Проєктна робота "Люди слова".
Про матеріал
Дослідження життєвого і творчого шляху місцевої поетеси - Лариси Сай, популяризація її літературної спадщини та розкриття значення її творчості для культурного життя Рівненщини. Ознайомлення читачів із поетичними збірками й прозовими творами письменниці, простеження відображення любові до рідного Полісся та міста Вараш у її творчості, з’ясування джерел натхнення поетеси, її погляди на силу слова й майбутнє України.ВАРАСЬКА МІСЬКА РАДА
ВАРАСЬКИЙ ЛІЦЕЙ № 5 ВАРАСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ
ПРОЄКТНА РОБОТА
«ЛЮДИ
СЛОВА»
Виконала:
вчителька української мови і літератури
«спеціаліст вищої категорії», «старший учитель»
Коваленко Світлана Олексіївна
ВАРАШ – 2026
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ І ЛАРИСА САЙ: ПОЕТИЧНЕ СЛОВО РІДНОГО ПОЛІССЯ 5
РОЗДІЛ ІІ ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ 6
2. 1. БІОГРАФІЯ 6
2. 2. ТВОРЧИЙ ДОРОБОК 11
2. 3. ПОЕЗІЇ 13
РОЗДІЛ ІІІ ЛІТЕРАТУРНА ПРОВОКАЦІЯ 23
3. 1. Я ПОДУМАЮ ПРО ЦЕ ЗАВТРА 23
3. 2. НЕСПЕЦІАЛІСТКА 26
РОЗДІЛ ІV ЕКСПЕДИЦІЯ 33
4. 1. ІНТЕРВ’Ю 33
4. 2. УРОК ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ
ПИСЬМЕННИКИ РІВНЕНЩИНИ. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ЛАРИСИ
САЙ 38
ВИСНОВКИ 63
ВСТУП
Актуальність проєкту
У сучасному світі, коли особливого значення набувають збереження національної ідентичності, духовних цінностей та культурної спадщини України, важливо відкривати для читачів імена письменників рідного краю. Література Рівненщини є невід’ємною частиною української культури, адже в ній відображено красу рідної землі, історію народу, людські почуття, мрії та сподівання.
Актуальність проєкту полягає в необхідності популяризації творчості Лариси Сай — ліричної поетеси, чиє слово сповнене любові до рідного Полісся, його природи, людей і духовних традицій. Знайомство з її життєвим шляхом, поетичними збірками та прозовими творами допомагає глибше пізнати літературне життя Рівненщини й усвідомити значення творчості письменників-земляків.
Особливу цінність має дослідження зв’язку творчості Лариси Сай із містом Вараш (Кузнецовськ), розкриття джерел її натхнення, роздумів про силу художнього слова та мрій про майбутнє України. Проєкт сприяє розвитку читацького інтересу, вихованню любові до рідного краю, поваги до українського слова та віри в мирне, щасливе майбутнє нашої держави.
Мета проєкту
Дослідити життєвий і творчий шлях Лариси Сай, популяризувати її літературну спадщину та розкрити значення її творчості для культурного життя Рівненщини. Ознайомити читачів із поетичними збірками й прозовими творами письменниці, простежити відображення любові до рідного Полісся та міста Вараш у її творчості, з’ясувати джерела натхнення поетеси, її погляди на силу слова й майбутнє України.
Головна думка проєкту: творчість письменників рідного краю допомагає краще пізнати свою малу батьківщину, відчути красу українського слова та зберегти духовний зв’язок із рідною землею.
РОЗДІЛ І ЛАРИСА САЙ: ПОЕТИЧНЕ СЛОВО РІДНОГО ПОЛІССЯ
Література — це особливий світ, у якому оживають спогади, звучать голоси рідного краю, а щире слово торкається найпотаємніших струн людської душі. Саме таким є поетичний світ Лариси Сай — ліричної поетеси, відомої на Рівненщині, чиї твори сповнені любові до рідного Полісся, його людей, природи та духовних скарбів.
Запрошую вас у захопливу літературну мандрівку сторінками життя і творчості письменниці. На вас чекають цікаві факти з її біографії, знайомство з поетичними збірками та прозовими творами, поетичні рядки, у яких оживає неповторна краса Поліського краю.
Особливе місце в цій мандрівці посідатимуть життєві історії, пов’язані з містом Вараш, відомим у минулому як Кузнецовськ, — містом, що стало частиною особистих спогадів і творчого світу письменниці. А щира бесіда-інтерв’ю з Ларисою Сай відкриє читачам її думки про силу художнього слова, перші поетичні спроби, джерела натхнення та особливу місію митця.
Ми спробуємо зрозуміти, чим живе поетеса, що дарує їй бажання творити та які мрії вона плекає про майбутнє України. Адже справжня поезія народжується із любові — до рідної землі, свого народу, життя та світу.
Нехай ця зустріч із творчістю Лариси Сай стане для кожного нагодою відчути красу рідного слова, відкрити для себе нові грані літератури Рівненщини й переконатися, що поезія здатна об’єднувати серця, зберігати пам’ять і надихати на добрі справи.
РОЗДІЛ ІІ ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ
2. 1. БІОГРАФІЯ
Поезіє,
рятуночку ти мій!
«Поезіє, рятуночку ти мій!» - саме ці слова належать поетесі, тому що поезія стала її порятунком у тяжкі хвилини життя.
Знайомтеся: ЛАРИСА САЙ – відома на Рівненщині як лірична поетеса, авторка чотирнадцяти поетичних збірок та семи книг прозових оповідань, балад.
Народилася
11 липня 1961 року у мальовничому селі
Іванчі Володимирецького району
Рівненської області.
Живе
у с. Іванчі.
Любов до книжок привила їй мама. Перший вірш був про маму.Читати почала з 5-ти років. З раннього дитинства тендітна русява дівчинка з ясними очима і чуйним серцем, знаходячись серед чарівної поліської природи, перебуваючи в полоні серед дідусевих казок, почала рано писати свої перші вірші. У п’ять років читає «Веретеночку» і сумує над скривдженою матір’ю, яка стала зозулею. У школі її улюбленою героїнею стає Мавка Лесі Українки. Захоплюється творами українських та російських класиків. Перші поетичні рядки присвячені рідному Поліссю, написані саме, написані під враженням віршів Михайла Стельмаха:
Пахнуть сіном покошені луки,
Голубіють волошки в житах,
Я не хочу з тобою розлуки,
Тут мій корінь і крона життя.
Закоханими
очима дивилася Лариса на сонце та небо
і прагнула передати всі свої почуття у
віршах. У 7-му класі її перші вірші
публікували у журналі «Барвінок»,
«Піонерія». Це був час, коли Лариса
вперше закохалася, і саме кохання стало
поштовхом для того, що почала писати
ліричну поезію.
Проходять роки… Позаду навчання… У 1978 році закінчила Полицьку середню школу, вступає на філологічний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. Отримавши диплом з відзнакою, працює в рідній школі.
Здавалося, усе починалося добре. Але перше кохання... За ним і поїхала Лариса після весілля на далеку Північ- за полярне коло, в Мурманську область, де служив її чоловік. Тут народився син. Вічна мерзлота, холодні полярні дні, які непомітно переходили в ночі… Сашко часто хворів, і заради нього вона вимушена була їхати додому. Якими неймовірно важкими були ці тисячі кілометрів в Україну! Як зуміла зберегти свого первістка?
Спи, мій маленький, доленько боса…
Спи, мій ласкавий, люба дитино,
Хай же до тебе щастя прилине!.
Чоловік мав приїхати згодом. Потягнулись довгі дні чекання, які переростали в невідомість: « Ти все ж не написав мені листа, а я щодня у скриньку заглядаю…» Він не повернувся…
Здавалось, що і душа молодої жінки промерзла наскрізь від болю розлуки і страждання. Було неймовірно важко. Та поряд родина, любляча матуся. Вона лагідно дивилась на доньку добрими голубими очима, зігрівала теплом свого серця, відганяла печаль, пестила онука. Тоді поезія знову оживає в Ларисиному серці:
Поезія, рятуночку Ти мій!
Життя кринице, світла і пречиста!
Якби не Ти, зими тонкий сувій
Закрив би світ від мене променистий…
У відчаї, у розпачі, у горі,
Врятуй укотре, вбережи від зла!
Саме із м. Кузнецовська, у якому прожила більше 20 - ти років, поезія для Лариси Іванівни стає справжнім покликанням:
Хіба несхоже місто на село?!
Таке ж зелене, тихе і врочисте.
До Стиру пригорнулося воно,
Немов до шиї крапельки намиста…
Прекрасний веселковістю будов,
Величний непохитністю градирень,
Замріяний в майбутнє Кузнецовськ,
І до гостей шанобливий і щирий.
(«Рідне місто»)
Цвітуть в Кузнецовську акації,
І ллється солодкий щем.
Весні говорю: до побачення!
І прошу: пролийся дощем!..
(«Цвітуть в Кузнецовську акації»)
Рядки її віршів, писані серцем, підкупляють особливою відвертістю, чистотою людських почуттів і великою щирою любов’ю. Більше сорока
років пише поетеса свої прекрасні вірші.
Лариса Іванівна стверджує , що писати прозу важче, ніж творити поезію.
Оскільки вірші - це такі своєрідні образки з натури, які в уяві малює сама природа, емоції почуттів, настрою, філософських роздумів, надихаючи автора римованим словам. Поетичні рядки, зазвичай, народжуються спонтанно. Це ніби мова душі, яка проситься на папір і, почасти, відразу має своє завершення.
Прозу ж можна писати у чималому часовому проміжку, виношуючи задумане, почуте, пережите, перепускаючи через призму власного досвіду, домислюючи сказане, роблячи художні відступи.
Так народжувалися прозові збірки «Довга дорога до щастя», «Тиха присутність любові», «Тріснутий коровай», «Несподіваний дзвінок», «Перевесло долі»,
« Гілочка рожевих троянд», « Вузлики пам’яті».
За професією вчитель. За її плечима більше сорока років педагогічної діяльності.
Працювала вчителем української мови і літератури у Полицькій сільській школі, і навіть, за полярним кругом (у Мурманській області).
Переїхавши до м. Кузнецовськ, працювала вчителем української мови і літератури Кузнецовської середньої школі № 4, філологом у Кузнецовській гімназії, вихователем у ЗНЗ № 1, та вчителем української мови та літератури Рафалівської ЗОШ І – ІІІ ступенів.
На сьогодні Лариса Іванівна на заслуженому відпочинку.
Літераторка. Філологиня. Лауреатка літературної премії імені Петра Красюка (2014 р.), переможниця районного літературного конкурсу імені Михайла Дубова (2015 р.), лауреатка літературної премії імені Валер'яна Поліщука (2018 р.), очільниця літературно-мистецького об'єднання « Криниця», заснованого в смт. Володимирець, 2018 р. Членкиня Національної спілки письменників України (2018р.)
2.2. ТВОРЧИЙ ДОРОБОК
Творчий доробок Лариси Сай налічує 14 поетичних видань та 7 прозових книг.
Поетичні збірки: «Калина під снігом» (1999р.), «Устами марила любов» (2006р), «Зів’ялі анемони ожили» (2011р), «Камертон серця» (2014р.),
«У лабіринті думок» (2015р.), «Іду до тебе» (2016р.), «На острові дитинства» (2019р.), «Квітка роду» (2021р.), «Неопалима купина» (2023р.), «Зелені очі весни» (2024р), збірочка віршиків для мелечі «Фіалки для Наталки»(2024р.).
Книги прози: «Тріснутий коровай»(2021р.),«Несподіваний дзвінок»(2022р.), «Перевесло долі»(2023р.), «Довга дорога до щастя»(2024р.), «Тиха присутність любові» (2024р.), « Гілочка рожевих троянд» (2025 р.), « Вузлики пам’яті» (2026 р.).
По цей час пише твори, публікується, видається.
2. 3. ПОЕЗІЇ
Чи можна сказати краще про ту землю, де народився, живеш, де привітно усміхаються до тебе віконця батьківської хати, де змійкою в'ється стежина дитинства. Мені здається, що людину не можна назвати людиною, якщо вона не любить своєї землі, забуває про свою колиску.
Ми повинні не тільки любити свій край, а й знати його історію, культуру, літературу - минулу і сучасну.
«Калина під снігом»
РІДНОМУ МІСТУ
Хіба несхоже місто на село?
Таке ж зелене, тихе і врочисте.
До Стиру пригорнулося воно,
Немов до шиї крапельки намиста.
А скільки кленів і красунь-беріз
Розкинулися дивним зелен-гаєм…
І я не стримую щасливих сліз,
І цій красі доземно уклоняюсь.
Прекрасний веселковістю будов,
Величний непохитністю градирень,
Замріяний в майбутнє Кузнецовськ,
І до гостей шанобливий і щирий.
Ти розгортаєш крила, наче птах,
Величносте і гордосте поліська,
Нехай гримить ім'я твоє в віках,
Жива легендо, зоряна і близька.
«Зів’яле листя»
ЦВІТУТЬ В КУЗНЕЦОВСЬКУ АКАЦІЇ
Цвітуть в Кузнецовську акації,
І ллється солодкий щем,
Весні говорю : до побачення!
І прошу: пролийся дощем.
Рясним, благодатним, омріяним,
Якого чекають усі,
А поки ми просто хмеліємо
Від білих акацій краси.
Рівненщина – чудовий куточок Полісся. Величаві ліси і зелені гаї, тихоплинні ріки і голубоокі озера, золотисті поля і шовкові луки розкинулись у нашому краї. Тому природа відіграє неабияку роль у житті Лариси Сай.
Ліс, річка, поле - вони для неї, як троє друзів.
«Неопалима купина»
Є БАГАТО КРАЇН НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ
Є багато країн на планеті Земля,
Та моя Україна найкраща,
Найрідніші у світі ліси і поля,
Джерело для натхнення і щастя.
Є немало країн на планеті Земля.
Екзочитних, красивих, багатих,
Та лише Україною дихаю я
І кохаю всим серцем, як Матір.
Є багато країн на планеті Земля,
Та з усіх наймиліша Вкраїна,
Вона щирому серцю незгасна зоря,
І, як сонце небесне-єдина.
Є поезії про наш край, написані поетесою нещодавно, це : «Ранок у лісі», «Модниця», «Після Покрови», «Розцвіла трояндочка», «Гуси – лебеді летіли».
РАНОК У ЛІСІ
Осінній ліс мовчазно-таємничий,
Пропахлий прілим листям і грибами,
До себе на гостину тихо кличе
Чи просто прогулятись між дубами.
В бору сосновім під ногами глиця,
Грибочки наче у піжмурки грають
Та сироїжка ніжна, білолиця
Здалеку капелюшком нас вітає.
Глибока тиша, листя не шелесне,
Зволожене уранішнім туманом,
Лиш сонце поміж гілочок небесне
Прийшло будити цей осінній ранок.
МОДНИЦЯ
Пір’їнки жовті в косах у берізки,
Пофарбувалась модниця, мабуть,
Зібрала осінь їй придане у валізку
І золотом обсипала весь путь.
Стоїть красуня й думає-гадає,
Яка ж судилась доля у житті,
Але того, на жаль, ніхто не знає,
Не відає, що стріне на путі.
«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова».
У ній б’ється серце нації, звучить голос предків та відлунює історія тисячоліть. Поезії, Лариси Іванівни про мову, - це щире зізнання до українського слова, такого мелодійного, дзвінкого та живого. Послухаймо поезії зі збірки « Маків цвіт» про українську мову, які є нашою духовною фортецею.
«Маків цвіт»
РІДНА МОВА
З чорнозему, любистку і м’яти,
Матіоли, роси і води
Народилась, велична й крилата,
Але стільки зазнала біди.
Ти ж бо, мово, стояла на чатах,
Як творилось великеє зло,
А було б тобі криком кричати,
Як від голоду пухло село.
Як стогнали осквернені храми,
Посивіла розіп’ята ти.
А в очах- соловки, магадани,
Безіменні могили й хрести.
Мов убога прочанка край поля,
Що родило осот і кукіль,
Мов самотні, загублена доля,
Ти стояла, тамуючи біль.
І дивилась далеко за обрій,
За моря-океани у світ.
І в молитві просила у Бога,
Щоб не весь хоч розвіявся цвіт.
Рідна мово-народу колиско,
Берегине добра і краси,
Ми тобі уклоняємось низько
І побожно шепочем: еси!
«Маків цвіт»
ВКРАЇНСЬКА МОВО
(До дня писемності і мови)
Вкраїнська мово! Зоряна й небесна.
Твоя краса, немов весна чудесна,
Що стелиться по світу барвінково,
Бринить, як музика, вкраїнське слово.
У мові нашій-шепіт падолисту,
Задума осені- і ясна, і врочиста,
А ще ласкавість літа золотого,
Зими мережка біла, пречудова,
О рідна мово! Щедра і багата!
Тобою повниться вкраїнська біла хата,
Святкуй віднині пишні іменини,
Немов троянда, в колі у родини.
Події сьогодення в Україні не залишили байдужою Ларису Іванівну. У збірці «Неопалима купина», в розділі «Непоборні», поетеса пише: «Я думала, що муза моя спить», «Літо бабине».
«Неопалима купина» ( розділ «Непоборні»)
Я ДУМАЛА, ЩО МУЗА МОЯ СПИТЬ
Я думала, що муза моя спить,
Коли довкола ще гримлять гармати,
Коли чорніє сонячна блакить,
Коли страждає Україна-мати.
Та помилялась, бо через сльозу
Вона не змовкла, а заговорила
Про мій народ, що не злякавсь грозу,
Про спалені і стоптані вітрила.
Про мужність українців і про біль,
Про горе матерів і сильний спротив…
Спасибі, музо! Сонячна купіль
І квіти хай залишаться на потім.
Ти ще нам заспіваєш про любов,
Як Перемоги діждемось з тобою.
А поки в Україні ллється кров.
Оспівуй українців як героїв.
Карай чужинців праведним вогнем ,
Додай нам сили у тяжкім двобої.
Ми їх з країни разом поженем,
Бо в нас найкращі, наймужніші вої
«Неопалима купина» (розділ «Непоборні»)
ЛІТО БАБИНЕ
Літо бабине літає,
Мов сріблясто-білий сніг,
Сонцю бісики пускає
З-під ласкавих ніжних вій.
Розкидає павутинки,
Що пливуть за небокрай,
Як флотилія-хмаринки
І земля – неначе рай…
Скрізь гармонія в природі,
Справжнє пекло між людей.
Привід ірода ще бродить,
Та розплати час гряде.
Страх від ревища сирени
Всю спотворює красу,
І зітхають гірко клени,
Відправляючи месу.
«Неопалима купина» (розділ «Непоборні»)
ВІТРЯНО, ЩЕМНО, ТИХО
Вітряно, щемно, тихо,
Легко запахло дощем,
Ніби завмерло лихо
Чи спочива під кущем.
Ніби й війни немає,
Осінь царює скрізь,
Листя летить, кружляє
І веселить беріз.
Ніби осінній вітер
Висушив море сліз
І захотів спочити
В хвилях шовкових кіс.
РОЗДІЛ ІІ ЛІТЕРАТУРНА ПРОВОКАЦІЯ
3.1. Я ПОДУМАЮ ПРО ЦЕ ЗАВТРА
Я відступаю лише тоді,
коли беру розгін.
Ф. Бакман
Зранку періщив холодний осінній дощ. Плакало небо, затягнуте великими свинцевими хмарами. Не хотілося навіть дивитися за вікно, не щоб виходити надвір.
- Певно, на цілий день зарядив, думала Лариса, п’ючи гарячий чай. – Нічого, візьму парасолю, одягнуся тепліше і перебіжу. Тут, недалечко. А може?
Лише вчора вона приїхала додому, у маленьку кімнату гуртожитку, де проживала із сином впродовж багатьох років після розлучення з чоловіком. Нині перебувала на курсах в обласному центрі підвищення кваліфікації. Подруга зателефонувала їй, повідомивши, що колегам – вчителям видають ордери на житло. І Лариса примчала у місто з надією отримати довгоочікуване.
Довгих сім років оббивала вона пороги кабінетів високих чиновників, Просила, пояснювала, чекала, Їй обіцяли, вдавали, що розуміють, цінують як творчу особистість, згають про її внесок у культурно-просвітницьку роботу міста. Спочатку вона їм вірила… Здавалося, це буде тривати безкінечно – ходіння по замкненому колу. Інколи вона думала: ну, сказали б просто – не ходіть до нас, бо все даремно. Але вони обіцяли. Кожен раз, коли був розподіл квартир, їй знову обіцяли… Вона вистоювала у довжелезних чергах, докладала чимало зусиль, щоб записатися на прийоми, дивилася у порожні очі чиновників і думала: невже у них зовсім немає серця, невже вони не повинні допомагати людям? Мабуть, якби вона упала під кабінетом, байдуже переступили б через неї, навіть неживу.
Лише одного разу почула крізь нещільно зачинені двері кабінету, як один чоловік заступився за неї, сказавши меру міста такі слова:
- Чого ви футболите цю жінку, кожного разу посилаючи в інші двері і обіцяєте їй задовільнити прохання? Я вже не можу цього перенести! Не хочете дати – так і скажіть!
Очі Лариси наповнилися слізьми і мовчазною вдячністю цій людині. Коли він вийшов за хвильку із кабінету, вона впізнала у ньому свого односельчанина і провела його довгим затуманеним поглядом. Хоч хтось небайдужий до її проблем…
Їй, певно, і сьогодні не пощастить. Але все одно треба йти. Ходіння по муках продовжиться.
Сльотавий осінній ранок привітав її холодним дощем і пронизливим вітром. Серце у грудях завмерло, коли увійшла до державної установи.
- Вам нічого нема, - підняла на неї байдужі очі чиновниця. – На жаль.
- Ситий голодного не розуміє, відказала їй подумки жінка і вийшла, відчуваючи, як підкошуються ноги.
За хвилину Лариса уже брела містом, не розуміючи куди, і дала волю сльозам. Вони рясно котилися по блідому обличчю, змішуючись з дощем. На душі було порожньо й гірко від марності зусиль. У грудях ворушився згусток болю й німих ридань.
- Що я скажу синові? – думала невтішно, дивлячись на неспинну течію річки. Не розуміла, як опинилася на мосту. Видно, ноги вели її самі в протилежний бік від дому. Лариса врешті-решт опанувала себе:
- Я подумаю про це завтра, - наказала собі словами улюбленої героїні Скарлет о’Хара. – А зараз буду мріяти, куди поїду влітку відпочивати, сина обнадію, що житло дадуть, але трошки пізніше…
Наступного дня Лариса уже сиділа на лекціях в інституті удосконалення. Відсторонена, замкнута, не схожа на себе. Викладачка щось натхненно говорила про життєві ці, яких треба наполегливо досягати…
Лариса не стрималася:
Неправда!
Та розгубилася:
Чому ви так говорите?
- Я була дуже наполегливою. Докладала максимум зусиль, щоб отримати для себе і дитини житло. І безрезультатно! Не можна пробити мури чиновників Немає серед них людей, які хочуть допомогти, правда був серед них один. Читала про нього колись в газеті. Вибив житло для багатодітної родини, коли мати новонародженої трійні померла. Забула його прізвище…
- Його прізвище Крока! – пролунало одночасно у двох місцях аудиторії.
- Так він же і зараз у нас працює! – вражено промовила викладачка. – Ідіть скоріше до нього, я вас відпускаю!
- Я не знаю, де його шукати і як до нього потрапити, тихо сказала Лариса.
- Зате я знаю, і проведу вас, - зголосилася молода знайома.
- Бажаємо успіху! - гукнула їм у слід схвильована аудиторія.
Квартиру Лариса отримала. Ордер їй вручили якраз на свято Миколая Чудотворця. Чи випадково усе це? – не раз думала вона. – А якби тоді промовчала в аудиторії?
Не раз і не два поверталася думками в той день, коли несподівано для себе самої стала заперечувати викладачці і ділитися наболілим перед незнайомими людьми. Де вони у неї взялися ті слова про незвичайного чиновника? Чому згадався на якійсь підсвідомості саме він? І не могла нічого пояснити…
Новий рік Лариса із сином зустрічала уже у власній квартирі. Пам’ятає, як майже пів року вони не могли насолодитися тишею після гуртожитського рейваху і гамору. А святий Миколай ніби посміхався до них із ікони, придбаної в той незабутній день, коли мрія стала дійсністю.
3. 2. НЕСПЕЦІАЛІСТКА
Робота з дітьми
Не має бути фабрикою
Ф. Бакман
Якби недавно їй сказали, що вона незабаром стане вихователькою молодшої групи в садочку, вона не повірила б. Поважна вчителька із солідним стажем, з власним іміджем і авторитетом серед колег та учнів раптом опиниться серед малюків. Якісь чергові вибрики примхливої долі, якісь американські гірки, інакше не скажеш. Вчора перед класом, сьогодні – серед малечі. Вчора високі матерії у випускному класі, тепер – казочки і колисаночки. Ото віражі!
Лариса Іванівна прийшла додому вкрай спантеличена і розгублена.
Ти чого така? – запитав чоловік. – На тобі лиця немає!
І вона розплакалася.
Я не знаю, що з ними робити. Певно, даремно погодилася працювати. Там все зовсім не так, як у школі. Вони розбігаються, кожна дитина робить, що хоче. Мене ніхто не чує…
Чоловік посміхнувся й полегшено зітхнув:
Он воно що! А я то думав… Значить, так. Ти повинна для них стати вожаком зграї, авторитетом. Куди ти, туди й вони. Не думай, що вони маленькі, і їм треба тільки носики витирати і в очі заглядати, Це маленькі люди! Вони все розуміють і відчувають, що таке дисципліна і порядок, тобі треба зібратися, обдумати свою поведінку, бути впевненій у собі та вимогливій. Ти ж педагог! Я навіть не сумніваюся, що ти зможеш!
Лариса Іванівна дивилася на чоловіка і подумки захоплювалася ним.
От тобі й на! Він не закінчував педагогічний, а як усе знає, хоча в минулому був військовим. Виходить, вікова різниця не на стільки важлива, Закони психології однакові для всіх. І для великих, і для маленьких. А я розгубилася…
Вона уже посміхалася, і на душі потроху відлягало. Може, не такий страшний чорт, як його малюють?
Спасибі за підтримку, - дякувала йому за хвилину. – Як добре, що ти вникаєш у мої проблеми. Пам’ятаєш, як до великого педагога Антона Макаренка звернулося молоде подружжя за порадою, як правильно виховувати дитину, а він поцікавився, якого вона віку. Почувши, що їй дев’ять місяців, він сказав: «Ви запізнилися на дев’ять місяців!».
Ага, а я про що? – засміявся чоловік. – Пригадай мультфільм про качку і каченят, про «неформальних» лідерів і дій відповідно до обставин.
Лариса Іванівна, отримавши психологічну допомогу, повеселіла. Від її розгубленості і панічного настрою не лишилося й сліду. От що значить група підтримки! На роботу йшла зібрана і готова до будь-яких атак з боку «жовторотиків».
Діти одразу відчули у ній переміну і вели себе спокійніше.
Так тримати, - подумки підбадьорила сама себе Лариса Іванівна.
Усе ніби було, як завжди, але якось інакше. Вона посміхалася була лагідною, проте в голосі і поведінці відчувалася твердість і непохитність. І сама собі новоспечена вихователька сьогодні подобалася набагато більше. Значить, ще не все втрачено! Багато залежить і від неї самої. Додому поверталася втомленою, але задоволеною, Щодень енергійною ходою прямувала на роботу і все більше нею закохувалася, незважаючи на те, що ноги підкошувалися від утоми.
Як, виходить, непросто звикати до нових обов’язків, нового колективу, тим більше, коли тобі далеко не двадцять…Треба знаходити у собі сили, якісь внутрішні резерви, щоб і тут, на новому місці, завойовувати симпатії, створювати новий імідж. І. найперше, що потрібно для самоствердження, для самоповаги, щоб потім не горіти від сорому за те, що злякалась і відступила. «Я все зможу, для мене нічого неможливого немає!» - як мантру повторювала Лариса Іванівна.
Приходила з роботи і одразу, усміхаючись, починала розказувати про саоїх «гавриків». Чоловік сміявся, слухаючи різноманітні історії, і радів за неї.
Пам’ятай, що поруч тебе записуючи магнітофони. Вони все мотають на вус, запам’ятовують, а потім будуть усе відтворювати. От побачиш! – давав їй цінні вказівки, якими вона не ігнорувала. Навпаки, брала до уваги і застосовувала на практиці.
Звідки ти це знаєш,- дивувалася Лариса Іванівна.
Ти думаєш в армії не таке саме? – посміхався чоловік. – Та сама психологія, тільки контингент інший.
В правдивості його слів не раз переконувалася і все більше прив’язувалася до дітей. Не залишалася до них байдужою, старалася зрозуміти мотиви їхньої поведінки, не підвищувала голос, все частіше гладила по голівках, розказувала їм казки у «тихий час» або співала їм колискові. Як уміла, зацікавлювала і мирила їх. Вважала, що вона «неспеціаліст» і не дуже компетентна в методиці дошкільної освіти, тож компенсувала цей недолік турботою і любов’ю.
Згодом помітила, що діти її слухаються. Варто було присісти, як вони її оточували, вилазили на руки, притулювалися з усіх боків, заглядали в очі, щось розповідали. Лікарка, яка обходила групи, завжди сміялася, бачачи це, говорила:
Ну, що фотографуватися вже готові?
А сама Лариса Іванівна зверталася до своїх вихованців, коли вони обліплювали її з усіх сторін.
Діти? Я вам дерево, чи що?
І сміялася разом з ними весело і дзвінко.
Якось під час обіду за столом один хлопчик ненавмисно розлив борщ. Всі діти притихли, чекаючи, що ж буде далі. Лариса Іванівна взяла серветку, витерла столик і сказала:
Нічого страшного! З ким не буває!
Згодом цей випадок, якому вона не надала значення, вивітрився з пам’яті як несуттєвий, доки через деякий час сталася схожа ситуація і, уже не вона, а наймолодша у групі за віком Златочка точнісінько повторила її слова і дії.
Діма, дуже рухливий хлопчик, ніяк не міг засинати вдень. Лариса Іванівна сиділа біля нього, тримала його за руку, поки той не поринав у сон.
Максим був не з її групи, але через певні обставини деякий час ходив до них. Його часто карали сидінням на стільчику за те, що він бився, забирав іграшки, заважав дітям гратися. Одним словом, був бешкетником. Він часто плакав, не міг заснути, погано вів себе за столом.
Лариса Іванівна якось взяла його за руку і відчула шорсткість дитячої шкіри. Поцікавилася, що з ним таке і дізналася, що у хлопчика нейродерміт. «бідна дитина!» - ще подумала тоді, жаліючи хлопчика. Тепер у тихий час вона підходила до ліжечка і чухала йому спинку, доки той не засинав. Нянька бурчала:
Чого ви його балуєте? Хай ляже і спить!
Розказувала іншим «строгим» вихователям, як Лариса Іванівна неправильно виховує дітей, дозволяє у тихий час ходити в туалет і пити воду… Але вона не зважала.
Коли після сніданку через деякий час група виходила на прогулянку, вихователька вчила дітей співати пісеньку «Ой, у лісі калина», і згодом усі стали розпізнавати їхню групу ще здалеку. Зранку діти погано їли, залишаючи на столі хліб, Лариса Іванівна збирала його в кульочок, ховала собі до кишені і забирала з собою на вулицю. До обіду ще було довго, їсти на свіжому повітрі дітям хотілося, і вона тоді клала у дитячі ротики, немов у дзьобики, шматочки хліба.
Діти шикувалися по двоє, тримаючись за руки, і, як по команді, відкривали роти.
Смачно? – запитувала їх.
Дуже, дайте ще! – просили вони.
Часто після прогулянки їм хотілося пити. Вона їм дозволяла напитися, як тільки охолонуть. І знову чула на свою адресу звинувачення:
Навіщо їм ту воду давати? Зараз обід буде!
Лариса Іванівна не вступала в суперечку, а робила по-своєму. Може, це було й неправильно з точки зору методики дошкільного виховання, але вона слухала своє серце.
Якось їй зателефонувала мама Максима і запитала, коли вона виходить з відпустки, бо син не хоче ходити в садок, коли її не буде. Та найбільше розчулило Ларису Іванівну те, як Максим, цей бешкетник і непослух, з криком мчав до неї попри заборони, через клумби, побачивши її здалеку: «Хочу до Лариси!» Його ловили, а він виривався і кричав: «Пустіть мене до Лариси!»
З висоти своїх років чи й досвіду вона бачила і помилки батьків своїх вихованців. Одні були занадто строгими, інші – багато дозволяли дітям, а були байдужі, які ніколи не вислуховували своєї дитини, займаючись власними справами.
Тепер Лариса Іванівна не працювала в садочку, так як її місце було тимчасове, і дуже сумувала за дітками. Якось зустріла у місті стареньку виховательку, яка з нею працювала на групі, і та почала жалітися їй на новеньку, дипломовану напарницю, яка зовсім була байдужа до дітей, сидить у телефоні, а діти ламають іграшки, роблять, що хочуть, бо їм усе дозволено…
Коли ви зі мною працювали, - призналася колега, - мені хотілося йти на роботу. Приємно було бачити вашу щиру посмішку, від вас віяло позитивом, і скрізь був порядок… А ще ви за будь-яких обставин залишалися собою, були стриманою та інтелігентною, зберігали свою гідність, не плазуючи перед начальством. Це, повірте мені, видно неозброєним оком і, на жаль, велика рідкість. Колись таких вихователів, як ви ставили тільки на «ясельні» групи, і вони працювали там постійно.
Це чому? – здивувалася Лариса Іванівна.
Тому що у вас, практично, діти не плачуть, у яку б групу не переводили.
А що це означає? – запитала геть спантеличена жінка.
У вас є дар, ще тепло, яке відчувають діти, Їх не обдуриш, як і братів наших менших… Вони, наче барометри…
В очах Лариси Іванівни стояли сльози. Можливо, вона й помилилася у виборі професії, і її місце було тут, у садочку, серед маленьких дівчаток і хлоп’яток, яких вона любила усім серцем, брала на руки, цілувала у ніжні щічки і почувалася щасливою, ведучи їх у прекрасний світ доброти й любові, а вони довіряли їй свої маленькі серця…
І зовсім їм було неважливо, чи є у тебе диплом спеціаліста. Діти відповідали взаємністю зовсім з іншої причини. Якби ж це розуміли дорослі…
ІV ЕКСПЕДИЦІЯ
4. 1. ІНТЕРВ’Ю
«Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Ці слова Ліни Костенко якнайкраще описують те, заради чого ми зібралися сьогодні.
Рада вітати всіх, хто цінує живе, щире та глибоке українське слово! Наш рідний Рівненський край завжди був багатий на таланти, які вміють бачити красу в буденному, лікувати словом і карбувати в римах історію сьогодення. Сьогодні у нас надзвичайна зустріч. У нашому інтерв’ю – неймовірна жінка, яка тонко відчуває світ, перетворює біль, радість, любов та надію на дивовижні поетичні рядки.
Зустрічайте – талановита поетеса Рівненщини Лариса Сай. Літераторка. Філологиня. Лауреатка літературної премії імені Петра Красюка (2014 р.), переможниця районного літературного конкурсу імені Михайла Дубова (2015 р.), лауреатка літературної премії імені Валер'яна Поліщука (2018 р.), очільниця літературно-мистецького об'єднання
« Криниця», заснованого в смт. Володимирець (2018 р.).
Членкиня Національної спілки письменників України (2018р.)
Пані Ларисо, ваші вірші відгукуються в серцях багатьох земляків. Вони просякнуті любов’ю до рідного краю, глибокими роздумами про життя та незламним духом.
Дякую, що завітали до нас.
Пропоную сьогодні поговорити про те, як народжуються вірші, де шукати натхнення, та про що мовчить душа поета, коли затихають музи.
- Пам’ятаєте свій перший вірш? Про що він був і в якому віці ви його написали?
- Перший вірш мій був написаний десь у четвертому класі. Це був вірш про школу, а тоді до 8-го березня я присвятила вірш мамі, а потім у 7-му класі я вже стала більше писати.
- Що стало імпульсом, який змусив вас записувати свої думки у римах?
У 8-му класі я закохалася у свого однокласника і почала виражати свої почуття на папері. Мені ставало легше так, бо нікому не признавалася про свої почуття, а йому, тим більше, і оце стало своєрідним заняттям для душі.
- Хто з поетів та письменників найбільше вплинув на ваш стиль?
- Говорять, що мої вірші чимось нагадують стиль Ліни Костенко своєю філософічністю. А ось Ганна Чубич, вона дуже лірична була поетеса. На жаль, її вже немає, вона мені подобалася своєю емоційністю, ї мої вірші в чомусь нагадують її. І звичайно, що на мій стиль вплинув поетичний ліризм Михайла Стельмаха.
- Як наше місто Вараш (Кузнецовськ) відображається у вашій творчості? Чи є тут у вас улюблені «місця сили»? Де найкраще пишеться?
- Я певний довгий час проживала у Вараші ( Кузнецовську) спочатку. Любила прогулюватися Афганською алеєю по м-ну Будівельники, коли йшла на роботу до четвертої школи, гімназії. І йдучи такою прекрасною алеєю, я завжди споглядала на дерева, які там ростуть, яка пора року. І бувало, що я просто сідала на лавочку і писала вірш, «гарячий» вірш. А ще місцем сили, я дуже любила стояти на мосту, стояти на березі річки Стир. Дивитися на ці верболози такі замріяні, кучеряві, які схиляються до води, і в любу пору року мені було там дуже, дуже затишно.
- Чи відчуваєте ви підтримку місцевої громади? Наскільки важливо для митця мати свій осередок тут, вдома?
- Місцева громада, як сказати, мене вперше запросили, коли я вже отримала членство у спілці письменників. Щомісяця ми зустрічаємося на у міській бібліотеці, яка по м-ну Будівельники 23, де я проводжу, щомісяця засідання членів районного мистецького об’єднання «Криниця». Таким чином, я долучаюся до культурної просвітницької роботи у місті. Нам дуже раді, нам тут дуже затишно. З’їжджаються з усього району місцеві поети. Читаємо поезії, спілкуємося.
- Що ви робите, коли настає творча криза («страх чистого аркуша»)?
- Коли я випускаю наступну збірку, думаю, це, мабуть, вже все-остання. Я вже, мабуть, про все написала. Тобто, буває, що щезають слова, натхнення немає, душа має теж відпочити. Тоді я беру художню літературу і читаю.
- Розкажіть про свою свої збірки. Яка головна ідея кожної ?
- Мої збірки, якщо так по порядочку «Квітковий рай», видана збірочка у 2025 році, це про квіти. «Перунів огнецвіт» - балади. Мені Рівненські друзі говорили, що це «космос» вашої поезії, тому що балад ніхто не пише. «Тріснутий коровай», перша прозова книга, видана у 2021 році. Це долі, долі людські, які не залишають нікого байдужими. Найсвіжіша книжечка, яка вийшла в липні 2026 року, до свого ювілею, 65-річчя, це «Обереги вірної любові». Я тут писала про те, що найближче моєму серці, «Гілочка рожевих троянд», складається з оповідань і есеїв. Багато автобіографічних. «Вузлики пам’яті», теж 2026 рік. Сюди ввійшли новели, оповідання, есе. А саме: «Любов і спогади», «Країна героїв», «Моя країна волонтер», «Був у матері син», «Родинне дерево», «Село і люди». Збірка «Довга дорога до щастя», 2024 рік. Це книга повістей про жіночу долю. Збірка «Зелені очі весни» - це наше сьогодення. «Квітка роду», теж написана в 2021 році, про те, що всі ми якогось роду-племені, і маємо знати свій родовід. І тут мої слова : « Квітку роду малюю в поминальну неділю. І в пелюсточці кожній роздивляюсь рідню. Я радію всим серцем за розумних і гожих, нещасливих жалію і слабких бороню. Доля пишеться в небі милосердним всевишнім. Пелюсткам розлітатись, чи ще довго цвісти. Квітку роду малюю, а в душі моїй ніжність, і любов, і розпука, і запізніле «прости»».
- Щоб ви порадили молодим авторам із нашого міста, які тільки починають писати вірші «у шухляду» і соромляться їх показувати?
- Не соромитися показувати свої вірші читачам. Сприймати критику як інструмент для зростання, а не вирок. Дозволяти емоціям вільно текти на папір, шукаючи свій унікальний голос. Особистий досвід, біль і радість - це найкращий матеріал для творчості.
- Якою Ви бачите Україну через 10 років?
- У майбутньому я бачу Україну як процвітаючу та сучасну державу у складі Європейського союзу. Де височіють новобудови, інфраструктури з використанням «зелених» технологій. Освіта розвиватиметься за новітніми технологіями. Зросте збереження культурної спадщини та посилення ролі України на міжнародній арені.
ЩИРО ДЯКУЮ ВАМ, ЛАРИСО ІВАНІВНО, ЗА ІНТЕРВ’Ю. БАЖАЮ ЩОБ НІКОЛИ НЕ ПОЛИШАЛА ВАС ЖАГА НЕСТРИМНОГО ПІЗНАННЯ І ТВОРЧОГО НЕСПОКОЮ, НЕХАЙ ВАШЕ СЕРЦЕ ПОВНИТЬСЯ ЛАСКАВИМ СОНЦЕМ, НЕХАЙ ВАМ БУДЕ ЗАТИШНО І ТЕПЛО В ЦЬОМУ СВІТІ.
4.2. УРОК ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ. ПИСЬМЕННИКИ РІВНЕНЩИНИ. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ЛАРИСИ САЙ ( 7 КЛАС)
Тема. Література рідного краю. Письменники Рівненщини. Життєвий і творчий шлях Лариси Сай.
Мета уроку: ознайомити учнів із життям та творчістю місцевої поетеси Л. Сай;
розвивати естетичні смаки школярів, уміння сприймати поезію; розвивати зв'язне мовлення, критичне мислення, уміння читати поезії; сприяти формуванню у школярів любові до рідного слова; засобами поезії та художнього слова викликати емоції та патріотичні почуття до рідного краю, до милозвучності української мови; виховувати повагу до творчості земляків.
Очікувані результати:
Учні повинні знати:
- основні етапи життя і творчості поетеси;
- виданні збірки та їхню тематику;
- своєрідність тематики кожної збірки.
Учні повинні вміти:
- виразно читати поезії;
- висловлювати і обгрунтовувати власне ставлення до почутого чи прочитаного;
- встановлювати зв'язок між творчістю поетеси та її життям.
Обладнання: мультимедійна дошка, виставка збірок творів поетеси, презентація, роздрукований матеріал: тексти поезій.
Тип уроку: урок – зустріч
Перебіг уроку
Епіграф
«Слово, що надихає, живе у серцях…»
Святково прикрашений клас
І. Організаційний момент.
ІІ. Мотивація навчальної діяльності.
Слайд 1
Поетична хвилинка.
На фоні стихаючої мелодії учитель читає рядки з поезії Л. Сай:
Учитель:
«Пахнуть сніпом покошені луки,
Голубіють волошки в житах.
Я не хочу з тобою розлуки-
Тут мій корінь і крона життя».
( Лариса Сай)
Які чудові ці слова поезії. Чи можна сказати краще про ту землю, де народився, живеш, де привітно усміхаються до тебе віконця батьківської хати, де змійкою в'ється стежина дитинства. Мені здається, що людину не можна назвати людиною, якщо вона не любить своєї землі, забуває про свою колиску.
Ми повинні не тільки любити свій край, а й знати його історію, культуру, літературу - минулу і сучасну.
ІІІ. Сприйняття та засвоєння матеріалу.
Слайд 2.
Розповідь біографії поетеси.
Учитель: «Поезіє, рятуночку ти мій!» - Ці слова належать поетесі нашого краю, бо поезія рятувала її у тяжкі хвилини життя. Наш сьогоднішній урок літератури рідного краю - урок- зустріч, присвячено місцевій поетесі – Ларисі Сай, яка запрошена на урок.
Знайомтеся: Лариса Сай – відома поетеса Рівненщини. Народилася 11 липня 1961 року у мальовничому с. Іванчі Володимирецького району Рівненської облсті.
Слайд 3
Іванчі ви мої Іванчі,
Зачаровані сонцем і вітром.
Я милуюся вами, йдучи.
Чи то осінню, чи то літом.
Життєвий шлях.
Учитель.
Любов до книжок поетесі привила їй мама. Читати почала з 5-ти років. У п'ять років читає «Веретеночку» і сумує над скривдженою матір'ю, яка стала зозулею. В дитинстві дідусь розповідав багато казок. У школі її улюбленою героїнею стає Мавка Лесі Українки. Захоплюється Лариса Іванівна творами українських та російських класиків. Знаходячись серед чарівної поліської природи, перебуваючи в полоні казок, почала писати свої перші вірші.
Тому і перші поетичні рядки, присвячені рідному Поліссю:
Пахнуть сніпом покошені луки,
Голубіють волошки в житах,
Я не хочу з тобою розлуки –
Тут мій корінь і крона життя.
Тополиний твій пух по дорогах,
Журавливе у небі «курли»-
Хай залишиться в пам'яті довго,
А у серці моїм - назавжди».
Слайд 4
У 7- му класі її вірші друкувалися в районній пресі, пізніше у журналі «Піонерія» і «Барвінок».
У 1978 році закінчила Полицьку середню школу, вступає на філологічний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. Отримавши диплом з відзнакою, працює в рідній Полицькій сільській школі.
Вийшовши заміж, Лариса Іванівна їде за чоловіком на далеку північ - аж за полярне коло, в Мурманську область. Тут народився син - Сашко. Вічна мерзлота, холодні полярні дні… Син часто хворів, і заради нього вона вимушена була їхати додому, в Україну, на рідну батьківщину.
Здавалось, що і душа молодої жінки промерзла наскрізь від болю розлуки за чоловіком. Було неймовірно важко. Та поряд родина, любляча матуся. Вона лагідно дивилась на доньку добрими голубими очима, зігрівала теплом свого серця, відганяла печаль, пестила онука. Тоді поезія знову оживає в Ларисиному серці:
Поезія, рятуночку Ти мій!
Життя кринице, світла і пречиста!
Якби не Ти, зими тонкий сувій
Закрив би світ від мене променистий…
У відчаї, у розпачі, у горі,
Врятуй укотре, вбережи від зла!
Слайд 5
Професійна діяльність.
Учитель:
За професією, Лариса Іванівна, вчитель. За її плечима більше сорока років педагогічної діяльності.
Працювала вчителем української мови і літератури у Полицькій сільській школі, і навіть, за полярним кругом (у Мурманській області).
Переїхавши до м. Кузнецовськ, працювала вчителем української мови і літератури Кузнецовської середньої школі № 4, вихователем у ЗНЗ № 1, вчителем української мови та літератури у Кузнецовській гімназії та пізніше в Рафалівській ЗОШ І – ІІІ ступенів.
На сьогодні Лариса Іванівна на заслуженому відпочинку.
Літераторка. Філологиня. Лауреатка літературної премії імені Петра Красюка (2014 р.), переможниця районного літературного конкурсу імені Михайла Дубова (2015 р.), лауреатка літературної премії імені Валер'яна Поліщука (2018 р.), очільниця літературно-мистецького об'єднання « Криниця», заснованого в смт. Володимирець (2018 р.).
Членкиня Національної спілки письменників України(2018р.)
Слайд 6
Творчий доробок: 14 поетичних видань та 7 прозових.
Учитель: Лариса Іванівна стверджує , що писати прозу важче, ніж творити поезію.
Оскільки вірші - це такі своєрідні образки з натури, які в уяві малює сама природа, емоції почуттів, настрою, філософських роздумів, надихаючи автора римованим словам. Поетичні рядки, зазвичай, народжуються спонтанно. Це ніби мова душі, яка проситься на папір, і, почасти, відразу має своє завершення.
Прозу ж можна писати у чималому часовому проміжку, виношуюи задумане, почуте, пережите, перепускаючи через призму власного досвіду, домислюючи сказане, роблячи художні відступи.
Так народжувалися прозові збірки «Довга дорога до щастя», «Тиха присутність любові», «Тріснутий коровай», «Несподіваний дзвінок», «Перевесло долі», «Гілочка рожевих троянд», «Вузлики пам’яті».
Творчий доробок Лариси Сай налічує 14 поетичних видань та 7 прозових збірок.
По цей час пише твори, публікується, видається.
Поетичні видання: «Калина під снігом» (1999р.), «Устами марила любов»(2006р), «Зів’ялі анемони ожили»(2011р), «Камертон серця» (2014р.),
«У лабіринті думок»,(2015р.), «Іду до тебе»(2016р.), «На острові дитинства»(2019р.), «Квітка роду (2021р.), «Неопалима купина»(2023р.), «Зелені очі весни»(2024р),«Фіалки для Наталки»(2024р.).
Прозові видання: «Тріснутий коровай»(2021р.),«Несподіваний дзвінок»(2022р.), «Перевесло долі»(2023р.), «Довга дорога до щастя»(2024р.), «Тиха присутність любові» (2024р.), « Гілочка рожевих троянд» (2025 р.), « Вузлики пам’яті» (2026 р.).
Слайд 7
3. Читацькі уміння. Декламування учнями поезій.
Слайд 8
Учитель:
Саме із м. Кузнецовська, у якому прожила більше 20 - ти років, поезія для Лариси Іванівни стає справжнім покликанням. «Хіба несхоже місто на село? Таке ж зелене, тихе і врочисте, до Стиру пригорнулося воно…»
У вас на партах роздруковані поезії поетеси, із окремих її збірок. Давайте їх продикламуємо.
Учень 1:
«Калина під снігом»
РІДНОМУ МІСТУ
Хіба несхоже місто на село?
Таке ж зелене, тихе і врочисте.
До Стиру пригорнулося воно,
Немов до шиї крапельки намиста.
А скільки кленів і красунь-беріз
Розкинулися дивним зелен-гаєм…
І я не стримую щасливих сліз,
І цій красі доземно уклоняюсь.
Прекрасний веселковістю будов,
Величний непохитністю градирень,
Замріяний в майбутнє Кузнецовськ,
І до гостей шанобливий і щирий.
Ти розгортаєш крила, наче птах,
Величносте і гордосте поліська,
Нехай гримить ім'я твоє в віках,
Жива легендо, зоряна і близька.
Учень 2:
«Зів’яле листя»
ЦВІТУТЬ В КУЗНЕЦОВСЬКУ АКАЦІЇ
Цвітуть в Кузнецовську акації,
І ллється солодкий щем,
Весні говорю : до побачення!
І прошу: пролийся дощем.
Рясним, благодатним, омріяним,
Якого чекають усі,
А поки ми просто хмеліємо
Від білих акацій краси.
Слайд 9
4. Читацькі уміння, декламування учнями поезій.
Учитель: Рівненщина – чудовий куточок Полісся. Величаві ліси і зелені гаї, тихоплинні ріки і голубоокі озера, золотисті поля і шовкові луки розкинулись у нашому краї. Тому природа відіграє неабияку роль у житті Лариси Сай.
Ліс, річка, поле - вони для неї, як троє друзів.
Слухаємо наступну поезію про наш край із збірки «Неопалима купина».
Учень 3:
« Неопалима купина»
Є БАГАТО КРАЇН НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ
Є багато країн на планеті Земля,
Та моя Україна найкраща,
Найрідніші у світі ліси і поля,
Джерело для натхнення і щастя.
Є немало країн на планеті Земля.
Екзочитних, красивих, багатих,
Та лише Україною дихаю я
І кохаю всим серцем, як Матір.
Є багато країн на планеті Земля,
Та з усіх наймиліша Вкраїна,
Вона щирому серцю незгасна зоря,
І, як сонце небесне-єдина.
Учитель: Є поезії про наш край, написані поетесою нещодавно, це : «Ранок у лісі», «Модниця», «Після Покрови», «Розцвіла трояндочка», «Гуси – лебеді летіли». Послухаємо їх.
Учень 4:
Нещодавно написані поезії
РАНОК У ЛІСІ
Осінній ліс мовчазно-таємничий,
Пропахлий прілим листям і грибами,
До себе на гостину тихо кличе
Чи просто прогулятись між дубами.
В бору сосновім під ногами глиця,
Грибочки наче у піжмурки грають
Та сироїжка ніжна, білолиця
Здалеку капелюшком нас вітає.
Глибока тиша, листя не шелесне,
Зволожене уранішнім туманом,
Лиш сонце поміж гілочок небесне
Прийшло будити цей осінній ранок.
Учень 5:
МОДНИЦЯ
Пір’їнки жовті в косах у берізки,
Пофарбувалась модниця, мабуть,
Зібрала осінь їй придане у валізку
І золотом обсипала весь путь.
Стоїть красуня й думає-гадає,
Яка ж судилась доля у житті,
Але того, на жаль, ніхто не знає,
Не відає, що стріне на путі.
Слайд 10
Читацькі уміння.
Учитель: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова».
У ній б’ється серце нації, звучить голос предків та відлунює історія тисячоліть. Поезії, Лариси Іванівни про мову, - це щире зізнання до українського слова, такого мелодійного, дзвінкого та живого. Послухаймо поезії зі збірки « Маків цвіт» про українську мову, які є нашою духовною фортецею.
Учень 6 :
«Маків цвіт»
РІДНА МОВА
З чорнозему, любистку і м’яти,
Матіоли, роси і води
Народилась, велична й крилата,
Але стільки зазнала біди.
Ти ж бо, мово, стояла на чатах,
Як творилось великеє зло,
А було б тобі криком кричати,
Як від голоду пухло село.
Як стогнали осквернені храми,
Посивіла розіп’ята ти.
А в очах- соловки, магадани,
Безіменні могили й хрести.
Мов убога прочанка край поля,
Що родило осот і кукіль,
Мов самотні, загублена доля,
Ти стояла, тамуючи біль.
І дивилась далеко за обрій,
За моря-океани у світ.
І в молитві просила у Бога,
Щоб не весь хоч розвіявся цвіт.
Рідна мово-народу колиско,
Берегине добра і краси,
Ми тобі уклоняємось низько
І побожно шепочем: еси!
Учень 7:
«Маків цвіт»
ВКРАЇНСЬКА МОВО
(До дня писемності і мови)
Вкраїнська мово! Зоряна й небесна.
Твоя краса, немов весна чудесна,
Що стелиться по світу барвінково,
Бринить, як музика, вкраїнське слово.
У мові нашій-шепіт падолисту,
Задума осені- і ясна, і врочиста,
А ще ласкавість літа золотого,
Зими мережка біла, пречудова,
О рідна мово! Щедра і багата!
Тобою повниться вкраїнська біла хата,
Святкуй віднині пишні іменини,
Немов троянда, в колі у родини.
Учитель: Події сьогодення в Україні не залишили байдужою Ларису Іванівну. У збірці «Неопалима купина», в розділі «Непоборні», поетеса пише: «Я думала, що муза моя спить», «Літо бабине».
Учень 8:
«Неопалима купина» ( розділ «Непоборні»)
Я ДУМАЛА, ЩО МУЗА МОЯ СПИТЬ
Я думала, що муза моя спить,
Коли довкола ще гримлять гармати,
Коли чорніє сонячна блакить,
Коли страждає Україна-мати.
Та помилялась, бо через сльозу
Вона не змовкла, а заговорила
Про мій народ, що не злякавсь грозу,
Про спалені і стоптані вітрила.
Про мужність українців і про біль,
Про горе матерів і сильний спротив…
Спасибі, музо! Сонячна купіль
І квіти хай залишаться на потім.
Ти ще нам заспіваєш про любов,
Як Перемоги діждемось з тобою.
А поки в Україні ллється кров.
Оспівуй українців як героїв.
Карай чужинців праведним вогнем,
Додай нам сили у тяжкім двобої.
Ми їх з країни разом поженем,
Бо в нас найкращі, наймужніші вої.
Учень 9:
«Неопалима купина» (розділ «Непоборні»)
ЛІТО БАБИНЕ
Літо бабине літає,
Мов сріблясто-білий сніг,
Сонцю бісики пускає
З-під ласкавих ніжних вій.
Розкидає павутинки,
Що пливуть за небокрай,
Як флотилія-хмаринки
І земля – неначе рай…
Скрізь гармонія в природі,
Справжнє пекло між людей.
Привід ірода ще бродить,
Та розплати час гряде.
Страх від ревища сирени
Всю спотворює красу,
І зітхають гірко клени,
Відправляючи месу.
Учень 10:
«Неопалима купина» (розділ «Непоборні»)
ВІТРЯНО, ЩЕМНО, ТИХО
Вітряно, щемно, тихо,
Легко запахло дощем,
Ніби завмерло лихо
Чи спочива під кущем.
Ніби й війни немає,
Осінь царює скріз,
Листя летить, кружляє
І веселить беріз.
Ніби осінній вітер
Висушив море сліз
І захотів спочити
В хвилях шовкових кіс.
Слайд 11
5. Розвиваємо мовлення. Бесіда –діалог з учнями.
Учитель: Діти, молодці, гарно читали поезії. А чи сподобалися вони вам? А хотіли б ви поспілкуватися з Ларисою Іванівною?
Отож, проведемо бесіду-діалог з поетесою. Ви готували на цю зустріч питання.
ПИТАННЯ БЕСІДИ – ДІАЛОГУ
1. Ким були Ваші батьки?
2. Як ви вчилися в школі?
3. Чули, що ви любили слухати дідусеві казки.
А яка казка була найулюбленішою?
4. У скільки років Ви написали перший вірш? Про кого він?
Ви його пам’ятаєте?
5. Що надихало Вас, що слова складалися в римовані рядки?
6. Хто з відомих українських поетів Вам подобався найбільше?
7. Чи є улюблений герой цього письменника?
8. На які теми написані вірші у кожній Вашій збірці?
9. Ми прослухали поезії про наше місто. І про с. Іванчі ви теж писали. А про які ще населені пункти області є поезії?
10. А що надихає Вас писати поезії у сьогоднішній час, коли Ви вже вийшли на пенсію?
11. Чи багато є віршів, які ще не видавалися збіркою?
12. Як би Ви назвали наступну збірку своїх поезій?
Слайд 12
V. Підсумок уроку ( Слово вчителя та учнів)
1. Учитель: Наш урок добігає кінця. Поезія рідного краю – це жива історія, яка твориться прямо і зараз. І сьогодні ми мали можливість не просто читати і слухати вірші місцевої поетеси про наш край, а й поспілкуватися з нею.
Давайте створимо для пані Лариси Іванівни «ХМАРУ ВРАЖЕНЬ». Назвіть слово, яке виникає у вас в серці, коли ви думаєте про сьогоднішню зустріч.
2.Учні: «Хмара вражень»
(Діти називають по одному слову, яке найкраще описує творчість гості після сьогоднішнього знайомства. Наприклад: «душевність», «щирість», «любов», «рідна мова», «милуюча природа», « книги», «поетеса», «чуйна», «привітна», «мама», «поезія»).
Слайд 13
VІ. Рефлексія.
1. Домашнє завдання.
Уміти аналізувати творчість письменників Рівненщини.
Прийом «Подарунок поетесі» («сердечка слів вдячності»)
Тепер напишіть на маленьких паперових сердечках кілька слів вдячності поетесі, свої враження. Наклеїте сердечка на листівку і подаруємо на пам’ять Ларисі Іванівні.
(Учні пишуть на маленьких паперових сердечках кілька слів вдячності чи свої враження від її віршів. Наклеюють на плакат і дарують поетесі на згадку про цей клас).
Подяка від класу: учні дякують письменниці, вручаючи квіти, символічний сувенір, або пам’ятну листівку, виготовлену власноруч)
Слайд 14
Учитель: Дякуємо Вам, Ларисо Іванівно, що завітали до нас на урок.
Нехай ніколи не полишає Вас жага нестримного пізнання і творчості.
ВИСНОВКИ
Робота над проєктом дає змогу ближче познайомитися з особистістю Лариси Сай, її життєвим шляхом і творчим доробком, відкрити для себе багатство її поетичного слова та значення літератури рідного краю.
Знайомство з поетичними збірками й прозовими творами письменниці допомагає побачити, як у літературі відображаються людські почуття, любов до рідної землі, краса поліської природи та духовний світ людини. Історії, пов’язані з Варашем, розкривають тісний зв’язок письменниці з краєм, який надихає її на творчість.
Щира бесіда з письменницею дає можливість краще зрозуміти, як народжується поетичне слово, звідки береться натхнення та яку силу має література в житті людини. Особливо важливими є мрії поетеси про майбутнє України, сповнені надії на мир, відбудову, добробут і щасливе життя українського народу.
Отже, проєкт не лише знайомить із творчістю Лариси Сай, а й утверджує повагу до письменників-земляків, заохочує читати українську літературу, берегти культурні надбання та пишатися рідним Поліссям. Адже саме через слово передаються пам’ять поколінь, любов до Батьківщини й віра в її світле майбутнє.