Розробка уроку з історії України 11 клас "Активізація дисидентського руху"

Урок 46

Тема. Активізація дисидентського руху : течії, форми та методи боротьби

Мета:  розкрити процес формування опозиційного руху в Україні в 60-ті – 80-ті роки та причини його активізації на­прикінці 60-х-70-х рр. XX ст.; з'ясувати основні течії дисидентства та дати їм характеристику; ознайомити учнів із провідними учасниками дисидентського руху; роз­вивати вміння систематизувати матеріал, виділяти головне, працювати з додатковою літературою, пам’ятками, аналізувати та уза­гальнювати історичні явища і фак­ти, продовжити формування критичного мислення учнів та умін­ня логічно висловлювати свої дум­ки; вести пошукову роботу; виховувати в учнів почуття патріотизму, інтерес і повагу до історич­ного минулого своєї країни, до бор­ців за незалежність України.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань і вмінь.

Основні поняття і терміни: дисиден­ти, опозиційний рух.

Очікуваний результат: учні вміють визначати сутність і значення дисидентського руху, характеризують особливості його зародження в Україні та його вимоги у порівнянні з міжнародними нормативно-правовими актами щодо захисту прав людини того часу; учні вміють і можуть характеризувати та порівнювати основні вимоги дисидентського руху в Україні в умовах лібералізації суспільства з вимогами другої хвилі опозиційного руху наприкінці 60-х середини 80-х років; учні визначають власну позицію щодо питання про системну кризу радянського суспільства, зв’язки між цими процесами та особливостями політичного життя й суперечливими явищами у розвитку культури та духовного життя в Україні.

 

Епіграф. Через тернї і тотальний контроль до незалежності. Левко Лук’яненко

 

Проблемне питання уроку: чи погоджуєтесь ви з висловом відомого дисидента?

 

 

 

ХІД УРОКУ

1. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Вивчаючи тему «хрущовського» десятиріччя, ми розглядали період зародження дисидентського руху. Пройшов час і «Відлига» змінилася на «Застій». Наше завдання сьогодні на уроці підсумувати яке значення мав дисидентський рух.

Також хочу я сьогодні звернутися до вас, дорослих і свідомих громадян незалежної і демократичної країни, із запитанням: чому ж Україна на змогла захистити кращих синів своїх, еліту нації, чому дисиденти, прагнучи віддати Україні свій талант, своє натхнення, свою працьовитість, часто платили за це зламаною долею, а інколи і своїм життям? Через тернії і тотальний контроль до незалежності. Тож нехай ці слова стануть проблемою нашого уроку.

Повідомлення теми уроку

 

ІІІ. Актуалізація опорних знань . Інтелектуальна розминка

Учитель з учнями пригадують:

• В якому розділі навчального матеріалу ми вивчали дисидентський рух?
• Пригадайте причини зародження дисидентського руху в Україні на рубежі 50-60х років.
• Назвіть основних представників українського дисидентства 50 -60х років.
• Давайте пригадаємо, які проблеми піднімали опозиційні сили у Радянському Союзі.
  На слайді зображена незаповнена таблиця. Учні  під час обговорення мають заповнити таблицю.

Напрямки дисиденства	Проти чого виступали	Чого прагнули
Правозахисний	Порушення прав людини, політичні переслідування, викриття злочинів тоталітарного режиму.	Свобода слова, друку, преси, громадянські права. Забезпечення демократичного розвитку СРСР
Релігійний	Атеїзм	Свобода віросповідання
Національний (український та національних меншин)	Русифікація, денаціоналізація	Право нації на самовизначення Відродження престижу української мови, культури, видання україномовних періодичних видань і т.д.

 

IV. Вивчення нового матеріалу

1. Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х – на початку 80-х років ХХ ст.

Одним з відомих дисидентів є поет Іван Світличний.  Використовуючи його вірш «Я – дисидент», ви маєте сказати чому дисиденти заважали радянській владі?

 

Я –  дисидент. І дула автоматів

У серце зяють. І до хрипоти

Розгавкана вівчарка і менти

Готові рвати, гризти, шматувати,

Щоб білий світ від мене вберегти.

А в мене – тільки слово. Те, що мати

Навчила мене першим вимовляти,

Навчила гідно на устах нести.

У мене – слово! Тільки без’язиким

То Божий дар, а можновладцям – виклик.

І бунт – для всемовчальних благоденств.

А щось воно та важить, щось вартує,

Якщо такий кагал його вартує,

Його й мене. Бо з ним я – дисидент.

Іван Світличний

 

Відповідь учнів: тим що не боялися говорити правду та протистояти рад.системі

 

    «Реконструктор» /учні поділяються на групи і за змістом отриманих завдань визначають причини опозиційного руху/

Завдання №1

   У 60-80-ті роки створена за ленінсько-сталінськими моделями радянська система досягла найвищої точки свого розвитку.

   Прийнятою 1961р. програмою КПРС передбачалось досягнення у найближчі 20років головної мети партії - побудову комунізму.Проте,скоро виявилось,що досягти рівня суспільства,головним принципом якого було «від кожного по можливостях – кожному за потребами» неможливо.Таким чином,зазнала краху ідея,на досягнення якої були віддані колосальні зусилля Комуністичної партії та народу.

   Недосяжність цілей призвела до втрати значною частиною населення віри в комуністичні ідеали.На цьому фоні «ідея розвинутого соціалізму» як тривалого етапу,що повинен був передувати комунізму,була лише спробою партійної номенклатури дезорієнтувати суспільство .Складалось так,що нею декларувалось те,у що не вірив народ.Та і сама номенклатура,особливо в кінці 70-ха-на початку 80-ха років перебувала у стані деморалізації,а її лідери,переважно старшого віку,не надто розуміли стан справ і перспективи розвитку держави.

Завдання №2

Саме в роки правління Щербицького прискорюється процес формування номенклатури,який відбувався на основі особистої відданості та орієнтації на безумовне втілення в Україні вказівок центру.

У політичному курсі,порівняно з періодом «хрущовської відлиги»,спостерігався процес згортання окремих демократичних завоювань, наступ неосталінізму. Політичний диктат,відсутність демократичних свобод,низький рівень життя не могли залишитись поза увагою. Така політика викликала законний супротив українського суспільства. Його виразниками стали українські дисиденти. Вони були переважно представниками інтелігенції, що найбільш гостро відчувала наступ тоталітаризму.

Підсумок.  Отже причинами активізації дисидентського руху були: відсутність справжньої самостійності республіки, однопартійна система, цензура, порушення прав людини, бюрократизація, русифікація, антирелігійна політика.

2. Форми і методи боротьби

Учні заповнюють схему в зошиті.

Форми боротьби дисидентів

 

 

 

Перегляд відео сюжету (до 1:20 хв)   - перший відкритий громадський політичний протест 4 вересня 1965 р.

Розповідь учителя. У вересні-грудні 1965 р. Іван дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» . Звертаючись перш за все до керівників СРСР автор, автор критикував їх національну  політику. Так Дзюба піддав критиці дискримінацію українського народу, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, уявлення про роль російського народу стосовно інших народів СРСР. Праця швидко розповсюдилася Україною і потрапила за кордон. У західноєвропейських країнах змогли пересвідчитися  у наявності в Україні високоосвіченої опозиції, що має власну ідеологію.

Схожий публічний резонанс в Україні і за кордоном отримала стаття історика Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.). , у якій автор проаналізував україно-московський договір 1954р. та його наслідки. Стаття була заборонена до друку, але швидко поширилася «самвидавом». Брайчевський же втратив роботу і не міг працювати за фахом.

Добре відомими стали праці В.Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору? » та «Лихо з розуму(портрети 12 «злочинців»)», які звертали увагу на неправомірність арештів та засудження українських дисидентів. У Парижі Чорновіл отримав міжнародну журналістську премію, а в СРСР- ув’язнення на 3 роки за антирадянську діяльність.

Одним із головних  методів боротьби дисидентів був  самвидав - це видавані поза цензурою  підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання. Це форма діяльності була найбільш масовою, а тому влада вважала таку діяльність найбільш небезпечною. 

Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Робота з документом і складання схеми

   Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Організовували Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

     Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

  Опозиціонери вдавалися до громадських акцій:  мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами.

  Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

  Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

  Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування, бойкоти. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

  Активною формою протесту проти тоталітарної системи булла відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим диссидентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою.

   Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів з метою їхньої дискредитації.

    Найбільш поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було інакомислення. Його проявами були «шухлядна» творчість науковців та літераторів, неформальні товариські дискусії, «кухонні» розмови, що свідчили про зростання невдоволення свідомої частини нації ідеологічним тиском і колоніальним статусом України.

   Було багато людей, які допомагали дисидентам. Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан.

   Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Перевірка виконання завдання. Представники груп доповідають про підсумки роботи.

 

3. Методи боротьби з дисидентами

Перегляд відео сюжету.

На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Дисиденти на той час не мали активних зв’язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу підтримку, бракувало їм і належної організованості. За соціальним складом дисиденти були представниками інтелігенції, які не здатні були протистояти владній репресивно-каральній машині.

  Проте незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України зі складу Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.

Методи боротьби з дисиденством:

1) Арешти;

2) Ізоляція у психіатричних лікарнях;

3) Позасудові переслідування:

• звільнення з роботи;
• виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок;
• позбавлення радянського громадянства;
• організація громадського осуду.

 

4. Значення дисидентського руху.

Робота в групах /методом «диспуту» учні повинні аргументувати свою думку на поставлене перед ними запитання/.

О.Субтельний у своїй праці «Історія України» стверджував, що дисидентський рух зазнав поразки. Чи погоджуєтеся ви із цим твердженням?

1 група відшукує аргументи на підтвердження думки О.Субтельного;

2 група відшукує аргументи на заперечення думки О.Субтельного.

 

 

 

Група «За»		Група «Проти»
Чіткої програми дій  не мали, займались виключно критикою.	Програма діяльності                      дисидентів	Виступали за демократичні перетворення в СРСР (наприклад програма УГС)
Рух був немасовий, у ньому брали лише                                                           окремі представники інтелігенціі.	Масовість руху	Широкі верстви населення перебували під ідеологічним тиском  радянської тоталітар                                                                                   ної влади.
Відсутній результат їхньої діяльності, бо у 1960-1970 рр. політичний режим і суспільний лад в СРСР не змінився.	Результати діяльності      дисидентів	Дисиденти показали світові Україну як окрему державу, а не    частину СРСР. Ідеї дисидентсва відродились у кінці 80-х рр. Коли в СРСР настав час глибоких суспільних і політичних реформ.

Висновок учителя. Отже, дисидентський рух ,що виник в Україні наприкінці 50-х років, досяг свого апогею у 1970 році на початку 80-х рр.. Заглушити голос  українського дисидентства влада так і не спромоглася. Українські правозахисники і патріоти вірили, що їхнє життя і діяльність  в історії не будуть забуті.

V.Узагальнення і систематизація знань

Обговорення  проблемного питання .  Учитель оцінює роботу учнів у групах і підбиває під­сумки уроку.

VI. Домашнє завдання

Параграф 18-19. Підготувати коротке повідомлення про діяльність одного з дисидентів: Л.Лук’яненко, І.Дзюба,  М.Брайчевський, В.Чорновіл, В.Стус, А.Горська, І.Світличний, І.Кандиба, І.Драч, В.Симоненко, М. Джемілєв.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Левко Лук’яненко

 Іван Дзюба

Михайло Брайчевський

В ячеслав Чорновіл

Василь Стус

Алла Горська

Іван Світличний

 Іван Кандиба

 Іван Драч

 Василь Симоненко

 Мустафа Джемілєв