Сценарій "Рік 33 -ій ... Голод...Голод...

                   Рік 33-ій… Голод…Голод…

Урок  пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років для учнів 5-11 класів

 

Мета: поглибити знання дітей про трагічні події 1932-1933 років, показати , що це була цілеспрямована політика з метою ліквідації проявів українізації, позбавлення українців історичної пам’яті; розвивати вміння виступати перед аудиторією, продовжити формування навичок критичного мислення; виховувати непримиренність до насилля,  повагу, турботу, співчуття до людей, які пережили страхіття голодомору.

 

Ведуча:     Кажуть, Господь випробовує тих, кого любить. І якщо це так, то ми , українці, чогось таки в Бога варті…Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу-великомученика,  доля якого була дуже трагічною. Кожен народ має власну історію – глибоку і прозору, або замулену і прикидану, але має, яку створив. Історію нашого народу  намагалися і замулити, і прикидати, але, на щастя, ці спроби провалювалися. Бо ніколи, ні в які часи не переводились українці, які припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б могутності її життєдайної, цілющої сили. Але з нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні. Належить вичерпати багато солоної від горя та сліз води.

 

Ведуча:  Сьогодні  ми хочемо скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць і спільних ям, куди скидали десятками й сотнями виснажені тіла наших з вами батьків і матерів, братів і сестер, дідусів і бабусь.  І наскидали їх понад сім мільйонів – єгипетські піраміди горя  та мук на родючих чорноземах України.

      Запалює свічку пам’яті.

 

Читець:  Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

 

          Ведуча: 28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про голодомор 1932-1933 років в Україні», в першій статті якого було визначено, що цей голодомор є геноцидом українського народу. І тепер щороку в останню суботу листопада українці пригадують ті страшні роки, які пережив увесь народ і о 16.00 ставлять на вікнах будинків запалені свічки пам'яті.

 

    Читець:    «Стіни плачу»

                    Не звільняється пам’ять. Відлунює знову роками.

                    Я зітхну… запалю обгорілу свічу.

                    Помічаю: не замки-твердині, не храми-

                    Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

                    Піднялись, озиваються в десятиліттях

                    З далини, аж немов з кам’яної гори

                    Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»

                    І не рік, а криваве клеймо: «тридцять три».

 

     Ведуча:   «Літа 7441від сотворення світу ( літа 1933 від Різдва Христового) був в Україні великий голод.  Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А  була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу: старих, молодих, і дітей, і не народжених – у лонах матерів

 

Читець:    Дмитро Головко « У той рік заніміли зозулі»

                          У той рік заніміли зозулі,

                          Накувавши знедолений вік,

                          Наші ноги розпухлі узули

                          В кирзяки-різаки у той рік.

                          У той рік мати рідну дитину

                          Клала в яму, копнувши під бік.

                          Без труни, загорнувши в ряднину…

                          А на рано – помер чоловік.

                          І невтому, трудягу старого,

                          Без хреста повезли у той бік…

                          І кістьми забіліли дороги

                          За сто земель сибірських, сто рік.

                          У той рік і гілля, і коріння –

                          Все трощив буревій навкруги…

                          І стоїть ще й тепер Україна,

                          Як скорботна ніша край могил.

 

Ведуча: Тож пом’янімо сьогодні  хвилиною мовчання  мільйони українських селян, жертв одного з найжорстокіших злочинів сталінізму проти нашого народу.

 

                                                Хвилина мовчання.

 

Ведучий: Тільки  в 20х роках ХХ століття українські селяни, переживши перший голод 1921-1923 років, отримали землі, почали жити й працювати для себе, самі багатіли й збагачували країну. Так почалася нова економічна політика.

 

Ведучий: Прийшов Йосип Сталін і наказав селянам за безцінь здавати зерно. Селяни влаштовували бунти, відмовлялися віддавати хліб. У відповідь в 1928 році НЕП згортається й «кривавий вождь» оголошує курс на індустріалізацію та колективізацію. Село знов годує місто, непокірних селян оголошують «куркулями», забирають землю, реманент, а самих із родиною виселять за Урал, до Сибіру.

 

Читець:  Петро Головатюк «Обдирали селян»

                     Обдирали селян, наче липку.

                     Мав коня -  то вже був з куркулів.

                     Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку

                     Скільки глянеш  -  дроти таборів.

                     В таборах той, що землю леліяв,

                     У буремні відстояв грудьми.

                     «Вождь великий» всю тундру засіяв

                      З України моєї кістьми.

 

Ведучий:Селян, що залишилися, радянське керівництво вирішило знищити голодом. Так розпочалася одна із трагічних сторінок українців – голодомор 1932-1933 років, штучний, методично і безжально спланований верхівкою ВКП (б) на чолі з Й. Сталіним.

 

Ведучий:Голодомор 1932 – 1933 рр. став для українців найбільшою трагедією і найтяжчим злочином проти цілого народу. Упродовж десятиріч підручники історії, засоби масової інформації не друкували жодного рядка про голодний 1933 рік — один з найстрашніших злочинів сталінщини проти власного народу.

 

Ведучий: Дуже важко усвідомити, що на найродючіших землях однієї із найпотужніших у світі землеробських цивілізацій в цілком нормальний за урожайністю рік загинуло від голоду, за різними відомостями від 3,5 до 10 млн. людей, майже третина яких – діти.

 

Читець : Чи можливо? Чи таке можливо?

Чи колись повірить чоловік,

Що багаті українські ниви

Народили 33-й рік.

 

 Ведучий: У кінці 1987 р. тогочасне партійне керівництво України офіційно визнало, що в 1932—1933 рр. були серйозні продовольчі труднощі, а в ряді місцевостей - голод. Починають з'являтися перші дослідження, присвячені даній тематиці

 

Ведучий: Безпосередньою причиною голоду стала примусова, з широким застосуванням репресій колективізація, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної кампанії. Голодомор став ніби страшною межею. Життя розпалося на таке, що було до нього, і те, що після.

 

Ведучий:А хліб же був. Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позбиваними хрестами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях, його переганяли на спирт, відправляли за кордон. А люди пухли з голоду. Багато сіл спорожніло, а ще більше вимерло наполовину. А над країною з репродукторів лунало глумливе пророчення самого генсека: «Жити стало краще, товариші, жити стало веселіше».

 

Читець:   Дмитро Білоус «Ти кажеш, не було голодомору?»

                            Ти кажеш, не було голодомору?

                             І не було голодного села?

                             А бачив ти в селі пусту комору,

                             З якої зерно вимели до тла?

                             Як навіть варево виймали з печі

                             І забирали прямо із горшків.

                             Окрайці виривали з рук малечі

                             І з торбинок нужденних стариків?

                             Ти кажеш, не було голодомору?

                             Чому ж тоді,як був і урожай,

                             Усе суціль викачували з двору,-

                             Греби, нічого людям не лишай!

                             Хто ж села, вимерлі на  Україні,

                             Російським людом поспіль заселяв?

                             Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

                             Імперський молох світ нам затуляв!

                             Я бачив сам у ту зловісну пору

                             І пухлих, і померлих на шляхах.

                             І досі ще стоять мені в очах…

                             А кажеш – не було голодомору!

 

Ведучий: 7 серпня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів СРСР прийняли закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності».

 

Ведучий: Збирання колосків визначалося як розкрадання соціалістичної власності, покарання – розстріл з конфіскацією всього майна при тяжких обставинах і мінімум 10 років ув’язнення в усіх інших випадках. «Закон про п’ять колосків» - так називали його в селі. Рівно стільки потрібно для засудження.

 

Ведучий: Людей засуджували за збір колосків на вже зораному колгоспному полі, за зріз колосків на власному полі, за «самоправний» помел власного хліба, за розмови про те, що план хлібоздачі нереально виконати, за приховування харчів.

 

Ведучий: На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу, аби не померти з голоду.

 

Читець:  Ні крихти в роті уже стільки діб,

Немов у гарячці, я марила їжею.

І раптом десь голосно: «Свіжий хліб!

Кому, громадяни, хліба свіжого?»

Що кажете? Хліб?

Біля нашого дому!

А голос, мов дражнить,

Лунає на ґанку...

Мені! Я благаю! Нехай і не свіжого!

Ні-ні, я не їсти, я... нюхати буду:

Понюхаю тільки — і знаю... я виживу.

 

Ведучий: Смертність від голоду почалася в перші місяці діяльності молотовської комісії. З Березна 1933 р. вона стала масовою майже всюди. Органи ДПУ реєстрували численні випадки людоїдства й трупоїдства.

 

Ведучий: Прагнучи врятувати від голодної смерті хоч дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Беззахисні діти нерідко ставали здобиччю канібалів.

 

Ведучий:  В кінці 1932 на початку 1933 рр. в селах  почався масовий голодомор. «Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи, вони не могли втримати сечу. Усе начисто поїли. Ловили мишей, щурів,робили те саме зі шкурами тварин та підошвами від взуття. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя.

 Це викликало набрякання тіла, але хоч якось сприяло виживанню.

 

Ведучий:  Пухлі люди лежали в дворах, хатах, на вулицях. Влада ніяких заходів не вживала. Померлих вивозили підводою. У викопані ями скидали по 10 — 20 чоловік, поки не наповнювалась яма. Померлих ховали без трун, замотували в рядна. Жінка ховала чоловіка і поклала поруч з мерцем ще живу дитину років шести, сказала, що вона все одно помре.

 

Ведучий:  Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Тижнями в хатах лежали трупи, розкладались, і нестерпний запах стояв за межами сіл. Не в силі викопати яму, тіла померлих просто присипали землею, а на ранок могили часто були розриті зголоднілими собаками, яких ще не з'їли люди.  Розкидані кісточки були скрізь – і по бур’янах, і по дорогах, і в полі.

 

Читець:              Ні труни, ні хрестів,

                             І ні тризни!

                             Прямо в яму,

                             На віки віків!

                             Чорна сповідь моєї Вітчизни.

                             І її затамований гнів.

                             Ні віночка, ні навіть барвінку…

                             Наче падалиць – під вітрюган!

 

Ведучий:  першими, хто насмілився назвати лихо в Україні 1932-1933 років голодом, були американський історик Джеймс Мейс та журналіст Гарет Джонс. Вони були безпосередніми свідками багатьох смертей в областях України і не могли замовчати злочин, як це приховувало радянське керівництво.

 

Ведучий:Лише створена завдяки зусиллям української діаспори комісія Конгресу США на чолі з Дж. Мейсом назвала Голодомор 1932-1933 рр. в Україні геноцидом.

Читець:  Один за одним йшли у небуття
Старі,дорослі,і маленькі діти.
І не було тоді життя,
І не цвіли у полі квіти,
І сонце землю вже не гріло,
А лиш світило...
Лиш світило над селом...
Спустіли села,полягли мільйони
Гнила земля...Опухлі,одинокі
Ходили люди по селі.
Шукали щось у забутті.
І не знаходивши нічого,
під тином падали голодні,
їх всіх вивозили у яри.
Там в яму кидали усіх
Пів мертвих, мертвих і живих.
 

Вчитель:      Нехай наш урок пам’яті залишиться у ваших серцях спомином німого смутку про тих, хто постраждав від голодомору та репресій у минулому столітті. Тож помолімося простими словами, що йдуть від душі, за убієнних голодом. У день ушанування пам’яті невинних жертв Голодомору 24 листопада запаліть поминальні свічки, об’єднайтесь у слові й молитві за Україну.

 

Читець:  Поставте свічку – за Марічок,

Поставте свічку – за Іванків,

Що відійшли у вічну вічність…

Поставте! Хай горять до ранку…

За всіх бабусь запалим свічку…

За дідусів – хоч невеличку…

Вселенський біль – батьківські очі!

Поставте свічку до ночі…

Всім матерям –

Хоча б по свічці!

Хай на весь світ кричать!

Хай світять!

Хай люди чують!

Космос бачить!

Бо ні забуть, ані пробачить

Не можна і не в силах того,

Як нелюди дурили Бога!.

 

Звучить пісня О. Білозір «Свіча»

 

Ведуча: Наприкінці хочеться звернутись до вас… Злетимо в думці над Україною й зримо побачимо, жахаю­чись, що вона, як ніяка інша земля, густо вкрита могилами. Великими й малими, відомими й невідомими. Мусимо сказати, що Україна — то велика могила, у якої немає ні кінця, ні краю.

 

Ведуча: Ніхто не спроможний виміряти цю глибину, і копають нам її протягом століть чужі й свої. Копають і закопують нас мільйонами, а серед них 8 мільйонів замо­рених голодом. І серед них ті, які могли стати великими вченими, по­етами, хліборобами, зварювальниками, пекарями, кондитерами, слюсарями й не стали. Тож хай земля їм буде пухом, а пам'ять про них залишиться серед живих. Пам’ятайте…Поважайте…Шануйте…

 

Ведуча: Ви!!! Саме ви, майбутнє нашої держави!!! Ніколи не допустіть повторення…