Життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича.

Поєднання язичницьких мотивів із християнськими у вірші «Різдво».

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич.

У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. "Галичани" у Польщі, "східняки" у складі УРСР, "закарпатці" в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде.

На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря. Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко хворів. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.

У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник.  Гец осучаснив смаки Антонича, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх "з нестримним захопленням".

Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як "музичне дерево". Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії.

Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія).

З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу "Дажбог" заявилася його перша збірка "Привітання життя".

У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором.

Окрім поезії, займався публіцистикою, робив переклади, писав рецензії, фейлетони. Пробував свої сили у прозі (незакінчений роман «На тому березі») та публіцистиці, редагував журнали «Дажбог» і Карби».

Від 1934р. Богдан - Ігор Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах "Вогні", "Дзвони", "Назустріч", "Ми".

Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку "Три перстені", за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка.

Богдан – Ігор Антонич є автором шести книг поезії.

Крім "Привітання життя" (1931), він встиг видати "Три перстені" (1934), "Книгу Лева" (1936) і впорядкувати ще три — "Зелена євангелія", "Ротації" та "Велика гармонія".

Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом "що написав — те й видав".

Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.

Для його поезій характерне життєрадісне світовідчуття, широкий тематичний діапазон, переплетіння фантастичних і реалістичних мотивів.

«Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п’яніти? Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля».

(Б.-І. Антонич. «Автопортрет»)

Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало.

6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.

Збірки "Зелена євангелія" та "Ротації" вийшли у 1938р. посмертно.

В Радянській Україні його твори були заборонені. Про Антонича заговорили лише в 1960-х роках в українській діаспорі. Згодом його вірші були перекладені багатьма мовами. В рідному селі відкрито пам’ятний знак поетові, у Львові – пам’ятник за проектом Володимира Одрехівського (2016).

«Зелена євангелія» — це книга природи , «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія»— книга віри.

Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра— багато важить у його світогляді.

Поета манить глибина віків і далекі покоління. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі захоплювала поета.

«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко .» («Вишні»)

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами.

Прокотяться, як лава, тисячні століття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям, задзвонять в моє серце джагани в копальні. ("Пісня про незнищенність матерії")

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.

Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:

Я жив тут. В неоліті... може, ще давніше... Мої малюнки буйволів замазав місяць. ("Праліто")

“Зелена Євангелія” (1934)

Весна — неначе карусель, на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!

Художні засоби епітети: «білі коні», «земля стобарвна»

допомагають побачити багаті кольори землі;

порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць,

мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію

різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;

омофони: «сонце — сон цей» використовує поет

задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;

діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все гармонійно поєдналося.

Різдво

Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

Збірка: «Три перстені».

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Напрям: модернізм

Течія: авангардизм, символізм, міфіологізм Тема: факт народження Христа.

Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.

Провідний мотив: возвеличення таїнства різдвяного вечора.

У поезії “Різдво” переплетені мотиви християнські та язичницькі.

Віршовий розмір: хорей.

Символічні образи: сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос); лемки (символ-аналог волхвів);

золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя); місяць (символ батьківщини).

Лемки приносять у дарунок новонародженому “місяць круглий“. Цей дар символізує – хліб.

Біблійну легенду про народження Христа Богдан-Ігор Антонич розкрив по-своєму.

Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх.

Це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

Язичницький місячний знак—«золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої. Вона знає трагічне майбутнє свого сина, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння.

Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри.