди були залучені кілька країн світу. За весь період збройного протистояння маленька країна втратила майже чотири мільйони мирних жителів і близько півтора мільйони солдатів з обох сторін.

Передумови конфлікту. У якийсь момент внутрішня конфронтація Півночі і Півдня переросла в протистояння західного блоку СЕАТО, який підтримував південців, і СРСР з КНР, що виступали на боці Північного В'єтнаму. Передумовами та причинами війни у В'єтнамі можна назвати небажання населення країни жити під впливом французів.

Коли закінчилася Друга світова війна, в країні спостерігалося зростання національної самосвідомості населення, що проявлялось в організації великої кількості підпільних гуртків, які переймалися за незалежність В'єтнаму. І в день капітуляції Японії вони проголосили незалежність В’єтнаму, який з 1884 року був колонією Франції. У той час відбулося кілька збройних повстань на території країни. У Китаї була створена Ліга за незалежність В'єтнаму - В'єтмінь, - об'єднала всіх співчуваючих ідеї визволення. Далі В'єтмінь очолив Хо Ши Мін, і Ліга придбала явну комуністичну спрямованість. Хо Ши Мін

Через дев’ять днів розпочалися сутички британо-французьких військ з в’єтнамським ополченням. Слід зазначити, що в процесі II Світової війни В’єтнам за аналогією з багатьма іншими країнами (Австрія, Корея) був розділений на зони окупації, що пов’язано з тим, що різні частини країни звільняли різні держави антигітлерівської коаліції. Так території на північ від 17 паралелі опинилися під контролем китайських військ генералісімуса Чан Кайши. Чан Кайши

Натомість території на південь від 17 паралелі контролювалися британськими військами на чолі з адміралом Люїсом Маунтбеттеном. Саме йому здалися в полон японські окупаційні війська. Уряд проголошеної В’єтміном Демократичної республіки В’єтнам (ДРВ) розташувався в Ханої — зоні відповідальності китайських військ. Люїс Маунтбеттен

Франція визнала незалежність країни, проте у складі Індокитайської конфедерації (профранцузького інтеграційного утворення) 6 березня 1946 р. Франко-британські війська тримали під контролем британську частину В’єтнаму й там відбувалися лише поодинокі сутички із представниками В’єтміню. А після виводу британських та китайських військ з В’єтнаму у 1946 році, французький експедиційний корпус окупував усю країну.

У цей час представники В’єтміню вели переговори із французьким урядом у Парижі, проте вони виявилися безуспішними. Франція погоджувалася лише на фейкову незалежність В’єтнаму у складі Індокитайської конфедерації, що не задовольняло лідерів руху опору. 19 грудня 1946 року В’єтмінь розпочав повноцінну партизанську війну проти французів. Після трьох років невдалих спроб стабілізувати ситуацію, французький уряд повернув до влади у В’єтнамі імператора Бао Дай — маріонеткового керівника В’єтнаму часів японської окупації. Бао Дай

Це призвело до різкого підвищення популярності В’єтміню серед місцевого населення. До його лав почали масово рекрутувати простих селян. Очолив цю вже повноцінну армію талановитий військовий командир Нгуєн Зіап. Він зі своїми офіцерами пройшов військове навчання у комуністичній Китайській народній республіці (КНР), а зброю, зокрема, якісне ППО та артилерію В’єтмінь отримав із СРСР. Нгуєн Зіап

Перемога комуністів у Китаї (КНР) змусила США занервувати і почати своє втручання у внутрішню політику В'єтнаму на стороні підконтрольного Півдня Франції. Уряд Штатів, розцінює КНР в якості загрози, вважало, що Червоний Китай незабаром зажадає посилити свій вплив у В'єтнамі, але цього США допустити не могли. Передбачалося, що в 1956 році В'єтнам об'єднається в єдину державу, але французький Південь не побажав ставати під управління комуністичної Півночі, що послужило головною з причин війни у В'єтнамі. Річард Ніксон

Керівництво Америки, посилаючи солдатів до Азії, побоювалося стрімкого поширення комунізму за "принципом доміно" - якщо комуністична ідеологія переможе в одній країні, то швидко переможе в інших. В'єтнам став кошмаром для чотирьох президентів США: Дуайта Ейзенхауера, Джона Кеннеді, Ліндона Джонсона і Річарда Ніксона. Кожен із них розумів, що в цій війні неможливо перемогти, при цьому ніхто не наважувався визнати, що війну програно.

Отже, причинами війни стали: Французька колоніальна спадщина: Протягом багатьох десятиліть В’єтнам був частиною Французького Індокитаю. Коли Французи полишили регіон, вони не вирішили політичних суперечок. Холодна війна: США не могли допустити розширення комунізму в Південно-Східній Азії. Після падіння Франції ситуація в регіоні стала потенційною загрозою. Посилення комуністичного руху: Хо Ші Мін і його аколіти сформували сильну комуністичну платформу, яка здобула чималу популярність у Північному В’єтнамі.

Початок війни та її ранній період. Отже, безболісно об'єднати країну не виходило. Війни у В'єтнамі стало не уникнути. Комуністичний Північ зважився на силове захоплення південної частини країни. Початком війни у В'єтнамі стали кілька терористичних актів відносно чиновників Півдня. А 1960 рік став роком створення отримала всесвітню популярність організації В'єтконг, або Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), яка об'єднала в собі всі численні угруповання, що воюють проти Півдня.

Розповідаючи коротко про причини та підсумки війни у В'єтнамі, не можна опустити деякі найбільш значущі події цієї жорстокої конфронтації. У 1961 році американська армія не приймає участі в зіткненнях, однак успішні і зухвалі дії В'єтконгу напружили США, які перекидають перші регулярні частини армії в Південний В'єтнам. Тут вони займаються тренуванням південнов'єтнамських солдатів і надають їм допомога в плануванні атак. У Вашингтоні постановили будь-що втримати демократичний уряд Південного В’єтнаму.

Перше серйозне військове зіткнення сталося лише в 1963 році, коли в’єтконговські партизани в битві при Апбак розбити південнов’єтнамську армію. Після цієї поразки стався політичний переворот, при якому було вбито президента Півдня Нго Дінь З’єма. В'єтконг зміцнив позиції, перекинувши значну частину своїх партизанів на південні території. Нго Дінь З’єм

Втручання Сполучених Штатів. США втягувалися у війну поступово. Спочатку профінансували 40 % витрат французького контингенту. Допомогли евакуюватися з півночі. Підтримали Південний В’єтнам технікою, фінансами і радниками. А 1961 року на боці мешканців півдня почали воювати дві американські роти з гелікоптерами. Супротивник теж не спав. Допомогу Лаосу і Північному В’єтнаму надавав СРСР. А потім стався інцидент в Тонкінській затоці.

Інцидент у Тонкінській затоці 2 серпня 1964 року став офіційним приводом для повномасштабного військового втручання США. Американський есмінець "USS Maddox" був нібито атакований північнов'єтнамськими катерами. Хоча точні деталі інциденту залишаються предметом суперечок, він став поштовхом до прийняття "Тонкінської резолюції", що надала президенту Ліндону Джонсону повноваження застосовувати військову силу у В'єтнамі без офіційного оголошення війни.

З 1965 року США почали різко збільшувати свій військовий контингент у країні, натомість у Північний В’єтнам ріками полилося радянське озброєння, часто разом з військовими інструкторами. До 1969 року американський військовий контингент у країні становив вже 500 тис. військових. Проти них почалася партизанська війна.

Допомогу Лаосу і Північному В’єтнаму надавав СРСР. Працювала транспортна авіація, судна везли боєприпаси, техніку й амуніцію. Прокомуністичним партизанам, які діяли на півдні, вантаж доставляли «стежкою Хо Ші Міна», що огинала укріплений кордон між двома В’єтнамами територію Лаосу. Мережа доріжок під сплетеними для маскування ліанами і гілками до кінця війни перетворилася на трасу завширшки 7 метрів і з паливопроводом завдовжки 2 тисячі кілометрів.

Запеклому опору партизан Північного В'єтнаму допомагали географічні і кліматичні особливості країни. Густі джунглі, гориста місцевість, змінюються сезони злив і неймовірної спеки істотно ускладнювали дії американських солдатів і полегшували завдання партизан В'єтконгу, для яких ці природні катаклізми були звичними.

У Вашингтоні прагнули будь-що здобути перемогу в цій війні. Було кинуто в бій усі наявні технологічні розробки, масово застосовувалась авіація, яка проводила килимові бомбардування потенційних місць базування сил В’єтконгу, військові отримали дозвіл на застосування напалму, гербіцидів і дефоліантів, також піддалися бомбардуванням бази підготовки та постачання В’єтконгу в сусідніх країнах.

Перший бій, в який реально вступили солдати армії США, відбувся в серпні 1965 року. Операція «Старлайт» скінчилася повною перемогою американців, які знищили приблизно 600 в’єтконгівців. Після цього американською армією було прийнято рішення про застосування стратегії «знайти і знищити», коли головним своїм завданням солдати США вважали виявлення партизанів і їх повне знищення. Часті вимушені військові зіткнення з в’єтконгівцями на гірських територіях Південного В'єтнаму вимотували американських солдатів.

У 1967 році в битві при Дакто морська піхота США і 173-я повітряно-десантна бригада понесли страшні втрати, хоч їм вдалося стримати партизанів і перешкодити захопленню міста. У період з 1953 по 1975 роки Сполученими Штатами на в'єтнамську війну була витрачена нечувана сума грошей – 168 млн доларів. Це призвело до значного дефіциту федерального бюджету Америки. Війна у В'єтнамі тим часом тривала.

21 січня 1968 року, почалась облога військової бази морської піхоти США неподалік селища Ке-Сан у Південному В’єтнамі. Протривавши до 8 квітня (за в’єтнамською версією — до 9 липня), битва за Ке-Сан стала однією з найбільш кривавих і чи не найдовшою за участі американських військ за всю В’єтнамську війну. Під час неї американські морські піхотинці впродовж 77 днів перебували в повній блокаді, організованій військами В’єтнамської народної армії. У квітні морпіхи деблокують Ке-Сан, а в липні руйнують базу та евакуюються.

Почалися бомбардування «стежки Хо Ші Міна» і території Північного В’єтнаму. 1965 року до Південного В’єтнаму прибули бойові підрозділи американської армії. Цілями авіаударів стають порти, склади, вузлові станції, греблі й ГЕС у районі Ханоя. Це наймасштабніші бомбардування з моменту ударів у Німеччині та Японії. Застосовуються палубні літаки, «летючі фортеці» і новітні бомбардувальники F-111. Партизанським районам на Півдні теж дістаються тисячі вильотів, під вогнем сусідні Лаос і Камбоджа.

У відповідь СРСР постачає мешканцям півночі зенітно-ракетні комплекси С-75 «Двіна», радіолокаційні станції, зенітні батареї та швидкострільні автомати. Лише за перший рік війни від радянських ракет американці втрачають 275 бортів. Щоб не спровокувати Радянський Союз і Китай на потужну відповідь, США дотримуються доктрини «підвищення градусу» і розгортають операцію поступово. До 1967 року діяла заборона відкривати вогонь по ЗРК, якщо ті не стріляють по американським літакам. Всю війну суворо заборонялося знищувати радянські судна, що розвантажували ракети й техніку в портах Північного В’єтнаму.

Самих в’єтнамців ніхто не шкодує. ВПС США використовують навіть погоду. Під час сезону дощів хмари над «стежкою Хо Ші Міна» обробляють йодидом свинцю і срібла. Це в 2–3 рази збільшує обсяг опадів. Повені змітають села, дамби і рисові поля. З 1968 року масово застосовуються «тактичні дефоліанти», через які дерева скидають листя і таким чином позбавляють партизан укриття. На піку бомбардувань до 14 % території В’єтнаму було оброблено 77 мільйонами літрів суміші Agent Orange. За в’єтнамськими оцінками, від його побічних ефектів на здоров’я постраждали від 1 до 4 мільйонів осіб.

На початку 1968-го комуністи порушили перемир’я, що було оголошено на час свята Тет. Зсередини і зовні вони атакували міста на всій території Півдня. У столиці Сайгоні захоплюють національну радіокомпанію (передавач в іншому місці), частину комплексу генерального штабу (не головний корпус), штаб-квартиру танкових військ (без танків), двір посольства США (не змогли пробитися до будівлі). В інших точках успіхи були ще менші. Партизанам вдається закріпитися лише в бетонних будівлях іподрому і в китайських кварталах навколо — там зачистка йшла місяць.

Увесь лютий знадобився американцям, щоб звільнити Хюе, стародавню столицю В’єтнаму. Після відступу комуністів у місті знайшли масові поховання. Приблизно половина з 3–6 тисяч загиблих жителів були страчені. У Новорічному наступі гинуть до 45 тисяч північнов’єтнамських солдатів і бійців В’єтконга. Однак військова поразка Півночі стає пропагандистською перемогою. Американські телеглядачі бачать кадри вуличних боїв у Сайгоні, і як на злітній смузі аеропорту горять винищувачі «Фантом». Грім серед ясного неба! Виявляється, на четвертий рік після прибуття армії США Південний В’єтнам не контролює навіть свою столицю.

Враження, що в цій війні не можна перемогти, веде до наростання антивоєнних виступів у США. Піковим стає 1970 рік, коли натовпи студентів спалюють понад 20 центрів підготовки офіцерів резерву. Національна гвардія застосовує зброю — шість людей було вбито. В’єтнамці терпляче переносять скруту. Вони не вперше в історії сидять на рисовій дієті і місяцями гниють у джунглях. Але 1972 року американці ламають їхнє терпіння: висипають 20 тисяч тон бомб на Ханой і мінують з повітря північно в’єтнамські порти. Встановлення 11 тисяч морських мін ускладнює доставку вантажів, виводить з ладу торгівлю, робить небезпечним рибальство. Багато в чому саме реальна загроза голоду посадила комуністів за стіл переговорів у Парижі. Інший фактор — Радянський Союз втомився.

Сторони домовляються про виведення американських військ, визнання північанами Південного В’єтнаму, вільні вибори під егідою ООН. 27 січня 1973 року договір підписаний. Втративши за вісім років 58 тисяч людей убитими, армія США розпочинає евакуацію. Сенатори сумно жартують: «Оголосіть нашу перемогу і нумо забиратися звідти». США приступили до військового виведення з В’єтнаму і було встановлено режим припинення вогню. Остаточно війна завершилася у квітні 1975 року, коли Північний В'єтнам захопив Сайгон, і країна об'єдналася під комуністичним керівництвом.

ЩО БУЛО ДАЛІ: В’єтнам поніс катастрофічні втрати. У невеликій аграрній державі загинули до 3 мільйонів людей. Ефект можна порівняти з епідемією чуми в Середньовіччі. При цьому 1979 року в’єтнамці змогли звести в нічию конфлікт з Китаєм — першу в історії війну між соціалістичними державами. Країна спочатку пішла шляхом соціалізму, але у 1990-х провела ринкові реформи, дочекалася зняття американських санкцій, залучила близько $ 60 мільярдів інвестицій. 2018 року ВВП В’єтнаму склав $ 241 мільярд (46-е місце з 190 країн світу в рейтингу МФВ; CША — 1-е; Україна — 62-e; Росія — 12-е). В’єтнам, затиснутий між гігантським Китаєм, Індією, джунглями, горами і морем, як і раніше зберігає суверенітет і веде незалежну політику. В'єтнамська війна стала серйозним випробуванням для США, демонструючи, що навіть найсильніша армія світу може зазнати поразки в умовах партизанської війни та складної політичної ситуації. Ця війна залишила глибокий слід в історії як приклад конфлікту, де неможливо перемогти силою зброї без врахування місцевих умов та настроїв суспільства.

Світлана ІЛЬЧЕНКОДЯКУЮ ЗА УВАГУ!