Розвиток самостійності учнів: досвід і проблеми педагогічної практики

Розвиток самостійності учнів:

досвід і проблеми педагогічної практики

Актуальність  теми обумовлена сучасними тенденціями в освіті.

„Притаманний сучасній цивілізації динамізм, зростання соціальної ролі особистості, гуманізація і демократизація суспільства, інтелектуалізація праці, швидка зміна техніки і технологій в усьому світі ― все це потребує створення таких умов, за яких народ України став би нацією, що постійно навчається,” ― саме так сформульовані стратегічні задачі державної національної програми „Освіта” (Україна XXI століття).

Школа — це серцевина суспільства. Усе, що відбувається в суспільстві, на все це має реагувати школа. Сучасна школа має бути готовою до забезпечення потреб держави в самостійно мислячих особистостях, здатних діяти, розв’язувати гострі проблеми, досягати життєвого успіху.

Сьогодні від системи освіти чекають випускника ― особистість, яка повинна оволодіти:

•     самостійністю у виборі і прийнятті рішень;
•     умінням виконувати й відповідати за свої рішення;
•     готовністю нести відповідальність за себе і за своїх близьких;
•     готовністю діяти в нестандартних ситуаціях;
•     прийомами вчитися самостійно і сприймати природно зміни і постійну перепідготовку;
•     ключовими компетентностями і компетентностями з різних галузей знань;
•     толерантністю, тобто розумінням того, що, крім власної думки, яку треба вміти відстоювати, аргументувати і захищати, є інші, які також мають право на існування. Життя в соціумі ― це постійний пошук розумних компромісів;
•     умінням ідентифікувати одночасно себе як члена того чи іншого етносу, носієм національної культури і просто громадянином світу.

Розвиток особистості ― це розвиток системи „людина ― світ”. Щоб освіта стала якісною, необхідно, щоб навчальний процес школяра наповнився системою заходів взаємодії з суспільством, з предметним світом, взаємодії людини у світі, де школяр здійснює активну діяльність, у процесі якої він стає самим собою.

Тому реформування освіти орієнтує діяльність школи на формування творчої особистості, розвиток пізнавальної самостійності і активності учнів у навчальному процесі, формування в них творчого мислення, виховання інтересу до навчання, мотивація учіння.

Існує безліч  різних напрямків в дослідженні природи активності і самостійності учнів. Перший напрямок бере початок ще в давнині. Його представниками можна вважати давньогрецьких вчених (Аристосен, Сократ, Платон, Аристотель), які глибоко і всебічно обґрунтували значення добровільного, активного і самостійного навчання. В своїх судженнях вони виходили з того, що розвиток мислення людини може успішно відбуватися тільки в процесі самостійної діяльності, а удосконалення особистості і її розвиток – шляхом пізнання (Сократ). Така діяльність доставляє дитині радість і задоволення і таким чином  усуває пасивність з його боку в придбанні нових знань. Свій подальший розвиток думки про самостійність отримують в висловлюваннях  Франсуа Раблє (наводить модель виховання дитини  з розумним і корисним розвитком самостійності мислення, творчості, активності), Томаса Мора, які вимагають навчати дитину самостійності, виховувати в ній  вдумливу, критично мислячу людину.

 Саме такі думки розвиваються і на сторінках педагогічних творів Ж.Ж. Руссо, Я.А. Коменського (“Сущность образования не в том, чтобы все познать, - это невозможно, да и бесцельно, а в том, чтобы сделать человека способным добывать себе знания” ).

У педагогічній літературі самостійність учнів як один з провідних принципів навчання розглядається з кінця XVIII ст. Питання про розвиток самостійності і активності учнів - центральний у педагогічній системі К. Д. Ушинського, який писав, що діти повинні «по можливості трудитися самостійно, а вчитель керувати цією самостійною працею і давати для неї матеріал». Він обгрунтував деякі шляхи і засоби організації самостійної роботи учнів на уроці з урахуванням вікових періодів  навчання.

А що таке саме самостійність? Звернемося до словників.

- Словник психологічних термінів: «Самостійність – вольова якість особистості, яка виявляється в тому, що людина визначає власні вчинки виходячи із своїх переконань, знань, а не під тиском інших людей».

- Академічний тлумачний словник «Словник української мови» дає таке визначення: «Самостійність - уміння діяти без сторонньої допомоги або керівництва».

О.Я.Савченко вважає, що пізнавальна самостійність - це складне комплексне поняття, що передбачає «сформованість потреби і уміння самостійно мислити, здатності орієнтуватися в новій пізнавальній ситуації,  самому бачити питання,  задачу,  віднаходити шляхи їх вирішення».

У документах ЮНЕСКО коротко сформульовані задачі загальної освіти в ХХІ столітті: навчати вчитися (вчитися пізнавати); створювати (практична спрямованість); жити (здоровий образ життя); жити разом (культура людських відносин). Тому проблема набуття особистістю життєвих навичок і необхідних компетенцій є однією з найважливіших проблем, які постали перед людством. Головне завдання школи:

•     навчати особистість використовувати здобуті знання у своїй практичній діяльності — навчальній, професійній, громадсько-політичній, у побуті тощо;

Отже, су­часний випускник має бути здат­ний до самостійності, саморозвитку та неперер­вної самоосвіти. Задатки розвитку самостійності аж ніяк не гарантують успішне формування у молодого покоління цієї якості. Доведено, що без знань і умінь не може бути самостійності у навчанні. Учень, що відкидає допомогу і у той же час прагне до незалежності, опиняється скоріше самовпевненим, якщо не володіє необхідними уміннями. От чому важлива повноцінна навчальна діяльність, у якій формується комплекс різноманітних умінь.

Процес розвитку самостійності людини складний і суперечливий. Це пояснюється не тільки интегративністю і багатомірністю самої якості, але й іншими причинами. Головними з них є вікові та індивідуальні можливості дитини (здатність до навчання, особливості вольових процесів), педагогічні, соціальні умови (вплив сім'ї, спрямованість і рівень навчання,  ціннісні орієнтації однокласників та ін.) Прийнято вважати, що в міру накопичення знань і умінь пропорційно зростає і самостійність учня. Якщо мати на увазі тільки операційний бік якості (уміння, навички), то це дійсно так. Але з розвитком інших його компонентів (мотиви, воля) все набагато складніше. Звернемо увагу: накопичуючи навчальний досвід, багато учнів втрачають позитивні мотиви навчання. Це одне з протиріч, яке гальмує розвиток самостійності як якості діяльності. Тому трапляється нерідко і так,  що в сім'ї самостійніша молодша, а не старша дитина, у якої більш високий рівень знань і умінь, багатший життєвий досвід. Не будемо, однак, заперечувати і той очевидний факт, що частіше все ж спостерігається зворотнє: у самостійного учня гармонійно поєднуються висока успішність, мотивація і старанність, висока мобільність знань і умінь.
           Потреба встановити рівні самостійності учнів з'явилася у педагогів і психологів давно. Але разом з тим, було виявлено і труднощі такої діагностики. Не випадково основним показником самостійності більшість схильні вважати навчальні досягнення учня (уміння). У залежності від того, як учень вміє користуватися отриманими знаннями, виділяють три рівні самостійності: копіює, відтворює і творчий. Можна, звичайно, обмежитися і таким підходом. Але якщо орієнтуватися на більш віддалені результати навчання і розвивати самостійність як якість роботи і особистості, то, визначаючи  її рівні, необхідно мати на увазі різні її сторони. Тоді критеріями виділення рівнів можуть бути:

1.     ступінь сформованості знань і умінь (їхня глибина, комплексність, гнучкість, взаємозв'язок у процесі здійснення діяльності, перенесення);
2.     зміст та стійкість мотивації (прояв ситуативних або стійких мотивів, комплекс мотивів, їхня суспільна спрямованість, зв'язок з життєвими планами учнів);
3.     ставлення школярів до навчальної діяльності, її моральні основи (прояв інтелектуальної та практичної ініціативи, активності, відповідальності, самоконтролю, взаємоконтролю, співробітництва).
   Відповідно до цих критеріїв можна виділити три рівні самостійності: наслідувально-пасивний (початковий), активно-пошуковий (середній), інтенсивно-творчий (високий).

У конкретного учня кожен компонент цієї якості може виявлятися (і виявляється) індивідуально. Тому групувати учнів класу за ступенем розвитку самостійності нелегко, оскільки кожен рівень її в «чистому», ідеальному вигляді представлений не так вже й часто. Тим не менш, стратегії навчання, які орієнтовані на розвиток особистості, спонукають  сьогодні творчо працюючого вчителя по можливості вести для себе таку диференціацію. Це дозволяє тримати постійно в полі зору ті сторони самостійності, які «западають», цілеспрямовано їх розвивати. Найефективніше цей процес протікає, якщо учень теж знає недоліки своєї діяльності і прагне розвивати у себе самостійність. І хоча в класі, зрозуміло, далеко не кожен може піднятися до високого рівня, але істотно просунутися в чому-небудь може кожен, якщо зусилля  вчителя помножені на зусилля самого учня.

Самоосвіта не може бути ус­пішною, якщо не озброїти учнів системою вмінь та навичок на­вчальної праці. Від сформованості цих умінь значною мірою зале­жить навченість школярів, темпи переробки та засвоєння інфор­мації і в кінцевому підсумку — якість їх навчання. Педагогічна ефективність самостійної роботи значною мірою залежить і від якості керівництва нею з боку вчителя. Він опрацьовує систему завдань і чітко визначає мету кожного, навчає учнів раціональним прийомам розумової праці, інструктує учнів перед виконанням завдання, спостерігає за ходом класної самостійної роботи, своєчасно надає допомогу учням у подоланні труднощів і виправленні помилок, підводить підсумки, аналізує і оцінює результати кожної роботи. 

Задамося, однак, і таким питанням: чи завжди учень, який володіє знаннями та вміннями, прагне проявити самостійність? Є й такі учні, які володіють знаннями, бажають працювати, але на ділі часто не можуть довести роботу до кінця. У чому ж причина? Справа в тому, що самостійність безпосередньо пов'язана і з вольовими процесами. Щоб прийняти самостійне рішення, потрібні не лише знання, досвід, мотивація, а й вольові зусилля, напруга.  Отже, виділяють три «кити» самостійності: вміння - мотив - воля. Навряд чи можна говорити про головне серед них, якщо мова йде про самостійність як властивість діяльності й особистості, але важливо мати на увазі, що вони найтіснішим чином пов'язані між собою і взаємообумовлені.

Парадоксальний факт: стати самостійним і бути таким не так-то просто. У практичному житті нерідко зустрічаються дві крайнощі: в одному випадку прагнуть уберегти від труднощів, створюють такі тепличні умови, в яких ініціатива і самостійність не потрібні, в іншому - від дитини вимагають повної самостійності навіть тоді, коли він до цього ще не готовий. В результаті одна стратегія породжує апатію, інфантильність, інша - страх, невпевненість перед новими труднощами.

Але ж для розвитку самостійності потрібні не лише ситуації підвищеної напруги, але й підтримка, ситуація успіху. Особливо цінна вона в тих екстремальних ситуаціях, коли необхідно приймати самостійні рішення, не чекаючи на допомогу ззовні.  Визначені та перевірені у власному досвіді знання знімають у людини стан тривожності, невпевненості, занепокоєння не тільки в навчальному процесі, але і у відносинах з оточуючими, з предметами та явищами природи.

Ось чому педагоги давно усвідомили необхідність виховання у школярів самостійності як властивості діяльності і як риси особистості.