Це було темного зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі. Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок. Що воно дзвенить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте у нас на шкільному подвір'ї. Вслухаюся і дивуюся. То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять. Аж місяць прислухається.
Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милуються, пісні співають. Радісно дітям. А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі. Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепотіла: "Ялинка плаче..."Закінчилося новорічне свято, Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір'я... Біля неї стояла синьоока дівчинка.
Настала холодна зима. Запорошило снігом сад. Літають над білим килимом пташки, тривожно пищать, бо нічого їсти. Зробили третьокласники годівницю. Щодня приносять корм — смажене конопляне сім'я, гарбузове та соняшникове насіння. А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала. Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові. Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння."Уранці, як тільки розвидниться, понесу", — думав Сергійко. Та вранці йому не захотілося вставати. Прокинувся Сергійко пізно. Надворі мела хуртовина.
"Куди я в таку негоду піду?" — подумав Сергійко. Хуртовина вщухла аж перед вечором.— Це ж усі дороги засипало снігом. Та й синички сплять десь у затишку, — заспокоював себе Сергійко, щоб не докоряло сумління. Коли стемніло, Сергійко подумав: "За один день синички не загинуть... Завтра хтось погодує..."Уранці наступного дня вчителька підійшла до вікна й запитала:— Чия була черга вчора синичок годувати?— Моя... — сказав Сергійко й поблід. — Молодець, Сергійко! — похвалила вчителька. — Дивіться, аж два шматочки сала повісив. Ще й досі клюють синички. У класі стало тихо-тихо. Сергійко від хвилювання не міг перевести духу. Він чув, як у грудях б'ється серце — ось-ось вискочить. Йому було соромно підвести очі й глянути на вчительку.
Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже дорослі юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій — підліток Юрко — маленький, тоненький, мов очеретина. Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати говорить — немовби сама до себе, але щоб і сини чули:— Холодно, діти. А дров немає... Кому ж за дровами йти?Мовчать старші сини, нахилили голови, дивляться в землю і піч колупають.— Я піду за дровами, мамо,— сказав найменший син.— А морозу ж ти не боїшся? — питає мати й на старших синів поглядає.
— Ні, не боюсь,— відповідає син і одягається.— Ну, що ж, іди, Юрку,— сказала мати, важко зітхнула й поцілувала сина. Пішов Юрко. І враз стало в хаті так тихо, немов усе живе, що є в світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі затих. Два старші сини підвели голови, подивилися на матір і сказали:— Ми теж підемо в ліс, мамо.— Ідіть, сини,— прошепотіла мати й заплакала від радості.
Сутеніло… Потріскував мороз, сніг виблискував сріблом, переганяючи одна одну літали синички, щоб зігрітися. Перехожі поспішали додому зі святковим настроєм. Авжеж! Завтра – Новий рік!Всі були зайняті своїми справами та клопотами і ніхто не звертав уваги на малесеньке кошеня, що сиділо біля будинку. Сиділо воно вже давно. Щоб трохи зігрітися, скрутилося маленьким клубочком і з цікавістю позирало на перехожих. Темніло. Кошеня дивилося на вікна, що запалювалися жовтавими вогниками. Йому видно було людей, які щось робили, бігали, розмовляли, сміялися
… Звідти пахло теплом і чимось смачненьким. То був зовсім інший світ. Не той, в якому жило кошеня. Воно не знало, що таке тепло і ласка, бо ніколи не відчувало цього. І ніколи не пило теплого смачного молочка. Стало зовсім темно. Мороз посилився. Кошеня так змерзло, що не могло вже й поворухнутися. Воно вже не спостерігало за людьми, а заплющивши оченята, сиділо тихо, наче заснуло. Воно не бачило, як у вікно його помітила маленька дівчинка. Лише відчуло, як його підняли теплі й ніжні рученята і понесли в інший світ… Куранти били дванадцять, всіма кольорами блимала ялинка, надворі тріщав новорічний мороз, кружляли холодні сніжинки. А на м’якенькому килимку солодко спало маленьке кошенятко, і біля нього стояла тарілочка з теплим молочком.
Було в ЗИМИ три сини-управителі, три місяці – ГРУДЕНЬ, СІЧЕНЬ та ЛЮТИЙ. ГРУДЕНЬ збирав землю в грудки, так вона, бідолашна, менше промерзала. СІЧЕНЬ же покривав землю білою сніговою ковдрою. ЛЮТИЙ – та що там твій пройдоха ЛЮТИЙ?! – бешкетував снігом з хурделицями та лютував, і оце все. На весь білий світ лютував. Та ну його! ... Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево не поспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати.
Ага, а біля ставка, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала, а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу. Ставок наш узимку бачили? Велетенський телевізор! Не по льоду – здається, по самісінькому дну ставка ходиш: гне водорості вода, подивися, як дерева вітер. Вліво, вправо, прямо, знову вправо, закручує… О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють…
Недарма один з місяців року називається лютим. Навіть тоді, коли заметілі стихають, і в лісі стає тихо-претихо, морози не спадають. Трісь-трісь! Трісь-трісь! — тільки й чути довкола. То дерева, великі й малі, тріщать на холоді. І птаство, і дрібні й великі звірі туляться тоді до людських осель, шукаючи і захистку, і порятунку від голоду та холоду. А у невеличких пташок клестів виводяться в цей час пташенята! Еге ж дивно? Так, але придивіться лишень до їхніх гніздечок. Вони ж неабиякі. Зроблені з паличок, а потім обшиті мохом, шерстю і пір’ям. Вітер не продимає таку хатинку, а щоб і дощ чи сніг не потрапляли до неї, клести влаштовують житло під розлогою ялиною.
От вам і дах! У такій хатинці пташенята почувають себе у безпеці, а за «батареї опалення» — мамині й татові крильця.— А чому,— скажете ви,— клести надумали виводити пташенят узимку, навіщо їм здалося отак суворо випробувати своїх дітей? Чи не краще було б вивести їх улітку?В тім-то й річ, що для клестів найбільше їжі взимку. Недаремно-бо їх називають ще й шишкарями: адже найдужче смакує клестам насіння ялини, сосни та інших хвойних дерев, що визріває восени і тримається на гіллі аж до весни. Отим насінням і годують шишкарі своїх пташенят.
Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, шаленіли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голодно стало птахам і звірам. Навіть білочка й та засмутилася. Були в неї сякі-такі припаси, та вийшли. А до весни ще далеченько. «Добре їжакові,— думає білочка,—добре борсукові й ведмедеві: позасинали у своїх схованках під снігом і горя не знають. А тут, мабуть, доведеться, по чужих лісах поживи шукати». Дострибала білочка до узлісся. Аж чує: хтось шурх-шурх, рип-рип!Глянула, а то лісник на лижах пробирається. За плечима в нього тугий мішок, при боці — верболіз та осика, в пучечки пов'язані. Підійшов лісник до крислатого дуба. Розклав на снігу свої вінички. Це — для зайців. Потім відступив трохи і в простору дуплянку, що висіла на сучку, поклав жолудів, соняіпникового насіння, житніх сухарів. Це вже для білочки. Тепер їй не доведеться свою домівку й рідний ліс полишати.
https://mala.storinka.org/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8 C-%D1%81%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8 C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B5-%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8 F-%D1%8 F%D0%BA-%D0%B4%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8 F%D1%82%D1%8 C-%D1%81%D0%BD%D1%96%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B8.htmlhttps://wordwall.net/uk/resource/103841813/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8 C-%D1%81%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8 C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%8 F%D0%BA-%D0%B4%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8 F%D1%82%D1%8 C-%D1%81%D0%BD%D1%96%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B8https://wordwall.net/uk/resource/103843758/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8 C-%D1%81%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8 C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%B6-%D1%96%D1%82%D0%B8-%D0%BF%D0%BE-%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0
