Виховна година «Безвихідних ситуацій не буває»

Виховна година «Безвихідних ситуацій не буває»

Мета : Допомогти учням зрозуміти суть та цінність життя; розвивати в учнів уміння бачити в життєвих негараздах тільки тимчасові труднощі і бажання долати їх.

Вихователь: Ми вибираємо життя, вони смерть. Ми пишемо листи, вони передсмертні записки. Ми будуємо плани на майбутнє, у них… у них немає майбутнього. Здається, що ми і вони – з різних світів. Як сильно потрібно змінитися людині, щоб зробити цей крок? Усього лише крок. Вони не були народжені самовбивцями, але померли з цим клеймом.

• Як ви думаєте про кого іде мова?
• Як називають тих людей які самовільно ідуть з життя?( самогубці)

 Суїцид (самогубство) — свідоме самостійне позбавлення себе життя, спричинене своєю безпосередньою, умисною і бажаною дією. Думка закінчити життя самогубством з’являється тоді, коли людина не бачить виходу. У кожного свої причини, але усі вони через проблеми: страх перед покаранням, душевна біль, сімейні розчарування, потяг, грошові потреби, перенасиченість життям, фізичні хвороби, та найбільш провідне місце відноситься причинам, які нам не відомі.

В Україні факт самогубства посідає одне із перших місць.  Тому для нашої держави дата «10 вересня» (Всесвітній день запобігання самогубствам) має таке ж важливе значення, як і «1 грудня». Самогубство, як правило, не є наслідком бажання померти. Просто інколи людині здається, що їй не здолати тягар проблем і труднощів, що навалилися. Така людина бажає тільки позбавитися від безвихідності, при цьому помилково передбачаючи, що єдина дорога – самогубство.

Перегляд кліпу «Падай донизу»

Вихователь :Я хочу вас сьогодні ознайомити із ознаками, які притаманні людині-суїциденту. Вони поділяються на три категорії.

А саме: словесні, поведінкові та ситуаційні. 

Людина, що готується вчинити самогубство, часто говорить про свій душевний стан. Він або вона можуть: 

- Прямо і явно говорити про смерть: «Я збираюся накласти на себе руки»; «Я не можу так далі жити».

- Натякати на свій намір: «Я більше не буду ні для кого проблемою»;        Тобі більше не доведеться за мене хвилюватися».

- Багато жартувати на тему самогубства.

- Виявляти нездорову зацікавленість питаннями смерті.

 При поведінкових ознаках людина буде: 

- Роздавати іншим речі, що мають велику особисту значущість, остаточно упорядковувати справи, миритися з давніми ворогами.

- Демонструвати радикальні зміни в поведінці, такі як:

- їсти занадто мало або занадто багато;

- стати неохайним;

- пропускати заняття, не виконувати домашні завдання, уникати спілкування з однокласниками; проявляти дратівливість, похмурість; мати пригнічений настрій;

- замкнутися від сім’ї і друзів;

- бути надмірно діяльним або, навпаки, байдужим до навколишнього світу; відчувати поперемінно то раптову ейфорію, то напади відчаю.

Ситуаційні ознаки: 

Як тільки вам попала у поле зору одна із перерахованих ознак, бийте у сполох. Необхідно приходити на допомогу.

 

Учениця: Послухайте оповідання, яке має назву «Я померла». 

Я померла Знаєте, чому самогубці не потрапляють в рай? Ні, не тому, що позбавили себе життя, даровану їм Богом. Їх карають за чужі життя. Життя близьких людей. За заподіяне їм горе. Скільки пройшло часу з того дня, я вже не пам'ятаю. Час для мене більше не існує. Тут його немає ... Я вважала причини, за якими зробила це, вагомими. Мені здавалося, що це єдиний вихід. Але тепер я розумію, що просто не намагалася знайти інші шляхи. Я зробила так, як було найпростіше, простіше для мене. Тепер щось змінити неможливо. Одним легким рухом я позбавила шансів на щастя не тільки себе, але і тих, чию любов я не зуміла оцінити вчасно. І зараз у мене немає виправдань ...

Останнє, що я чула, пронизливий крик. Чий? Не знаю. Ще було відчуття польоту. Але такий короткий, що його практично неможливо вловити. Більше нічого. Спалах світла. Вдалині промайнуло вогні нічних будинків. Від них ріже очі.

Приходжу в себе. Спробувала встати - нестерпний біль у всьому тілі. Ледве стримуючи крик, все ж встаю. Озирнулася навколо. Не розумію! Де я?! Пройшовши кілька кроків, я розумію: "Це парк. Але як я тут опинилася ???"

 

Я не могла що-небудь зрозуміти. Весь день наче випав з пам'яті. Не пам'ятаю абсолютно нічого. Йдучи по алеї, помічаю, що навколо немає жодного перехожого. Цікаво, скільки зараз часу? Не пригадаю, щоб парк був порожній. Раптом за спиною я почула шурхіт. Обернувшись, бачу на лавці маленького кучерявого хлопчика, років п'яти. Дивно. Готова посперечатися, що його тільки що тут не було. З хвилину я чекала, чи не з'являться слідом за ним хоч хто-небудь з дорослих. Не може ж дитина бути один в такий пізній час. Але нічого такого не сталося.

 

Тоді я обережно підійшла і сіла поруч.

- Привіт малий. Ти загубився? - тихо питаю я.

- Ні. - відповів хлопчина, навіть не подивившись на мене.

- Де ж твої батьки? Чому ти один?

- Я чекав тебе, - сказав він і підняв на мене великі карі очі.

Відповідь мене злегка здивував, але я не надала цьому ніякого значення. Хіба мало чого можуть сказати діти?

- Як тебе звати?

- Не знаю.

- Але мама ж тебе якось називає? - розсіяно запитала я.

- Ніяк. У мене її немає ... - сумно відповів малюк.

Настала пауза. Я не знала, що ж мені робити далі. Залишити дитину в таку пізню годину одного я не могла.

- Я хочу тобі щось показати, - раптово сказав хлопчик і схопився з лави. Я взяла його за руку, і ми пішли по парку. Через деякий час ми опинилися біля мого будинку.

- Ти тут живеш? - знову питаю я малюка.

- Ні.

- А де? - я присіла перед ним навпочіпки. - Куди нам іти?

- Уже нікуди, - відповів він, крутячи в руках іграшкову машинку.

Я хотіла запитати ще щось, але в цей момент пролунав пронизливий крик. Я подивилася в той бік, звідки він долинув

Кричала дівчина. Вона стояла в компанії молоді. На обличчі в неї застиг жах. Вона вказувала кудись нагору, намагаючись сказати щось.

Простеживши за її жестом, я заціпеніла: в освітленому прольоті вікна на восьмому поверсі стояла дівчина. Через мить вона зробила крок.

Моє серце похололо. Навколо тут же піднялася метушня: хто кричав, щоб викликали швидку, хто кинувся надавати першу допомогу. А я не могла відірвати погляд від вікна.

 

В цю секунду мені здавалася, що я не чую нічого, крім шаленого биття власного серця, і не бачила нічого, крім світла з вікна квартири на восьмому поверсі моєї квартири. Кожна хвилина, кожна секунда того вечора стала для мене нескінченним кошмаром, пам'ять про яку не стерти ніяким способом. Закривавлене тіло у батька на руках, мама і сестра в сльозах, оглушливий виття сирени швидкої допомоги. Біжу по вулиці геть від свого будинку. По щоках котяться сльози. Скажений вітер безжально б'є по обличчю. Знесилившись, падаю на холодну землю. Задихаючись, стираю сльози долонею. Раптом поруч помічаю хлопчика, того ж хлопчика.

- Що відбувається? - хрипким голосом питаю я.

 - А ти хіба не розумієш? - наївно каже малюк.

Негативно качаю головою: не хочу розуміти!

- Ти померла.
- Що ?! - стає ще важче дихати, - Це не правда !!! Ти все брешеш !!! Так не буває. Чуєш ?! Не буває!!! - зриваюся на крик, хочу втекти. Але питання за спиною змушує зупинитися.

- Хіба ти не цього хотіла? Хіба ти не для цього наклала на себе руки?

В голову вдаряє різкий біль і перед очима проносяться картинки минулого дня: школа, волаючи классуха, глузливі погляди однокласників, скандал з мамою, сльози, карниз і сліпучі вогні нічного міста.              

- Чому? - Чому ти тут?

 А чого ти чекала? - розсміявся хлопчисько.

 - Я не знаю, я думала, що більше не буде болю, я хотіла припинити цей кошмар.

 - Ти помилилася.

Але чому?! Хіба я мало страждала ?! За що мені це?!

- За що? - дивується він. - Добре. Я покажу тобі.

Ми мовчки йдемо по якійсь вулиці. Незабаром перед нами виникає сіра будівля. Це лікарня.

- Навіщо ми тут?

- Так треба. Йдемо.

Входимо і піднімаємося на другий поверх. Над входом важить табличка: "Реанімаційне відділення". Далі яскраво освітлений коридор. Білі двері з номерами палат. Біля однієї з таких дверей сидить мій батько, обхопивши голову руками. Він плаче. Я тільки одного разу бачила, як плаче мій батько. Тоді загинув його кращий друг.

Мені було боляче бачити його таким. А зараз? Тепер причиною його сліз була я. У наступну секунду з палати вийшов чоловік у білому халаті. Папа піднявся йому на зустріч і щось тихо запитав. У відповідь той похитав головою:

- Ми не в силах що-небудь зробити. Її мозок мертвий. Вам залишається вирішувати: відключити систему чи ні.

Батько опустився назад на стілець. Його обличчя стало блідим, як крейда.

- Господи !!! За що?! - коридор наповнився риданнями.

- Ходімо, - тихо сказав лікар. - вам треба заспокоїтися.

Він кудись повів його. По моїх щоках покотилися сльози. У грудях стало нестерпно боляче. Я хотіла піти за ними, але малюк мене зупинив:

- Нам сюди.

Він ввів мене в палату. На ліжку лежала я. Поруч сиділа мама і сестра

Я просиділа з ними до ранку. О 10:15 все було скінчено, моє серце зупинилося. НАЗАВЖДИ !!!

Похорон був на новому кладовищі. Ми стояли в стороні від всієї процесії. Холодний осінній вітер бив в обличчя. По тілу пробігли мурашки. Я подивилася на пустир навколо. Не одного, навіть самого маленького, деревця. Тут все було мертвим. Підійшовши ближче до місця, я розглянула серед натовпу Діму.

- Що він тут робить? - в подиві запитала я.

- Він прийшов попрощатися з тобою. - відповів він.

- Але чому? Чому він тут ???

- Тому що ти йому була дорога ...

- Що ?! Ні! Ти помиляєшся!

- Чому? - наївно запитав малюк.

- Тому що він до мене жодного разу не підійшов! Тому що я йому не подобаюся.

Тому що він до мене жодного разу не підійшов! Тому що я йому не подобаюся.

- Це не так. Людина не завжди здатний зрозуміти іншу людину. Тут помилилася ти. Ти боялася з ним заговорити. А чому ти думаєш, що він не боявся? Ти робила вигляд, що не помічаєш його. Так як він міг дізнатися, що подобається тобі? Його лякало те, що ти посмієшся над його почуттями.

- Це не чесно! Я не знала! - я опустилася на холодну землю.

 

Вітер ще нещадно бив по обличчю. Я дивилася на Діму, який тихо стояв в оточенні людей. Всі вони прийшли попрощатися зі мною. Всім їм зараз було погано. Я читала на обличчі Діми печаль, безмежну біль.

- Діма, милий. - тихо прошепотіла я. - Ну чому все так ?!

Черговий порив вітру, в цей момент Він повернувся в мою сторону. На секунду мені здалося, що він дивиться прямо на мене, мені в очі. Повний відчаю погляд. Він впав на коліна поруч з могилою і по його щоках побігли сльози.

- Я помщусь.

Я не могла більше тут перебувати, мені було боляче. Я швидко бігла, а омертвілі листя плавно лягали під ноги.

         Дивно, зараз тільки початок осені, а листя чомусь були якимись чорними і вже зовсім млявими. Вони мертво лежали під ногами. Раптом чийсь голос десь неподалік привернув мою увагу. На лавках дитячому майданчику сиділа компанія молоді. Я відійшла в тінь високого дерева, хоча розуміла, що мене і без цього ніхто не побачить.

Діма сидів в компанії неабияк спянілих  приятелів. Хоча сам мало від них відстав: в руці напівпорожня пляшка горілки. Яскраво розфарбована малолітка вішається йому на шию, щось пискляво сюсюкаючи.

- Відвали! - грубо кидає він їй в обличчя.

- У! Малюк сердиться! - дівчина, мабуть, не з «тямущих» - Малюк не хоче розважатися ?

- Відвали, сказав! - рикнув хлопець і з силою штовхнув від себе малолітку.

Та з вереском скочила з лави:

- Ти чого!?

Компанія закотилася п'яним сміхом, і лише на його обличчі залишалося похмуре вираз. Прямі риси гарного обличчя, коричневий затуманений погляд, дивиться в одну точку, і пляшка горілки, міцно стиснута в руці.

- Гей, Малий! - так його звали всі навколо. Лише для мене він був просто Димкою. Найулюбленішим і рідним. - Ти чого? Обкурився чи що?

Приятель поплескав його по плечу. Малий зробив великий ковток і нічого не відповів.

- Та не чіпай ти його! - сказав Олег. - Хіба ти не бачиш, наш Малий в зневірі.

- Це він через ту сіру мишу страждає. - єхидно прошипіла якась дівка і притулилася до Олега.

 

- Через яку? - не зрозумів хлопець, який сидів поруч з Малим.

- Ту, що з вікна стрибнула.

- Не гони! - заіржав той. - Малий, ти чого? Справді?

- Заткнись. - прохрипів у відповідь той.

- Чого? Ти на мене з-за цієї  так ?! Малий, не гони!

- Це все через вас! Ви її довели! ..

Він вдарив першим, зав'язалася бійка. Хтось дістав ніж. Але він не відступився. Через кілька хвилин він повільно впав на холодну землю, вкриту мертвої листям. Підбігши до нього, я впала на коліна.

- Ні, Господи, що ж ти наробив?

Я марно намагалася закрити рукою рану біля серця. Що може зробити привид? Нічого.

- Боже !!! - дикі крики відбилися від темного неба. - Залиш йому життя.

Я подивилася в його очі. Таких ясних очей я не бачила ні у кого. І як тоді на цвинтарі, зараз він дивився на мене. І зараз він мене бачив.

 

- Діма! - прошепотіла я. - Тримайся, благаю тебе! Ти повинен жити!

З його вій зірвалася кришталева сльоза.

- Пробач ... - ледь чутно прошепотів той.

Більше не було ні слова. Ніхто так і не прийшов, не врятував його. Бог мене більше не чув. Коли ніч почала ставати сірою і з'явилися перші промені безбарвного світанку, до мене підійшов той же малюк.

 

- Підемо. Нам вже час!

- Ні. Я не залишу його.

- Ти не можеш залишитися. Підемо.

Через якийсь час ми почули, як десь за спиною пролунали крики. Мабуть перші перехожі знайшли його мертве тіло на холодній землі. Того, кого я так любила. Кого я більше ніколи не побачу. Чия смерть - моя вина.

 

Пройшов напевно вже не один місяць, може навіть не один рік.

Часто буваю вдома. У мами. Подовгу сиджу в кутку на кухні і дивлюся, як вона плаче в темряві. Поки ніхто не бачить. Вона дуже постаріла. А очі стали такими сумними, в них читалася втома. Від сліз і горя.

Але вона все ще тримається. Заради сестри. Вона цілими днями буває у Каті, допомагаючи з дітьми. А потім приходить додому і плаче, щовечора.

А тата більше немає. Він не впорався з болем. Він став багато пити, дуже багато. Він звинувачував маму в тому, що вона була зі мною дуже строга. Вони стали постійно лаятися, потім він напивався, сідав в машину і їхав, куди очі дивляться. Одного разу він не повернувся. Була ожеледиця. Машину занесло, і він не впорався з керуванням. Вилетівши на зустрічну смугу, він врізався у вантажівку. Смерть наступила миттєво. Після цього маму поклали в лікарню з серцевим нападом.

 

Малюк більше не приходить. Його забрали. Одного разу він прийшов і сказав, що нам пора прощатися. Тепер я знаю його ім'я, Владик. Колись давно я мріяла, що в мене буде дитина, син, і його обов'язково будуть кликати Влад. Маленький кучерявий хлопчик, з величезними зеленими оченятами.

 

Безшумно йду по сірому місту. Навколо нікого. Іноді спливають картинки моєму житті. Вони як чорно-біле кіно. Тоді я і не знала, що все це було зі мною, не помічала тих щасливих хвилин. Я сумую за фарбам. За випадковим збігом блакитному небу, по зграях весняних птахів, з новорічного снігу, по всьому, що я втратила. Сумую за посмішкою  мами. За її материнською  любов”ю. Сумую за сестрою. Я іноді бачу її, бачу, як ростуть її доньки, маленькі, непосидючі. Як би я хотіла бути з ними поруч.

 

Як би хотіла повернути батька і Дімку. Але я не можу цього. Ніхто не може. Я винна в цих смертях і нічого не можу з цим зробити. Я вважала себе нещасною, я думала, що можу розпоряджатися своїм  нікчемним життям як хочу, адже воно МОЄ. А воно виявилося не тільки моїм.

 

Кожне життя міцно пов'язане з іншими життями. Життями всіх тих, хто нас любить. Як би ми не були переконані в тому, що безнадійно самотні на всьому білому світі, що всім начхати, що з тобою буде - це не так. І їх життя ми ламати не в праві .

 

Вихователь : Ось така гірка історія…Я хочу звернутись до вас діти . Уявіть будь-ласка, себе психологом, батьками дівчинки, хорошими друзями і просто випадковими перехожими. Що б ви сказали цій людині, що стоїть на грані відчаю?

(Відповіді дітей)

Я пропоную вам послухати варіанти порад і пропозицій для тих, хто потерпає від суїцидальних думок.

Учень :1. Втративши життя, нічого не вирішиш. Спробуй абстрагуватись від негараздів і подумки перенестись у майбутнє. Може, вдасться побачити для себе причину жити далі або з’явиться бажання якось пережити важкий етап, перетерпіти його заради щасливого майбутнього.

2. Дієвий спосіб боротися з тугою – ставити перед собою досяжні цілі і зрозуміти, що життя не обходиться без розчарувань.

3. У разі сильних емоційних переживань давай волю сльозам, як наодинці, так і у присутності інших людей. У цьому немає нічого страшного. З одного боку – спрацює механізм внутрішньої душевної розради, а з другого – цим можна подати сигнал про твоє важке становище, викликати співчуття і бажання зарадити твоєму горю.

4. Якщо ти втратив спокій через почуття глибокої провини, буде краще спробувати якнайшвидше виправити становище, аніж дати проблемі розростися. Ти вчиниш правильно, якщо розкажеш про все батькам або іншим людям, небайдужим до твоєї долі.

5. У будь-якому разі, якщо ти занепокоєний і збентежений, краще не страждати на самоті. Поділись своїми переживаннями з людиною, якій довіряєш.

6. Поширеною помилкою є очікування, що інші самі здогадаються про твої страждання, почнуть тебе розпитувати і пропонувати допомогу. Але жодна людини не може бачити, що на серці в іншої, зокрема і в тебе, тому сам шукай потрібного контакту, відкрий своє серце тому, кому ти довіряєш і кому до снаги тобі допомогти.

7. У виникненні або посиленні пригніченого стану нерідко винна занижена самооцінка. Хоч би що думали про тебе інші, ти є унікальною особистістю. І якщо комусь щось у тобі не подобається, то це їхні проблеми, а не твої. Шукай спілкування з тими, хто ставиться до тебе по-доброму і з розумінням.

8. Почуття відчаю саме собою не пройде. Якщо відчуваєш напад глибокого смутку і нудьги, спробуй переключитись на щось інше, зайнятися якоюсь справою. Не можна сидіти, склавши руки.

9. Корисно також займатися тим, що тішить тебе. Походи по магазинах і зроби самому собі або комусь із близьких та друзів приємний подарунок, пограй, приготуй свою улюблену страву, перечитай улюблену книжку, порозгадуй кросворди, помалюй, щось відремонтуй удома, покатайся на велосипеді тощо.

10. Настрій помітно покращиться, якщо їздити кудись ненадовго з якоюсь практичною метою.

11. Найкращими ліками від пригніченості є допомога іншим – тим, хто переживає важкий період у своєму житті. Співчуття чужій біді й намагання допомогти ділом здатне перекрити власний душевний біль.

12. Чимало фахівців сходиться на тому, що у критичному стані допомагає релігія. Ти завжди можеш звернутись у щирій молитвеній розмові до люблячого Небесного Батька, який ніколи не зрадить і повсякчас напоготові вислухати тебе, виявити до тебе доброту та повагу.

13. У жодному разі не вдавайся до спроби приховати або подолати свою депресію за допомогою наркотиків та алкоголю. Це пастка, в яку потрапляють ті, хто шукає легких шляхів розв’язання проблем.

14. Якщо твій душевний стан дуже розбалансований і ти відчуваєш, що не в змозі адекватно оцінювати ситуацію, спробуй звернутися до фахівця: психолога, психотерапевта, навіть психіатра. Сьогодні існують служби анонімної допомоги людям у кризових моментах життя. Про них можна дізнатися за телефоном міськдовідки, написавши листа до газети або звернувшись до районного (міського, обласного) відділу у справах сім’ї та молоді.

Вихователь: Пропоную вам послухати і проаналізувати ще одну історію. Будьте уважні сьогодні ви ознайомитесь ще з одним дуже важливим і небезпечним поняттям.

Ситуація для обговорення

Олі не відмовляли ні в чому з дитинства. Батьки готові були на що завгодно, тільки б рідна доня була задоволена. Одяг шили на замовлення, відвозили і забирали із школи до сьомого класу, найменша застуда викликала справжню паніку. Одного сезону в моду ввійшли шкіряні куртки. Оля за­бажала і собі, але батьки попросили її зачекати, тому що недавно купили комп'ютер, і грошей поки що нема. Але Оля не бажала чекати, адже їй не відмовляли, раніше. Бать­ки не могли зрозуміти її злості, образи — вони робили все можливе для своєї дитини. «Це питання життя і смерті»,— сказала Оля. Батько запротестував, мов, ніколи питання речі не буває важливішим за життя. Наступного дня, повернувшись з роботи, вони застали доньку непритомною, а навколо неї лежали розкидані таб­летки. Олю відвезли до лікарні, врятували життя. А піс­ля повернення додому на неї чекала розкішна шкіряна куртка. Протягом життя Оля знов і знов лякала рідних спробами самогубства. Батьки йшли на все, доки одного разу не зрозуміли всієї небезпеки і серйозності ситуації, після чого звернулись за допомогою до психолога.

• Як на вашу думку дівчинка досягала бажаної мети?
• Як називається це явище?
• Чим небезпечний псевдосуїцид?

Небезпека гри із смертю полягає в тому, що думки про неї можуть засісти в підсвідомості й спрацювати в момент, коли сама людина не бажатиме помирати. Крім того, якщо така людина  постійно шантажувати людей навколо себе, з часом її погрози не сприйматимуть серйозно, і тоді доведеться перейти від слів до справи, інакше все виглядатиме як фарс. Отже, людина сама заганяє себе в глухий кут. Як правило, псевдосамогубець завжди діє так, щоб його життя змогли врятувати (розкидані таблетки, щоб знали, від чого знепритомнів; хтось із старших присутній вдома і зможе вчасно надати допомогу тощо).

Заключне слово вчителя.  Наші життєві невдачі – це падіння, подібні до падінь дитини, яка вчиться ходити. Після них треба вставати і, отримуючи досвід подолання страждань, впевнено іти далі. Як би нам не було погано, завжди знайдеться людина, якій ще гірше, яка потребує нашої допомоги і підтримки. Ми потрібні іншим людям: нашим рідним, близьким і навіть незнайомим. Життя це не тільки веселощі, але іноді і скрута, і сум. Обговорюйте свої проблеми, не вважайте ганебним про­сити допомоги, женіть геть важкі думки, не намагайтеся досягти бажаного, шантажуючи інших власним життям. Бережіть себе, життя своїх близьких, будьте здорові і любіть життя і не забувайте безвихідних ситуацій не буває.

Пісня зірок естради  «Ми тут зовсім  не одні»