Сценарій літературного вечора «Ні, його серце не лежить в землі, воно добром розсіяне між люди» (присвячено Дню народження Петра Ковальчука)

 

Сценарій літературного вечора

«Ні, його серце не лежить в землі, воно добром розсіяне між  люди»

(присвячено Дню народження Петра Ковальчука)

На сцені портрет письменника.

Звучить пісня « Прилетіла ластівка»

 

Свіча надій і пам’яті свіча.

Вона горить, не має права згаснуть,

Вона нас закликає не мовчать.

Ми живемо і світ такий прекрасний,

А ми живі і пам'ять  в нас жива.

І ми не маєм права забувати

Про тих, хто вже ніяк не заспіва,

Про тих, кого ніколи не обняти.

Ми на життя виборюєм права.

І не один в отій борні згорає.

Та ми живі і пам'ять в нас жива.

Не гасни ж, моя свічечко, благаю!

 

На сцену виходять ведучі

 

 Ведучий : Людська пам’ять … Вона – як вічна книга буття , по якій ми читаємо  своє минуле . Вона здатна воскресити події історії, людей .

 Ведуча : Вона і поведе нас у село Дніпрове , що на Борщівщині , де 27 березня 1931 року народився звичайний хлопчик , який пізніше стане письменником  знаним по всій Україні - Петром  Івановичем  Ковальчуком.

 

 Ведучий: Сьогодні йому виповнилося би …Але він не дожив до цього дня . Його серце перестало битися ще в 63 роки.

 Ведуча: Він тепер за обрієм вічності . І звідти з небесної високості дивиться на нас , і лине до нас , людей ,яких  так щиро любив .

 Ведучий: Ранньою весною, коли очиці синього проліска несміливо задивляються в небесну блакить , а голосні струмки вітають земне пробудження , він прийшов у світ  і сам ніби став уособленням всього доброго і святого .

Читець:  Весною Ви прийшли на Божий світ

Взяли від неї літо тепле в душу,

Щоби життям через безмежжя літ

Крижинки зла й байдужості розрушить.

Болів Вам і отруйний Дністер,

Чорнобилем понівечені долі,

Як нам бракує, друже, Вас тепер,

Щоби ділити радощі і болі

У рідний край вертають журавлі,

Весну, як гостю, знов чекають всюди.

Ні! Ваше серце не лежить в землі,

Воно добром розсіяне між люди.

Г.Рибцуник

 Ведуча: З раннього дитинства увібрав все у свою вразливу душу: любов до краю, українські пісні , вишиванки , полинув на крилах легенд, казок , переказів у дивосвіт  галицької ментальності , що не дає спокою душі , якщо вона правдива і щира.

 Ведучий: через все життя ніс Петро Іванович ту велику любов до землі ,що народила  його,дала йому в душу любов , а в руки талант письменника .

                             (Виходить читець і декламує)

Читець: Ти синім небом дивишся на мене ,

Щоб я ,бува, душею не зачах.

В моїх очах - тополь свічки зелені .

В моїх ночах, в задумливих очах.

В моєму щасті - твого щастя зливи,

В моїй крові - пожар твоїх калин.

З  твоїх  рівнин на плечі вітер сивий ,

Гіркий , печальний вітер,мов полин.

За мною ходять твого горя тіні.

Лицем до твого сонця я вітаю.

В твоїм сумлінні і моє сумління

По проводі життя передаю.

З твоїх знамен несу своє я кредо,

Впаду ,як треба,тільки підійди.

Дивлюсь вперед і бачу попереду

Себе з тобою бачу назавжди.

 

 Ведуча: в 1952 переступив поріг Чернівецького державного університету,подавши заяву на філологічний факультет ,то вже тоді ,вперше збагнув всю складність історії краю, яку і вивчати було не дозволено. 

 Ведучий: Коли після закінчення вузу в 1957р. приїхав у рідний Мельниця - Подільський район, то за браком фахових кадрів вже через рік Петро Іванович перейшов на посаду відповідального секретаря місцевої газети »Радянське село».

 Ведуча: Талановитого хлопця відразу помітили в районі , а тому запропонували підвищити свій фаховий рівень на факультеті журналістики Київської вищої партійної школи. Два роки вчився. Якраз в ті роки пройшло укрупнення районів. Тому Петро Іванович повертається додому  і три місяці працював у рідній школі вчителем української мови і літератури.

   Коли у Заліщиках відновили райцентр, він переїхав сюди першим і впродовж десяти років стає незмінним редактором районної газети «Колос».

Ведучий: Всього лиш два роки працює секретарем райкому партії, а потім перейшов власним кореспондентом газети «Вільне життя».

Ведуча: Творча праця власкора давала можливість не обмежувати журналістськими темами. Як прозаїк впродовж цих років  він збирав матеріал для найголовнішого твору його життя – «Ростиславичі».

Ведучий: До того часу Петро Іванович вже мав свою книжку «Листи до живих», надруковану в журналі «Жовтень». У повному обсязі світ побачив роман  на початку 1988 році у видавництві «Каменяр» у Львові.

Ведуча: На той час були вже написані п’єси Петра Ковальчука «Ніч перед визволенням» та «Роман Горицвіт».

Читець:

Із усіма сміятися і плакати –

Не все одно, що буть цілком байдужим.

Є в світі речі дуже не однакові –

Сонця на небі і сонця в калюжі.

Є день і ніч, брехня і правда,

Добро і зло, зима і літо,

Є лже герої і герої справжні.

 

Тут необхідно ненавидіти й любити!

Тут неможливо «просто так» прожити,

Замкнувшись у собі, немов у доті.

Усе тут необхідно пережити,

Усе на смак відчути і на дотик.

Тут треба йти! Іти, не зупинятись!

Тут ще багато треба, треба, треба!

 

За все теж необхідно хвилюватися –

За всіх людей, за землю і за небо.

І розумом, тривогами, руками

Не дать планеті в просторі згаснути.

Якщо прийшов людиною – не каменем.

Байдужим ти не маєш права бути.

Ведучий: Одним із найкращих творів письменника є його дилогія «Ростиславичі», «Отрок князя Василька». Праця над цим твором була нелегкою. А присвячена книга двом Іринам: дружині Ірині Олексіївні та внучці Іринці. Адже саме ці дві жінки стали для письменника добрими ангелами-хранителями.

Ведуча: Йшла осінь 1994 року. Петро Іванович працював над другою книгою “Ростиславичів”. Та жорстока хвороба підкрадалась до письменника. Вона і перервала роботу над твором. Останнє речення звучить пророче:” Бо за чужим поженешся, то свого не будеш мати”. І як нині не прикро згадувати, але роман “Ростиславичі” обірвався саме на цих словах.

Ведучий: На превеликий жаль 25 лютого 1995 року перестало битися серце письменника, творча мета якого полягала насамперед в передачі новим поколінням історичної пам’яті народу, і в цьому головна його заслуга в літературі.

Серце Петра Івановича билося любов’ю до людей. Він був народжений для добра. Сліди і пам'ять про нього скрізь.

Ведуча. Вже кілька років  функціонує музей-кімната Петра Івановича Ковальчука у квартирі, в якій жив і творив письменник протягом 29 років. Тут сама пам'ять, ранима і жива. Його книги – то вікна, крізь які душа дивиться у широкий світ. У цій скромній кімнатці зібрано багатющий матеріал, який свідчить про його творчу палітру. У музеї побувало багато шанувальників творчого доробку журналіста, письменника, драматурга, публіциста, громадського і культурного діяча,члена Національної спілки України Петра Івановича Ковальчука.

Ведучий. Нині він говорить для  нас устами героїв своїх книг «Ростиславичі», «Отрок князя Василька», п’єс «Ніч перед визволенням», «Роман Горицвіт». Вони вчать нас цінити минуле. Розуміти сучасне і дбати про майбутнє. Мені хочеться, щоб промінчик його серця зігрівав душу кожного читача, допомагав кожному знайти свою висоту у цьому світі,   самоутверджуватись, щоб творити добро.

Ведуча: Та його “серце не лежить в землі; воно добром розсіяне між людьми”. Живе Петро Іванович у своїх творах, у своїх онуках, у вдячній пам’яті людей, яких він так любив.

Ведучий: І жити йому вічно, бо людина, яка творить добро, безсмертна.

 

 

Читець:  Усміх через скельця окулярів,

Мова, ніби трохи іронічна.

Друже,Петре,де Ви? Де ви зараз?

На якій планеті чи орбіті?

Ще донині нам щодень здається:

Варто лиш набрати хатній номер

І розмова знову розіллється,

І почуємо Ваш незабутній голос.

Чи зустрінем Ваше щире слово

На газетних шпальтах, в мудрих книгах,

Й знову зазвучить знайома мова

І додасть комусь наснаги й сили,

Друже,Петре! Де Ви зараз?

На якій планеті чи орбіті?

Ваші книги й Ваше щире слово

Житимуть на цьому білім світі.

О.Вістовський

 

Ведуча: Нехай ця свіча горить, як данина пам’яті в наших  серцях.. Щоб вона не згасала ніколи. (Запалює свіч і кладе біля портрета).

Ведучий: І хай вічною буде вона, як вічне слово,вічна пісня і вічна пам'ять про Петра Івановича!

 

Пісня «Рідний край»   Задвірна Ілона