Сценарій позакласного заходу

Сідєльнікова Ольга Петрівна,

 учитель зарубіжної літератури Золотоніської загальноосвітньої

санаторної школи-інтернату І – ІІІ ступенів Черкаської обласної ради

 

НА ПІДВІКОННІ,

або

ЩОБ ПОБАЧИТИ СВІТАНОК, ТРЕБА ПЕРЕЧЕКАТИ НІЧ

Сценарій вистави для старшокласників

 

Читець. Може статись, забракне вірності
на теренах гучних боїв.
Когось шлях приведе до вічності,
а когось розітре у пил.

Може враз підступити темрява —
в її очі не заглядай.
Своє серце, поросле стернями,
запали і гори. Палай!

Диким полум’ям в чорній повені,
криком звіра у тишині.
Будеш зброєю, будеш воїном —
Світла воїном на землі.

Хтось за сонцем піде, обпалений,
хтось — сховається у тіні.
Комусь вітром живим над хмарами,
комусь — листям сухим на дні.

Хтось повірить, а хтось зневіриться —
ти до серця не підпускай.
Може статись, забракне вірності…
Підпали і гори. Палай. (А. Дмитрук)

 

 

Читець. Треба жити кожним днем,

Не відкладаючи на потім…

Що має буть – не обминем

В своїх стараннях і турботі.

Нам треба жити кожним днем,

Не ждать омріяної дати.

Горіть сьоднішнім вогнем,

Бо потім може й не настати… (В. Крищенко)

 

 

Читець. Напевне, у вас теж був один із тих днів, коли все добре, а потім раптово все міняється на гірше. Зовні ніби нічого не сталося, проте всередині все перевернулося. Трапилося щось таке, чого не описати словами, і несподівано ви опиняєтеся на дні глибочезної ями у вашій душі.

 

Читець. Буває дуже складно зрозуміти, що саме штовхнуло вас у прірву. Якийсь шум, якийсь запах або чиєсь зауваження. Щось зовсім незначне може загнати вас у власну темряву, страх і відчай. І це стається так швидко, що геть незрозуміло, як ви там опинились. А інколи здається, що повільно летиш униз і ніяк не можеш зачепитися за що-небудь…

 

 

Сцена відкривається.

На сцені вікно з  різними шторами. На підвіконні спинами один до одного сидять юнак у чорному і дівчина і білому одязі з телефонами чи планшетами (тобто вони ніби у різних квартирах і навіть містах).

 

Читець. Заховай мене від вовків,

від зрадливого цього світу,

від зухвалих і грубих слів,

від холодного злого вітру… (А. Дмитрук)

 

Дівчина (набирає текст на гаджеті і вголос промовляє(+)).  Ніколи не думала, що коли-небудь буду писати те, що хочу сьогодні сказати… …Так от. Я звертаюся до тих, хто коли-небудь мене образив або завдав мені болю… Я дякую вам. Я вдячна кожному, хто дивлячись мені в очі обіймав мене задля того аби підло встромити ножа в спину.  Я вдячна кожному, хто використав мене, мої почуття чи душевний стан і після досягнення власних потреб викинув на узбіччя життя.  Я вдячна кожному, кому я довіряла, а натомість мою душу і найсокровенніше вимішали з багнюкою…

 

Юнак ( набирає текст на гаджеті і вголос промовляє).   Ненавиджу! Ненавиджу усіх і все: цей світ, дорослих, моїх ровесників. Ненавиджу оцей безглуздий  місяць за вікном і цю ніч, якій немає краю….

 

Дівчина. Я  вдячна кожному, хто зрівняв зі сміттям моє існування в намаганні протоптатись по моїй гідності.   Я вдячна кожному, хто зловтішався з моїх бід і тих важких випробувань,  які випали на мою долю.

 

Юнак.  Ненавиджу і зневажаю всіх,  хто словесно стріляв мені в спину, не маючи сміливості сказати це прямо.  Ненавиджу тих, хто не знаючи нічого про моє життя брався судити мене і мої вчинки…

 

Дівчина.  Я вдячна кожному, хто приніс у моє життя страждання, ридання чи сльози. Я вдячна кожному, хто зраджував мене саме в ті миті,  коли я потребувала найбільшої підтримки.

 

Юнак. Не маю жодної причини радіти життю і дочекатися світанку. Він мені не потрібен, той світанок. А отже,  він ніколи не настане…

 

Дівчина. Дурниці. Я назву тобі сотні причин, щоб дочекатися світанку.

 

Юнак. Ти хто? Що ти знаєш про моє життя?

 

Дівчина.  Я просто людина, яка  змогла вибачити усіх, хто свого часу завдав мені болю.

 

Юнак.Чому така безглуздість?

Дівчина. Безглуздість, кажеш? А зневіритися в 17 – це, по-твоєму не безглуздість. Чи, може, тобі 70, ти втратив усіх рідних, від тебе відвернулися власні діти, а ноги відмовилися ходити? Чи…  у тебе смертельна хвороба?

 

Юнак. У мене смертельна зневіра. А ти? Мабуть, зламаний нігтик – то найбільша твоя проблема? Чи, може, ти страждаєш від проблеми: які туфлі вдягнути до нової сукні?

 

Дівчина. А ти не любиш людей.  Насправді туфлі у мене лише одні і я страшенно рада, що можу їх вдягнути і ходити і них. І мені абсолютно байдуже, якого вони кольору і скільки їм років.

Юнак. Та невже?

Дівчина. Ти маєш рацію. Так було не завжди. Щоб зрозуміти цек, мені довелося рік пролежати у ліжку з травмою хребта. Ось тоді я збагнула: немає жодної різниці, скільки коштують твої черевики, якщо ти йдеш у них по улюбленій вулиці з найкращими друзями.

 

Юнак. У тебе була травма хребта?

 

Дівчина. І не тільки… Пригадую, було мені років десять.  Я стою біля нашого будинку, і тато просить допомогти йому помістити телевізор на задньому сидінні його мікроавтобуса. Телевізор важкий, його незручно тримати, і я поняття не маю, як саме, на думку тата, повинна принести його і втиснути в такий вузький простір. Я тримаю його зі свого боку і пхаю в машину. Тато каже посунути його назад. Куди назад? Я не можу зрозуміти, що він хоче. Тоді тато починає кричати на мене. Чомусь він або мовчав, або кричав. Майже завжди він супроводжував свій гнів словами: «Що з тобою? Ти можеш хоч щось зробити правильно?» Відтоді у мене було безліч комплексів. Були знущання однокласників, зрада кращої подруги. Та травма – то не найстрашніше, що довелося пережити. Іноді здавалося, не витримаю. Здамся. Але вистояла…

 

Юнак. Як тобі це вдалося?

 

Дівчина. Все просто – я пробачила. Я пробачила усіх і кожного, хто мене зрадив, використав, познущався, розчарував, зневажав, обговорював, втоптував, врешті решт, усім, хто морально старався мене вбити, але таки не зумів.

 

Юнак. Чому?

 

Дівчина. Чому? Тому що після всіх випробувань, які ці люди  принесли на мою долю я стала тією, якою є зараз: сильною духом, незламною, рішучою,  нездоланною і до певних речей цілком черствою. Вони принесли таке загартовування у моє життя, що тепер я крокую по ньому без остраху.

 

Юнак. А моя душа пуста… Вона болить так, наче маленький хлопчик сидить десь всередині і ховається від світу.  Дитячі образи не загоїлися, а спогади … Вони просто руйнують мене…

 

Спогад 1.

На сцену виходить юрба дітей років 10-12. Усі вони модно одягнуті, з дорогими телефонами. Вони граються телефонами, весело сміються. Трішки осторонь -  простенький хлопчик, який сором’язливо дістає з кишені дешевий телефон. Хлопчик почувається зовсім самотнім.

 

Дівчина. Але ж було щось хороше. Не може бути, щоб лише чорне?

Юнак. Може. Мій кращий друг помер від лейкемії, коли йому було 13. Він дуже хотів  жити, але …

Дівчина. Дуже шкода. Але ж він був. Був у тебе  твій накращий друг.

Юнак. Ти сама все сказала: був!

Дівчина. А дівчина. У тебе  є дівчина?

Юнак. Дівчина теж була. Ми зустрічалися два роки. А потім вона надіслала мені СМС: «Вибач, я кохаю іншого».

Дівчина. І ти відпустив її?

Юнак. Відпустив. Але не відразу….

 

Пісня «Холодно»

Юнак. А у тебе є хлопець?

Дівчина. Він пішов до моєї найкращої подруги. Було дуже боляче. Але якось мені бабуся сказала: Не бійся втрачати. Тих, хто посланий для життя, не втрачають. Втрачають тих, хто посланий для досвіду. І це потрібно пережити і йти далі.

Юнак. А якщо немає сил іти далі? Якщо сенсу не бачиш?

 

Дівчина. Є багато людей, які знаходяться у набагато складнішій ситуації, ніж ти. Хочеш відмовитися від ранкової пробіжки? Подумай про людей, які не можуть ходити. Що вони були б готові віддати, аби пробігтися зранку?

Читець. Нік Вуйчич – чоловік, який народився без рук і без ніг. Навіть уявити неможливо, через які моральні і фізичні муки довелося пройти йому і його батькам. Але ці люди не здалися, і Нік Вуйчич став одним з найзнаменитіших християнських проповідників світу. Своїм прикладом він щодня вселяє віру і надію в серця мільйонів людей по всьому світу. У нього є дружина і четверо дітей. «Не важливо, скільки разів ти падаєш, важливо – скільки піднімаєшся», - ось філософія Ніка.

 

Читець 2. Дівчину на фото звуть Вікторія Сото. Вона була вчителькою в початковій школі Сенді-Хук, штат Коннектикут, США. 14 грудня 2012 року, коли на школу напав маньяк, вона сховала 16 дітей у підсобці і попросила їх ні в якому разі не плакати. Сховала дітей - але не сховалася сама, бо розуміла, що бандит може обшукати кімнату. Її задумка вдалася - маньяк застрелив її, однак дітей шукати не став. Вікторії було 27 років.

 

 

Читець 1. Історія Андрійка Семиліта з Черкас почалася два роки тому: чотирирічний хлопчик почав робити сніговичків, щоб зібрати кошти на лікування лейкозу. Лікувати дитину потрібно було в Білорусі, оскільки в Україні допомогти не змогли. Але сім'ї бракувало коштів, курс коштував 35 тисяч доларів. Першого сніговичка  мама з Андрійком зробила, що розважити дитину перед Новим роком. Іграшки виходили гарненькими, і їх  вирішили продавати.А потім про хлопчика, який в лікарні шиє сніговиків і продає їх, щоб зібрати на лікування онкозахворювання, написали в соцмережах. І  люди почали переводити гроші на рахунок, залишати замовлення на сніговиків. Приїжджали до лікарні в Гомелі з уже готовими сніговиками, щоб Андрійко міг їх продати. Необхідну суму на лікування хлопчика вдалося зібрати за п'ять днів. Тепер хлопчик майже одужав. «Життя повністю змінилася, але висновок один – дихати на повні груди! Цінувати кожну хвилину життя! Бути поруч, незважаючи ні на що! І не вірте тому, хто говорить, що чудес не буває. Вони трапляються» – близько місяця тому написала на своїй сторінці в соцмережі мама Андрійка.

Читець 2. Це історія про Чака Фіні.
Йому 81 рік і він заробив 7,5 мільярдів доларів. При цьому у нього немає машини , він літає економ -класом і живе на орендованій квартирі.
Його можна було б назвати скупердяєм , який трясеться над кожним центом , якби не той факт , що за останні три десятиліття він на благодійність віддав понад 6 мільярдів доларів. Ці гроші він витратив на науку , освіту, охорону здоров'я , утримання будинків для престарілих в багатьох країнах. Він не збирається зупинятися на досягнутому і до 2016 року планує віддати всі гроші на благодійні справи .

 

Дівчина. Якось одна самотня старенька, про яку забули її власні діти,  сказала мені: «Щоранку, якою б не була погода (дощ, сніг, ожеледиця) відчиняй вікно і, вдихнувши на повні груди, говори: Це мій день. Я буду насолоджуватися ним. Ось цим, а не вчорашнім чи завтрашнім.  І я буду щасливою». Тоді я не зрозуміла усієї сили  цих слів. А потім була аварія і травма хребта. Рік я нерухомо лежала у ліжку,  не могла відчинити вікна, але кожен ранок я починала саме з цих слів: «Це мій день. Я буду насолоджуватися ним і  буду щасливою».  Навіть тепер, коли лікування залишилося далеко позаду, у мене бувають дні, коли страх стискає горло і шепоче: «А що, якщо я знову не зможу ходити?»
 

Юнак. Знаєш. У нас у класі була дівчинка… Вона мала дуже слабкий зір. Її окуляри були такими  кумедними, що її усі цькували. Іноді мені хотілося захистити її, але жодного разу я так і не наважився. Ненавиджу себе за це. Одного разу хтось заховав її окуляри, і вона, хоча була дуже розумною, завалила контрольну з математики, а потім у їдальні вилила на себе суп. Усі сміялися, а Катя (так звали дівчинку), навіть плакати боялась. Сиділа за столом, а суп лився їй на сукню. Але вчительці нічого не сказала, нікому не поскаржилася. Потім вона цілий місяць лежала в лікарні – нервовий стрес. І ніхто її не провідував. Чомусь зараз згадав її перелякане обличчя…

 

Дівчина. Колись я думала, що у мене багато друзів. Маючи хороший інтернет – дружити легко. Тиснеш “лайк” під чужими фотографіями та коментуєш дописи, хтось робить те ж саме на твоїй сторінці. Тобі  здається, що це твої справжні друзі, але як тільки ти вийдеш із соцмережі — багато що зміниться. Тому що друзі — це ті люди, які знаходяться поруч, проводять з тобою час, турбуються про тебе. Я мала можливість у цьому переконатися, коли лежала прикута до ліжка. Тепер я інша. У мене є лише одна подруга, але вона справжня… У неї ніколи не було Інтернету, і раніше я її навіть не помічала. Але саме вона приходила до мене упродовж отих довгих 12 місяців. Це вона терпляче слухала мої істерики. Вона терпіла, коли, відвернувшись до стіни, мовчала в глибокій депресії.Вона просто була поряд, коли друзі із соцмереж виставляи нові фото з модними смартфонами та сумочками.

Юнак. Ти справді дивна. Але я для себе уже все вирішив.

 

Дівчина. Але ж було щось хороше і добре у твоєму дитинстві? Не може бути, щоб жодного дитячого спогаду, сповненого любові і щастя?

 

Сценка 3

На сцену виходить  та ж юрба дітей років 10-12. Усі вони модно одягнуті, з дорогими телефонами. Вони граються телефонами, весело сміються. Трішки осторонь -  простенький хлопчик, який сором’язливо дістає з кишені дешевий телефон. Хлопчик почувається зовсім самотнім. Одна з дівчаток дістає шоколадний батончик, розгортає його. Половинку простягує хлопчику. він посміхається.

 

Читець. Для того, щоб допомагати, не потрібно якихось особливих психологічних знань чи здібностей. Головне – подарувати надію. Не буває поганого життя. І навіть поганого дня. Є лише погані миті…

 

Читець. Ти когось собою ощасливиш.
Адже ти… Ти не такий як всі.

Із тобою можна як на крилах
Вранці разом бігти по росі.

Можна довго радісно сміятись.
Можна мовчки поруч просто йти.
Ти умієш сльози витирати.
Можеш словом врятувати від біди.

Із тобою можна говорити.
І не чути докорів услід.
Посмішка,
Що більша за півсвіту
Серце,
Що вітає всіх: “Привіт!”

Хтось тебе собою ощасливить.
Щоб із сумом говорити ти не міг.
Адже ти…Ти добрий. Дуже щирий.
Тож достойний щастя більш за всіх!

 

Дівчина. Ти можеш змусити когось сміятися, сподіватися, співати, думати. Найголовніший день у житті – не Різдво і не Великдень, не річниця і не день народження. Це день, який ти прожив на повну, тому проживи кожен свій день, як останній. Щоб так жити, доведеться покрутитися, таке життя. І кожен день – це подарунок, але він не перев’язаний святковою стрічкою…

 

Читець. В житті трапляються поразки
В сплетінні горя й неудач,
Тому як хочеться – будь ласка,
Сідай над ними й тихо плач.

Горюй: життя-бо не збулося.
Сиди і мовчки сльози лий
За тим, чого не сталось досі,
А світ наш – лиш до тебе злий.
І доля – лиш твоя нещасна
Та й радості в житті нема…

Тому скажу.
Хоч це і ясно:
Хто ловить, тільки той спійма!
Хто стукає – тому відчинять,
І той святкує у житті,
Хто діє, і кого не спинять…
Бо він є відданий меті…

Так що повір: життя відкрите
Для перемог чи сліз в журбі.
Тож знай: чи стукати й ловити –
Вирішувать лише тобі…

Юнак. Ти ж не відпустиш мою руку, правда?

 

Дівчина. Знаєш, найгірше, що може статися після того, як тебе не стане – це те, що світ продовжуватиме жити. Життя не зупиниться. Переїхавши у інше місце, ти не станеш щасливішим, бо куди б ти не поїхав, ти береш із собою себе.

(Дівчина йде геть).

Юнак. Ти ще тут. Чому мовчиш? Ось так завжди. Наробила віхоли у моїх думках і зникла. І що із цим усім робити?

На сцену виходить маленька дівчинка з книжкою. Вона сідає на підвіконня біля юнака.  Бере його за руку.

 

Дівчинка. А ти можеш почитати мені книжку?

 

 

Пісня «Хтось в небо летить…»