Сценарій та презентація до виховного заходу. Нагорода, освячена іменем кобзаря

           «Нагорода, освячена іменем Кобзаря, на Буковині»

Мета: зацікавити учнів епізодами з життя і творчості представників літератури                                                                        і мистецтва Буковини як української еліти в становленні та розвитку української державності. Допомогти усвідомити, що кожен — частина народу і свою діяльність поєднує з інтересами нації.

Розвивати творчі здібності обдарованих.

Виховувати громадянина України, свідомого державотворця, творчу особистість, яка зможе реалізувати своє покликання.

Вчитель. Рада ще раз вас вітати у нашій залі. Сподіваюсь, що отримаєте чимало задоволення і позитивних емоцій від спілкування з нами.

   Мимоволі на думку спадають слова Ліни Костенко з вірша “Крила”

                                    Живе на землі людина,

                                    Сама не літає,

                                    А крила має,

                                    А крила має...

                                    Вони, ті крила,

                                    Не з пуху пір'я,

                                    А з правди, чистоти, довір'я.

   Ціною величезних зусиль і праці до людини приходять мудрість та успіх, які несуть її на крилах. Праця — той мотор, той нерв, неспокій, що рухає нас в житті. У свій час В. Івасюк писав:”Крило стає крилом під час польоту”. До вашої уваги розмова про буковинців — з когорти вибраних, які удостоєні високої нагороди — національної премії імені Т. Шевченка.

Читець        В минулім часі не кажіть про нього -

                        Він з нами нині в майбутнє йде!

                        Його слова — то нам пересторога

                        У наших діях, і на кожен день.

                        Якщо вам мова, і земля, й родина,

                        І пісня українська дорогі,-

                        Любіть, як він, страждальну Україну,

                        Як він — і ненавидьте ворогів.

Читець        У нас він будить волю, честь і гідність,

                         За правду кличе на борню іти.

                          На світі всі знедолені і бідні

                          Були для нього — сестри і брати.

                          У дні радості, печалі і тривоги

                           Йому віддаймо шану та уклін.

                          За мудрістю звертаймося до нього.

                          І переможем: з нами БОГ і ВІН!

                                                                                  (Б. Лепкий)

Ведучий 1  Ми всі потроху від Шевченка,

                    Нехай дрібні, нехай собі маленькі...

                    Але за ним — то й тягнемося ввись.

                    Потроху набираємося гласу

                     Для клятви невгамовному Тарасу.

Ведучий 2  У куряві воєн, у мряці буднів,

                      Час тебе не зрушив.

                      Кобзарю, твоє ймення,

                      Мов молитву, кладемо на стяг.

В.1. Різне спадає на думку, та найчастіше — так, ніби цвяшком кольне в голову -                  тоді стукає думка про невмирущість. Хто діла ці розуміє і таємні мислі ці?

В.2. Є Україна, живе єдиний народ! Вони — наші. Ми — їхні, бо все — то наша історія. Шевченкова слава з'єдналась з усім найвищим і найкращим, що дає життя і наука, мистецтво і культура сьогодні.

В.1. Спільною, узгодженою працею мусимо нищити ту їдку отруту, що хоче дотла випалити в душах українських все українське.

В.2. Як не можна заступити сонця, так не можна затьмарити й славного імені великого Тараса. Він повернувся  на Україну як син, як батько, возродив націю, возвеличив народ і просвітив новий світ.

В.1. Дух Тараса Шевченка витає над Буковиною. До нас приходить його образ, творений славними земляками. Є припущення, що Тарас Шевченко відвідав Хотинську фортецю. 1845 року, отримавши диплом вільного художника, подорожував Україною протягом трьох років.Змальовував краєвиди Суботова і Чигирина, руїни гетьманських замків та Богданову церкву. Звідти перебрався до Кам'янця-Подільського, який славився фортецями, культовими спорудами. Прибув туди 2 жовтня 1846 року. Десяток кілометрів до Хотина від Кам'янця- Подільського не могли перешкодити цій поїздці. До того ж, вказана територія була в складі Росії, тому проблем при переправі через Дністер не могло виникнути. Проте, офіційного звіту про перебування в Хотині етнограф-художник не зробив... Шкода!

В.2. 1961 рік був роком безпрецедентного вшанування столітньої пам'яті Кобзаря. Відтоді щороку присуджуються Державні премії імені Тараса Шевченка за високохудожні твори літератури, журналістики, живопису, музики, кіно, які визнані та високо оцінені громадскістю. Першими лауреатами високої нагороди стали Олесь Гончар, Павло Тичина, Платон Майборода.Багаторічна історія цієї церемонії стала частиною історії української культури, вона налічує понад 500 персоналій та колективів.

В.1. Ця висока відзнака знайшла і наших краян — славних буковинців. Хто вони?

(Дівчинка в національному костюмі)

  В моїй Буковині осінь ступає у червоних сап'янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. Але ви цього не бачите!

   В моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом з червоною калиною у русявій голівці.

В.2. Це слова із поезії в прозі “Моїй Буковині” Ірини Вільде (Полотнюк Дарини Дмитрівни).

Читець

   Народилася Ірина Вільде далекого 1907 року в Чернівцях, у сім'ї учителя й письменника Дмитра Макогона. Творчий шлях письменниці охоплює 5 десятиріч, протягом яких написані твори різних жанрів. Вершиною творчих досягнень письменниці став роман “Сестри Річинські”, над яким працювала 20 років. Це історія родини священика, доля його дочок, які різними шляхами шукають своє місце в житті. Саме за цей твір у 1965 році удостоєна високої премії ім.Тараса  Шевченка. Живучи у Львові, Ірина Вільде неодноразово відвідувала свою малу батьківщину, Буковину. Молода письменниця намагалася зустрітися з Ольгою Кобилянською, брала участь у конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження своєї землячки. Останній раз вклонилася Чернівцям в день 60-річчя буковинського вченого і прозаїка Михайла Івасюка.

Читець

  Люди прості й мудрі, як сама природа. Саме такі постають вони в творчості  Марії Матіос. Красиві й горді діти Карпат, предки й сучасники. Це верховинцям присвячені її поетичні збірки: “З трави і листя”, “Вогонь живиці”, “Сад нетерпіння”, “Жіночий аркан”... Майбутнє поетеса бачить завжди через свій погляд в минуле, зображаючи славних синів Буковини: Ю. Федьковича, Л. Ко-

билицю, Д. Загула. Поетичною мовою цих героїв висловлює те, на чому донедавна стояло табу.

   Однією з перших серед сучасних буковинських письменників вона заговорила про героїв національно-визвольних змагань  в Україні. Про страдницьку істо-

ричну долю, про глибокі патріотичні почуття йде мова в поемі “Череда Голгоф” та “Ода Буковині”.

   Такими природними в її віршах є гнів і радість, логіка й абсурд, безсилля і твердість.

Читець

   Схвальні відгуки читачів здобули й прозові твори, останнім часом Марія Матіос усе частіше вдається до прози: “Життя коротке”, “Нація”, “Фуршет від

Марії Матіос”. За роман “Солодка Даруся” буковинській письменниці у  2005 році присуджено Національну премію України ім. Т. Шевченка. Саме у Чернівцях у березні 2008 вперше відбулася постановка твору.  

   До вашої уваги фрагменти цієї вистави.

Читець

   На Буковині відомим сценаристом і режисером був Михайло Ткач. Дипломований лікар, перший керівник обласної письменницької організації, сценарист і редактор фільмів. За документальний фільм про Україну у 1973 р. пошанований Державною премією ім. Т. Шевченка. Потім Київ став його долею. Частину творчого життя забрала робота на кіностудії ім. О. Довженка. Яким щастям для нього обернулась праця з такими особистостями: Платон Майборода, Олександр Злотник, Левко Дутківський, Ігор Шамо, Ігор Поклад, Олексанадр Білаш.

В доробку митця півтора десятка поетичних і суто пісенних збірок, понад два десятки сценаріїв великих та короткометражних фільмів та два художні.

А на Буковині Михайло Ткач — більше знаний як поет-пісняр, а загалу відомий як автор слів пісень “Марічка” та “Ясени”.

Читець

   Ми прослухали пісні “Марічка” та “Ясени”, які часто входили до репертуару нашого земляка, відомого оперного співака Дмитра Гнатюка.

Оперна чи камерна музика? Вона для вибраних. Таким є головний режисер Національної опери України, Народний артист СРСР, України, академік Академії мистецтв України, професор, лауреат Шевченківької премії від 1973 року, Герой України — Дмитро Гнатюк. Перелічивши не всі титули Дмитра Михайловича, можна додати, що він і громадський діяч. До того ж він дуже любить свою Буковину. Від самого початку професійної діяльності знаменитий артист завжди оспівував свій чарівний край у буковинських піснях: “Чом, чом, земле моя”, “Вівці, мої вівці”, “Прийди, прийди, моя кохана”, “Пісня з полонини”, “Черемшина”, “Гей, браття-опришки” - на всіх континентах. Та найбільше любить він свої Мамаївці, бо навіть на день відкриття нової школи знайшов час порадувати односельчан своєю присутністю. Так личить високоосвіченим і елегантним метрам світової культури.

Читець

    Андрій Кушніренко – найбільший музичний авторитет Буковини. Ціла епоха музичної культури нашого краю пов’язана з його ім’ям, яке відоме в усіх співочих колах світу. Заслужений Буковинський ансамбль під його керівництвом пропагує творчість Сидора Воробкевича та багату фольклорну спадщину краю. На крилах свого таланту ансамбль підносить високо буковинську народну пісню. У 1984 році Андрій Миколайович став лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка. Саме під орудою Андрія Кушніренка заслужений ансамбль зажив слави не лише в Україні, а й у Фінляндії, Словакії, Чехії, Польщі, Румунії. Репертуар артистів поповнив піснями, танцями, до яких написав музику сам. Митець — упорядник і редактор музичних збірників. Андрія Кушніренка називають “маестро філігранної музики”.

І напрошуються слова:

       О моя ти славна Україно,

       Є в тебе поетів й співаків...

       Тих, що породила й не пригріла,

       Й часто не стрічаєш зі світів.

Читець

    Молодий найтитулованіший співак оперної сцени сучасної Європи — Андрій Шкурган, в минулому соліст Чернівецької філармонії у 2000 році удостоєний високої Національної премії ім. Т. Шевченка за концертні програми: “Вокальні твори М. Лисенка на вірші Т.Шевченка” (До речі, у творчому доробку співака аж 52 таких твори), “Україна музична: вчора і сьогодні”, “Андрій Шкурган - “Вердіївський голос”. Тепер він провідний соліст Національної опери Польщі у Варшаві, де професором музичної академії працює його батько Семен Шкуран. До речі, в училищі мистецтв ім. С. Воробкевича в Чернівцях викладачем вокалу працює мама.

Читець

   Іван Миколайчук. Наш Іван... Дух наш єдиний... Віра наша одна... Бо ми — земляки й нащадки твої... Творчість його припала на дуже незручний час, коли корінні українці, мігруючи доо міст, безповоротно зрікалися всього національного: свого мистецтва, мови, бо все це знецінювалося. При нерівному протиборстві Іван Миколайчук зумів утвердити духовність, шляхетність, моральні цінності. Він був актором до останньої своєї миті на цій землі. “Люди   любили його, бо він любив їх ”, - говорив про нього його друг-актор Іван Гаврилюк. Не секрет, що сьогодні в українському кіно нема актора такої переконаності й віри у своє покликання. Та наш земляк не тільки актор, а й сценарист та режисер. Впродовж двох десятиліть на своєму творчому шляху знав успіхи, але немало й гіркоти. Він вступив у поєдинок зі світом зла і неправди, хоч нагороди сипались на нього, як листя восени. За створення національних образів у фільмах “Сон”, “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Така пізня, така тепла осінь”, “Вавилон-ХХ” у 1988 році присуджено посмертно Державну премію ім. Т. Шевченка.

   Ніна Матвієнко, народна артистка України, до пам'ятника І.Миколайчуку звернулася як до живого:”Іване, нам так самотньо без тебе. До гіркоти порожньо і в Чорториї, і в Чернівцях, і в Києві вже незалежної твоєї й нашої стражденної України”.

Читець

   А доля Назарія Яремчука пригорнула, обласкала сонячною славою, розгойдала на вершинах ялиць та смерек і випустила в синє небо до брата по долі і крові, Володимира. Серед незгод і зневіри пісня допомогла їм обом збирати сили та волю у боротьбі за свободу України.

Коли в 70-ті минулого століття все українське підрубувалось під корінь, пролунала на весь світ немеркнуча “Червона рута” Володимира Івасюка у виконанні талановитих Назарія Яремчука, Василя Зінкевича і самого Володимира. Очевидно лауреати Шевченківської премії Буковини в галузі мистецтва — три кити: Іван Миколайчук, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук-     на яких тримається національна культура України, національний дух правди.

Це була знакова подія, унікальне явище української культури. Вони стали своєрідним маяком, з яким треба звіряти виконавську майстерність, нашим імунітетом проти бездуховності, несмаку, сірості в мистецтві. “Хочу співати для вас гарних пісень, що западають в душу, в пам'ять, в серце, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодій” , - говорив Назарій. Пісня звила в його душі гніздечко і тримала співака в полоні. Він міг оприлюднити власні поезії й надати їм пісенні крила. Та для чого йому було це? Творче горіння підживлювали В. Івасюк, П. Дворський, Л. Дутківський, О. Злотник, А. Кушніренко, І. Поклад, В. Крищенко, А. Демиденко, Ю. Рибчинський...

“Водограй”, “Стожари”, “Пісня буде поміж нас”, “Смерекова хата”, “Я піду в далекі гори”, “Запорозькі козаки”, “Лелеки з України”, “Зачаруй”, “Свічка”, “Родина”, і ще, і ще... 

Читець

    А серце рветься і душа радіє, коли читаєш його власні рими:

          Віття рідної калини

          Шелестить на вітрі,

          Листячко шепоче щемно

          Я горю вогнем досвітнім.

          Віття трепетно шепоче,

          Ніби хоче в вирій,

          А насправді — то душа моя

          У тривожнім нетерпінні.

Читець

   Він горів... Тому і не меркне його свята любов до України, тому і назавжди залишився в серцях і піснях, що  лунали в Чорнобилі й Афганістані, в Європі й Азії та за океаном, в історії України як митець і громадянин.

Неодноразово звернемось ще до книги Народного аритста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка з 1996 року “Поклич пісні до мого серця”. Перечитуємо щоденники різних років його життя, спогади друзів, побратинів, шанувальників та поетичні твори красивого душею карпатського легеня.

             Без тебе квітень не квітує,

             Без тебе літо, мов зима.

             Скажи мені, на тому світі

             Є Україна чи нема?

             ...

             Чи так там ангели співають,

             Як наш Назарій Яремчук? -

так влучно вцілив Ю. Рибчинський у вірші “Пам'яті В. Івасюка”.

Читець

     Україна... Іван Миколайчук... Назарій Яремчук...Володимир Івасюк...Хтось з великих сказав: “Слово і пісня — маленьке віконце: через нього весь світ видно. А ще вона зближує людей по духу”. І це здорово! Вона поєднала таких великих! Лиш прозвучали “Червона рута”, “Водограй”, як автор відразу став всесвітньовідомою знаменитістю. З іменем В. Івасюка пов'язано 6 фестивалів в Україні та Канаді. Хвилю популярності й захоплення принесли музичні телевізійні фільми: “Пісня буде поміж нас”, “Червона рута”.

Ю. Рибчинський у “Посвяті ” відмітив:

            Як важко без тебе, мій брате,

            Вкраїнську пісню колихати.

А в  передмові є таке: “Він у музиці зробив стільки, скільки в поезії Шевченко”.

Обидва вони: і Шевченко, й Івасюк, - самі того не підозрюючи, відкрили світові глибінь української душі й майже стали міфами. Як не дивно, а перепоховання Шевченка і похорон Володі відбувся 22 травня. Ці похоронні церемонії стали актом непокори й протесту проти державної системи, яка нищила все, що возвеличує українське.

Ще 1975 року молодого композитора висунули на здобуття Шевченківської премії, однак несподівано його ім'я зникло зі списків. Тільки майже через 20 років, 1994 року,  цю премію отримано посмертно, а 2009 року додалось звання Героя України. Йому минуло уже 60, а він, молодий, навіки застиг у бронзі посеред невеликого скверика в рідному Кіцмані. До речі, у Львові за ініціативою і коштами Святослава Вакарчука 2011 року відкрито пам'ятник.

Вчитель

    Святою спадщиною стали вибрані зкогорти великих Буковини, які удостоєні нагороди, освяченої іменем великого Кобзаря. Їх творчість — серце, що гонить кров у жилах нації, Євангеліє нашої моралі й заповіт майбутнього. Що об'єднало їх? Вони генії, вільнодумці. А ще найбільше вони любили й люблять Україну. Їх цитують, їх мудрі слова стали афоризмами, а пісні — народними. Вони вийшли з однієї хати, з України, з того грунту, який народжує таланти, що варті того хто став світочем їх відродження. Це нагорода

          Володоря дум України,

          Що пронісся на грані столітній,

          Щоби сіяти правду невпинно,

          Щоб вогнем у віках пломеніти.

В.1. Це рідкісний, щасливий, великий талант. Тарас Шевченко заслуговує шани не тільки як геніальний поет, талановитий прозаїк, чудовий художник, а й благородна людина, неповторний творець, свідомий громадянин, український націоналіст. Президент Америки Джон Кенеді в свій час сказав:”Є поети села, міста, народу. Але є поети всього світу. Таким є Шевченко”. Робиш висновок: Шевченко такий великий, що більшим бути не може.

В.2. Невмирущу славу йому доля подарувала після смерті.

               Кобзарю рідний, в свята і будні

               Та весен довгожданних час -

               Тебе, як батька, люблять люди

               Ти в серці кожного із нас.

В.1. Буковина — це своєрідне місце, колиска талантів. Чернівці — остання зупинка європейської цивілізації і початок великої України, де однаково пошановані Пауль Целан і Міхай Емінеску, Ольга Кобилянська і Юрій Федькович.

В.2. Не перевелися таланти і в Банилівській школі. Їхню майстерність ми бачили впродовж свята. Школа — науки вічне джерело, справжній осередок культури. Школа готує нас до життя. Ми — майбутнє. Стартували на початку тисячоліття і століття. На нас покладають великі надії в сім'і, в школі, в Україні. Не розгубімося, дерзаймо. Нехай творчість юних світиться діамантами!

В.1. Любімо Україну, як любили її Т. Шевченко, І. Миколайчук, Н. Яремчук, В. Івасюк.

Вчитель. Душа людська передчутті найбільшого християнського свята — Воскресіння Господнього — найблище горниться до Бога. Чому воно так?

Самі того не відчуваючи, враз зводимо очі до неба і з трепетом посилаємо слова Молитви:

Дівчинка. Боже Великий! Боже Всесильний! У покорі сердець наших приходимо до Тебе й схиляємо голови. Прости провини нам і батькам, і дідам, і прадідідам нашим. Благослови Батьківщину — Україну, долю та щастя їй дай. З'єднай нас усіх в єдину велику Христову сім'ю, щоб усі люди жили, як брати, і нині, і повсякчас, і на віки вічні.