Реферат на тему: «Педагогічні погляди М. Костомарова і Т. Шевченка»

Вишневська Ілона Василівна 15 листопада 17 Відгуки відсутні

Про матеріал

Визначне місце в історії української педагогіки посідає Микола Іванович Костомаров (1817 – 1888). Працюючи викладачем гімназій у Рівному та Києві, ад'юнкт–професором Київського університету, від добре знав проблеми школи і роль освіти в житті народу. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) - український поет, художник, мислитель. Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: "I чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь".
Перегляд файлу

11










Реферат

на тему:

«Педагогічні погляди М. Костомарова і

Т. Шевченка»














Підготувала

Вишневська Ілона









Зміст


Вступ……………………………………………………………………………….3

  1. Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї М. Костомарова………...…4

2. “Кирило-Мефодіївське братство”………………………………………....6

3. Освітньо-педагогічні погляди Т.Г.Шевченка……………………….……7

Висновок…………………………………………………………………….…….9

Список використаних джерел………………………………………………..…..10






































Вступ


Визначне місце в історії української педагогіки посідає Микола Іванович Костомаров (1817 – 1888). Працюючи викладачем гімназій у Рівному та Києві, ад'юнкт–професором Київського університету, від добре знав проблеми школи і роль освіти в житті народу. На його думку, "Народна освіта – всьому голова, всьому основа". Усе своє життя він присвятив тому, аби реалізувати цю тезу. У "Книзі буття українського народу" Костомаров виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення українців на перший план ставиться справа народної освіти, за допомогою якої здійснюється "ознакомление народа с плодами образованности".


Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) - український поет, художник, мислитель. Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: "I чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь". Ведучи наполегливу боротьбу за народну освіту, Т.Г.Шевченко не міг обминути вчителя, впливу виховання на формування його особистості. Показовою в цьому плані можна вважати повість "Близнюки", в якій багато теплих слів сказано про педагогів.



























1. Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї М. Костомарова


Микола Іванович Костомаров народився 4 (16) травня 1817 р. у слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Після навчання у приватних пансіонах Москви й Воронежа та закінчення гімназії у 1833 р. юнак вступив на історико-філологічний відділ Харківського університету. Ознайомлення із збірниками народних пісень М. Максимовича, І. Сахарова, П. Лукашевича, “Запорожской стариной” І. Срезневського, працею О. Бодянського “О народной поэзии славянских племен” викликало у Миколи Костомарова бажання якомога глибше вивчити український народ, його історію, звичаї, побут, усну поетичну творчість, удосконалити знання української мови. З цією метою він розпочав етнографічні екскурсії по селах Харківщини, записував українські пісні. Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ’яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтичного літературного гуртка, викликали в нього бажання писати українською мовою.

Елементарна народна освіта мусить подаватися рідною мовою, для якої не повинно бути ніяких обмежень порівняно з російською. Вченого непокоїв примітивний рівень освіти народних шкіл, І він викладав реалістичну програму початкового навчання: "Треба обмежитися елементарним викладом наукового знаття, необхідного для першої освіти. Тому на теперішній час, крім букварів, народові потрібні: коротка біблійна і церковна історія, катехізис, уривки з повчань учителів церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослужіння, щоб там говорили модні поступовці, ті, що вважають можливим накидати народові матеріалізм, але народ з огидою відвернеться від їх науки, скоро помітить, що під покривкою науки хочуть у нього відібрати святощі його серця".


Крім духовної освіти, Костомаров наполягав на оволодінні учнями рідною мовою, граматикою, розширенні знань з природознавства, основ народного життя, становища народу в державі Щ його юридичних прав тощо.


М.І. Костомаров обстоює самостійність української мови і ії обов'язкове вивчення як предмета в народній школі. Він детально аналізує фонетичні й граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.


З 1862 p. М. І. Костомаров звертає увагу на видання українських підручників. У статті "О преподавании на южнорусском языке" він закликає українську інтелігенцію до видання навчаль» них книг та книжечок для дитячого читання, до пожертов на ці видання тощо. На думку вченого, слід заводити школи, в яких діти селян здобували б освіту рідною мовою.


Він засуджує діяльність сучасників за беззмістовність тогочасної української поезії й белетристики, викриває скупість українського панства щодо підтримки книговидавничої справи! "Писати повісті й стішки – часто бездарні й порожні, з чорнобривими дівками, буйним вітром, могилами, степами з зозулями, далеко легше, ніж віддатися попереднім студіям, тверезій праці для складення потрібних народові книжок. Також і наші заможні народолюбці радніш уберуться для забави в націоналі, ний костюм, пустять в своїй розмові два–три українські вирази і посперечаються про вартості Шевченка, аніж уділять із своїх доходів одного–другого карбованця на справу народної освіти". У згаданій вище статті Костомаров накреслює план видання книжок для потреб українського народу.


Велику пізнавальну цінність мають дослідження вченим проблем української ментальності, які лягли в основу зародження української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті "Дві руські народності" він здійснює спробу порівняльного аналізу українсь» кої та російської ментальностей.


"Українсько–руська суспільність із давніх–давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм. До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучкість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистості над громадськістю.


Відмінності між українською та російською ментальністю Костомаров зводить до таких моментів: «У росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди "звикли з незапам'ятних часів" чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями; росіяни – народ "матеріальний", українці прагнуть "одухотворити весь світ"; росіянин мало любить природу, не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин". Українець любить природу, тому й "українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду"; у суспільному житті росіян ціле панує над одиницею. Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців – добровільна спілка, "федерація".


Подання Костомаровим характеристики духовності українця мало і має величезне значення у побудові української національної системи виховання. Адже перевага особистого над запільним, індивідуалізм, прагнення особистості до самовияву, нетерпимість до підпорядкування, поетичність, почуттєвість, естетичність, ідеалізм, м'якість, мрійливість – ці та інші риси характеру українця мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи. У практичній діяльності кращих українських вчителів багатьох поколінь ми бачимо вміле використання різноманітних чинників, форм та методів педагогічного впливу, спрямованих на формування духовності поколінь, що вступають у життя.



2. “Кирило-Мефодіївське братство”


В грудні 1845р. Під проводом Миколи Гулака та Миколи Костомарова було засновано політичну таємну організацію – “Кирило-Мефодіївське братство”.


Програма товариства була така: на політичному лоні змагали братчики до самостійності кожного слов’янського народу та слідом за ним до духовного й політичного з’єднання всіх слов’ян, причому всі слов’янські справи мали вирішуватися в Києві. На суспільному лоні бажали братчики досягнули рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.


Душею Кирило-Мифодіївського братства був Микола Костомаров. Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний громадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається “Ластівка” в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми “Сава Чалий” і “Переяславська ніч”. В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої “переяславської ночі” вивів лицарські постаті Лисенко що, перейняли християнського ідейно, гинуть із словами всепрощення на устах.


Син російського дворянина і кріпачки – українки, М.Костомаров щиро захоплюється українською мовою, постає на її оборону.


М.Костомаров – один з найвидатніших українських і російських істориків XIX ст., автор цілої серії ґрунтових досліджень в галузі політичної та економічної історії Росії та України.


Про велику монографію М.Костомарова “Богдан Хмельницький” і повернення Південної Русі до Росії” прихильно відгукнувся Т.Шевченко (“Прекрасная книга, вполне изображающая этого итальянского бунтовщика). Яскраві нариси Костомаров присвятив Володимиру Мономахові, Данилові Галицькому, гетьманові Іванові Свирговському, Петрові Могилі, діячам часів Руїни Іванові Мазепи (“Мазепа і мазелинці”), Павлові Полубожкові та іншим помітним постатям української історії. Схвалюючи Переяславський акт 1654р. про приєднання України до Росії він разом с тим, правдиво правдиво розповідав про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царизму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рамки суверенних прав свого народу.


Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені “книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М.Костомаров і М.Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і найслов’янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братства.


Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українського-слов’янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50-х років XIX ст. На їх думку, всі слов’янські наради мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою пі України була, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш еганімарною серед усіх слов’янських суспільств.


Братство поставило собі за мету перебувати тогочасні суспільні відносини в Укрвїні на засадах християнства виступало за ліквідацію кріпацтва, поширенням освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов’янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.


У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників.



3. Освітньо-педагогічні погляди Т.Г.Шевченка

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) - український поет, художник, мислитель. Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: "I чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь".


Ведучи наполегливу боротьбу за народну освіту, Т.Г.Шевченко не міг обминути вчителя, впливу виховання на формування його особистості. Показовою в цьому плані можна вважати повість "Близнюки", в якій багато теплих слів сказано про педагогів.


Винятково важливу роль у правильному вихованні людини Тарас Григорович відводив сім'ї, побожно ставився до жінки-матері: "Слово мати - велике, найкраще слово!". Глибокою повагою до матері-трудівниці пройняті багато його творів ("Катерина", "Наймичка", "Сова" та ін.).


Надзвичайно велику увагу Т.Г.Шевченко надавав трудовому вихованню. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна займати домінуюче місце в житті кожного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби трудящих, і працю, що виснажує і від якої стогнуть мільйони знедолених.


Під кінець свого життя поет з великим ентузіазмом зустрів звістку про появу недільних шкіл, бо й справді, то був важливий крок у боротьбі за поширення освіти серед трудящих. Так, у 1860 році в Петербурзі він, разом з іншими письменниками, виступив на літературному вечорі на користь недільних шкіл. Він регулярно передавав їм частину своїх коштів після реалізації видань "Кобзаря".

















Висновок

Отже, М.І. Костомаров обстоює самостійність української мови і ії обов'язкове вивчення як предмета в народній школі. Він детально аналізує фонетичні й граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.


З 1862 p. М. І. Костомаров звертає увагу на видання українських підручників. У статті "О преподавании на южнорусском языке" він закликає українську інтелігенцію до видання навчаль» них книг та книжечок для дитячого читання, до пожертов на ці видання тощо. На думку вченого, слід заводити школи, в яких діти селян здобували б освіту рідною мовою.


В грудні 1845р. Під проводом Миколи Гулака та Миколи Костомарова було засновано політичну таємну організацію – “Кирило-Мефодіївське братство”.


Програма товариства була така: на політичному лоні змагали братчики до самостійності кожного слов’янського народу та слідом за ним до духовного й політичного з’єднання всіх слов’ян, причому всі слов’янські справи мали вирішуватися в Києві. На суспільному лоні бажали братчики досягнули рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.


Винятково важливу роль у правильному вихованні людини Тарас Григорович відводив сім'ї, побожно ставився до жінки-матері: "Слово мати - велике, найкраще слово!". Глибокою повагою до матері-трудівниці пройняті багато його творів ("Катерина", "Наймичка", "Сова" та ін.).












Список використаних джерел

1. Волощук І.С. Науково-педагогічні основи формування творчої особистості. – К.: Пед.думка, 1998. – 160с.


2. Концепція національного виховання. //Рідна школа. - № 6. – 1995, - С.18-25.

Концепція педагогічної освіти. Інформаційний збірник Міністерства освіти України. - №8. – 1999, квітень. – С.9-25.


3. Культура українського народу: навчальний посібнік / В.М.Русанівський, Г.Д. Вервес, М.В. Гончаренко-К: Либідь,1994.


4. Історія української культури. За загальною редакцією Івана Крип”якевича –К.:Либідь. 1994.


5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За видавництвом А.В. Яртися, С.М.Шиндрика, С.О.Герепанової. -К.: Львів. 1994.



В прямому ефірі
Інтернет-конференція: ШІ та цифрові інструменти для організації навчання в умовах блекаутів