Учитель

 Харків… Наше рідне, улюблене місто. Нещодавно йому виповнилось  аж 365 років! Скільки різних подій вміщують вони, скільки славних сторінок написали харків’яни в книгу ЇЇ ВЕЛИЧНОСТІ Історії. Сьогодні ми разом розгорнемо цю книгу там, де мова йде про  винятково талановиту  людину, правдолюба, справжнього українця, митця мужнього, який жив болями і радощами свого народу, його гнівом і усмішкою; людину, яка теж щиро любила наше місто, хоча воно стало в його долі фатальним. Ми згадаємо сьогодні про Павла Михайловича Губенка, відомого в літературі як Остап Вишня, і якому днями виповнюється 130 років від дня народження.

ВИШНЯ

(підходить до робочого столу) “У мене не було жодного сумніву у тому, що я народився, хоч  і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

ВЕДУЧИЙ 1

Сталося це пізньої осені 1889 року біля містечка Груні на хуторі Чечва в сім’ї Губенків у поміщицькому маєтку фон Ротів. Але не належав хлопчик  ні до дворянського, ні до поміщицького роду, а належав до сім’ї колишнього солдата царської арміі, що служив у цьому маєтку. Тут у білій сільській українській хатині Параска Олександрівна народила 17 дітей. Павлуша був другим.

Згадує брат Павла Михайловича, Кость Губенко:

Кость Губенко:

4

Зовні брат був схожий на матір, і властивий матері гумор також передався йому. Мати знала багато народних приказок і висловів, щедро пересипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її.

ВИШНЯ

“Оддали мене в школу рано, не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу, прийшов додому, а батько й каже: - Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчися ще там, побачимо, що з тебе вийде”.

ВЕДУЧИЙ 2

Після закінчення Зіньківської двокласної школи Павло з плачем просив батька, щоб віддав на навчання до Глухівської учительської семінарїї, але на те не було грошей. Тож довелося вчитися у Київській військово-фельдшерській школі, де син колишнього солдата мав право навчатися на казенний кошт

ВЕДУЧИЙ 1

За свідченням сучасників, молодий Губенко мав усі дані для того, щоб зробити блискучу кар’єру в галузі медицини. У нього були золоті руки і світлий розум. Але фельдшер Павло Михайлович Губенко прославився не в медицині, а в літературі, правда, вже під новим, прибраним ім’ям Остапа Вишні.

ВЕДУЧИЙ 2

Про початок своєї літературної діяльності Павло Михайлович Губенко писав:

ВИШНЯ

Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна і поніс у  “Робітничу газету”. Секретар прочитав і сказав “Добре”. І не надрукував. Потім я поніс фейлетона до газети “Народна воля”. Редактор узяв, прочитав, сказав: “Добре”. І надрукував.

УСМІШКА

Демократичні реформи Денікіна

(Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може.)

Поділити землю між селянами – справа не маленька..

Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, грунту і т. ін., і т. ін. Взагалі – велика справа.

Це у нас!

У Денікіна справа далеко простіша!

Приїжджає до села загін.

•                                  Зібрать сход!

Зібрали.

•                                  Хто хоче землі – вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хоче – не ворушиться!

Але… (отут-то виявляється знання селянської дкмки) командир загону наперед знає, хто землі хоче.

Має такий список…

І все безземельні або малоземельні.

Викликає. Виходять.

Ділять…

Одному 25, другому 50, а іншому й до ста буває.

Буває іноді шомпол ламається, тоді беруть новий.

Хто більше добивався, тому більше й дають…

Залежить також і від поміщика.

Чим поміщик значніший, багатший – більше дають.

Бідніший – менше.

Усе як слід!

Це – земельна реформа.

ВЕДУЧИЙ 2

В українську літературу Остап Вишня прийшов уже цілком зрілою і сформованою людиною – йому було вже за тридцять. Могутній і стрімкий його талант розцвів буйно і раптово. Уже наприкінці 20-х років Остап Вишня був автором 23 книг  фейлетонів, гуморесок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки. Загальний тираж цих книжок досяг шестизначного числа. На той час це була майже фантастична цифра. Тільки тираж шевченківського “Кобзаря” перевищував її.

Твори Вишні перекладали російською мовою, збірки видавались у США і Канаді.

УСМІШКА:

“ВЕДМІДЬ”

Добрий мій знайомий, хоч сам він і не мисливець,  - розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя.

Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики.

Ви назнаєте місце, де ведмідь полює,чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому  аркуші великими літерами таку математичну формулу:

                2 х 2 = 5

Написавши цю формулу, берете молоточок і цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тій стежці, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив.

Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває.

Прибили.

А самі…вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.

От іде ведмідь.

Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум.

Ви не бійтеся і спокійно собі чекайте.

Наткнувся, нарешті, ведмідь на дикт з математичною формулою.

Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що коли він побачить     2 х 2 = 5 , з ним починає коїтись щось неймовірне.

Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить, протирає лапою очі, дивиться, дивиться, і, пересвідчившись, що таки справді написано  2 х 2 = 5 , хватається лапами за голову і починає ту голову ламати.

Ламає, ламає, ламає…

Ви сидите – і нічичирк!

Аж ось ведмежа голова тріскає і ламається.

Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, - а він уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою.

Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий.

Спробуйте, товариші охотники!

ВЕДУЧИЙ 3

Остап Вишня винайшов нову форму гумористичного твору, назвавши її “усмішкою”. З-під його пера виходить ціла низка таких творів, під назвою “Вишневі усмішки”. Були  “Усмішки”  “сільські”,  “кримські” ,  “кооперативні”, “театральні”, “літературні” і навіть -  “закордонні”. Але особлво популярними  були “Мисливські усмішки”. Їх читали і вчили напам’ять, без них не відбувався жодний концерт, чи то  в сільському клубі, чи на столичній сцені. Популярність гумору Остапа Вишні росла з швидкістю лісової пожежі.

УСМІШКА

“Як варити і їсти суп із дикої качки”

Качка, як відомо, птах… Вона - літає…

Як її стріляти?

Дуже просто: цільтесь обов’язково в око. І бахкайте.

Бах! – і в торбу. Бах! – і в торбу.

А коли не повезе, тобто, коли бах!-бах! – і повз торбу, не сумуйте, старайтесь        їхати або йти повз базар, або, побачивши в якогось із мисливців кілька качок, киньте:

• Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука…

Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого сімейства спитають вас:

• Дорогі, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати  суп із дикої качки…

Найперше і найголовніше – обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане пір’я, одчиніть вікна і двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопить, і пір’я вам не заважає… І качка обскубана, і  кабінет – перина…

Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

• Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

• Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявіть:
• Це – качка. Тепер усі качки пішли такі. Яровизовані…
• А чому в неї горло перерізане?
• Чому? Чому? Все вам отак цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, в  не було - взяла й…зарізалась. Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу вас!

ВЕДУЧИЙ 2

  Все у Вишні в Харкові складалося найкращим чином. Працював секретарем редакціі газети “Селянська правда”, був  постійним фейлетоністом “Вістей”. Згодом з легкої руки  Еллана Блакитного очолив гумористичний журнал “Червоний перець”.

ВЕДУЧИЙ 1

Тут,  у Харкові, Павло Михайлович закохався, після розлучення з першою дружиною, в молодесеньку акторку  Варвару Маслюченко. Після першої ж вистави, де вона виконувала роль Жанни д’Арк, Вишня упав перед нею на коліна і зізнався в палкому коханні. Вона й стала дружиною письменника, його вірним другом і однодумцем. Забігаючи наперед, скажемо, що то була справді велика любов, і прожили вони велике життя.

  Читець

/на фоні ліричної мелодії/

    Золота осінь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.

  Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх…

Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.

Ой, як не хочеться йому тліти!

 Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла,до сонця,що так пестило його, так голубило…

Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, подає кленовий лист на землю і затихає…

                        Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтавозелена й “раскудря-кудря-кудрява” , - ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.

Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм “кру-кру”:

•      “Чуєш, брате мій, товаришу мій”? Відлітаємо!

Золота осінь…

ВЕДУЧИЙ 1

У прозовому слові  письменника стільки поезії, що її вистачило б на сотні поетичних книг. А в гуморі Вишні стільки лірики, що він бринить, як пісня.

І ось цю пісню раптом обривають. Грубо, цинічно, підло… Як обірвали не одну пісню, не одне життя.

У кабінеті слідчого

Слідчий: Павел Михайлович, Вы входили в террористическую группу и Вам было поручено убить Павла Петровича Постышева, секретаря ЦК партии.

Вишня:  Звідки ви це взяли?

Слідчий: Павел Михайлович! ГПУ знает всё! Нам известен ваш план: Вы должны были прийти в здание ЦК с деллегацией писателей на встречу с т. Постышевым и во время разговора достать из кармана наган и застрелить секретаря.

 Вишня: Ні, громадянине слідчий, я цього не хочу!

Слідчий:  Что значит: не хочу!

Вишня: А тому не хочу, бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені згвалтування Клари Цеткін… Ні, вже дошукуйтись чогось іншого. Я людина сімейна…

Слідчий (регочучи): Даю вам честное слово чекиста, что такого преступления против советской власти мы вам приписывать не будем. А вот покушение на Павла Постишева берите на себя, этого требует от Вас  наша партия и правительство.

Вишня:  То, знаєте, хай уже тоді не в кабінеті, а під час першотравневої демонстрації. Я ж мисливець і тому люблю вбивати вождів на свіжому повітрі!

Слідчий: Говорят, вы в кармане носили с собой бомбу.

Вишня:  Так, так, вона вибухнула і подерла мені, вибачте, штани!..

Слідчий: Подпишите

ВЕДУЧИЙ 3

Спершу письменника як небезпечного злочинця – терориста – засудили до смертної кари. Потім Колегія ОГПУ замінила розстріл десятирічним ув’язненням в таборі. Рідного брата  Павла Михайловича, письменника-гумориста Василя Чечвянського, за аналогічний “злочин” було розстріляно. Тисячі українських митців, засланих, як і Остапа Вишню, в край вічної мерзлоти, залишились там навічно.

ВЕДУЧИЙ 4

У таборі, як у таборі: навкруги огорожа з колючого дроту, сірі бараки, вежі для спостереження, злі собаки і злі наглядачі…

Останні сили вимотувало загострення виразки шлунка. Кровотеча мало не забрала письменника з цього світу. Рятувала доброта товаришів і мужня підтримка дружини, цієї новоявленої української декабристки. Приїхавши з дітьми в Архангельськ, вона не тільки змогла вижити сама, але й допомагала Остапу Вишні.

(Варвара заходить через зал з листом в руках)

ВИШНЯ

“Моя єдина! Найдорожча й найлюбіша моя! Починаю цього листа сьогодні, 22 липня 1937 року, а закінчу не знаю коли, бо хочу тобі докладно розказать, як я живу, з усіма моїми життєвими дрібницями, з болями, мріями, надіями.

…Думки! Ой, скільки думок! Вони рояться в голові і линуть, линуть, линуть – і по одній, і пасмами, - і все туди до тебе, та під небо під голубе! І не вгамовується й досі гострий біль за розлуку з тобою!

Варвара Маслюченко-Губенко

(підхоплює читання)     Учора… пригадались озера на Дінці. Коли просовуєшся човном між комишами й випливаєш на озерце – там лілеї, лілеї, лілеї…Білі лілеї… Скотилася мені сльоза по щоці і впала на сіру, арештантську ковдру… Ех, чи виростуть із сліз наших лілеї гордощів, спокою й духу незламного?! Чи на кремені лілеї такі ростуть?! Тоді хай сльози наші на кремінь падають”…

ВЕДУЧИЙ 3

Йшов четвертий рік заслання. А всього було їх десять:безконечно довгих, безпросвітних, без найменшої надії на краще. Просився на фронт. Не дозволили. Мордували етапами, незважаючи на хворобу та надзвичайне фізичне виснаження.

ВЕДУЧИЙ 4

У жовтні 1943 року Остапа Вишню доправили етапом до Москви, на       Луб’янку.

Для долі письменника це могло означати все що завгодно.

В одному з кабінетів його було прийнято суворим полковником:

Полковник

(тот же следователь,что и в предыдущей сцене, но уже с погонами полковника):  Вам известно, что сейчас происходит в нашей стране? Идет жестокая война с фашистами. Наш народ отдает все силы на борьбу с врагом. А что в это время делаете вы – знаменитый писатель? Вместо того чтобы вдохновлять людей на эту борьбу, спокойно отсиживаетесь в лагере. И вам не стыдно?!

• Идите и работайте!
• Куда?
• Куда хотите. Вы свободны!..

ВЕДУЧИЙ 4

Десять років страждань скінчились фарсом…

ВЕДУЧИЙ 3

Його  відпустили аж на три дні раніше строку. Яке милосердя! Ці недосиджені три дні все життя висіли над головою письменника як Дамоклів меч. За них у будь-яку хвилину могли вхопитися, як за гачок.

І вже звільнений Остап Вишня почувався знову ув’язненим.

Невідступно мучило питання “Як жити далі? Чи зможу писати? Та й чи треба?!”…

ВЕДУЧИЙ

Згадує дружина письменника:

Варвара Маслюченко –Губенко:

Павло Михайлович приїхав перед самим Новим 1944 роком. Такий подарунок принесла мені доля. Вишні минуло 54 роки. Я бачила, як він починає цікавитись навколишнім життям, радіє перемогам на фронтах, чекає листів. Єдине, що турбувало – хвороба шлунка. Павло Михайлович не спав, стогнав від болю, а одного разу крізь важкий сон мені вчувся його плач. Я кинулась засвітити каганець, але Павло Михайлович не  плакав а…сміявся. Виявляється, він склав гумореску, яку назвав “Зенітка” , і почав розповідати мені смішні пригоди діда Свирида і баби Лукерки. А вранці він записав у зошит і відіслав її до редакціі.

ВЕДУЧИЙ 1

Гумореска була опублікована 26 лютого 1944гоку в газеті “Радянська Україна” в Києві. І змучений роками окупації і тяжкими визвольними боями український народ – засміявся.

ГУМОРЕСКА “ЗЕНІТКА”

(на підвищенні; Вишня підходить до діда Свирида)

Вишня (підходячи)  Сидить дід Свирида колодках. Сидить,     стружить верболозину.

• Як діла, дідусю? Драстуйте!

Дід Свирид:  Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці – гут!

Вишня:   І по-німецькому, дідусю навчились?

Дід Свирид: Атож. У соприкосновенії з воргом був, - от і навчився.

Вишня:  І довго, дідусю, соприкасалися?

Дід Свирид:   Та нетак щоб дуже й довго, а проте троє й од мене “у соприкосновеніє з землею” пішли. Загребли трьох отам на вигоні… І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулися, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.

Вишня:  Скільки ж вам , діду, літ?

Дід Свирид: Та хто його зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.

Вишня:  І ото ви не побоялись, - один на трьох?

Дід Свирид: Побоявся? Та, чоловіче божий, війна – це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з…бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі сраженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх як щурят, подавив! А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там!

Сидю, було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона як вийде на ганок та як стрельне:

• Свириде!

Вірите, сокира у мене в руках сама по собі  тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі “катюша”. З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені не під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня.

КУМ

  Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько таки хильнули. Аж ось Лукерка з церкви!

• Держись, кажу, - куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки вона на ганок, я зразу вроді як на “ура”:
• Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! – вона за рогача і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції – в погрібник. Опорний, вроді, пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить.

• Як знаєш,  Свириде, а я до своїх пробиватись буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

Перехрестився і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився  в расположеніє своєї Христі. Щоправда.рогачем таки мене контузило, але з ніг не збило.

ДІД СВИРИД:

Бойова була покійниця! Було з нею й стратегії і тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні і в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить – і витіснить! Та тіснить було аж до водяного рубежа, аж до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

• Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я  з вас конопель натіпаю!
• Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не таке б показали.

ВЕДУЧИЙ 2

Згадує Євген Кравченко, письменник:

Є.Кравченко

Пригадую фронт 1944 року. Ми стояли в містечку Волковиську в Білорусії. До нас приїхала бригада артистів. І ось один з акторів Одеського театру прочитав нам тоді “Зенітку”. І хоч серед бійців, крім українців, були росіяни й узбеки, чуваші й татари (а читав він українською мовою), регіт стояв неймовірний. Незабутня “Зенітка” читалася буквально всіма.

ВЕДУЧИЙ 1

Це було друге народження  письменника. Його знову визнає офіційна влада, починають виходити нові книги, Вишню обирають членом правління Спілки письменників України, та все ж десять років ув’язнення не минули безслідно.

“  Зірку своєї долі я завжди бачив через грати.” – говорив письменник про своє життя після звільнення.

ВЕДУЧИЙ, далі

ПОЛКОВН.

Тільки у 1955 році, через 12 років після звільнення, Остапу Вишні видали, як він сам висловився, папірець:

( читає той же полковник)  “Дело по обвинению Губенко Павла Михайловича (Остапа Вишни) пересмотрено Военным Трибуналом Киевского округа 25 октября 1955 года. Постановление органов Государственного политического управления от 3 марта 1934 года отменено и дело закрыто за отсутствием состава преступления»

ВЕДУЧИЙ 3

 І все ж, незважаючи ні на що, письменник з головою поринає в улюблену справу, свою творчість. А своїм опонентам, що голосували за виключно “серйозну” літературу відповідав:

ВИШНЯ

“Так! Посмішка! І навіть обов’язково! Не мислю інакше всієї перебудови нашого життя на нове, бадьоре і сміливе, без доброго гумору, без радості! Над чим плакати? Нове життя будувати зі сльозами? Та пішли ви к бісу зі своїми сльозами. Мені посміхається нове життя, а я йому посміхаюсь!

ВЕДУЧИЙ 3

  Харків завжди був улюбленим містом Остапа Вишні, незважаючи на те, що саме він став фатальним у долі письменника та його родини. Більшість із найкращих «вишневих усмішок» народилися в будинку №120 на вулиці Сумській, де в 30-і роки жи письменник, його брат Василь Чечвянський, сестра Марія. Про це зараз нагадує нам меморіальна дошка.

ВЕДУЧИЙ 4

Є в нашому місті ще одна, але вже «нехорошая» квартира Остапа Вишні – на вулиці Культури в сумнозвісному будинку«Слово».  Саме тут починався начинался трагічний шлях у безсмертя багатьох українських діячів мистецтва. Дивно, але стіно цього будинку , як и пам’ять сучасних його мешканців – абсолютно чисті й не затьмарені ніякими історичними асоціаціями.

ВЕДУЧИЙ

41

4

І є в Харкові людина, яка все своє життя присвятила історії сім’ї Остапа Вишні  – Куюков Юрій Дмитрович. Це племінник письменника, син його наймолодшої сестри - Марії Михайлівни. У його квартирі, яка більше схожа . на музей, можна впізнати багато цікавого про долю родичів письменника.

ВЕДУЧИЙ

42

4

 До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним. Літературна творчість була для нього такою ж органічною потребою, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки країною приносили письменнику багато радості і творчого хвилювання. Допомогти людині, підтримати її в годину скрути добрим словом, порадою і ділом – він завжди вважав своїм обов’язком.

ВЕДУЧИЙ

43

1

“Він світив, як сонце, до нього люди тяглися, як до сонця,” – писав про нього  М.Т. Рильський

ВЕДУЧИЙ

Остап Вишня був людиною з чистим, щирим, відкритим серцем.  Це він радив  молодим письменникам: “Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що до тебе там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!”

ВЕДУЧИЙ

 Остап Вишня залишив у духовній скарбниці України стільки, що дай, Боже, кожному. Він був живою легендою народу і зостався навіки його улюбленим письменником. Завоювати таку шану народу міг тільки той, хто безкорисно любив й безмежно шанував свій народ.

ВИШНЯ

“ Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш – тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше “гонорару” мені не треба.

Я – слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!”

ВЕДУЧИЙ

Невблаганна смерть раптово обірвала життя великого народного гумориста 28 вересня 1956 року.

ВЕДУЧИЙ

Більше півстоліття пройшло з того часу, але народна пам’ять, стираючи подробиці, зберігає щиру вдячність до цієї людини, і з’являються легенди…

(Ведучі виходять до глядачів  і читають “Легенду про Остапа Вишню” по два рядки кожен, дотримуючись “елегійного” ритму.)

Його спитали в дні колишні:

“Чом зло ти словом не добив?”

• Та я ж назвався цвітом вишні,

Я світ любив, людей любив”

Питала Північ під вітрами,

Де років з десять – з таборами:

 “Чом не писав ти довгих драм?”

• Було життя як довга драма.

Але я твердо йшов життям.

Спитали друзі потихеньку:

“Чи знов тяжку пройшов би путь?”

І так сказав Павло Губенко,

Якого Вишнею зовуть:

  - За правду смерті не боявся,

І не писав тріскучих од.

І все життя з біди сміявся,

Щоб посміхнувся мій народ.

Звучить “Харківський вальс”