Сценарій до відкритого заходу з відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав: "Афганістан-мій біль, моя пекуча пам'ять"

                          «Афганістан - мій  біль,  моя  пекуча  пам’ять»

Ведучий 1.(Альона)

                      - Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

                   Геройство. Біль. Дочасна сивина.

                     Прокляття чаша випита до дна.

                    Жорстока тиша. Вибухоподібна

                     Війна. Війна. Війна.

Ведучий 2. (Саша)

- Афганістан… Уже 27 років у нашій свідомості прописане це слово не як географічна назва далекої мусульманської країни, а як синонім людського лиха, справжнього людського пекла. 

Ведучий 1.

       -   Афганістан... Він увійшов якщо не в кожне серце, то в кожне місто,  далеке село. І хоча відлунала мідь військових оркестрів, відшуміла на південному кордоні  радість  зустрічі воїнів-інтернаціоналістів, які повернулися додому, його Вічний вогонь  пломеніє для нас і сьогодні. І палатиме завжди... Відблиск цього вогню на обличчях  тих, хто обпалений жорстокою війною, сьогодні живе мирним життям, він – в їхніх   справах. Його відблиск – в нашій пам’яті про земляків, які, пішовши воювати  хлопчаками, не повернулися більше ніколи...

Ведучий 2.

• 15 лютого ми відзначаємо скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Саме 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив назавжди  пекельну землю Афганістану, де протягом 10 років палахкотіла справжня війна. Неоголошена, безглузда, страшна.

Ведучий 1.

-Плакала рідна матінка-Україна ще за часів козацтва, ридала кривавими слізьми в часи Великої Вітчизняної, а в грізному 1979 році ще не знала, скільки горя, розпачу і сліз принесе жахлива афганська війна, скільки материнських сердець вона одягне в жалобу…

                      (пісня «Капронові банти» у виконанні Антонюк Ангеліни)

Ведучий 2.

-Цілих 10 років хвилина за хвилиною, день за днем, місяць за місяцем – запеклі бої, боротьба за виживання, виконання складних бойових завдань, особливих розвідувальних операцій. І поруч тяжкопоранені товариші.

Ганжуга Наташа.

Тут скелі – сірі, наче ночі, 

Такий  пісок, і гори, й небо… 

Такі ж назустріч сунуть очі 

Й вбивають… То невже так треба? 

Тут пилом зрошені повіки, 

Тут кожен крок – удар чи міна. 

Тут ті, які уже навіки 

Не стрінуть роси України. 

Усе змішалось. Хаос болю. 

У споминах пташині трелі 

Заглушені стрільбою з бою 

Нізвідки взятих артилерій. 

У небо – черги автоматні… 

Що вам зробило небо сіре? 

Тут кожен крок – болючий й платний, 

А плата – смерть. Така тут віра. 

Хтось рветься ще в запалі бою, 

У когось болі вже затерті… 

Ти друг чи ворог – нам з тобою 

Одна тут чаша. Чаша смерті. 

І передчасно посивілі 

Стають навіки тут зірками… 

Лелеки в небі полетіли 

До України знов над нами…

Ведучий 1.

Ми надаємо слово тим, хто вижив в цьому пеклі, тим, хто повернувся на рідну землю на зло ворогам, на зло смерті.

Ведучий 2.

Запрошуємо до слова голову  ------------------------------

Антонюка Олександра_____________

 

                                                          (слово афганцям)

Бондар Інна

Ховали інтернаціоналіста,  

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

„Чи ж там він є?!”

Стоять, відводять очі вбік солдати

і шепотять сержанти, ледве чуть:

„Не велено... Неможна відкривати...

Не велено...”

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання...

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Ведучий 1. У цій війні загинуло близько 15 тисяч солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі  потрапили  в полон. Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них загинуло близько 2, 5 тисяч, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4, 5 тисяч  повернулися додому інвалідами.  Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Героя  Радянського Союзу, є 12  українців.

Ведучий 2 (Саша): - Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає - 

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що вкотре не згасає,

І у землі пекуча тa воронка.

Мати (Іра): - Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

Син (Андрій) :- Я чую, мамо, чую, як співають . 

  Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

 І прилечу до тебе уві сні.

 Вкраїнським рушником зітру сльозину

 І поцілую в сивеє чоло.

Мати: - О, синку рідний, мій єдиний сину.

Як хороше б мені тоді було!

Ведучий 1(Альона):  -Стоїть старенька мати на могилі

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

 ( Пісня «Над землею тумани»)

Ведучий 2.

-Летіли в Україну „чорні тюльпани” з цинковими гробами. І несли чорні птахи смерті похоронки в рідний край. Не минули вони і Звенигородщини.  Гинули наші земляки. Кожна смерть страшна. А як страшно, як не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починаєш жити.

Захар.

-Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі, впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну – цинкова труна

Страшенна кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею – Україна.

 

 

Ведучий 1.

-Коновал Віктор, Кравченко Валерій, Тітаренко Олег, Хамко Василь – ось священні імена тих, хто не дожив, не доробив, не докохав.

 

                                        (на екрані фото Коновала Віктора)

 

Капуловська Іра.(запалює свічку)

- Там, високо в горах, на закиданій снігом, «точці» йому часто снилися вулиці Звенигородки. Або ж залиті сонячним промінням, або ж огорнуті вечірніми сутінками. Бачився рідний дім на вулиці Жовтневій, автостанція з пам’ятником молодому Тарасу.

 Не скажеш, що в біографії хлопця було щось особливе. У сім років пішов до школи. Після занять відвідував танцювальний гурток у Будинку піонерів. Потім захопився тенісом і зайняв призове місце на одному із міських змагань. Після школи закінчив радіоприладне училище в м. Сміла. А восени 1983 року Віктора  призвали до лав Радянської Армії. Служити йому залишалось ще півроку. І хлопець з нетерпінням чекав «дембеля», але прийти додому у парадному мундирі хлопцеві не судилося. За мужність, виявлену у ході бойових дій, рядовий Віктор Коновал посмертно нагороджений  орденом Червоної Зірки. Поховано його у м. Звенигородка. В його честь названо одну із вулиць нашого міста.

 

(на екрані фото Кравченка Валерія)

 

Ганжуга Наталія.(запалює свічку)

- Є в селі Озірній хата, квітами розписана. Здається, з самого серця Надії Василівни Кравченко, господині цієї садиби, проросли вони і розсипалися навкруги, щоб милувати людське око. В цій садибі жив життєрадісний, впевнений у собі хлопчина, який з дитинства мріяв служити на кордоні. Валерій готувався до цього вперто, старанно: не цурався ніякої роботи, мав розряди з різних видів спорту. До нього тягнулася не лише молодь, мав добрих товаришів і серед старших віком.

 Потрапивши на службу в Афганістан, часто писав листи додому, але ніколи не жалівся на труднощі. Про перше поранення і лікування в госпіталі мати дізналася від однокласника, який служив в сусідній з Валерієм частині. Загинув хлопець, доставляючи  обладнання і прилади, які були необхідні для виконання поставленого завдання. Визвався їхати в колоні головним, знаючи, що ці автомашини підривають першими.

   Він нагороджений медаллю «За бойові заслуги», і орденом Червоної Зірки – посмертно. 

 

(на екрані фото Тітаренка Олега)

 

Крикун Захар.(запалює свічку)

 

-Після закінчення десятирічки, молодий звенигородчанин Олег Тітаренко поїхав до Києва, де за рік здобув будівельну спеціальність. Разом з дипломом отримав і повістку до лав Радянської Армії. Проводжаючи сина в далеку дорогу, батьки знали, що він відбуває надовго, але що назавжди, їм не могло наснитися навіть у найстрашнішому сні. Олег потрапив в Афганістан, в саперну роту з розміновування. Доля оберігала хлопця до останнього. Були і обстріли на мінному полі противника, атаки, проходи через заміновані ділянки, але Олег повертався із завдання живим. За успішне виконання одного з таких завдань мужній воїн-сапер був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Недовго залишалось йому до звільнення в запас. Вже й рідним написав: «Чекайте!». Але в запеклому бою з душманами Олег Тітаренко загинув. Він посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

(на екрані фото Хамка Василя)

 

Бондар Інна.(запалює свічку)

- Долю матерів, чиї діти не повернулись із афганської війни, розділила і Віра Яківна Хамко із села Майданівки Звенигородського району. В  різдвяну ніч 1965 року народився у неї хлопчик Василько. В 7 років пішов до школи і мамі здавалося, що Васині шкільні роки  тягнутимуться нескінченно довго, що він завжди буде близенько біля неї. Та незчулася мати, як продзвенів для сина останній шкільний дзвінок. Хлопець вирішив останній перед армією рік побути біля матері. Вирішив правильно, сам того не знаючи.

В афганістані, куди його призвали на службу, Василь пройшов шлях від рядового бійця до старшого сержанта. За успішне виконання бойових завдань хлопець нагороджувався медаллю «За бойові заслуги», нагрудним знаком «Відмінник прикордонних військ», значком «Воїн-спортсмен» й іншими. Це був дійсно солдат-«афганець», справжній боєць, сміливий і відважний. Загинув Василь, виконуючи бойове завдання, в 1985 році. Того ж року його було посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.

 

Ведучий 2.

-Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовання. Ніхто не рахував, скільки  років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого.  Помовчимо хоча б хвилинку. За всіх.

Ведучий 1.

-Встаньмо, постіймо хвилинку, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять

  серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить із небес.

Згадаємо і хвилиною мовчання пом'янемо наших земляків, які відійшли у вічність.

 

Капуловська Іра.

-Коновал Віктор.     (задуває свічку)

Ганжуга Наталія.

-Кравченко Валерій      (задуває свічку)

Крикун Захар.

-Тітаренко Олег        (задуває свічку)

Бондар Інна.

-Хамко Василь        (задуває свічку)

 (хвилина мовчання)

Ведучий 2.

- Прикордонна річка Аму…Сотні жіночих очей, звернених туди, де стоїть біля шлагбаума прикордонник, і звідки ось-ось має  з`явитися чергова колона з нашими солдатами... Ось стоїть дівчина з піднятим над головою плакатиком. На ньому –ім’я хлопця і  номер військової частини... Забувши про все, вона притиснула до грудей букетик гвоздик і шукає очима, все шукає. Всі довкола знають: ця дівчинка чекає нареченого...

 

Ведучий 1.

-Такі, як вона, зібралися з усіх кінців країни до Термезського моста! Зібралися, щоб зустріти одного-єдиного. Той прикордонний міст став мостом чекання, а річка Аму – рікою чекання...

 

Ведучий 2.

-Ось закричала якась жінка, впізнавши у водієві сина. Камаз на мить зупинився, колона застопорилася. І хтось від мосту закричав громовим голосом:

-Продовжувати рух!

 Ріка руху дисципліновано потекла мостом...

… Кінець війни!

 

(пісня «Мы уходим»)

 

Ведучий 1.

-Закінчилася десятилітня,  ніким і нікому не оголошена,  трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з залізними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром. Летять, відлітають у вічність роки і скільки б їх не минуло, не зітруться  у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

(пісня «Білі янголи»)