Сценарій шкільної вистави "Конвалії"

КОНВАЛІЇ

ПОЧАТОК

Л.П(у двері передпокою): Ніно,чому так довго?

 

Ніна: Я, матусю, вирішила вдягти нову сукню.

 

Л.П: Я знала,чим це закінчиться .

Вбігає Ніна. Вона не красуня, але мила,життєрадісна і, головне щаслива. Їй усього двадцять один рік.

Ніна: Сьогодні такий чудовий вечір! Справді добре, що я принесла конвалії? Нехай Івар знає, що всяку радісну подію, ми будемо, як ви, зустрічати букетиками конвалій. Мамо, а як тобі сукня?

 

Л.П: Ця сукня святкова. А вдома треба вдягти щось простіше.

 

Ніна:А Івару дуже сподобалася сукня.

 

Л.П: Ось воно що! Ти мені навіть не сказала, що Івар її вже бачив.

 

Ніна:У минулий приїзд Івара…він тоді, здається, вже втретє не зміг зустрітися з татом…ми з розпачу пішли у кіно.

 

Л.П: І ти була у цій сукні?

 

Ніна:Так, матусю.(милується собою в дзеркалі)Ну як, моя єдина?

 

Л.П: Як хочеш, Ніно,але ця сукня занадто коротка. Навіть видно коліна. Це непристойно.

 

Ніна: А Івар сказав,що я у ній гарна.

 

Л.П: А батьку сподобається ця сукня? Як ти вважаєш?

 

Ніна:Ти мене просто смішиш. Та хіба наш голова сім’ї  звертає увагу на такі дрібниці як довжина сукні доньки?

 

Л.П:Твоя правда! Він занадто зайнятий собою, щоб помічати що-небудь у будинку.

 

Ніна:Ну що ти справді!Тато менш за все зайнятий собою.

 

Л.П: Але нас він все таки не балує своєю увагою!

 

Ніна: Важко, мабуть, бути хірургом.

 

Л.П:Важче бути його дружиною!

 

Ніна: Ні. Найважче закінчити романське відділення факультету іноземних мов.

Л.П: Невже ти не бачиш, що батько усе менше цікавиться тим, як у нас справи?

 

Ніна: У нього багато роботи. Багато хворих.

 

Л.П: Усі лікарі приділяють увагу хворим, але при цьому не забувають про своїх дружин та дітей, про сім’ю, про те, що називається особистим життям. А твій батько знає тільки свою лікарню та свої справи там.

 

Ніна: Батько ніколи не був егоїстом.

 

Л.П: Ось Ярошенко, наприклад, ти його знаєш, теж хірург. Разом з батьком усю війну прослужив в одній медичній частині. Але Ярошенко увесь час пам’ятає про те, що в нього є сім’я.

 

Ніна: Він теж працює.

 

Л.П: Звісно. Чесно відпрацьовує свої години і звісно! Додому! Хоча тут що хочеш – більше нікуди.

 

Ніна: По-моєму, це найстрашніший егоїзм. Тато не може «відпрацьовувати» належні години. Хоча і чесно. Ти знаєш.

 

Л.П: Знаю, знаю. Усе знаю. Але я дивлюся зі своєї точки зору. Я дружина, Ніно. Розумієш? Не така вже і стара…(пауза). Ні в театр! Ні до знайомих! Раз в місяць в кіно, і то якщо в тебе немає лекції…Стомилася я, знаєш…

 

Ніно:Мамо, послухай…

 

Л.П:Усе! Досить про це! Коли приїде Івар? Як ви домовилися?

 

Ніна: Літак прибуває о сьомій. Ну, там всякі формальності…О восьмій годині десь.

Мамо,ти сьогодні якась…Святкова і симпатична…(обіймає мати). Мамо,а тато знає вже?

 

Л.П:Про що?

 

Ніна: Ну,що ми…Що Івар…що він хоче  поговорити з татом про наше рішення…Івар просто мріє познайомитися з хірургом Кириєнко!

 

Л.П:Навіть мріє?

 

Ніна: Ще як! Коли в аеропорту дізналися, що пілот Івар Бріедіс зустрічається з донькою хірурга Кириєнко, йому там таке наговорили про тата...Суцільні дифірамби і навіть легенди.

 

Л.П: Сьогодні батько прийшов, сказав, що весь вечір буде вдома. А потім раптом щось згадав, захвилювався, сказав, що піде провідати хворого, якого нещодавно оперував...І ось його немає досі.

 

Ніна (схвильовано): Невже прийде пізно?

 

Л.П: Будемо сподіватися, що не затримається.

 

Ніна: Дозволь, дозволь, мамо! Що значить:"Будемо сподіватися"? Але Івар буде в нашому місті всього години дві, не більше.

 

Л.П:Чому?

 

Ніна: Через дві години його літак полетить назад до Риги. І невідомо,коли Івара знову пошлють в цей рейс. Може бути, навіть ніколи. У них відкривається нова лінія, на захід, і Івара, як кращого пілота, можуть призначити туди. Та й він сам цього прагне.

Не побачиться з ним? Я не знаю…Це буде просто катастрофа…Я не зможу дивитися Івареві в очі!

 

Лідія Павлівна. Зачекай, Ніно. Навіщо заздалегідь хвилюватись?

 

Ніна. В минулому році, коли я познайомилась з Іваром на Ризькому узбережжі, він двічі возив мене до своїх батьків. Подивилася б ти, як ці люди приймали мене! Батько Івара провів зі мною весь день, хоча сезон промислового лову риби був в самому розпалі, а мати спеціально для мене готувала латиські національні страви. А ми? Три рази уже Івар був в Києві, але так і не зміг зустрітися з батьком, поговорити з ним. Катастрова! А Івар квапить мене! Він хоче, щоб ми зареєструвалися, як тільки я закінчу інститут. Через місяць, значить. І щоб одразу я переїхала до Риги. А батько хоче вмовити Івара жити разом з нами в Києві. Так треба ж їм, нарешті, зустрітись? І це, знаєш, просто неповага до Івара. Що він може подумати?

 

Лідія Павлівна. Батько прийде. Обіцяв – значить прийде.

 

Ніна(жартома).А якщо не прийде, то на другий же день після державних іспитів складаю в валізу весь свійє посаг - і до Івара! Пропала ваша єдина донька! Іншого виходу не залишається. Будете плакати, ридати, бити себе в груди, обливатися слізьми…Все даремно!

 

Лідія Павлівна. І тобі нас не шкода?

 

Ніна. Ні трохи, ні крапельки! Хоча стій, стій! Еврика! Ще один геніальний вихід!

 

Лідія Павлівна. Який?

 

Ніна. Не дочекаємося батька – викладемо наші плани в письмовій формі і відправимо в клініку по пошті з проханням дати відповідь телеграмою. Ось! Це вплине!

Лідія Павлівна. Ти ще можеш жартувати!

Ніна. А що мені залишається робити?

Лідія Павлівна. Іди перевдягнися, а то сукню забрудниш.

Ніна тікає. Лідія Павлівна підходить до дзеркала і замріяно розглядає себе. Чутний дзвінок. Лідія Павлівна прямує в передню, звідти доноситься голос Ніни: «Мамо, я відкрию!». Стук дверей, радісний крик Ніни: «Тато прийшов! Тато прийшов!» Наспівуючи. «Все добре,все добре!», Ніна влітає в кімнату.

 

Ніна(збуджено). На цей раз тато прийшов вчасно! Ура! Ура! Матінко!(Обійняла, покружляла Лідію Павлівну і вибігла з кімнати.)

Виходить Кириєнко. Йому сорок сім років. Худощавий і сутулий. Похмуре обличчя, яке разюче змінюється, коли Іван Платонович посміхається: воно стає добрим, з деякою хитринкою. З-під пальто вибився шарф. В руках капелюх. Сідає на стілець біля дверей.

 

Іван Платонович.(весело, з пафосом)О-о-о! Я,здається, прийшов надто рано!

 

Лідія Павлівна. А сьогодні тобі взагалі не треба було йти з дому.

 

Іван Петрович. Не хотів, а прийшлося.

 

Лідія Павлівна. Ніночка дуже хвилювалася. Невже, каже, тато так і не прийде до пізньої ночі? Три рази вже зривалась зустріч. Розповісти кому-небудь – сміятися будуть. На прийом до міністра легше потрапитии.

 

Іван Платонович.(жартома). Дружино моя, Лідіє, прийми до уваги: твій чоловік – хірург! Х-і-р-у-р-г!

 

Лідія Павлівна. Це я завжди пам’ятаю, Ваню. А ось ти все частіше забуваєш, що в тебе є дружина і донька..

 

Іван Платонович (перебиває). Гаразд, гаразд. Сьогодні я – нікуди. Сьогодні я вдома.

Заходить Ніна в іншій сукні. Підходить до столу, розв’язує коробку з тортом.

 

Ніна. Тато, подивися.

 

Іван Платонович.(розглядає торт). О-о-о! Який красень! Нашої фірми, київської! А цукат – мені.(Витягує цукат). А де ж вино?

 

Ніна. Таточку, Івару через годину в зворотній рейс. Йому пити не можна.

 

Іван Платонович. Зрозуміло.(жартівливо). Але як же обійтися без шампанського в такому випадку?а КАВИ МЕНІ МОЖНА, ДОНЮ? Кроком, руш!

 

Ніна(жартівливо). Слухаюсь.(віддає честь повертається кругом і виходить.)

 

Лідія Павлівна. Бідолашна дівчинка! Вона так переживала, коли ти пішов…

 

Іван Платонович. Ти ж знала, що я не міг не піти. Пояснила б їй. Вчора оперували хворого. Все пройшло вдало. А сьогодні раптом температура,  марення…

 

Лідія Павлівна. В клініці є черговий хірург.

 

Іван Платонович. Молодий ще, хвилюється. Ось Наталія Іванівна, сестра, і подзвонила мені.

 

Лідія Павлівна(роздратовано). Щоб не сталося, завжди вона телефонує тобі. Тільки тобі! Знайшла собі незамінного. Могла зателефонувати і Ярошенко.

 

Іван Платонович. Могла. Але подзвонила мені.

 

Лідія Павлівна. Рятівник  людства.

 

Іван Платонович. А якщо мені подзвонили, то вже я відповідаю, за життя хворого.

 

Лідія Павлівна. Якщо в клініці є черговий хірург, то тобі нічого боятися відповідальності.

 

Іван Платонович. Хіба в цьому справа? Відповідаю перед самим собою.

 

Лідія Павлівна. Мені все це уже набридло!

 

Іван Платонович.(постояв,поміркував). Нічим не можу допомогти тобі, Лідо(пішов в свою кімнату).

 

Лідія Павлівна. Постав собі в клініці ліжко розкладачку і ночуй там. Я буду знати, що в мене немає чоловіка.

 

Іван Платонович.(в дверях) Що з тобою раптово сталося, Лідо?

 

Лідія Павлівна. Раптово? Ні, Іванко, не раптово.(сіла на диван, витерла сльозу.)Подумай про моє життя. Що  я бачила з тих пір, як вийшла заміж? До війни ти був лікарем початківцем, і ми ледь зводили кінці з кінцями. Потім вагітність…Навчання довелося покинути…Пологи. Андрійко народився слабким. Безсонні ночі, хвилювання…Тільки поставили його на ноги війна, евакуація…В дорозі синок помер. Я до цих пір не розумію, як я тоді вижила. Потім за тобою, пораненим, цілий рік доглядала. І знову ти пішов на фронт. Народилась Ніночка…Дуже тяжко мені було…Нарешті війна закінчилась, ти повернувся в сім’ю. Ну, думала, тепер вже віддихаємося, прийдемо в себе. Але ні! Ти сів за дисертацію…Ох, нелегко вона мені далась! Але вирішила: зачекаю ще, потерплю…Отримаєш вчене звання, тоді і про мене згадаєш. Та де там!Звання отримав – і ще більше від сім’ї відірвався. Ідеш з дому в дев’ять, а повертаєшся пізно ввечері. А я…як і раніше обслуговую тебе і Ніночку – двох дорослих дітей. Обслуговую і чекаю… Чекаю…Чого чекаю? А бабин вік короткий. Ось уже і Ніна на виданні.

Іван Платонович. Не розумію, чому ти саме сьогодні завела цю розмову, адже нічого не змінилося.

 

Лідія Павлівна. Змінилось, Іване, змінилось!Ти стаєш іще більше байдужим до мене. Якщо я раптово скажу тобі: «Іване, я їду в місто Мирний, в Антарктику», - ти відповіси: "Купи собі що-небудь тепле". І все. Не потрібна я тобі ― ось що.

 

Іван Платонович (розсердився). Що за безглуздість ти верзеш!

 

Лідія Павлівна. Усі говорять, що ти добрий хірург, чудовий спеціаліст. Але тобі цього мало. Раптом пішов вчитися!..

 

Іван Платонович. Лідо! У академіка Бо-жен-ко! Новітніми методами операції на серці!

 

Лідія Павлівна. Ти і без нього міг би… Просто тобі нудно вдома.

 

Іван Платонович(сумно). Даремно ти все це говориш, Лідо. (пішов у спальню).

Зітхнувши, Лідія Павлівна йде у вітальню. Назустріч-Ніна з КАВОЮ.

 

Ніна (швидко). Івар не прийшов? І не телефонував? (поставила пляшку на стіл). Що його могло затримати?

Чутно дзвінок.

О, це вже мій Івар Бриедис.

Дзвінок повторюється-він тепер різкий,переривчастий.

 

Лідія Павлівна. Який нетерплячий твій Івар!

 

Ніна. Нехай почекає за те, що запізнився. У покарання.

Чутно декілька сильних ударів кулаком у двері.

 

Лідія Павлівна.  Невже Івар дозволить собі?

 

Ніна. Мамо, це не Івар! (побігла у вітальню. Чутно, як відчиняються двері)

 

Голос шофера (за сценою, хрипкий і схвильований). Тут мешкає хірург Кириєнко?

 

Голос Ніни (за сценою). У чому справа? Чому ви так стукаєте?

 

Голос шофера (за сценою). Не гнівайтесь, мені хірург потрібен.

 

Голос Ніни. Ну і що? А хуліганити нема чого. (Різко). Я не знаю, де хірург. Ну, заходьте.

У кімнату ввалюється шофер. Очі залякані. На чолі піт, волосся злиплося. Без шапки, куртка розірвана і заляпана брудом. Здається, що йому років сорок, насправді він значно молодше. У руці у нього букетик конвалій.

 

Лідія Павлівна.  Що ви з таким галасом вриваєтесь у чужу домівку?

Шофер. Вибачайте.. Трапилось таке… Терміново потрібен хірург Кириєнко..

 

Лідія Павлівна ( підозріло). Навіщо це він вам знадобився?

 

Шофер. У лікарні людина..

 

Хірург Павлівна. Хіруг Кириєнко- не єдиний у місті.

 

Шофер(вперто). Потрібен Кириєнко!

 

Лідія Павлівна. Та що сталося?

 

Шофер. Нещастя… Страшне нещастя.. Їду зараз, по вулиці.. Недалеко від провулка стоїти вантажівка.. Тільки я з нею зрівнявся… з вантажівкою… Раптом з-за неї вискочила людина. Я одразу по гальмам.. з усіх сил… А авто несе… Прямо на людину…

 

Лідія Павлівна. Гальма, значить, у вас зіпсувалися?..

 

Шофер. Та ні, що ви!.. Асфальт мокрий, слизький.. Колеса вже не крутяться, а машину юзом несе… Ну…і збив його… Голову, видно, розбив… а колесом груди пом'яло… Ну, тут перехожі, які бачили…відразу його в машину та в лікарню… критичне становище…

 

Лідія Павлівна. Я вас не розумію. Хворий вже у лікарні, йому нададуть допомогу… Що вам ще потрібно?

 

Шофер. Кириєнко… Хірург Кириєнко… Нехай він погляне… Може, врятує хлопця…

 

Лідія Павлівна. І без Кириєнко обійдуться. Йдіть, товаришу, заспокойтесь.

 

Шофер(перебиває). Не піду! Без Кириєнко не піду!

 

Лідія Павлівна. Громадянине, будьте ласкаві, покиньте наш дім!

 

Шофер. Що хочете зі мною робіть-не піду! Від цього життя декількох людей залежить…

 

Лідія Павлівна. Яких ще людей?

 

Шофер. А раптом помре хлопець? Засудять же мене! Десятка-найменше! А в мене дружина, діти.

 

Лідія Павлівна. Ви ж говорите-не ваша провина.

 

Шофер. Щоб я провалився на цьому місці-не моя. Свідки є…А помре-скажуть, я винен…А у хлопця того, напевно, наречена є…Ось квіти підібрав…У руці у нього були…Конвалії…

 

Лідія Павлівна. У лікарні є кваліфіковані лікарі.

 

Шофер(перебиває). Але сестра медична…Наталія Іванівна…Вона сусідка наша, в одному дворі живемо. Вона вам телефонувала, довго телефонувала, напевно, телефон у вас зіпсувався… Вона сказала: доки ти ще на машині, негайно привези сюди хірурга Кириєнко. І ще сказала: хірург Кириєнко тобі не відмовить.

 

Лідія Павлівна. Хірурга Кириєнко немає вдома.

 

Шофер(кричить). Неправду ви мені кажете! Вдома він! Наталія Іванівна сказала: додому пішов! (раптом падає на коліна, упустивши з рук конвалії)

На колінах прошу. Усе життя буду вдячний. Покличте чоловіка! Допоможіть, адже помре людина…

На порозі кімнати з'являється Іван Платонович. Він, вочевидь,і не роздягався. Шарф, як і раніше, одним кінцем падає з плеча.

 

Іван Платонович(різко). Встаньте!

 

Шофер(піднімається на ноги). Товаришу лікарю? Товаришу Кириєнко! Усе життя буду вдячний! Не відмовте!

 

Іван Платонович(обриває). Припиніть! В машину! Швидко!

 

Шофер(ідучи до дверей, буркоче). Усе життя буду пам'ятати… Усе життя…(Йде)

Іван Платонович підходить до телефону, збирається набрати номер - і раптом помітив, що трубка знята.

 

Іван Платонович(скипів). Я вже сто разів, дідько, прохав не знімати трубку! (Набирає номер.)

 

Лідія Павлівна. Не кричи! Мені вже несила усі ці безперервні дзвінки. Схоже, що тут приймальний покій, а не квартира.

 

Іван Платонович(з телефоном в руках). Тихіше! (в телефон.) Клініка? Старшу сестру. Наталіє Іванівно? До нас щойно привезли постраждалого на вулиці? Так…Так… І не приходить до тями? А пульс? Температура? Негайно усе підготовте до переливання крові. І обкладіть грілками. Побільше грілок. Ін’єкція морфія і камфари. Так. Зараз приїду. (кладе трубку.)

 

Лідія Іванівна. Що? (кричить) Іване!

 

Іван Платонович. За мною прийшли, Лідо.

Лідія Павлівна(сердито) Іване! Негайно зателефонуй до клініки. Ти зараз не зможеш іти. Обійдуться без тебе. Чуєш, Іване? Іван Платонович мовчить. Адже сестра могла не виявитися його сусідкою, могла не надіслати за тобою.

 

Іван Платонович. Я повинен іти, Лідо. Ніна мене зрозуміє.

 

Лідія Павлівна. І Ніна, і я-ми тобі цього не…Я хотіла нагадати, який сьогодні день. Думала, сам згадаєш. У тому році у цей день виповнилось двадцять п’ять років нашого з тобою шлюбу. Срібне весілля! Прийшли до нас знайомі, друзі…І раптом пролунав дзвінок. З клініки. І ти , не зважаючи, пішов. Гості розійшлися, не дочекавшись господаря. А коли ти повернувся, я вже спала. Ти помітив, що моя подушка була мокрою від сліз…І пообіцяв, що у майбутньому році…І ось наступив цей майбутній рік…

Іван Платонович.  Мені потрібно йти, Лідо.

Вбігає Ніна. Зупинилась, побачивши, як Іван Платонович йде до дверей.  

 

Ніна. Батьку, ти йдеш? (Гукає) Мамо, тато йде!

 

Іван Платонович. Доню,я…( Чути голосний сигнал авто. Твердо). Я маю йти. Вибач, Ніно. (Йде)

Ніна розплакалася. Пауза.

Лідія Павлівна. Так ось, доню.

Ніна. Ти мала рацію, мамо. Ти казала, що батько дас нас байдужий. Мені здавалося, що ти помиляєшся…що він дуже занятий, важлива робота…Але ти була права. Ми для нього нічого не значимо. Він до нас байдужий.

 

Лідія Павлівна. А найгірше! Я йому потрібна для обслуговування. Я для нього лише домашня робітниця. Дзвінок у передпокої

 

Ніна. Я не піду йому відчиняти. Я  не можу, мамо, не можу.

 

Лідія Павлівна. Ніночко!

 

Ніна. Мені соромно перед Іваром. Мені так соромно перед ним!

 

Лідія Павлівна. Іди, доню. Не зручно.

Дзвінок повторюється. Ніна йде в вітальню. Пауза. Стук у двері. Лідія Павлівна, поспішно витерши сльози, поправляє на столі букетики конвалій. Заходить Ніна, пропускає поперед себе жінку з великим букетом квітів. Жінка стримано одягнена. Їй років тридцять п’ять. Світле волосся робить її молодшою. Голос низький.

 

Ніна. (роздратовано)Хірург Кириєнко проживає тут.

 

Жінка з квітами.  Ви дружина хірурга Кирієнко?

 

Лідія Павлівна. Я? Ні, я його домашня робітниця.

Жінка з квітами. А...дружина?..

 

Лідія Павлівна. Її не має. Не існує.

 

Жінка з квітами.  Прошу вибачення.  Будь ласка, передайте ці квіти його дружині, а лист, що у букеті,- самому Івану Платоновичу. До побачення.

 

Лідія Павлівна. Зачекайте. Заходить Ніна, зупиняється біля дверей, та спостерігає. Лідія Павлівна дістає з буфету гроші, дає їх жінці з квітами. Візьміть.

 

Жінка з квітами. Навіщо ви даєте мені гроші?

 

Лідія Павлівна. Ви ж з квіткового магазину?

 

Жінка з квітками. Ні.

 

Ніна. А від кого ж квіти? (Виймає з букету лист) Які каракулі! «До-ро-го-му-дя-дь-ко-ві Іва-ну-Пла-то-но-ви-чу. Нехай за-вжди бу-де-те ви! Ірочка!» Скільки років Іринці?

 

Жінка з квітами. Десять.

 

Ніна. І такі каракулі?

 

Жінка з квітами. Тільки в цьому році навчилася писати. А ви донька Івана Платоновича?

 

Ніна. Так.

 

Жінка з квітами.  Щаслива ви! І мати ваша, мабуть, щаслива.

 

Ніна. Чому ви так вважаєте?

 

Жінка з квітами. Ну а як же? Бути жінкою лікаря Кириєнко!

 

Ніна. А ви знаєте Івана Платоновича?

 

Жінка з квітами. Знаю. Та усе життя буду його пам’ятати.

 

Ніна. Ваша донька хворіла?

 

Жінка з квітами. Так. І я цілий місяць пробула з нею у лікарні.
 

Ніна. А що було з вашою донькою?

 

Жінка з квітами. Серце у неї…

 

Ніна.  У такої маленької дівчинки та уже слабеньке сердечко?

Жінка з квітами. Спочатку я нічого не помічала.  А потім стала дивуватися - щось моя донька Ірочка їсть погано, росте погано. Виведу її на вулицю погуляти, інші дітки грають, бігають, а моя кинеться до них, та бачу, швидко втомлюється. Сяде де-небудь поблизу і так сумно дивиться, як інші дітки грають. Показала її лікарям, наказали покласти її у лікарню. І сам Іван Платонович зробив їй операцію. Та…що я зі своїми розмовами( Збирається йди)

 

Ніна. Зачекайте, зачекайте. Це дуже цікаво. Та операція пройшла вдало?

 

Жінка з квітами. Спочатку усе було добре. А  наступного день сиджу я біля  ліжка Ірочки – і раптом бачу вона якось часто задихала. Покликала сестру, сестра-чергового лікаря. А лікар оглянув і говорить: «Треба негайно покликати Івана Платоновича». Бачу, сестра щось мнеться. «Сьогодні,- говорить,- у Івана Платоновича сімейне свято, срібне весілля…»

 

Лідія Павлівна. Коли це було?

 

Жінка з квітами. В минулому році. В цей самий день.

 

Ніна. І що далі?

 

Жінка з квітами.  Кинулася я до телефону, сама йому подзвонила…Ну, Іван Платонович – ви ж знаєте, яка він людина! – через п’ятнадцять хвилин вже був у лікарні, оглянув Ірочку… «Кровотеча»,- говорить. І одразу її на операційний стіл!

 

Ніна. Жах який!

 

Жінка з квітами. Як я пережила ці часи - не знаю. І раптом виходить до мене сестра. «Буде,-говорить,-жити, донька ваша! У смерті, так би  мовити, вихопив Іван Платонович…»
 

Ніна. І ці квіти…

 

Жінка з квітами. Дружині Івана Платоновича. Винна я перед нею. Таке свято було у них, а він до моєї Ірочки поїхав. Заговорила я вас. Дуже шкодую, що матері вашої не бачила. Низько їй поклоніться. (Йде) Ніна йде проводжати її. Лідія Павлівна, немов о кам’янила, дивиться услід. Потім вона переводить погляд на букет квітів, принесений жінкою. Лідія Павлівна бере його і притискає до грудей. Увійшла Ніна, глянула на матір. Зрозуміла зміну її настрою. Обійняла.

 

Лідія Павлівна. Вона казала, що винна переді мною. Чим?

Ніна. Тим, що тато через неї пішов тоді, залишивши тебе в такий день.

Лідія Павлівна.  Але якщо б він не пішов…

Ніна. (бере лист, читає) « До-ро-го-му дя-дь-ку Іва-ну Пла-то-но-ви-чу. Нехай за-вжди бу-де-те ви! Ірочка»

Лідія Павлівна. Якщо б він не пішов…

Ніна. Навіть лячно подумати. Не читали би ми тоді цих веселих та хвилюючих каракулів. З сусідній кімнаті чутно бій годинника. Дев’ять! А Івара чомусь не має. Дивно, звичайно він такий пунктуальний…

 

Лідія Павлівна.  Це не погано, що він затримується. Батька також не має. (Тихо) І якщо там важкий випадок, то повернеться не швидко.  

 

Ніна(побачивши на підлозі під кріслом конвалії, залишені шофером). Мамо, звідки ці конвалії?

 

Лідія Павлівна. Які конвалії?

 

Ніна(підіймає колнвалії). Ось ці.

 

Лідія Павлівна. А-а-а! Шофер залишив.

 

Ніна. Дивно все-таки. Переїхав людину і прибіг сюди з конваліями…

 

Лідія Павлівна. Він захопив їх машинально… Їх тримав в руках той…постраждалий, якого він збив…

 

Ніна. Молодий,старий?

 

Лідія Павлівна. Хто?

 

Ніна. Чоловік, на якого він наїхав.

 

Лідія Павлівна(згадуючи). Молодий. Він ще сказав, що у хлопця того, напевно, наречена є… Квіти їй ніс…

 

Ніна(кричить). Де ж Івар? Чому його так довго немає?

 

Лідія Павлівна (зрозумівши, шокована). Ні-ні! Цього не може бути! Не повинно бути! (Довга пауза. Лідія Павлівна у тривозі стежить за Ніною, яка нервово крокує по кімнаті, не знаходячи собі місця).

 

Ніна. Ні, не можу більше! (бере слухавку телефону, набирає номер). Аеропорт? (схвильовано). Будьте ласкаві, дайте диспетчерську. Диспетчерська? Скажіть, будь ласка, літак «ІЛ-18», рейс 412 вже прибув? Дякую вам. А чи нема у вас когось із екіпажу цього літака? Що? Дякую. (Натискає на важіль, потім знову швидко набирає номер.) Дайте 2-16. Скажіть, у вас зараз екіпаж літака рейсу 412? Покличте, будь ласка, другого пілота Івара Брієдиса. Я? Знайома. Близька знайома. Його немає? Тоді… не відмовте… покличте товариша Курашова. (Пауза.) Володимир Петрович? Володю, любий, де Івар? Давно? Ні…ще не прийшов…(зовсім тихо.) Побіг за конваліями для мене?..

Погляди Ніни и Лідії Павлівни одночасно зупиняються на забутому шофером букеті конвалій. Рука Ніни з телефонної слухавки повільно опускається і повисає. Слухавка випадає з рук. Лідія Павлівна, схопивши слухавку, набирає номер.

(Тривожно.) Матусю, куди ти телефонуєш?

 

Лідія Павлівна(в слухавку). Це клініка? Перепрошую…

 

Ніна(вириває слухавку.) Не треба, мамо! Не треба! Я боюся!

 

Лідія Павлівна. Ну, не будь дурною…

 

Ніна. Я боюся, мамо, не дзвони!

 

Лідія Павлівна. Ну добре, добре.

Ніна. Навіть боюсь подумати про це.

 

Лідія Павлівна. Сядь, донечко. (садить її на диван, сідає поряд з нею, гладить її руку).

 

Ніна. Мені лячно, мамо…

 

Лідія Павлівна. Заспокойся, донечко. Біля нього твій батько…

Пауза. Лунає дзвінок у вітальні. Серед тиші, пануючої у кімнаті, він здається особливо різким та тривожним.

 

Ніна(тихо.) Я не можу, матінко…

 

Лідія Павлівна. Я… відчиню…

Лідія Павлівна виходить і зараз же повертається з Іваном Платоновичем. Він виглядає стомленим. Лідія Павлівна і Ніна мовчки дивляться на нього.

 

Іван Платонович. Що?

 

Лідія Павлівна(обережно.) Як він?

 

Іван Платонович. Якщо не буде ніяких несподіванок…

 

Лідія Павлівна. Він у тямі?

 

Іван Платонович. Ні, під наркозом.

 

Лідія Павлівна. Чому ж ти прийшов?

 

Іван Платонович. Зараз вже немає необхідності в моїй присутності там. Я зробив усе, що міг. І детально проконсультував чергового хірурга. Не хвилюйтеся, він буде жити.

 

 

Ніна (кидається до нього.) Тато!..

Дзвінок. Лідія Павлівна швидко виходить. Ніна гаряче цілує тата.

 

Іван Платонович. Це за що, Нінок?

У дверях з’являється сяюча Лідія Павлівна. За нею слідом - Івар. Він у формі пілота цивільної авіациї, в руках у нього декілька букетиків конвалій. Ніна одразу побачила його. Іван Платонович стоїть спиною до дверей.

 

Іван Платонович. За що мені така нагорода, донечко?

 

Ніна(показує на двері). Дивись, тато, Івар прийшов!

 

Івар(почуває себе ніяково). Доброго вечора… Перепрошую, що так запізнився, але я довго шукав…конвалії…

 

Ніна. Ів, любий, як добре, що ти їх приніс!... (взяла квіти, протягує їх Івану Платоновичу.)

 

Іван Платонович. Мені? Тут в кімнаті дві жінки, а квіти-мені?

 

Ніна. Тобі, тато, тобі!

Завіса.