Сценарій свята до відзначення річниці народження Т.Г. Шевченка " Великий син - великого народу"

Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Думи мої»

Виходять ведучі.

Ведучий 1. Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ведучий 2. Розпочинаємо літературно-музичну композицію «Великий син великого народу», присвячену 197 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка.

Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий».

Ведучий 1. .Отче наш, Тарасе всемогучий,

Що створив нас генієм своїм, 

На моїй землі, як правда сущий

Б’ющий у неправду, наче грім.

Ведучий 2..Ти слухав Кобзаря?

Ти чув його печаль,

Що піснею лилася з-під струн?

Горіла, мов зоря, і сяяла, як жар,

Висока пісня кобзаревих дум.

Пісня «Думи мої, думи…».

Ведучий 1.. Гарно твоя бандура грає

Любий мій земляче!

Вона голосно співає,

Голосно і плаче.

Ведучий 2.. І сопілкою голосить,

Бурею лютує,

І чогось у Бога просить,

І чогось сумує.

Пісня «Бандуристе, орле сизий» (Бандурна розмова)

 

Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Шевченка.

Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»

Ведуча. 1 9 березня 1814 року

В похилій хаті край села.

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

 

Виходить жінка і чоловік в українському вбранні  на руках тримають новонароджену дитину. На зустріч їм виходить дяк.

Дяк. Вєлікий день сьогодні для вас і для отця нашого Господа Бога. Аки вєлікоє таїнство совєршаємо – крєщєния!!!

Отче наш, іже єси на нєбєсі. Да святіться ім.»я твоє, да будет воля твоя, да прийде царство твоє. Хлєб наш насущний, даш нам днєсь. І нє вєди нас во грєхі наши, но ізбави от лукавого. Во ім.»я отца, сина і святого духа. Амінь.

Благословляю тєбя раб Божий і нарікаю іменем Тарас.

Хрестить спочатку дитину, потім батьків. Один одному кланяються і виходять .

Матір співає пісню « Мамо, вечір догоря…

Ведучий 2. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном. Додому повертався під вечір.

Хата. Стіл. Заходить мати кладе на стіл хліб, запалює свічку. Кличе у глиб сцени.

Мати. Тарасе! Дитино! Швидше ходи додому.

Хлопчик вбігає до хати.

Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда.

Тарас. А чому так багато зірок на небі?

Мати. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює і горить свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарас. Бачив, матуся, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Тарас. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила.

Мати. Старайся мій хлопчику.

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не маєм радісної днини,

Нам вік доводиться робить,

Не розгинаючи і спини.

 

Мати виходить, хлопчик сідає на стільчик поряд з учнями.

Ведуча. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в науку. За найменшу провину карав він своїх учнів різками.

Тарас.  Ти взяла

Мене , малого, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде»

Ти казала…

Ведуча. Та не довго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати.

Тарас. Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

Ведучий. Невдовзі після смерті матері в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.

Тарас. Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині… А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Ведуча. Залишившись без батька й матері, малий Тарас став школярем – попихачем у дяка. І хоча забаганки п’яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир.             

Тарас. Давно те діялось. Ще в школі

Таки в учителя – дяка

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду.

Ведучий.Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші "Мені тринадцятий минало".

Інсценізація вірша «Мені тринадцятий минало»

Учень читає вірш.

Учень.Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога…

Уже покликали до паю,

А я сиджу у бур’яні,

Молюся Богу і не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та не довго сонце гріло…

Не довго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло, Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мене хати.!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Неначе сонце засіяло

Неначе все на світі стало

Моє…лани, гаї, сади!

І ми ,жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Оксана. Чом же ти плачеш! Ох, дурненький Тарасе. Давай, я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й , кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем.

Тарас. Еге ж, малярем.

Оксана. І розмалюєш нашу хату.

Тарас. Атож. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксана. Авжеж, будеш!

Тарас. Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана. Срібними…

Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Ще ні в кого таких не було.

Тарас. А в тебе будуть.

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Одіб’їмось од злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

Оксана. Я без тебе  нікуди.

Тарас. А як до пана покличуть?

Оксана. Не піду, хоч убий, не піду.

Тарас. І я не віддам тебе нікому.

Оксана. А коли що – рішу сокирою.

Тарас. А я втечу до тебе звідки завгодно.

Оксана. А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана. Докотиться через гори, долини, байраки.

Тарас. Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх.

Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже не сходились ніколи.

Оксана  Дивись, де твої ягнята. Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий - вони ж питочки хочуть! Жени їх до води!

Оксана і Тарас вибігають.

Шевченко читає поезію « І золотої й дорогої…»

І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі,
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки.Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

(Тарас-підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло типу. Поправив покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в руці. Сідає на лавку.)

Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя ситка, полатана вже.

Тарас (бере свитку) О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).

Яринка. Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию…

Тарас. Не треба я сам.

Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.

Яринка. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав… Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.

Яринка. Коли ж це буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені… малярем… я б нічого не хотів більше.

Яринка. То вчись у нього.

Тарас. А… Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками одшмагати…

Яринка. І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.

Тарас. А там що? (розводять руками).

Яринка. Співає пісню “Зацвіла в долині”

Шевченко. Тяжко-важко в світів жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися, -

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б, тяжко жити

І нема, де дітись.

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зі силою зустрінуться –

Немов недобачать.

Багатого губатого

Дівчина шанує;

Наді мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Звучить пісня «Бандуристе, орле сизий»

Виходить кобзар і співає

Кобзар.Перебендя старий, сліпий, -

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на Кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люди

Вінт їм тугу розганяє,

Хоч сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює, й ночує.

Нема йому в світі хати,

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже.

Сяде собі заспіває.

Звучить пісня «Цвіте терен»

Виходить 3 музи і виконують танок.

Муза 1 Се не мара,

Моя се мати і сестра

Моя се відьма, щоб ви знали.

 Ведучий.  Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу бачив у жінці.

Ведуча. Трагічна доля жінки – покритки і розбещеність панів знайшли відображення у його творах.

Муза 2.  Помандрувала ота

Оксаночка в поход

За москалями

Та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того

З байстрям вернулась.

Острижена.

Муза 3. Було вночі сидить під тином, мов зозуля,

Та кукує, або кричить,

Або тихесенько співає.

Та ніби коси розплітає,

А потім знов кудись пішла.

Ніхто не знає де поділась, занапастилась, одуріла.

Ведучий. Доля жінки в кріпацькому суспільстві була трагічною, саме їм, жінкам-матерям, присвячував він свої поезії, називаючи їх совами, наймичками, черницями, а справді, хтозна-чим в тодішньому суспільстві. Мама з дитиною для Шевченка завжди була найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності, благородства.

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати» ( Волошки)

Інсценізація уривку з «Катерини». Виходить на сцену батько, сідає за стіл, за ним заходить мати, готує вечерю, вбігає дочка, всі сідають за стіл і, перехрестившись, починають вечеряти.

Автор.

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи, кине.

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий

Мусить погибати.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько. Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Прийшли вісті недобріїї –

В поход затрубили.

Пішов Москаль в Туреччину.

Катрусю накрили.

Минуло півроку,

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерина, ледве-ледве дише…

Вичуняла та в запічку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї начують.

Жінки. «В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запічку

Московського сина.

Чорнобривого придбала.

Мабуть, сама вчила…»

Автор. Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

 

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився.

Не дивиться

На світ Божий

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

сидить на ослоні

за сльозами ледве-ледве промовляє доні:

Мати. «Що, весілля, доню моя,

А де ж твоя пара,

Де світилки з рушниками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню мою,

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час годинонька,

Що ти народилась.

Як би знала до схід сонця

Була б утопила.

Здалась тоді б ти гадині

Тепер москалеві.

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий.

Як ягідку, як пташечку кохала, ростила на лишенько,

Доню моя, що ти наробила.

Оддячила!

Іди ж шукай у Москві свекрухи.

Не слухала моїх речей, то її послухай.

Іди, доню,

Найди її, найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся.

Не вертайся , дитя моє з далекого краю!

А хто ж мою головоньку без тебе сховає.

Хто ж заплаче наді мною, як рідна дитина,

Хто посадить на могилі червону калину,

Хто без тебе грішну душу поминати буде?

Доню моя, доню моя, дитя моє любе!

Іди од нас.»

 

Автор. Ледве-ледве поблагословила

 

Мати. «Бог з тобою»

 

Автор. Та як мертва на діл повалилась.

Обізвався старий батько

 

Батько. «Чого ждеш, небого?»

Автор. Заридала Катерина та  бух йому в ноги

 

Катерина. «Прости мені, мій батечку,

Що я наробила.

Прости мені мій голубе,

Мій соколе сизий!»

 

Батько. «Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде,

Молись Богу  та йди собі

Мені легше буде.»

 

Автор. Ледве встала, поклонилась

Вийшла мовчки з хати,

Осталися сиротами старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею, на хрест почепила.

Промовила.

Катерина.  «Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають.

А своєї ся крихітка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже.

Не розказуй, голубонька!

Де б ні заховали,

Щоб грішної на сім світі люди не займали.

Ти не скажеш… ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!.. »

Звучить пісня «Цвіте терен, цвіте терен…..»

Музи виконують танок разом з Катериною.

Муза1. У нашім раї на землі

Нічого кращого не має

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Муза 2. Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем,

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Звучить пісня «Така її доля»

Муза 3. Утомилась завірюха,

Де-де позіхає,

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більше немає.

Входить Катерина з дитиною на руках.

Катерина. Ходім сину, смеркається…

Коли пустять в хату,

А не пустять , то й на дворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій, Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане.

Звучить пісня «Така її доля» (Світла Ільницька)

Муза 1.  Бреде у латаній свитині

Чи покритка, а чи вдова,

Щось тихо промовля дитині,

У сповиточку зігріва.

Муза 2. Іде по розбитім шляху

З дитям на руках.

Де щастя, де долю знайде,

Чи їй ще далеко до цілі?

І б’ються жорстокі вітри

І в очі її занімілі.

Звучить пісня «ой люлі, люлі…» (Злата огневич)

(Інсценізація «Наймички»)

Виходить Ганна з немовлям на руках. Сідає на коліна.

Муза 3.  У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом

У тумані на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє.

Ганна. Дитя моє, мій синочку,

Нехрещений сину,

Не я тебе хреститиму

У лиху годину.

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть, дитя моє!

Я була багата.

Не лай мене, молитимусь

Із самого неба.

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе.

Муза 1.  Пішла полем ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала.

Звучить «Мелодія України»

Автор.  Був собі дід та баба.

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу –

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках

Сіяло сонці в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

 Та небо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

Звучить фон «Співають солов’ї»

Дід. А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?

Баба. Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра цього?...

Звучить фон «Плаче дитина»

Дід. Стривай лишень!

Чи чуєш? Щось плаче

За ворітьми… мов дитина !

Побіжи лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!

Автор. І разом схопились

Та до воріт… Прибігають,

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита –

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита.

Бо то мати сповивала –

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, мололись

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

 й до їх простягає

манюсінькі… і замовкло, неначе не плаче, тільки пхика.

Звучить фон «Солов’ї»

Дід. А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай…

Ач, яке нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище…

Звучить фон «Мелодії України»

Автор. Аж три пари на радощах

Кумів назбирали,

Та ввечері й охрестили,

І Марком назвали.

Виходить дід з дяком та кумами. Дяк хрестить дитину, всі заходять за сцену, дід залишається. Виходить Ганна, стає коло тину.

Минає рік, росте Марко.

А ось чорнобрива

Та молода, білолиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

Дід. А що ж

Автор. Каже.

Дід. Возьмім, Насте

Баба.  Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись.

Дід.  Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава богу,-

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?

Ганна.  А що дасте?

Дід. Е, ні! Треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано : хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого:

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо, -

Отоді й за плату,

Чи так , дочко?

Ганна. Добре, дядьку.

Дід. Просимо у хату.

Автор.  Прийняли. Молодиця рада та весела,

 і у хаті, і на дворі, і коло скотини,

Увечері і вдосвіта.

А коло дитини

Так і пада, ніби мати.

Дивуються старі мої

Та моляться богу.

Дід і баба йдуть за куліси.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче.

І ніхто того не чує

І ніхто не бачить.

Опріч Марка маленького,

Так воно не знає

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує

Сама не з» їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Вранці Марко до наймички

Руки простягає

І мамою невсипущою

Ганну величає.

Не зна Марко,

Росте собі, росте, виростає…

Ганна з дитиною заходить за куліси і виходить вже без дитини.

Чимало літ перевернулось

Води чимало утекло.

І в хутір лихо завернуло, і сліз чимало принесло.

Виходить дорослий Марко і веде під руки діда.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті…

Кого-небудь треба сватать…

Дід. Кого ж би тут?

Автор. Старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости

Ганна. Треба Марка самого спитати.

Дід. Добре, дочко, спитаємо

та й будемо сватать.

Автор. Розпитали, порадили,

Та й за старостами

Пішов Марко.

Марко йде з старостами і з нареченою. Обмінюються хлібом.

 Вернулися

Люде з рушниками.

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана.

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

Дід. Спасибі вам!

Автор. Старий каже

Дід. Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати.

Та й весілля. Та ще ось що

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..

Автор. Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла, тихо стало в хаті

Тільки наймичка шептала

Ганна. Мати…мати…мати!

Ганна втрачає свідомість, Марко її підтримує, всі виходять за куліси.

Звучить пісня «Полька»

Вибігає дід, кум та молодиці. Місять коровай, танцюють.

Автор. Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює,

Та двір вимітає,

Та  прохожих, проїжджачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай. Бігає, а самого

Ледве ноги носять.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють…

Пісня стихає

Всі заходять за куліси виходить Ганна, дід та Марко.

Та все чужі. Де ж наймичка?

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

Ганна. Ні, марко, ніяко

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде, а я наймичка… ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам допомагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймите.

Поки маю сили,

Трудитимусь…

Автор. Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка… заплакала

Й пішла за ворота.

Всі йдуть за куліси.

Звучить пісня «Полька»

Розвернулося весілля,

Музикам робота

І підковам.

Інсценізація весілля.

Звучить «Мелодія»

Заходить Ганна, її зустрічає Марко і Катерина, садять за стіл, потім Катерина відводить її і допомагає сісти на лаву, сама йде за кулісу.

Вернулася. Катерина

І Марко зустріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили.

Напували й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

Ганна. За що вони мене люблять?

За що поважають?

О боже мій милосердний!

Може вони знають…

Може вони догадались…

Ні не догадались…

Вони добрі…

Автор. І наймичка тяжко заридала.

Тричі крига розтавала

Тричі замерзала,

Тричі наймичку у Київ

Катря проводжала

Так як матір, і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили, і молила бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.

Катря проводжає Ганну за кулісу, прибирає в хаті. Потім зустрічає і садовить на лаву.

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й малосвятіє служили,-

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір»ю

Мов убитий ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зволить.

Катерина коло неї

І днює, й ночує.

А тим часом сичі вночі 

недобре віщують. На коморі. Болящая

щодень, щогодини,

ледве чути, питається

Ганна. Доню, Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, як би я знала, що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!

Заходить Марко.

Іде Марко, не журиться

Прийшов – слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться богу.

Ганна. Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидше!

Швидше веди в хату!..

Слава тобі, Христе-боже!

Насилу діждала!

Автор. І отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон читала.

Марко. А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?

Катерина. Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько, вона тебе,

Марку, дожидає.

Автор. Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу.

Аж злякався… Ганна шепче

Ганна. Слава… слава богу!

Ходи сюди, не лякайся

Вийди Катре з хати,

Я щось маю розпитати

Дещо розказати.

Автор. Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

Ганна. Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка

Я…

Автор. Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався,

Знов очі открила,

Пильно, пильно подивилась –

Сльози покотились.

Ганна. Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мені, мій синочку!

Я… я твоя мати.

Автор. Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері! –

А мати вже спала!

Виходять музи із свічками.

Звучить пісня «Пісня про матір» (Таісія Повалій)

Музи гасять свічки.

Виходять Ведучі.

Ведучі.Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі. /253/

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

 

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

 

Муза 1. І на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

А буде син,

І буде мати,

І будуть люде на землі.

Муза 2. Ой поете, великий пророче,

Скільки сил ти віддав у житті

Захищаючи долю жіночу,

І завжди в самоті, самоті.

Муза 3. І читаєш та пишеш до ночі,

Плинуть мрії, живі ручаї.

І минулого сльози жіночі,

Нині сльози невтішні твої.

Виходять на сцену всі учасники концерту.

Ведуча.1. Тарас Шевченко – Кобзар, національний геній і втой же час земна людина., в серці якої жила любов до рідного народу, до України-неньки, до звичайної жінки, до жінки-матері, сестри, подруги, коханої, дружини.

Ведучий 2. Ні, ніхто так не любив України, її природи, її народ, як Шевченко. І так писати міг тільки Шевченко. Сила Шевченківського слова, магія Шевченківського слова – глибока і незбагненна.

Учениця. Я маленька українка,

Вісім років маю,

Про Тараса Шевченка

Вже багато знаю.

Він – дитя з-під стріхи,

Він – в подертій свиті,

Він здобув нам славу,

Як ніхто на світі.

А та наша слава

Не вмре, не загине.

Наш Тарас Шевченко –

Сонце України!

Тарас Шевченко (дорослий) читає «Заповіт»

Як умру, то поховайте

Мене на могилі.

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отоді я

І лани, і гори –

Все покину і полину

До самого бога

Молитися… а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 Ведуча 1 . Спи спокійно, Тарасе! Нащадки твої словом шани й любові тебе спом’янули, і народи вкраїнські у вольній сім’ї заповітів священних твоїх не забули!

 Ведучий 2. Не вмре повік святе твоє ім’я!

Йому, як сонцю, вічно пломеніти!

І буде пісня зроджена твоя,

Мов океан розбурханий, гриміти!

Живи, поете, в бронзі, і в граніті,

Живи, поете, в пам’яті людській,

Живи в піснях, живи у «Заповіті»,

У слові праведнім, у славі віковій!

Ведуча 1. Дай вам, Боже, дай із неба,

 Дай, чого вам більше треба, -

 Дай вам миру і спокою

 Під могутньою рукою…

Звучить пісня «Пісня про Україну»  (це мій рідний край)