Сценарій свята "Чарівна скарбниця дідуся Кенира"

Чарівна скарбниця дідуся Кенира
(позаурочний захід, присвячений життю і творчості Леоніда Глібова)

Мета. Розкрити перед учнями неповторний світ Л.Глібова; поглиблювати та розширювати знання дітей про творчість Л.Глібова; виховувати в учнів прекрасні людські риси; почуття любові до рідної землі.
Обладнання. Портрет Л.Глібова, малюнки до байок, твори Л.Глібова.

На фоні музики.
Ведуча 1: Будь-яка людина щоденно пише свою ,,книгу життя”. І важливо, щоб кожна сторінка була виписана добрими ділами, щирими почуттями, впевненими кроками до гідної мети.
Нам відома велика кількість людей, що із гідністю пройшли шлях від народження до визнання.
Ведуча 2: Кожна цивілізована нація має особистість, яка прославила її на цілий світ.
У давніх греків – це Гомер,
У італійців – Данте,
У англійців – Шекспір
У поляків – Міцкевич
У нас, українців, без сумніву, це – Тарас Шевченко.
Ведуча 1: Але, крім отих велетів, у народів ще є й інші, які багато зробили для слави своєї нації. Це й відомі письменники, художники, музиканти. Немалий внесок в розвиток літератури своїх країн зробили і байкарі.
Ведуча 2: У давніх греків – Езоп (раб, але своїми байками прославився на весь світ); у французів таким байкарем був Лафонтен, у росіян – Крилов, а ми маємо свого поета-байкаря – це Леонід Глібов.

Ведуча 1: Тож погортаймо книгу його життя. Сьогодні ми пропонуємо вам пройти разом із нами життєвими стежками Л.Глібова.
І сторінка ,,Льолик – квітчастий королик”
Ведуча 2: Україна – це край, де широка, і довга стрічка Дніпра охоплює жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце. Україна – це тихі води та ясні зорі, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть.
Ведуча 1: Весна – весняночка... Це вона, привітна і щедра, подарувала Україні Великого Байкаря.
Ведуча 2: Саме 5 березня 1827 року у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком народився Леонід Глібов.
Ведуча 1: Дитинство його минало в с. Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень.
(Звучить українська пісня)
Інсценізація. (Виходить хлопчик Льоня).
Льоня: Проживаючи неподалік від панського маєтку, я бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них – і на все життя зненавидів насилля й деспотизм.
Я був хворобливою дитиною, що позначалося на моїх успіхах у навчанні. Початкову освіту я здобував удома: на сьомому році читати навчила мене моя мама – Орина Гаврилівна. Писати – пан Родзянко, місцевий священик – арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. А ще я хочу сказати, що змалечку я дуже-дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що мене прозвали ,,квітчастим королем”. До мене навіть ,,прилипло” жартівливе привітання: ,,Здоров був, Льолику, квітчастий королику!”.
Ведуча 2: В тринадцять років Леоніда відвезли в Полтаву і там влаштували в гімназію. Він швидко здружився з учнями.
Льоня: Але вперше відірвавшись від дому, від батьків, я так занудьгував за рідним хутором, розлогими левадами, тихим садочком, що мені аж снилася рідня оселя.
Ведуча 1: Ці настрої вилились у вірші «Сон». Це був перший вірш Л.Глібова.
(Звучить вірш «Сон»)

Раз в тиху годину
Я спав опівдні
І от що згадав я:
Приснилось мені,
Що ніби гуляю
В хорошім саду.
Дивлюсь, прилетіла
К своєму гнізду
Малинівка-пташка
Дітей годувать,
А дітки маленькі
Радіють, пищать.
Тоді я прокинувсь…
Бажалось мені,
Щоб жить нерозлучно
В своїй стороні,
Де мила родина,
Гніздечко своє.
І серденько дуже
Забилось моє,
І важко зітхнулось
В чужій стороні,
І жаль дуже стало
І гірко мені.

1841
Ведуча 2: Дійшовши до 6 класу гімназії, Леонід встиг написати близько сотні поезій. Але сталося лихо: він захворів.
Ведуча 1: Він повернувся до батьків, залишивши гімназію, як потім виявилось, назавжди. Юний Глібов знову серед рідних гаїв і полів Хорольщини.
ІІ сторінка «Пісня- душа народу»
Ведуча 2: Якось Леонід поїхав у Седнів, недалечко від Чернігова. І пішов помилуватися мальовничими краєвидами. З альтанки, що на високій буйно зеленій горі, відкривається широка долина, а внизу тиха річка Снов.
Ведуча 1 : Підперши щоку долонею, Леонід Іванович замріяно дивився на зелені луки. Роки спливають, неспинно біжать, біжать. І небо таке голубе – ні кінця, ні краю. А он верби похилені стоять у тихім смутку. Ще зелень буяє. Але придивись – де-не-де побляклі листочки.
Ведуча 2: Як швидко спливають літа... і молодість скороминуща. І з самого серця вилилися слова ....
Ой річечко голубенько,
Пробігли дні щасливії
Як хвилечки твої
І радощі мої.
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона.
Так народився вірш «Журба», який одразу припав до душі читачам, а згодом завдяки композитору М.Лисенку, став піснею.
Пісня «Журба»

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.

Під гаєм в’ється річенька,
Як скло вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку,
Прив’язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,

Що пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко,
І понесе вода.

Журюся й я над річкою…
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.

Ой річечко, голубонько!
Як хвилечки твої —
Пробігли дні щасливії
І радощі мої…

До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..

Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки співають голосно,
І річечка блищить.

Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить!

Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість… не вернеться,
Не вернеться вона!..

1859

ІІІ сторінка «Неповторні вірші Глібова»
Ведуча 1: Закінчивши Ніжинський ліцей аж у 1855р, Л.Глібов учителював. Він був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною.
Ведуча 2: Поряд з активною педагогічною роботою багато працює як поет. З кожним новим твором популярність Глібова зростає.
Ведуча 1: Жанровий діапазон творів Л.Глібова досить широкий : окрім байок, ліричні вірші і вірші для дітей, п’єси, казки, нариси, оповідання, статті, театральні рецензії тощо.
Ведуча 2: У багатьох ліричних поезіях Глібов говорить про духовну красу, схвильовано і зворушливо розповідає про кохання. Він урівноважено осмислює буття людини у зіставленні з природою і тому його вірші стверджують життя :
Як хороше, як весело
На білім світі жить !
(Читання віршів напам’ять)

 «Весна прийшла!
Тепло знайшла!» —
Кричать дівчатка й хлопчики.
«Цвірінь! Цвірінь!
Журбу покинь!» —
Клопочуться горобчики.

Прибіг дідок,
Зліз на горбок —
У хаті буть не хочеться.
Тепляк дмухнув,
Крилом махнув,
По бороді лискочеться.

Все ожило,
Все розцвіло.
І рій дітей привітненьких
На той горбок
Несе вінок
З фіалочок блакитненьких.

Бринить дідок,
Як той мачок,
Крипчастий і повнесенький;
Кричать, гудуть,
Далеко чуть
Таночок голоснесенький:

«Весну шануй,
Не спи, воркуй,
Наш голуб зозулястенький!
Не в’янь, рости,
Красуйся ти,
Королику квітчастенький!»

«Цвірінь! Цвірінь!
Журбу покинь!» —
Підспівують горобчики;
І я зрадів,
Помолодів,
Як ті дівчата й хлопчики.

[1891]

Діти наші, квітоньки,
Хлопчики і дівоньки!
Нум гуртом співать;
Ви тягніть тонесенько,
Буду я товстесенько
Окселентувать:
«Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії —
Буде, як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.
Зимонько-снігурочко,
Просимо, голубочко,
Щоб мороз стояв,
Бабу товстобокую,
Відьму вирлоокую,
Пильно доглядав.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко,
Бабу припече;
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!
Баба буде плакати,
Будуть сльози капати,
Знівечать кожух;
Голова покотиться,
Баба заколотиться
І в калюжу — бух!
Висохне водиченька,
Виросте травиченька,
Розцвіте садок,—
Ми тоді весняночку,
Любую паняночку,
Приберем в вінок.
Подаруєм квіточку,
Із васильків скрипочку —
Грай, серденько, грай!
Звесели і воленьку,
І трудящу доленьку,
І весь рідний край».

[1892]

ІУ сторінка «Дідусь Кенир»
Ведуча 1: З 90-х років Л.Глібов почав писати для дітей. Окрім байок та поезій, він написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів.
Ведуча 2: Чимало з них з’явилося на сторінках дитячого галицького журналу «Дзвінок». Дітлахи з нетерпінням чекали на кожний наступний номер журналу, аби знову зустрітися з дідусем Кениром.
Ведуча 1: Саме під цим псевдонімом Л.Глібову працювалося легко і плідно. Кажуть, що якось батько майбутнього письменника купив дуже співучу пташку – канарку, через що сусіди й прозвали Івана Назаровича «Кениром».
Ведуча 2: А для письменника це стало своєрідним знаком і символом. Для дитячих творів це ім’я так підходило, що Глібов не задумуючись, й підписав першого свого вірша до «Дзвінка» - дідусь Кенир.
Ведуча 1: Глібов говорив:
А нуте, діти, ось сідайте !
Я загадку за хвіст піймав ...
(Читання загадок).

Бачить – не бачить

Бачить-не бачить,

Чути-не чує.

Мовчки говорить,

Дуже мудрує.

Часом захоче-

Правди навчає,

Іноді бреше,

Всіх звеселяє.

Люба розмова. -

Будемо, діти,

 З нею довіку

Жити-дружити.

Хто ж то такая

В світі щаслива,

Мудра, правдива

І жартівлива?

Як не вгадали,

Стану в пригоді:

Річ коротенька –

Книжка, та й годі.

 Котилася тарілочка

1) Котилася тарілочка

 по крутій горі,

Забавляла любих діток

У моїм дворі.

Нам тієї тарілочки

Чому не любить –

Хорошая, золотая

І як жар горить.

Прийшла баба –

сама чорна,

І чорний жупан, -

Заховала тарілочку

У синій туман.

2) Постихалі співи й жарти

У дворі моїм;

Золотої тарілочки

Стало жаль усім.

Зачинився я у хаті,

У віконці став ¹

І про тую тарілочку

Співати почав:

"Туманочку, туманочку!

Поклонись зорі,

Покоти нам тарілочку

По нашій горі..."

3) Де не взявся із-за лісу

Невідомий птах,

Довгохвостий, гостроносий,

На восьми ногах.

Тільки став я приглядаться-

що, і відкіль,

А він зразу розігнався -

І в вікно сусіль...

4) Я - на піч та у куточку

Зігнувсь, притаївсь

І, щоб птах той не надибав,

Ряденцем укривсь.

Навіжений птах літає,

Не найде ніде

І тонесенько виводить:

"А де дідок, де?¹¹

Закричав горлатий півень

І прогнав мій страх,

Я зрадів –

і не побачив,

Де той дівся птах.

5) Золотую тарілочку

Всі знають давно:

То на небі СОНЦЕ ясне,

На весь світ одно.

Чорна баба - нічка темна:

Із давних - давен

Покриває все на світі,

Як погасне день.

Заховався, шуткуючи,

Дідусь-господар,

Щоб не зразу догадались,

Що той птах – КОМАР.

 Гоп! Гоп! Діти-молодята!

Гоп! Гоп! Діти-молодята!

І дівчата, і хлоп'ята!

Годі бігать і скакать,

Буду загадку казать:

Як була я молодою,

Грала в хрещика з весною

І між квітками росла,

Зеленіла і цвіла.

Добрі люди доглядали,

Шанували, поливали,

Щоб жила краса моя,

Щоб доладна була я.

Як підкрадеться до мене і

Те бадиллячко зелене,

Чи бур'ян, чи лобода, -

Через мене всім біда.

Всіх од мене проганяють,

Через тин перекидають,

Щоб нічого не росло,

Щоб пристріту не було.

Як великою вже стала,

Я сім плахт поначіпляла,

Довгі кісоньки взяла

У віночок заплела.

Куди треба, помандрую,

Скрізь і днюю, і ночую,

Світ увесь я обійшла

І на ярмарку була...

Тільки я сердита зроду:

Хто задивиться на вроду

Чи сунеться цілувать –

Буде сльози проливать.

Діти-квіти, виростайте

І мене ви розгадайте!

Прилетить веселий час –

Поцілую дуже вас.

Діти думали-гадали

І ніяк не розібрали.

В мою хатоньку прийшли,

На печі мене знайшли.

"Ой дідусю, не вгадали, -

Діти разом закричали, -

Годі в просі гріться, спать,

Поможи нам розгадать!

Осьде пряничок чудовий,

Неабиякий - медовий.

Бач - і самі не їмо,

А тобі віддаємо!"

Взяв я пряничок, дивлюся

І облизуюсь, сміюся...

"Не вгадали ви? Ото!

То ж ЦИБУЛЯ, більш ніхто!"

Здивувались дуже діти:

"Тьху, погана!.. Так верни ти „

А я пряник гам та гам:

"Вибачайте, не віддам!"

Ведуча 1 : А це що за цікаві вірші? І загадка, й сама відповідь скаже, лиш будь уважним та прочитай початкові літери згори вниз.
Це – акровірші.
(Читання акровіршів).

Що зашкварчить?

Колись давно і десь далеко
Один ледаченький козак
Весь вік прожив, як кажуть, легко,
Бо добре жити так.
Аж і йому поталанило,
Свиня навчила, як робить;
«Клади на сковородку діло:
А потім їж, як зашкварчить».

Що за птиця?

Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

 Хто хвастає?

«Я таке, що всякий знає,
Бо на мене світ увесь
Ласо дуже поглядає»,—
Обізвався хтось і десь.
«Кращі, може, є від тебе,—
Одмовля чийсь голосок,—
І приманюють до себе
Гарні очі і роток.
Роздивися, милий друже,
У кого краса видніш,
Шелестиш про себе дуже,
А мене кохають більш».

Хто сестра і брат? 

«Глянь на мене, вітрику, чи гарно
               прибралась?
Рано до схід сонечка росою вмивалась,
Є у мене листячко, пахучії квіти,
Чому ж мені, вітрику, ой чом не радіти?
Краще в полі нашому над мене немає,
Аж до моря славонька про мене літає,
Із моєї сипанки смачна страва буде,
Поливку і маслечко дадуть добрі люде!»
«Рівна, сестро милая, нам доля з тобою, —
Обізвався братичок десь за бороною. —
Скрізь по людях склалася і про мене слава,
Он і в полі, вітрику, кипить моя страва».

Хто розмовляє?

«Ой я бідна удовиця, —
Стала хникать жалібниця, —
Он калина, — їй не так!
Кажуть, пісні їй складають,
А про мене забувають,
І ніхто ніде ніяк!.»
«Стій лиш! Слава не брехуха, —
Обізвалась джеркотуха,
Розбирає, що і як!
От я славі догодила,
Кашку діточкам варила,
А тобі не вдасться так».

 Хто вони?

Гордовиті городяне,
Роботящії селяне
Однаково люблять їх.
Шапку скине, хто зустріне,
Є багато — щастя плине
На розумних і дурних.
Як їх в світі не любити?
Тільки з ними добре жити,
А без них ні в сих ні в тих.

Хто вона?

Лиха зима сховається,
А сонечко прогляне,
Сніжок води злякається,
Тихенько тануть стане,—
Оддалеку бистресенько
Вона до нас прибуде,
Кому-кому любесенько,
А дітям більше буде.

 Хто бреше?

Колись я нудилось
У срібнім кайдані;
Розбила неволю
Чубатая пані,
А я на Вкраїну
Тихенько нищечком…
Колись на Великдень
Оддячу яєчком!

 Хто баба?

Сидить хитра баба аж на версі граба.
«Ой не злізу з граба! — дурить діток баба.—
Вловіть мені тую курочку рябую,
А я подарую грушку золотую».

Ведуча 2: Такі вірші, як «Веснянка», «Квіткове весілля» залюбки діти і тепер вивчають напам’ять. Вони вчать любові до рідної мови, її краси і милозвучності.

V сторінка «Здається, байка просто бреше,
А справді ясну правду чеше.
Нікого в світі не мине,
Читайте, згадуйте мене ...»
Ведуча 2: Найбільшу славу йому принесли, звичайно, байки, в яких він дотепно висміював людські і суспільні вади.

ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК 

У товаристві лад — усяк тому радіє;
Дурне безладдя лихо діє, 
І діло, як на гріх, 
Не діло — тільки сміх.
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули — катма ходу...
Що за морока? Що робить?
Ай не велика, бачся, штука,—
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з  них, хто ні —
судить не  нам 
Та тільки хура й досі там.

ЧИЖ ТА ГОЛУБ

Весною Чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось в западню й попав;
Сердега в клітці рветься, б’ється…
А Голуб бачить та й сміється:
— А що? Попавсь? От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна…
Не бійсь, мене б не піддурили,
Хоч як би не хитрили,
Бо я не Чижик! Ні… оце! —
Аж гульк — і сам піймавсь в сильце.

Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!

 Ведуча 1: Байка «Цуцик» відноситься до другого періоду творчості Глібова. Байкар висміює паразитизм, лакейство, лицемірство, прислужництво, егоїзм.
(Інсценізація байки «Цуцик») 

Раз на вікні, у панському будинку,
Патлатий Цуцик спочивав;
То ляже на бочок, то догори на спинку,
Або на лапки морду клав.
Якраз проти вікна, звичайно під барканом,
Дворовий пес Бровко лежав
І думав: «Бач, яким він паном,
Ледачий Цуцик, став».
— Здоров був, Цуцику! Знічев’я спочиваєш? —
Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь.
— Се ти, Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —
Промовив той.— Аж я злякавсь…
Ну, як же ти там поживаєш?
— Нащо питать! Либонь, не знаєш
Собачого життя мого? —
Сказав Бровко.— Далеко до твого…
Живу собі, бо треба жити;
Двір стережу і день, і ніч;
Всього доводиться терпіти,
Не так, як ти, панич;
Та ще к тому і їжа препогана,
Хлиснеш помий, коли дадуть,
А як не в лад загавкаєш на пана,
То ще й під боки натовчуть.
— Жаль,— каже Цуцик,— що ж робити!
Буває всяк,—
Обуха батогом не перебити;
А от мені — хоч і довіку б так…
Живу у горницях, на килимах качаюсь,
Жартуючи на сміх;
Частенько з панночками граюсь
І лащуся до них;
І м’яко спать мені, і ласо можна їсти,
І бігаю не в бур’янах,
Сухенькі лапки, хвостик чистий,
Не так, як твій, у реп’яхах…
— Ет, реп’яхами дорікаєш! —
Сказав Бровко.— А пам’ятаєш,
Як у пекарні був щеням?
Чи так жилося там?
Замурзаний під лавою тинявся…—
Веселий Цуцик засміявся
І каже: — То колись було,
Та загуло…
Дивись тепер, а не рівняй малого! —
І він спесиво глянув на Бровка.
— Як бачу, ти не робиш там нічого,—
Сказав Бровко,— за що ж се честь така?
— Дурний Бровко! Не розумієш,—
Звиняй, що так кажу,—
Я те роблю, чого ти не зумієш:
На задніх лапках я по-вченому служу.
— Щоб ти сказивсь! — Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів,
Бо Цуцик дуже запанів:
Скубне й Бровка, коли захоче.

Бровко мовчить, і я мовчу,
Води не сколочу…
Вам сміх, мені гостинців в’язка.
Чи гарна моя казка?

Ведуча 2: На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться.
А більший меншого кусає та ще й б’є –
Затим що сила є ...
У байці «Вовк та Ягня» в яскравих алегоричних образах розкрито взаємини між сильними світу та простими людьми.
(Інсценізація байки «Вовк та Ягня»)

На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б’є —
Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки —
Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
— Ні, паночку, — Ягня йому мовляє, —
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає…
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
Чи бач! Ще і базікать стало…
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив… Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,—
На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько,
Коли не дядько…
Або ж хто-небудь з ваших був…
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із’їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! —
І — Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…
Ведуча 1: В байці «Півень та Соловей» автор з реалістичною правдивістю розкриває користолюбство, підлабузництво, чванливість, пихатість.
(Інсценізація байки «Зозуля і Півень»)
V І сторінка «Крилаті вислови»
Ведуча 1: Гумор, сатиричні та іронічні сценки у байках живі, виразні, вихоплені з гущі народного життя. Нерідко мораль байки формується в чіткому афоризмові, що згодом сприймається як прислів’я.
Ведуча 2: Давайте і ми заглянемо у цю чудову скарбницю та ознайомимося з крилатими висловами.
* Як не піймав, то й не кажи, що злодій.
* Що, братику, посіяв, те й пожнеш.
* Два хитрих мудрого не переважать.
* Ніколи не хвались, поки гаразд не зробиш діла.
* Чужому лихові не смійся.
* Синиця славу розпустила.
* Чого не тямиш – не берись.
* На, небоже, те, що мені не гоже.
* Рука, як кажуть, руку миє.
* Не плюй у колодязь: пригодиться води напиться.
* Вище злізе, дужче пада.
Ведуча 1: Кого із нас не змусять замислитися ці мудрі слова поета, що давно вже стали крилатими і сприймаються як народна мудрість.
V ІІ сторінка
«І от замовк твій глас,
Погас твій промінь ясний,
Що в темному світив околі ...
Але не вмре поет у пам’яті людській !
І в кращий час нової долі!
Ведуча 1: 10 листопада 1893 року від астми та хвороби серця на 66-році життя Леонід Глібов помер. Чернігів урочисто поховав свого великого поета. На смерть Леоніда Глібова Володимир Самійленко написав зворушливого вірша:

  «Прощай, поете наш! Ти чесно в світі жив,

  Працюючи не знав ти зради.

  Із шляху певного тебе не відхилив

  Ні острах, ні життя принади…

  І от – замовк твій глас, погас промінь ясний,

  Що в темному світив околі…

Але не вмер поет у пам’яті людській!

Згадаємо тебе в недоленьці лихій

І в кращий час нової долі!

Ведуча 2 : Але поет живе. Від покоління до покоління, немов скарби, переходять його чудові твори. Увібравши в себе народну мудрість, чесноти й мораль, твори Глібова постають своєрідною Книгою буття, де поєднуються сучасне, минуле й майбутнє і міститься чітка відповідь на одне одвічне, ключове для людської сутності питання: як гоже і негоже чинити.
(Виходить учень і читає вірш Л.Глібова ,,Не плач, поет”).

Не плач, поет, хоч як там трудно, тяжко буде!
Не плач, не треба сліз твоїх;
Плаксивих дум тепер ніде не люблять люде,
І лишенько чуже — їм сміх.
Всім веселіше жить, коли кругом сміються,
Бо горя скрізь доволі є.
І через золото, он кажуть, сльози ллються,—
Нащо ж ще горенько твоє?
Не плач, поет! Жалійсь про все собі самому,
Неси в могильний свій скиток…
«Він,— скажуть,— гореньком не докучав нікому,
Йому хвала, йому вінок».

Ведуча 1: Сьогодні ми перегорнули деякі сторінки «книги життя» видатного українського байкаря – Леоніда Глібова.
Ведуча 2: Отож, любі друзі, читайте, насолоджуйтесь і переймайте закладену в його творах глибинну мудрість.
(Звучить українська пісня)