ПРОМИСЛОВІСТЬ ПОЛІСЬКОГО РЕГІОНУ КИЇВЩИНИ ВІД ХІХ СТОЛІТТЯ ДО СЬОГОДЕННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОМИСЛОВІСТЬ ПОЛІСЬКОГО РЕГІОНУ КИЇВЩИНИ

ВІД ХІХ СТОЛІТТЯ ДО СЬОГОДЕННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП ………………………………………………………………………… 5

 

Розділ 1  ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ промислів і ремесел

на поліссі………………………………………………………………….. 7

1.      Джерельна база дослідження……………………………………. 7
2.      Сировинна і енергетична база розвитку промислів на Поліссі.. 8

   Висновки до першого розділу ………………………………………..  10

 

Розділ 2  ВІД ПРОМИСЛІВ ДО ПРОМИСЛОВОСТІ…………………...  11

1.      Зародження  промислових виробництв ………………………… 11
2.      Основні галузі промисловості Полісся ………………………… 18

3.      Значення державних реформ для розвитку промисловості

в ХІХ – на початку ХХ  століть ……………………………………… 23

   Висновки до другого розділу ………………………………………… 25

 

Розділ 3  РОЗвиток промисловості  у ХХ –

на початку  ХХІ ст. ……………………………………………………. 26

1. Структура промисловості ХХ ст. ………………………………. 26
2.  Причини занепаду промисловості Поліського регіону ..…….. 29
3.  Перспективи відродження ……………………………………… 30

   Висновки до третього розділу ………………………………………..  32

 

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………. 33

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ …………………………………………. 34

 

 

ВСТУП

 

Пошук шляхів економічного поступу нашої держави, розвитку малого і середнього бізнесу зумовлює актуальність оцінки історичного досвіду діяльності підприємців. У зв’язку з цим важливе значення має аналіз характерних явищ в економіці, зокрема, розвитку підприємництва, регіональної спеціалізації виробництва тощо.

Сьогодні ми спостерігаємо певну соціально-економічну депресивність Поліського регіону і, зокрема, занепад його промисловості, до чого призвели кілька причин. Першою з них стала Чорнобильська катастрофа, яка викликала відселення значної кількості населення, ліквідацію підприємств. Набуття Україною державності призвело до розірвання виробничих ланцюжків у рамках обєднань приладобудування та військово-промислового комплексу та ліквідації відповідних промислових підприємств. Згортання виробництва сільськогосподарської сировини на радіаційно-забруднених землях потягнуло за собою ліквідацію підприємств, які її переробляли.

Проте Полісся зберігає певний потенціал для розвитку, у тому числі – промислового, і це питання залишається актуальним. Адже мова йде про те, щоб дати роботу й життєву перспективу, особливо – молоді.

Актуальність дослідження полягає в тому,  що досвід перших промисловців Полісся може виявитися корисним для підприємливих людей сьогодення, які працюють на перспективу відродження нашого краю.

Предмет дослідження – промисловість Поліського регіону Київщини (Іванківського, Поліського та Чорнобильського районів).

Обєкт дослідження – особливості розвитку промисловості на Київському Поліссі від ХІХ століття до сьогодення.

Мета дослідження – проаналізувати в історичному розвитку ресурси і рушійні сили становлення промисловості у Поліському регіоні Київщини в ХІХ і ХХ століттях, а також її розвитку на початку ХХІ століття.

Для досягнення мети ми поставили перед собою завдання:

•      проаналізувати літературні джерела та статистичні дані з питання розвитку промисловості в Поліському регіоні;
•      охарактеризувати особливості розвитку промислових виробництв на Поліссі в історичній перспективі;
•      визначити причини депресивності регіону та можливості її подолання;
•      окреслити можливості розвитку промисловості на Поліссі в сучасних соціально-економічних умовах.

Методи дослідження: теоретичний аналіз літератури та статистичних даних; моделювання розвитку промисловості на Поліссі за різних історичних та економічних умов; збір інформації (спостереження) щодо організації виробництв в регіоні; статистичний метод – якісний і кількісний аналіз зібраних даних.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані в досліджені результати можуть бути використані на уроках історії, заняттях гуртка краєзнавців; на основі дослідження  можна підготувати поради для майбутніх молодих підприємців.

Структура та обсяг роботи. Загальний обсяг роботи – 50  сторінок, з них 28 сторінок – основного тексту. Робота складається із вступу, трьох розділів,  висновків, списку використаних джерел та додатків. Робота містить 1 рисунок, 1 таблицю і 3 додатки.

 

Розділ 1    ОСНОВИ РОЗВИТКУ промислів і ремесел на поліссі

 

1.      Джерельна база дослідження

 

Питання розвитку промислів і ремесел на Поліссі цікавило багатьох дослідників. У своїх записках про наші землі наприкінці ХVІІІ Яків Маркович характеризує корисні копалини, які можна використовувати у виробництві. Зокрема, «різні види горщечних глин, з яких в північній і середній частині Малоросії роблять глиняний посуд, цеглу і пічні кахлі; торф, попадається більше у лісовій частині, але досі немає з нього ніякого вжитку» [10, с.90], а також піски – червоний, або залізний, білий, блискучий; вохри і руди: «залізна болотна руда, що мінералогами називається лімонітом знаходиться в багатьох місцях лісової і середньої частин, як в болотах, так і в самих ріках. Інколи змішана вона з торфом» [10, с.96].

Розвитку ремесел і фабрик присвятив свою книгу Сергій Подолинський у 1880 році. У ній він, наприклад, приводить дані про кількість ремісників по губерніях (рис.1).

Рис. 1.1. Число міських ремісників станом на 1873 рік [16, с.69]

Статистичні дані та окремі теоретичні викладки для дослідження бралися з Пам’ятних книжок Київської губернії [15], Статистичного опису Київської губернії Івана Фундуклея [22], Воєнно-статистичного огляду Російської імперії [1], з досліджень Т. Лазанської [9], О. Доніка [3], В. Горленка [2], О. Нестеренко [12-14], К. Полоз [18], Д. Тоїчкіна [23] та ін.

Використані також результати археологічних розвідок науковців Інституту археології НАНУ, які стосувалися промислів і промислових виробництв на Поліссі [4;24], дослідження місцевих краєзнавців [5], енциклопедичні видання та монографії [6; 7; 17].

 

 

2.           Сировинна і енергетична база розвитку промислів на Поліссі

 

Загальновідомо, що для розвитку промисловості потрібні певні умови.

Перша з них – це потреба забезпечити людину певними речами: побутовими, знаряддям для обробітку землі, зброєю для боротьби з  ворогом, матеріалами для будівництва, інструментами, продуктами, які б могли зберігатися певний час і таке інше. Така потреба існувала завжди. Саме нею продиктоване виникнення на Поліссі таких ремесел, як теслярство, бондарство, дьогтярство, гутництво, гончарство та багато інших.

Друга умова – це наявність природних ресурсів для виготовлення продукції. І з цієї точки  зору Полісся можна вважати одним з найбагатших країв України, попри те, що тут немає таких корисних копалин, як нафта, газ чи вугілля. Проте є відновлювані природою і людським трудом лісові угіддя, є земля сільськогосподарського призначення, яка може давати сировину для харчової промисловості, є глини і піски для розвитку індустрії будівельних матеріалів та багато іншого.

Сьогодні знову порушуються питання використання запасів торфу як палива і органічного добрива, поновлення лісохімічної індустрії.

Третя умова – робоча сила, яка постійно або сезонно незадіяна на інших виробництвах, наприклад, у сільському господарстві, будівництві, добуванні природних ресурсів. З часом ця умова змінилася. Сьогодні йдеться про забезпечення права людини на працю, про створення нових робочих місць.

Четверта – наявність енергетичних ресурсів, до яких наші предки відносили не лише силу людини, але й силу приручених домашніх тварин, силу вітру й води, силу вогню. Історично склалося так, що нині ми не можемо скористатися потужністю річок. Але потроху відроджується вітрова енергетика,  люди освоюють енергетику сонячну.

Із усіх ремесел і промислів за доступними ресурсами кращі умови на Поліссі були у давнину для розвитку металургії, деревообробки,  гончарства, обробки шкір, виготовлення поташу і виробництва скла. Нині ситуація докорінно змінилася, хоч мінеральні, сировинні, енергетичні запаси наштовхують на думку, що в цьому регіоні є достатньо сировини для деревообробних підприємств і підприємств будівельних матеріалів. Відродження сільського господарства на безпечних умовах в районах постраждалих від катастрофи на Чорнобильській АЕС дасть можливість відродити переробку сільськогосподарської продукції.

Серед енергоносіїв можна виділити деревину (дрова) та випалене з неї деревне вугілля, а також торф, промислові запаси якого використовувалися ще в 60-70-ті роки ХХ століття, вже згадані вітер та воду.

Як вже сказано, сировиною для промислів завжди служили та ж деревина, а також глина, пісок, шкіри домашніх і диких тварин, волокна конопель та льоноволокно та ін.

 

 

 

 

Висновки до першого розділу

 

1. З численних джерел  ми маємо інформацію про традиційні ремесла і промисли на Поліссі до початку створення і розвитку мануфактурних чи фабрично-заводських виробництв, а також про структуру промислового виробництва та її залежність від сировинної бази, енергетичного забезпечення та інших факторів. Цій тематиці присвячені численні дослідження  відомих науковців давнини  й сучасності.

2. Дослідники сходяться на думці, що сировинну та енергетичну базу для розвитку промислів і ремесел на Поліссі становлять природні ресурси та результати сільськогосподарських виробництв – землеробства і тваринництва. Як енергоносії людина використовує дрова й торф, а також енергію води і  вітру та сонячну енергію.

Розділ 2. ВІД ПРОМИСЛІВ ДО ПРОМИСЛОВОСТІ

 

 

1.           Зародки промислових виробництв

 

Виникнення і поширення перших мануфактурних, а потім – фабрично-заводських виробництв на Поліссі ми однозначно повязуємо з розвитком товарно-грошових відносин у першій половині XIX ст. Вони не лише поступово охоплювали всі галузі економіки на українських землях, але й розхитували натурально-споживче господарство, стимулювали процес його переходу до товарно-грошових відносин, створювали умови для формування внутрішнього ринку та заснування промислових підприємств. Поміщицькі господарства, в яких зароджувалися промислові виробництва, і якими володіли дворяни все більше використовували найману працю. Таким чином промисли, які були сконцентровані навколо певної сировинної бази, формували базу для промислових виробництв. Від початку XIX і на значну частину XX ст. на Поліссі розвинулися певні ремесла і промисли (табл. 1.1.).

Табл. 1.1.

Традиційні ремесла і промисли Полісся

Деревообробка	теслярство	виготовленням дерев'яних будівельних конструкцій (склепінь, підлог, стін, покрівельних перекриттів та ін.)
	столярство	виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок; також віконних рам; дерев'яних частин сільськогосподарського знаряддя тощо
	стельмаство	виготовлення возів і саней для впрягання коней, а також коліс, полозів та інших деталей до них
	гребінництво	виготовленням дерев’яних гребінок і гребенів для розчісування пряжі в процесі прядіння
	бондарство	виготовлення місткостей: бочок, діжок, барил, цебер тощо
		Продовж. табл. 1.1.
Лісохімічні промисли		суха перегонка деревини  для виготовлення деревинного вугілля, каніфолі, поташу, смоли, дьогтю тощо
Металургія та обробка заліза	рудництво (виплавлення заліза)	видобуток заліза з болотної руди (лімоніту)
	ковальство	«доведення» криць, виплавлених у руднях до технологічного стану; виготовлення металевих виробів
Гутництво		виготовлення скла і виробів з нього
Гончарство		виготовлення посуду
		виготовлення цегли,  черепиці, кахлів та ін.
Прядіння і ткацтво		переробка конопель і льону
Млинарство		переробка зерна на борошно, крупи і фураж
Шкіряні промисли	чинбарство	вичинка шкіри волів та коней
	кушнірство	вичинка шкіри овець
	лимарство	виготовлення сириці
	шевство	пошиття взуття
	кожухарство	пошиття верхнього одягу
	шапкарство	пошиття головних уборів

 

Певні теслярські уміння мав практично кожен поліщук. Очевидно, саме тому в мікротопоніміці нашого регіону та у його антропоніміці (Тесля, Тесленко) воно виділяється нечасто. Кращим майстрам довірялося будівництво не тільки жител, але й культових споруд.

Столярне виробництво потребувало ще вищої кваліфікації та більш досконалого інструменту для обробки деревини. Майстри впроваджували найпростіші токарні та інші механізми.

 Серед ремесел деревообробки виділяється бондарство. На честь майстрів цього промислу, наприклад, був названий хутір Бондарня, який нині увійшов до складу села Соснівка в Іванківському районі. Загалом же бондарним виробництвом славилися села Леонівка, Обуховичі та інші.

 Стельмаство було більш поширеним як виробництво полозів і саней, виготовлення коліс було складнішим. Спогади про стельмаство повязані, наприклад із селом Олексіївка, яке в тридцяті роки ХХ століття стало частиною селища Вільча. У цьому селі від його утворення виробляли вози, виготовляли обіддя до коліс. Пізніше це виробництво стало основою для так званого «обозного заводу».

 Зважаючи на поширення ткацтва, очевидним було також поширення виробництва гребінок різного розміру. Цю роботу могли виконувати ті ж столярі.

 У селі Соснівка в урочищі Бондарня височіє конусоподібний пагорб, з глибокою ямою посередині. Це – «Майдан»  – німий свідок поширення на Поліссі лісохімічних промислів. Виробництвом смоли та дьогтю селяни почали займалися для власних господарських потреб. Наприклад, дьогтем змащували осі і ступиці коліс, його використовували при вичинці юхти – матеріалу для пошиття взуття. Використовувався дьоготь, а також скипидар, який отримували при сухій перегонці деревини, у народній медицині та ветеринарії. Пізніше усі ці продукти почали виготовляти також з метою збуту (Додаток А).

 Важливою продукцією лісохімічних промислів було деревне вугілля, на яке був великий попит, аж до відкриття покладів вугілля кам'яного. Вугілля спочатку випалювали двома способами – «ямним» та вогнищевим. Одержували його також під час сухої перегонки дерева на смолу в закритих ямах – «майданах».

 Відомо, що деревне вугілля було єдиним паливом для  виплавляння заліза і ковальської його обробки. Вугілля використовувалося у скловарних печах, при випалюванні вапняку, в гончарстві. Досі вугілля залишається засобом боротьби зі шлунковими розладами та отруєннями, використовується для приготування їжі.

 Поширеними були на Поліссі виробництва з виготовлення поташу – буди (загалом «будою» могли називати й підприємства, де отримували деревне вугілля чи дьоготь). Поташ застосовувався при виготовленні скла, мила, фарбників, ліків та ін. Для його добування спалювали деревину, а попіл і був сировиною для виготовлення поташу.

 Щодо металургії та обробки заліза, то й вони мають на Поліссі давні й багаті традиції. Сировиною для виплавляння заліза була болотна руда (лімоніт). Метал виплавляли спочатку в земляних печах, а пізніше – у домницях.

Саме від цієї назви ми виводимо назву села Доманівка Іванківського  району, а от слово Димарка ближче до слово Димер (Демір), що з тюркських мов перекладається як «залізо». Тобто імовірно, що виробництво заліза в Димарці існувало за часів монголо-татарського панування, як це достовірно відомо щодо того ж Димера Вишгородського району. Слово «димарка»  поширене також в польській мові як означення залізорудного промислу.

Заснування рудних промислів на Київському Поліссі відносять до кінця XVI – початку XVII століть. Є дані, що в 1659 році Юрій Хмельницький  вимагав від Житомирського прибутки з рудень для потреб військової артилерії. Очевидно це стосувалося й інших поліських рудень, які належали до Радомишльського повіту [26].

Відомо також, що в 1682 році сім рудень на Правобережжі належали Києво-Печерській лаврі. А ми також знаємо, що Лавра володіла багатьма селами нашого теперішнього району. Наприклад, Коленцями та іншими [8, с.278].

На давніх картах нашого району бачимо Рудні – Левківську, Тальську, Шпилівську, Сидоровицьку та Свиридівську, були ще Толокуньська і Рудня-Вересня; Рудні в Поліському районі – Бобрик, Кливини, Федорівка, Стара Ковшилівська Руда і Нова Ковшилівська Руда (в районі майбутнього села Ковшилівка), в Чорнобильському районі – Рудня-Сахань.

Як зазначає дослідник залізорудних виробництв Денис Тоїчкін, головні технічні принципи виробництва заліза з руди були добре відомі ще за давньоруських часів і практично без змін проіснували аж до XVIII ст. [23, с.119].

Бурий залізняк органічного походження був пріоритетною сировиною для отримання заліза сиродутним способом. Цей спосіб виробництва, на думку вченого, протягом більше ніж трьох з половиною тисяч років (до ХVIII ст.) залишався єдиним способом отримання чорного металу [23, с.120].

Повязаним із залізорудним виробництвом і обробкою заліза та найпоширенішим ремеслом було ковальство. Ковалі були  практично в кожному значному селі. У кузні можна було замовити серпа, ножа, сапу, деталі для упряжі. Тут можна було підкувати коня. В Рудні-Шпилівській Іванківського району згідно «Списку населених місць Київської губернії…» [21] ще в 1900 році було… 38! кузень [Додаток Б]. Таким чином «рудники» зберігали свою причетність до тих часів, коли їх предки виготовляли  тут криці. Досі околиці цього села мають масивні розсипи жужелю, якими люди у свій час навіть вимощували дороги.

Гутництво на Поліссі також набуло значного розвитку на Київському Поліссі. Адже тут завжди були та вироблялися всі складові для виготовлення скла: поташ, деревне вугілля, кварцовий пісок, вапно та ін. Вже починаючи з XVI ст. з'явилися гути, де вироблялося скло.

Останнім часом науковці Інституту археології провели дослідження кількох старовинних гут на території Іванківського та прилеглих районів. Із звітів про ці дослідження дізнаємося:

– біля с. Соснівка [Іванківський р-н] (колишній Оцитель) обстежено місце колишньої гути. Зібрано велику кількість уламків кераміки, фрагментів скляного посуду ХVІІІ-ХІХ ст. За цими знахідками, гута в Оцителі функціонувала, ймовірно, у другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.» [4, с.66-67];

– Гута Ханівська розташована на краю невисокого (близько 2 м) плаского правого берега Тетерева навпроти с. Підгайне [Іванківський р-н] (колишнє Ханів) і оточене лісом. На місці пам’ятки на ділянці довжиною 0,7 км зібрано велику кількість підйомного матеріалу, серед якого до сотні уламків кераміки ХVІІІ-ХІХ ст. (у тому числі 13 вінець і 16 денець) і відходи скляного виробництва – фрагменти шлаків, керамічних тиглів тощо [24, с.103];

– Тальська Гута. Пам’ятка розташована в лісі на межі Іванківського і Бородянського р-нів на лівому березі р. Таль, приблизно за 8 км від с. Блідча [Іванківський р-н] та за 6 км від с. Мирча [Бородянський р-н]. На місці виробництва, за 100 м від річки, збереглися 2 курганоподібні насипи, з яких південний пошкоджений великою виїмкою ґрунту. В оголеннях насипу помітний шар помаранчевого кольору потужністю до 0,3 м, над яким чорний шар, насичений відходами гутного виробництва, зокрема, фрагментами тиглів, виготовлених зі світложовтої керамічної маси, на відміну від тиглів попередньої гути. Також знайдені фрагменти скляного посуду, оплавлені фрагменти, виробів, сплавлені злитки скломаси різного кольору, скляні краплі, нитки, стрічки, ошлаковані фрагменти керамічних мас [24, с.104].

Неподалік науковці оглянули залишки Буди, яка органічно вписується у технологічний цикл виробництва скла: …біля кордону Іванківського і Бородянського р-нів, за 0,95 км від Тальської Гути та за 5,9 км від с. Мирча в лісі на правому березі р.Таль оглянуто велику земляну споруду, яку у 1972 р. обстежив М.П. Кучера і яка є взятою на облік пам’яткою археології –«городищем ХVІІІ ст.». Споруда має діаметр 50-60 м і оточена валом висотою 3-4 м. Із західного боку, від р. Таль, у верхній частині валу простежується виїмка-прохід до внутрішнього майданчика. За усіма ознаками, цей об’єкт є залишком буди – місцем лісохімічного виробництва [24, с.104].

Поширеним на Поліссі було і гончарство – від виготовлення кухонного посуду до виробництва будівельних і облицювальних метеріалів – цегли, черепиці, кахлів та ін.

Одним із  центрів гончарства на Поліссі було село Прибірськ Іванківського району. Один з кутків цього села (вулицю) досі називають «Малачівкою», бо саме тут жили у свій час гончарі. Глина, яку вони заготовляли для виготовлення виробів, тривалий час витримувалася у воді, перетворюючись у «млок». Від цього слова, власне, і пішла назва сільського кутка. Майже так називають село в сусідньому Поліському районі. У Поліській Млачівці тривалий час виготовляли гончарні вироби, випалювали цеглу і черепицю. Є думка, що у Прибірську «Малачівку» перебралися вихідці з того села, хоч гончарством займалися і німецькі колоністи, що жили на вулиці, яка й досі називається серед людей «Колона» (від «колонія»).

Практично кожна родина займалася прядінням і ткацтвом.  Нитки пряли з волокон конопель і льону, взимку знімали з гориш і складали верстати («верстаті»), а потім чаклували над домотканими речами.

Вичинка шкір волів та коней, виготовлення речей з них знані під назвою чинбарство, вичинка шкіри овець – кушнірство.  У чинбарстві виділялося лимарство – вичинка сириці, яка йшла на виготовлення збруї та для інших господарських виробів. Шевське ремесло (пошиттям взуття), кожухарство та шапкарство доповнюють групу шкіряних промислів і ремесел.

 

 

 

 

 

2.      Основні галузі промисловості Полісся

 

Починаючи з другої половини XIX ст. окремі ремесла і промисли на Поліссі почали занепадати, програючи конкуренцію зростаючій промисловості. З розширенням мануфактурного, а згодом – заводського і фабричного виробництва, вони стали неконкурентоздатними. Тому деякі з них зникли (як виробництво поташу в будах), деякі набули ознак промислових виробництв.

Наприклад, у XIX ст. суху перегонку деревини почали здійснювати на заводах у спеціальних металевих ретортах, обкладених цеглою. Такі заводи існували на Поліссі до останньої третини XX ст. В Іванківському районі останніми були Леонівський смолозавод (закритий у 60-х роках) та смолозавод у 25-му кварталі Обуховицького лісництва, де викурювали смолу і випалювали вугілля ще в 70-х роках. Досі деревне вугілля випалюють приватні підприємці для побутових потреб споживачів.

Нас безумовно цікавить історія залізорудного виробництва на Поліссі. Цю тему вивчали і вивчають  багато дослідників. Зокрема – Денис Тоїчкін [23].

Залізорудні промисли існували у вигляді рудень з млиновим колом. Як свідчить учений, «…стрімкий розвиток виробництва заліза сягає наприкінці ХVІІ ст. свого апогею, а до кінця ХVІІІ ст. з різних причин вже повністю занепадає. Територіально більшість рудень зосереджувалася в Поліссі – біля Овруча, Радомишля, Ракитного, Чорнобиля та на Чернігівщині» [23, с.124].

Як вже було сказано, до складу залізорудних підприємств входили рудницькі кузні, де оброблялися криці та виготовлялися вироби із заліза.

Такі підприємства, як і поселення, які виникали поруч, називалися руд­нями. А от «…у польських джерелах такий виробни­чий комплекс частіше за все визначається словом kuznica, huta, або dymarka»  [23, с.124].

«Як обсяги виробництва, так і ринок збуту готової продукції рудні значно ширші, ніж за часів ручного ремісничого виробництва», – зазначає дослідник  [23, с. 133].

Окремі рудні в Іванківському районі повязані з конкретними історичними особами. До їх створення, як і до створення рудень в багатьох районах українського і білоруського Полісся причетні були волиняни,  які просували такі виробництва на схід. Нас цікавить, звичайно, Ганна Гулевичівна Лозкова. З архівних джерел відомо, що Ганна жила ще в 1651 році. Мала маєтки: Красну Луку з двома руднями на річці Таль (Радомишльський повіт), Мойсейковщину, село Феневичі, Обчитель (Оцитель) і неіснуюче нині поселення Лавринів (Лавринівка), назване так за іменем її чоловіка Лавріна Лозка. Щедрий дар у сумі тисячі злотих, які Ганна пожертвувала православному Луцькому Братству, був документально забезпечений містечком Іванковом і суміжними селами у Київському воєводстві.

Очевидно, Ганна мала безпосереднє відношення до нашого краю. І якщо Феневичі, Мусійки та Оцитель (тепер – Соснівка) на  той час вже були на карті, то Рудень – Тальської і Шпилівської ви там не знайдете. Тобто, можна з великою вірогідністю стверджувати, що саме Ганна Гулевичівна стала засновницею цих виробництв і населених пунктів, які біля них виникли» [5].

З цього можна зробити висновок, що дві рудні на річці Таль були споруджені у першій половині ХVІІ століття і проіснували як виробництва близько 200 років.

 Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. на Поліссі залізорудне виробництво перейшло переважно на металургійні заводи.

Ковальський промисел на Україні теж зазнавав змін. Кількість сільських кузень зменшилася, але вони ще задовольняли ті потреби сільських жителів, які не могли задовольнити заводські виробництва. Пізніше кузні продовжили своє існування у складі сільськогосподарських формувань різного типу при ремонтних майстернях та ін.

У XVIII – першій половині XIX ст. з'явилися склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники. Часто це були іноземці. Наприклад, в Оцительській гуті (нині село Соснівка Іванківського району) працювали переважно поляки, про що свідчать ревізькі книги. Гутництво, засноване на ручній праці, занепало, через неспроможність конкурувати з такими підприємствами. Поступово зникали й Гути. Організовані промислові виробництва удосконалювали технології і перетворювалися у потужні склозаводи (для прикладу – завод у Мірчі Бородянського району).

Таким чином традиційні ремесла і промисли поступово ставали надбанням історії і топоніміки, яка зберігає назви колишніх виробництв. До наших днів дійшли назви Буда-Вовчківська; Буда-Амалін; Буда-Радинська, Варовицька Буда,  Буда-Полідарівська, а також похідні назви урочищ –  Будища.

 У Воєнно-статистичному огляді Російської імперії за 1848 рік не  згадуються рудні, які на той час були на території наших районів, тому імовірно, що виробництво на них вже припинилося.  Проте деякі інші рудні ще діяли – Рудня-Шершневська, Рудня-Рихта, Рудня-Грезля, Рудня-Вирвицька, Рудня-Білий Берег та інші на Волині й Житомирщині [1, с.111].

Повертаючись до Військово-стратегічного огляду 1848 року, відзначимо деякі інші галузі промисловості, які набували поширення на Поліссі.

Так, на той час у Ковшилівці працювала паперова фабрика, яка виробляла паперу на 34300 р. Збут також проводився на місці приїжджим купцям, інколи папір відправлявся в Київ та Житомир [1, с.118]

У переліку підприємств є шкіряні виробництва в Чорнобилі і Горностайполі, свічний завод у Чорнобилі та ін.

Окремо слід виділити суконну фабрику в Хабному, яка виробляла продукції на суму 82.000 рублів. Працювало на фабриці 96 чоловіків і 29 жінок. «Виробляють різної якості сукна від 1 р. 50 к. до 5 р. 50 к. за аршин. Збут сукна відбувається на місці; доставляється купцями в Бердичів, Київ і Житомир. Крім того великими масами закуповують самі купці внутрішніх губерній»  [1, с.117].

Фабрика у Хабному (Поліському) була збудована князями Радзівілами.  «1850 року власниками Хабного стали поміщики брати Горвати. В тому числі вони купили суконну фабрику»   [6, с.529].

З цього ж огляду дізнаємося, що на той час ще діяла Гута Оцительська, яку ми вже згадували. На ній було вироблено продукції на 3976 р. при 39 працюючих. Вироблене скло використовувалося в повіті і розходилося по ярмарках містечок сусідніх повітів і маєтків [1, с.118].

Певну уяву про населені пункти, в яких існували мануфактурні, а то й заводські, виробництва дають нам зарисовки Домініка П’єра де ля Фліза, українського етнографа французького походження, зроблені ним протягом 1848-1857 років (Додаток В).

 У час, коли багато потреб господарств у промислових виробах почали забезпечувати великі підприємства, довго зберігали свої позиції підприємства з переробки сільськогосподарської продукції –  борошномельні, крохмально-патокові, винокурні.

Що стосується борошномельної виробництв, то вона пройшли свій розвиток від ручних до вітряних, водяних і парових млинів. Вітряки були майже в усіх селах, у деяких по кілька. Наприклад, за  даними 1900-го року, в Обуховичах Іванківського району було аж 10 вітряних млинів, у Стечанці – 7, у Запрудці – 6 і так далі. Водяні млини ми знаходимо на великих і малих річках. У Шпилях на маленькій річці Таль їх було одразу три. Парові – почали зявлятися в господарствах поміщиків у другій половині ХІХ століття. На початок ХХ століття їх налічувалося всього 12 [21].

Ми проаналізували карти з Атласу історичного Речі Посполитої Польської Александера Валеріана Яблоновського (Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej) на предмет борошномельних виробництв. На карті 1899 року бачимо водяні млини:

– територія колишнього і частина нинішнього Поліського району: Бобрик (пізніше колонія у складі Бобра); Федорівка; Максимовичі (2); Нова Ковшилівська Рудня (пізніше – Ковшилівка); Хабно (Поліське);               Грезля; Радинка; Млини Утренні (2)?; Вересня (3); Шкневська Буда; Красятичі. Усього 16 млинів.

– територія Іванківського району  з частиною Чорнобильського (виділено півжирним): Карпилівка; Нові Шепеличі; Унин (Тетерівське); Левківська (Рудня); Іванків; Шпилі; Шпилівська (Рудня); Тальська (Рудня); Коленці (між Коленцями і Блідчею); Лукашівка (Жеревпілля); Жерева; Мусійківські млини (2); Болотня; Прибірськ; Хочева; Сидоровичі; Сидоровицька (Рудня); Свиридівська (Рудня); Ханев (Підгайне); Олива; Оцитель (Соснівка); Заруддя. Усього 23 млини.

Очевидно, що млини в Руднях були створені на базі колишніх залізорудних виробництв, які на той час припинили виробництво заліза.

Коротко про розвиток інших виробництв.

У сімдесяті роки ХІХ століття в містечку Хабному працював винокурний завод, кустарі виготовляли шпали, вози й колеса,  випалювали вугілля. В 1900 році там працювали 2 винокурних, 3  цегельних заводи, 5 кузень, паровий млин. Суконна фабрика на той час уже не діяла  [6, с.530].

Окремо потрібно згадати про Дитятківську паперову фабрику. На ній станом на 1 січня 1900 року було: дворів – 100, жителів обох статей – 1388. Головне заняття жителів – робота на фабриці (487 робітників, з них: 412 чоловіків, 75 – жінок; із загального числа – 407 чоловік місцевих, 80 – прийшлих з різних губерній). При фабриці: однокласна міністерська школа, лікарня, фельдшер, аптека, казенна винна лавка, заїжджий двір [21].

На другу половину ХІХ століття припадає поява в маєтках перших цегелень, хоч  виробництво цегли примітивним кустарним способом існувало за десятиліття до того. Проте навіть у найбільших містечках повіту та й у самому Радомишлі цегляні будинки не  становили й одного відсотка.

Лісове господарство головним чином постачало деревину вниз по течії річок Припять, Вуж, Тетерів, Здвиж до Києва і далі на південь.

На новій технологічній основі розвивалася лісохімічна промисловість – виробництво деревного вугілля, смоли, дьогтю, скипидару.

Таким чином, у ХХ століття регіон нинішнього Київського Полісся входив з певним промисловим ресурсом – невеликими фабриками й заводами, які потроху долали ознаки мануфактур через відмову від закріпачених селян та створення робітничих колективів із найманих працівників.

Практично до 1917 року змін відбулося небагато, хоч власники виробництв купували нову техніку і виробництва удосконалювалися.

Засновниками перших промислових виробництв були землевласники, які володіли на Поліссі землями й лісами. Сільське господарство на цих землях було малоприбутковим, а промисли й невеликі виробництва суттєво поповнювали їх казну.

 

 

3.           Значення державних реформ для розвитку промисловості в ХІХ – на початку ХХ  століть

 

Формування буржуазії в XIX ст. сприяло, насамперед, розвитку традиційно «дворянських» галузей промисловості, насамперед – ґуральництва й цукроваріння [3, с.18].

Як відзначає у своїх дослідженнях Олександр Донік, економічний розвиток на той час визначався різними чинниками, зокрема – співіснуванням феодально-кріпосницької та ринкової економіки. Тривав процес формування приватної капіталістичної власності та вільного підприємництва, утворювалася фінансово-грошова система, розвивалася ринкова інфраструктура.

Феодально-кріпосницькі відносини, між тим, зберігали силу й після скасування кріпосного права в 1861 р. Тому повільно формувалася підприємницька верства, низький життєвий рівень населення обмежував споживчий ринок.

Все ж, на думку Миколи Москалюка, «…для економіки України пореформеного періоду характерним був пришвидшений розвиток промисловості, який супроводжувався корінним зрушенням в її структурі, енергоозброєності, техніці й технології. Реформа 1861 р. і наступне завершення промислового перевороту зумовили значні соціальні зміни в складі українського населення. Упродовж другої половини XIX ст. остаточно сформувалися як класи промисловий пролетаріат і промислова буржуазія» [11, с.37].

Н.Й. Романюк узагальнює, що «…в другій половині XIX ст. промислового характеру набували цукрова, залізорудна, склоробна, фарфорофаянсова, деревообробна, суконна, пивоварна галузі, в яких застосовувались різні форми підприємницької діяльності. Помітне місце займали цегляна, кам’янообробна, миловарна, обробка шкіри, свічкова, з’явилися нові – макаронна, кондитерська, сірникова, тютюнова галузі» [19, с.188].

О.Донік у своєму дослідженні робить висновки, що «унаслідок реформ 60-х рр. XIX ст. дворянство зазнало відчутних матеріальних втрат та позбулося низки важливих привілеїв. Найбільш значним із них була втрата дармової кріпацької праці, завдяки якій у дореформений час трималася переважна більшість дворянських підприємств. Втрата поміщиками гарантованої робочої сили у вигляді кріпаків спонукала їх до організації власних промислових закладів на капіталістичних засадах, змушувала докладати значно більше зусиль і коштів для їх ефективної роботи» [3, с.18].

 «Особливо еволюціонували у цьому напрямку великі латифундисти, які мали найбільші статки й зв’язки серед правлячих кіл. Перебудовуючи свої маєтки на капіталістичний лад, вони ставали водночас власниками промислових і торговельних підприємств, цінних паперів, прибуткової міської нерухомості, членами акціонерних компаній та ін.» [3, с.22-23].

 

 

Висновки до другого розділу

 

 1. Виникнення і поширення перших мануфактурних, а потім – фабрично-заводських виробництв на Поліссі ми повязуємо з розвитком товарно-грошових відносин у першій половині XIX ст. Вони створили умови для формування внутрішнього ринку та заснування промислових підприємств. Промисли, які були сконцентровані навколо певної сировинної бази, формували основу для промислових виробництв.

 2. Первісно основними галузями промисловості Полісся були деревообробка, лісохімічна промисловість, металургія та обробка  заліза, гутництво, гончарство, шкіряна промисловість, борошномельна промисловість. Менш поширеними, але перспективними з огляду на умови конкретного історичного періоду були паперова промисловість (Дитятки, Ковшилівка», суконне (Хабне), крохмальне виробництва, винокурні.

 3. Засновниками перших промислових виробництв були землевласники, які володіли на Поліссі землями й лісами. Сільське господарство на цих землях було малоприбутковим, а промисли й невеликі виробництва суттєво поповнювали їх казну. Ліквідація кріпацтва змусила багатьох поміщиків переорієнтувати свої економічні інтереси окрім сільського господарства на неаграрну сферу економіки.

Розділ 3. Розвиток промисловості  у ХХ –

на початку  ХХІ ст.

 

1.           Структура промисловості ХХ ст.

 

Перші десятиліття ХХ століття не внесли суттєвих змін у становище промислових підприємств на Поліссі. Вони так само орієнтувалися не переробку місцевої  сировини. Наприклад, на початку ХХ століття в Іванкові було 2 шкіряні, 2 цегельні заводи, 4 кузні й 5 млинів  [6, с.306]. Та до початку війни у 1941 році були створені льонопереробний і маслоробний заводи, райпромхарчокомбінат [6, с.309].

В ході розвитку індустрії після війни відбулося певною мірою «типове» структурування промисловості в наших районах. Перш за все розвинулася харчова галузь: в кожному районі був хлібзавод або й два: (Іванків + Розважів; Чорнобиль + Припять). Були також маслозаводи, заводи продовольчих товарів і овочесушильні заводи. Сільське господарство забезпечували  концентрованими кормами комбікормові заводи, льон на волокно переробляли заводи в Іванкові і Поліському.

В кожному районі були цегельні заводи. Й не тільки районні, але й колгоспні. В Іванківському районі такі діяли в Обуховичах, Прибірську, Кропивні (Мокра Корма). Залишки цегельного заводу бачимо в Зорині (Додаток А). Виробництво цегли мало свої давні традиції (на Київщині у 1912 р. було вироблено 128 млн. 48 тис. штук цегли)[11]. Найбільш поширеним було черепично-цегельне виробництво. Більше того, іноді саме з виробництва черепиці починалася історія підприємства. Так, наприклад, виникло виробництво у селі Млачівка Поліського району на початку ХХ ст. Тоді часті пожежі знищували немало хат, адже вони були криті соломою та очеретом. Кредитова спілка, яка була організована в селі, звернулася до влади і одержала допомогу на будівництво заводу саме з виготовлення черепиці. Невдовзі практично всі будинки в селі були перекриті, а завод ще кілька десятиліть забезпечував усю округу, організувавши ще й виробництво відомої на Поліссі млачівської цегли.

На початок 70-х років в Іванкові діяло 10 підприємств [6, с.304]: деревообробни й завод, завод продовольчих товарів, овочесушильний завод, льонопереробний завод, комбікормовий завод, хлібзавод (хлібокомбінат), маслозавод, цегельний завод…

Виділяється у галузі виробництва будівельних матеріалів на Поліссі також промисловість із обробки дерева. Основним серед виробничих процесів було лісопиляння. На базі лісопильних підприємств почали створюватися виробництва із виготовлення паркету, меблів та бондарських виробів. Зявилися деревообробні заводи (в Іванкові – ДОЗ, у Поліському – деревообробна фабрика (1931 р.).

Після здачі в експлуатацію залізничної станції (1928 р.) на Вільчі Поліського району було встановлено пилораму, млин та кузню, на базі яких згодом було створено обозний завод (1937 р.), обладнано лісопильний завод (шпалозавод), який  до останнього часу  жителі називали «агрегатом».  За нинішніми мірками це були мізерні підприємства, де переважала ручна праця, хіба   що працювало кілька парових машин.  Обозний завод селища, а в подальшому Поліський деревообробний завод і  завод «Вільча», був одним із найбільших підприємств селища. Спочатку  не ньому виготовлялися вози та колеса для гужового транспорту, а згодом – кузови  для вантажних автомобілів, паркет, кухонні меблі,  продукцію широкого вжитку,  облицювальну плитку, паркові лавки, пиломатеріали.

До Другої світової війни в Хабному  було збудовано деревообробну фабрику (1931 р.) та маслозавод (1935 р.)  [6, с.532].   

1959 року в Поліському районі став до ладу льонозавод – одне з найбільших підприємств легкої промисловості Київської області. 1949 року почала роботу швейна фабрика, яка виготовляла чоловічий та жіночий одяг. На базі деревообробної було створено меблеву фабрику, замість колишнього райхарчокомбінату – комбінат продтоварів, крохмало-паточний і хлібний заводи [6, с.534].                                                                                                                                                                                                                                

Славилося далеко за межами України масло, виготовлене на маслозаводі в селі Бобер [6, с.537]. 

1921 року в Чорнобилі стали до ладу майстерні з ремонту пароплавів. Почали випускати продукцію промартілі. У 1932 році на базі ремонтних майстерень створено судноремонтний завод, що обслуговував Дніпровське пароплавство. Почали працювати чавуноливарний завод (1934 р.), маслозавод (1932 р.), райпромхарчокомбінат (1932 р.), цегельний завод (1929 р.) [6, с.713].

1948 року, разом з відбудовою зруйнованих підприємств, став до ладу лісопильний завод.

У 1955 році на базі судноремонтного заводу створена ремонтно-експлуатаційна база (РЕБ) Дніпровського річкового пароплавства – одне  з найбільших підприємств річкового транспорту країни, яке будувало баржі, дебаркадери, ремонтувало пасажирські й вантажні пароплави, буксирні катери, рудовози, а також здійснювало перевезення вантажів [6, с.715].

Чавуноливарний завод випускав запасні частини для сільськогосподарських машин і устаткування для тваринницьких ферм [6, с.716].

 У Чорнобильському районі на початок 70-х років було 11 промислових підприємств [6, с.708].

Поступово в периферійні регіони великі підприємства почали виносити виробництва, які не були надто матеріалозатратними. В сільських районах було багато молоді, що вирішувало питання робочої сили. Кожен район у 80-х роках крім усталеного «набору» підприємств мав щось специфічне. В Іванкові це був приладобудівний завод «Промінь», в Припяті – радіозавод «Юпітер», в Чорнобилі – швейна фабрика і судноремонтний завод, в Поліському – швейна фабрика, меблева фабрика, крохмало-паточний завод. Ще один крохмальний завод був розташований в селі Ораному Іанківського району.

 

 

2.           Причини занепаду промисловості Поліського регіону

 

Перебудовні процеси в суспільстві наприкінці ХХ століття, розрив усталених економічних звязків призвів до сповільнення розвитку промисловості. Особливо жорстокого удару по економіці Полісся взагалі і по промисловості зокрема завдала Чорнобильська катастрофа. Якщо загальні збитки від неї оцінюють приблизно у 200 млрд. доларів, то потрібно визнати доволі вагому частку в них руйнування промисловості трьох поліських районів. 

1986 року з Чорнобильського  району евакуйовані:

Прип’ятський філіал Клавдієвської фабрики «Індтрикотаж»;

Прип’ятський радіозавод «Юпітер»;

Чорнобильський хлібний завод;

Прип’ятський хлібний завод;

Чорнобильський чавунно-ливарний завод;

Чорнобильський сир завод;

Чорнобильська швейна фабрика;

Чорнобильський судноремонтний завод;

Чорнобильський комбікормовий завод;

Підприємства енергетики.

Відселення більшої частини населених пунктів тривало до 1997 року. За цей час були ліквідовані всі промислові підприємства: одні – через від’їзд кваліфікованих спеціалістів, робітників, як меблева та швейна фабрики, інші – через знищення сировинної бази: льонзавод, комбікормовий завод, крохмально-патоковий завод, підприємства продовольчих товарів, маслозавод у селі Бобер.

Дещо в кращому становищі опинився Іванківський район. Станом на кінець 2009 року в Іванкові діяли підприємства:

ТОВ «Тетерів» (напої лікеро-горілчані); 

ВАТ «Промінь»  (прилади (бортова апаратура) спеціального призначення для авіаційної промисловості);

Іванківський хлібокомбінат;

ВАТ «Іванківський маслозавод»;

ВАТ Оранський крохмальний завод (крохмаль картопляний);

ТОВ Поліський м’ясокомбінат.

 Практично нині, на межі 2020 року, «виживає» тільки хлібокомбінат. За останні роки ліквідовані виробництва на маслозаводі, овочесушильному заводі та заводі продовольчих товарів, льонозаводі та комбікормовому заводі.

 До наслідків Чорнобильської катастрофи додалися результати руйнування економіки внаслідок її перебудови. Таким чином припинив свою діяльність ВАТ «Промінь», який у свій час мав до 1500 працівників десятків спеціальностей. Були зруйновані асфальтобетонні заводи одного з найкращих шляхобудівельних управлінь Київщини – ШБУ-39, та  й саме управління припинило існування.

 Втрата багатьох виробництв, занепад сільського господарства призвели до формування численної групи безробітних.

 

 

3.           Перспективи відродження

 

 Поточний стан української промисловості не відповідає вимогам, що диктуються умовами глобальних змін в Україні. Промислове виробництво перестало бути основним чинником зростання національної економіки.

Територіально Київське Полісся належить до Київського промислового району (входять Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області).

Район недостатньо забезпечений мінерально-сировинними ресурсами. У структурі природно-ресурсного потенціалу переважають земельні ресурси – важлива умова розвитку агропромислового комплексу і промислових галузей, що переробляють сільськогосподарську сировину. Мінеральні ресурси представлені торфом (паливні); глинами, пісками нерудними) та деякими іншими види сировини для промисловості будівельних матеріалів.

У функціонально-галузевій структурі промислового комплексу Полісся  значне місце мають посідати такі промислові комплекси як лісопромисловий (лісозаготівля, деревообробка, меблева та лісохімічна галузі) та агропромисловий (молочна, м'ясна, овочеконсервна). Очевидно, що є умови для розвитку будівельно-індустріального комплексу, проте навіть місцеві будівельні організації використовують привізні залізобетон, будівельні конструкції, черепицю, облицювальних матеріалів.

В Іванківському районі нині до діючих промислових обєктів можна зарахувати лише Іванківський хлібокомбінат, Оранський крохмальний завод (сезонно), підприємство з виготовленняя дверей у Феневичах, та «обєкт зеленої» енергетики – електростанцію на деревині забрудненій радіонуклідами. Тим часом в районі досить високе безробіття. Він  відноситься до так званих депресивних районів.

Шукати вихід потрібно в інвестиціях у розвиток цієї території. Сировина залишається незмінною: деревина, глина, пісок. Вже кілька років поширюються чутки про будівництво сучасних цегельних заводів, проте все зупиняється на етапі перемовин з іноземними інвесторами. Приватні лісопильні цехи переробляють частину деревини, переважна ж більшість лісу вивозиться без попередньої переробки. У червні 2016 року низка канадських інвесторів зацікавилися будівництвом сонячних електростанцій та біопаливних заводів у Чорнобильській зоні.

Висновки до третього розділу

 

1. Промислове виробництво на Поліссі завжди було орієнтоване на переробку місцевої  сировини. В ході розвитку промисловості в окремих районах відбулося її структурування в залежності від сировинної бази. Головним  чином це була переробка сільськогосподарської сировини. Будівельні матеріали виготовлялися для потреб свого регіону.

В 70-80-х роках на терени Полісся почали виносити окремі виробництва підприємства індустріальних міст. В сільських районах легко вирішувалося питання робочої сили.

2. Перебудовні процеси в суспільстві наприкінці ХХ століття, розрив усталених економічних звязків призвів до сповільнення розвитку промисловості. Жорстокого удару по економіці Полісся завдала Чорнобильська катастрофа.

 Втрата багатьох виробництв, занепад сільського господарства призвели до формування численної групи безробітних.

 3. Поточний стан української промисловості не відповідає вимогам, що диктуються умовами глобальних змін в Україні. Промислове виробництво перестало бути основним чинником зростання національної економіки.

Полісся має значний потенціал для розвитку промисловості. І певним чином прикладом для нових підприємців може послужити діяльність перших промисловиків на теренах рідного краю.

Підвищення рівня промислового розвитку та поліпшення якості і збільшення обсягу послуг інфраструктурних галузей сприятимуть ефективній зайнятості трудових ресурсів Полісся.

 

 

ВИСНОВКИ

 

1. Проведене дослідження переконливо показало, що розвиток промисловості в регіоні Київського Полісся завжди орієнтувалось на використання місцевих ресурсів. А через їх обмеженість цей розвиток носив переважно агропромисловий характер.

Промисловість регіону пройшла двохсотлітній шлях розвитку, на якому були успішні періоди і спади. За цей час визначилося коло промислів і промислових виробництв, які можна успішно розвивати в даних природних і соціально-економічних умовах.

2. Успішним був, зокрема, період другої половини ХІХ століття, коли реформи 60-х-70-х рр. дали потужний імпульс розвитку економіки, формуванню підприємницького класу. Сприяло цьому й нове юридичне підґрунтя для заняття підприємництвом, яке ліквідувало станові обмеження в цій сфері діяльності.

3. Головними умовами, що визначили специфічні риси сучасного виробничого потенціалу Полісся, виступають, по-перше, особлива структура природно-ресурсного потенціалу, у якій домінує частка сільськогосподарських ресурсів, та, по-друге, довготривала агропромислова спеціалізація господарства регіону.

Аналіз галузевої структури свідчить, що господарський комплекс Полісся відрізняється більшою часткою сільського господарства та відносно меншою питомою вагою промисловості.

4.    Регіон Київського Полісся має ресурсний потенціал для відродження промислового виробництва на новій технологічній основі. Основні промислові підприємства регіону використовують місцеві сировинні ресурси, хоча окремі виробництва використовують також сировинні матеріали й напівфабрикати, що надходять з інших регіонів.
   

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ

 

1. Горленко В., Боряк О. Ремесла й промисли [Електронний ресурс]/ В. Горленко, О. Боряк //Режим доступу http://etnography.national.org.ua/ mynuvshyna/r04.html .
2. Донік О. Промислове підприємництво дворянства України в ХІХ ст.: урядова політика, особливості розвитку, галузеві напрямки // Український історичний журнал. 2007. № 5. С. 61–86.
3. Івакін В.Г., Починок Е.Ю., Козюба  В.К. Розвідки і Іванківському районі [Текст] / В.Г. Івакін, Е.Ю. Починок, В.К. Козюба // Археологічні дослідження в Україні 2015. – К.: Стародавній Світ, 2016. – С. 66-67.
4. Іваненко Григорій. До сьомого коліна. Мати Рудень Поліських [Текст] / Григорій Іваненко // На правах рукопису. – Феневичі, 2011. – 5 с.
5. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Київська область / Ред. кол. тома: Рудич Ф. М. (гол. редкол.), Бакуменко П. І., Бачинський П. П. та ін. АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. – 791 с.
6. Київське Полісся: етнолінгв. дослідження / С.С. Березанська, Н.К. Гаврилюк, В.Д. Дяченко та ін. Відп. ред. І.М. Железняк; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. –К.: Наук. думка, 1989. –268 с. 
7. Київщинознавство: Навч. посіб. / Упоряд. Б.О. Чернов, О.І. Потапенко / За заг. наук. ред. В.П. Коцура / Авторський колектив: В.П. Коцур, В.В. Кубіда, Б.О. Чернов та ін. – К.: Міленіум, 2007. – 310 с. 
8. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торговопромислової статистики ХІХ ст.). Київ : Ін-т історії України НАН України, 1999. 282 с.
9.     Москалюк Микола. Будівельна промисловість України в другій половині ХІХ – на початок ХХ ст. [Текст] / Микола Москалюк  // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету: Серія «Історія». 2017. – с.35-38.
10. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні [в 3 ч.]. – Ч. 1: Ремесло і мануфактура / Відп. ред. Л. Е. Горелік. – К. : Вид-во АН УРСР, 1959. – 496 с.
11. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні. – Ч. 2: Фабрично-заводське виробництво / Відп. ред. Л. Е. Горелік. – К. : Вид-во АН УРСР, 1962. – 580 с.
12. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні. – Ч. 3. – К. : Наук. думка, 1966. – 488 с. 
13. Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип. 1. Київське Полісся. 1994; за ред. С. Павлюка, М. Глушка (Львів : ІН НАН України, 1997).
14.     Полоз Катерина. Первісне накопичення капіталу в Наддніпрянській Україні (ХІХ ст.) [Текст] / Катерина Полоз // Переяславський літопис. – Вип.11, 2017. – С. 33-42.
15. Романюк Н.Й., Природно-кліматичні, соціально-економічні та етнічні чинники виробничої спеціалізації підприємництва у Волинській губернії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / Н.Й. Романюк // Проблеми історії України: Збірник наукових праць. – С.186-191.
16. Смовж П.Я. Крізь роки і відстані. Нариси з історії Іванківського району Київської області / П.Я. Смовж // –Іванків-Київ: Полісся-телепресінформ-Генеза, 2001. – 489 с. 
17.     Тоїчкін Денис. Поклади в Україні залізної руди, придатної для виготовлення холодної зброї (XVII-XVIII ст.) / Денис Тоїчкін // Історико-географічні дослідження в Україні. Випуск 7. – 2004. – С.118-135.
18.  Чміль Л.В., Козюба В.К., Починок Е.Ю., Оленич А.М. Обстеження гут у Київському Поліссі / Л. В. Чміль, В. К. Козюба, Е. Ю. Починок, А. М. Оленич //  Археологічні дослідження в Україні 2016 / гол. ред. Ю. В. Болтрик. – Київ: ІА НАН України, 2018. – с. 103-104.

 

Інтернет-ресурси

19. http://sd.net.ua/2009/12/06/ivankivskiy_rayon.html
20. http://imsu-kyiv.com/msta-sela-kivsko-oblast/vankvskij-rajon/ivankiv.html
21. http://www.woc.org.ua/community/189