10 липня о 18:00Вебінар: Мультфільм за 5 хвилин: онлайн-сервіси для створення анімації та монтажу

Сценарій учнівської конференції «Історія українського війська»

Про матеріал
Конференція"Історія українського війська" приурочена до Дня Захисника України, проводилася учнями 11 класу. Розглянута історія розвитку українського війська з часів козацтва і до сучасності. Оснащення: мультимедійний проектор, комп’ютер, презентації до виступів, музичний супровід: козацький марш, стрілецька пісня «Гей, видно село», повстанська пісня «О, Україно!», Піккардійська Терція «Гей, пливе кача…», Ляпис Трубецкой «Воины света, воины добра», Плач Єремії «Там, під Львівським замком», уривок з художнього фільму «Вогнем та мечем».
Перегляд файлу

 

Сценарій учнівської  конференції «Історія українського війська»

(до Дня Захисника України)

                                                                        11 клас      

З досвіду роботи учителя історії КЗО «Криворізький обласний ліцей-інтернат для сільської  молоді» Мироненко В.В., учитель вищої категорії, старший учитель

 

    Мета: розвивати творчу обдарованість ліцеїстів; залучати учнівську молодь до наукових досліджень, актуальних проблем історії України; розвивати національне самоусвідомлення молоді, виховувати гуманного громадянина-патріота.

   Оснащення: мультимедійний проектор, комп’ютер, презентації  до виступів, музичний супровід: козацький марш, стрілецька пісня «Гей, видно село», повстанська пісня «О, Україно!», Піккардійська Терція «Гей, пливе кача…», Ляпис Трубецкой «Воины света, воины добра», Плач Єремії «Там, під Львівським замком», уривок з художнього фільму «Вогнем та мечем».

План конференції

1.Запорзьке військо.

2.Легіон УСС.

3.Армія УНР в1917-1921рр.

4.Карпатська Січ.

5.Українська Повстанська Армія.

6.Українці в лавах радянської армії.

7.Сучасні Збройні Сили України.

                                                   ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

    1-й ведучий. Добрий день, шановні  ліцеїсти. 14 жовтня -  День Захисника України. Сьогодні  ми проводимо учнівську конференцію, присвячену  історії створення українського війська. Перше питання конференції познайомить нас із  розвитком Запорізького  війська.

    (звучить козацький марш та відео-уривок з художнього фільму «Вогнем та мечем» )

   З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організувалися з почину держави й мали характер державного війська. Козаччина повстала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народнім військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів.

   2-й ведучий.  Це буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя самоволі та пропасти у нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні проводарі, такі як Вишневецький, Сагайдачний, Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворили козацькі ватаги у правильне, дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв’язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали йому нові завдання. Запорозьке Військо стало — українським національним військом.

  (Виступає учень з доповіддю «Запорозьке військо», презентація)

1-й ведучий. Вашій увазі   буде представлена стрілецька пісня «Гей, видно село» автора Левка Лепкого.

 (звучить пісня та відеоряд про січових стрільців)

     2-й ведучий. Стрілецькі пісніпісні, створені в легіоні Українських січових стрільців 1914—1918 (маршово-бойові, жалобні, любовні й жартівливі). Головні творці стрілецьких пісень: М. Гайворонський, капельмайстер оркестру Українських січових стрільців, Р. Купчинський і Л.Лепкий. А зараз ви познайомитеся  з історією створення Легіону УСС. 

    (Виступає учень з доповіддю «Легіон УСС», презентація)                                              

1-й ведучий.

То не грім загримів,

То не бір зашумів,

Не столітні дуби затріщали,

То в завзятій борні,

Віковічній, страшній,

З України кайдани упали.                                             

    Так писав учасник армії УНР Гнат Павлович Западнюк. І він був правим. Адже у 1917 році українці зірвали віковічні кайдани, була утворена власна держава, а в січні 1918 року проголошено її незалежність. І хоч утриматись українцям не вдалось, період революційної боротьби 1917-1921 рр. був вагомим кроком уперед, оскільки до того світова громадськість не визнавала України і  українського народу. Важливу роль у досягненні цього визнання відіграла армія.

(Виступає учень з доповіддю «Армія УНР у 1917-1921рр.», презентація)

    2-й ведучий. У міжвоєнний період українська армія не припинила свого існування. 1938-39рр.. відзначені здобуттям  незалежності  Карпатської України, Збройними Силами якої стала Карпатська Січ.

(Виступає учень з доповіддю « Карпатська Січ», презентація)         

     1-й ведучий. Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу, що зустрів світовий конфлікт розділеним територіально між сусідніми державами. Не здобувши на той момент власної державності, деморалізовані українські маси приречені були нещасливою своєю історією грати роль гарматного м'яса у суперечці за світове панування двох колосальних потуг - Радянського Союзу і Великонімецького  Рейху. Але у тому трагічному протистоянні українська нація зуміла показати, що має також свої власні інтереси і готова відстоювати їх зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище - армію без держави. Це був момент перетворення нації з об'єкта історії на суб'єкт, здатний творити власну історичну долю власними руками, момент пробудження активної національної сили і незламної волі до буття. А ми, ще раз перегорнемо сторінки нашої історії, знову повернемось до причин, які спонукали створення національно - патріотичних організацій, що своєю діяльністю наближали волю рідної неньки України. Мова піде про Організацію Українських Націоналістів та Українську Повстанську Армію.

 (Виступає учень з доповіддю «Українська Повстанська Армія», презентація)

    2-й ведучий. Ситуація років, що відлічують незалежність, за яку помирали ті, що так хотіли жити, нагадує театр абсурду: суперечки про визнання УПА воюючою стороною, паплюження їхніх знамен, демонізація тих, що були морально чистими і не відповідають за насильство і терор над мирним населенням. Перелік можна продовжувати. Та українські патріоти не заслужили агресивної лихої слави. Ми маємо згадати трагічні лики національного минулого в ім'я національного майбутнього. Не заради честолюбства. Мертвим однаково до слави чи безслав'я. Хай їм воздається за їх патріотичний жертовник, яким нерідко бувала наша земля.

     1-й ведучий. Щоб зрозуміти тих, хто пережив війну, недостатньо знати бойові пісні про звитягу. За ними лунає ще безліч голосів: матерів, які чекали своїх синів і дочок; жінок, які проводжали коханих у бій; дітей, які зіткнулися з нечуваною жорстокістю і смертю змалку. Це голоси смутку і вдячності, болю від втрати і надії на повернення. Голоси тих, хто був достатньо мужнім, хто знав, заради чого потрібно йти вперед. Більшість пісень, що їх слухали і співали українці, спершу були віршами, і лише деякі одразу були покладені на музику.

     2-й ведучий. Повстанські пісні завдячують своїм існуванням безпосередньо воякам УПА та їхнім попередникам – Січовим стрільцям. Саме в цих піснях найвиразніше постає національна ідея боротьби за незалежність, часто – безнадійної, часто – «проти всіх», але такої, за яку варто платити навіть власним життям. Сьогодні ці пісні стали знаними завдяки переспівам сучасних виконавців.

(Звучить пісня. Плач Єремії «Там, під Львівським замком»)

    1-й ведучий. Текст пісні «О, Україно!» навесні 1917р. написав український письменник, поет Микола Вороний. Тоді ж її було опубліковано, а згодом Ярослав Ярославенко здійснив музичну обробку.
В період українізації 1923-33рр її ще можна було почути, але згодом пісню заборонили.

    Пісню «О, Україно!» виконує хор учнів 11 класу історичного профілю.

     2-й ведучий. З доповіддю «Українці в лавах радянської армії» виступить учень(представляє учня)

    (Виступає учень з доповіддю «Українці в лавах радянської армії», презентація)                                      

(Звучить  пісня. Ляпис Трубецкой "Воины света")

    1-й ведучий.  З доповіддю «Сучасна українська армія»  виступить учень(представляє учня).

(Виступає учень з доповіддю «Сучасні Збройні Сили України», презентація )                       

     2-й ведучий. У 1991 році Україна здобула довгоочікувану незалежність, однак більше ніж через 20 років ми змушені боронити право бути незалежними. Уявіть собі, саме в цю хвилину тисячі "воїнів світла" захищають кордони нашої держави.  Тож давайте вшануємо память тих, хто загинув  з 2014рр. на Сході  України    ( хвилина мовчання). 

(Звучить Піккардійська Терція «Гей, пливе кача…»,  на екрані відео про події на Сході України) 

    1-й ведучий. Наша конференція завершена,  дякуємо за участь і увагу!

 

            Додатки

Доповіді учнів

  1. Запорозьке військо

   Слово «козак» турецького походження, означає тільки, що відважна, вольна людина, юнак, воїн. На Україні ця назва згадується вперше 1492р. Козаки спершу не означали українського національного війська. Спочатку козаки не мали ніякої військової організації, а збиралися у ватаги по кілька десятків чоловік. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині XVI ст. козаки освоїли простори нижче дніпрових порогів — так званий Низ і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»). На рубежі 40-50-х років XVI століття козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Томаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.). Вважають, що це й була перша в історії України козацька твердиня — Запорізька Січ.

    Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі політичні й організаційні питання вирішувалися на раді. Залежно від її учасників рада поділялась на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування військом здійснювали військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

     У перший половині XVIII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особливо відзначалися військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська й вважалося найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувались в три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків вміла гарно штурмувати ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі.

   Козацькі човни мали довжину 20 м, ширину 3-4 м, глибину 2,5 м. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70 воїнів, 4-5 легких гармати. Швидкість — 15 км/год. Є відомості про те, що і підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у західній Європі.

   Кіннота козацького війська в 1-й половині XVII ст. було менш чисельною, ніж піхота, і відзначалася високою військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чином противника з флангів.

     На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служби. Створювалася ціла система вимог із відповідною сигналізацією — прообраз світлового телеграфу. Сигнали про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Чисельність козацького війська значно змінювався протягом століть. Вони були озброєні шаблями, короткими списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами. У козаків також були бойові молотки, якірці, рогульки, що застосовувалися у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Козаки першими використали метод окопування в землі.

   Французький інженер-фортифікатор Ґійом Левассер де Боплан засвідчував, що 500 татар не наважувались атакувати 50 — 60 козаків, якщо ті йшли під прикриттям табору, а 100 козаків, захищаючись табором, успішно відбивалися від тисячі поляків. Під час захоплення ворожих фортець козаки вдавалися до штурму. Якщо ж зазнавали невдачі, приступали до облоги, здійснювали підкопи під стіни ворожих фортець і закладали міни. Навпроти ворожих стін козаки насипали ще вищі вали й звідти успішно знекровлювали ворога.

      Італієць Гамберіні в 1584 році, характеризуючи козаків, підкреслював їхню різнобічну військову підготовку: «З козаків можна зібрати 14 — 15 тисяч добірного добре озброєного війська, жадного більше слави, ніж наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя — шаблі та рушниці, яких у них ніколи не бракує.  Добрі вони до війни пішої і кінної… дають собі добру раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі».

 

  1. Легіон УСС

    Українські січові стрільці (усуси) — єдине українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи.

    Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики.

   На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпаття. Січові стрільці дали клятву слугувати своєму народові. Під час клятви Австрійська Монархія вимагала щоб дали клятву їй, але Січові стрільці виправили більшу частину тексту, тим самим підтвержуючи свою вірність українському народові.

   По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два польових курені (коменданти: сотник Михайло Волошин, сотник Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал Йосип-Михайло Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії генерала Фляйшмана.

    Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим командантом з ініціативи УБУ був отаман Теодор Рожанковський (06.08 — 18.08.1914), після нього поручник Михайло Галущинський (18.08.1914 — 21.01.1915).

    У березні 1915 австрійська Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу генерала Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило легіон на два самостійні курені (команданти Григорій Коссак і сотник Сень Ґорук, згодом Василь Дідушок) і резервову сотню.

   Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами «усусів» були М. Баран, Г. Коссак, Я. Струхманчук, Т. Рожанковський.

    Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Верецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915–1917 рр. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву.

    Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лисоня. Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбоєздатнішою частиною українських військ у 1918 р.

  1. Армія УНР у1917-1921рр.

     Армія Української Народної Республіки (у радянській та російській пропаганді відома як «петлюрівці») — у період з лютого 1917 по квітень 1918 року — збройні формування Української Народної Республіки, створені на основі демобілізованих українізованих частин російської армії, українізованих частин австро-угорської армії («українських січових стрільців» та інших), формувань (військовополонених-українців Німеччини та Австро-Угорщини), колишніх військовополонених-галичан («січових стрільців») та загонів добровольців «гайдамакiв», «вільного козацтва» та інших; з жовтня 1918 по листопад 1920 року — регулярна армiя Української Народної Республіки.

    Революційні процеси лютого 1917 року викликали політизацію російської армії. У березні—квітні 1917 року у тилових і фронтових частинах, за підтримки революційного російського уряду, створюються українські військові комітети — виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках захищати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручикові Миколі Міхновському, що служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до «Братства самостійників». Разом зі своїми прихильниками і однодумцями А. Степаненком, Ю. Ганом, В. Павленком, В. Отамановським, В. Євтимовичем вони виступили на той час за негайне формування національної регулярної армії.

    9 (22 березня) 1917 у Києві за ініціативою Миколи Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

     16 (29 березня) 1917 року на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Головним завданням організації визначалось «згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». На засіданні клубу ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву Перший Український козачий ім. гетьмана Б. Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил.

   10 квітня 1917 року у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії в складі російської, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування у тилу полків, для яких статутною мовою була б українська. Російські та українські революціонери-демократи, що прийшли до влади, вважали (з огляду на наявний героїзм та патріотизм солдатів-малоросів), що такі заходи піднімуть боєздатність армії та приведуть до перемоги "російської зброї" на фронтах першої світової війни.

     У квітні 1917 року у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою.

   У травні 1917 року, незважаючи на опір російського командування, було сформовано Український козачий полк імені гетьмана Б. Хмельницького чисельністю 3200 вояків, командиром якого призначено сотника Д. Путника-Гребенюка, згодом — підполковника Юрія Капкана. Визначну роль у створенні української армії, а разом з тим — розвалу російської імператорської армії, відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917 року. У травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. У царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано понад 4 мільйони українців, які по мірі поширення українського національного руху, почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/8f/Grushevskiy_parad.jpg/300px-Grushevskiy_parad.jpg

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський на військовому параді в Києві, 1917 р.

    В серпні 1917 українізований 34-й армійський корпус російської армії під командуванням генерала Павла Скоропадського був перейменований російським командуванням у Перший Український Корпус, а у вересні — з 6-го російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (командувач генерал Мандрика). На початку листопада 1917 офіцери та солдати українського походження російського піхотного Фінляндського полку, що знаходився в Україні, створили формування "Гайдамацький курінь" під командуванням сотника Пустовіта. Взимку 1917-1918 деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва.

    Проте значна частина українізованих російських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були роззброєні більшовиками або самодемобілізувалися, оскільки Центральна Рада на той час відкинула необхідність створення української регулярної армії, обстоюючи принцип формування збройних сил на міліційній основі. Внаслідок цього, а також під впливом більшовицької агітації, українізовані частини регулярної російської армії саморозпустилися.

   У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полковник В. Павленко поклав початок створенню добровольчої української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 — полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення воєнізованих формувань Вільного Козацтва, які наприкінці 1917 — початку 1918 вели успішну боротьбу проти українських червоногвардійських загонів.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/d/dc/Voyaky_unr.jpg/230px-Voyaky_unr.jpg

Солдати Української Народної Республіки слухають кобзаря Антона Митяя

    В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український генеральний військовий штаб. Наприкінці грудня 1917, під час Першої світової війни та перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21 УНР з причин політичного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16) січня 1917 на засіданні Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня — початку лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К. Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та інші невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала К. Присовського, чим було покладено початок формуванню регулярної армії.

    Після укладення Берестейського миру, 27 лютого 1918 збройні формування УНР разом з німецькими та австро-угорськими військами розпочали наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців дивізія Синьожупанників і Козацько-Стрілецька дивізія (дивізія Сірожупанників).

     В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кінці березня — у Запорізький Корпус. 2-3 березня 1918 місто було звільнено українськими військами, і 7 березня 1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9 квітня 1918 визволили Полтаву, а 19 квітня — Харків. До кінця квітня 1918 вся територія України була звільнена від більшовиків. 13 квітня 1918 за наказом військового міністра О. Жуковського Кримська група Армії УНР, долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22 квітня 1918 республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупиненно на вимогу німецького командування. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синьожупанників та зменшило дивізію Сірожупанників, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію.

   У березніквітні 1918 року армія УНР налічувала близько 15 тисяч вояків, 60 гармат, 250 кулеметів. У листопаді 1918 під час протигетьманського повстання військо Директорії УНР уже складалося з Окремого Загону Січових Стрільців, Запорізького корпусу, окремих частин Сірої та Сердюцької дивізій та повстанських загонів. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полковник О. Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) — генерал Дроздовський, другим (організаційні справи) — генерал М. Какурін.

    Чисельний склад цієї армії сягав до 100 тисяч, але після невдалої п'ятимісячної війни з радянською Росією лишилося тільки 30 тисяч, оскільки значна частина військ перейшла на бік радянського уряду України, поповнивши Українську радянську армiю.

       В грудні 1918 було сформовано 4 армійські групи — Лівобережну (командувач отаман П. Болбочан), Північну Правобережну (отаман В. Оскілко), Південну Правобережну (генерал —О. Греків) і Дністрянську.

     Найбільшу небезпеку становив лівобережний фронт, де з початку грудня 1918 наступали війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка. 5 лютого 1919 частини Армії УНР після триденних боїв залишили Київ. В березні-квітні 1919 Наддніпрянська Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на початку травня — на Волинь і Поділля.

    В травні 1919 року армія була реорганізована: з 11-ти дивізій створено п'ять самостійних груп:

До складу Армії УНР входили також повстанське формування «Запорізька Січ» отамана Ю. Божка (1 тисяча) та інші повстанські загони.

 

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/0/04/%D0%A3%D0%9D%D0%A0_%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%96.jpg/400px-%D0%A3%D0%9D%D0%A0_%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%96.jpg

Учасники Першого Зимового походу 1919–1920 років

     На початку червня 1919 Дієва Армія, провівши ряд наступальних операцій проти більшовицьких військ, визволила південно-східне Поділля і вийшла на лінію Старокостянтинів-Проскурів (тепер Хмельницький) Кам'янець-Подільський. Таким чином, було створено плацдарм для відступу Української Галицької Армії, яка під тиском польських військ 16-18 липня 1919 була змушена залишити територію Західноукраїнської Народної Республіки і перейти р. Збруч. В липні на початку серпня 1919 перед походом на Київ та Одесу Армія УНР нараховувала 35 тис. козаків і старшин, 177 гармат, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків.

       Під час Першого зимового походу Армії УНР у 1919–1920 роках у складі бойової групи було близько 10 тисяч вояків, з них лише 2680 були у стройових частинах, решта вояків були хворими на тиф або пораненими. Після прориву польсько-радянського фронту армія УНР нараховувала 397 старшин та 5950 козаків. У жовтні 1920 року кількість вояків в Армії УНР становила 23 тисячі.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/7/7a/Petlurowcy_groby_na_cmentarzu_prawos%C5%82awnym.JPG/180px-Petlurowcy_groby_na_cmentarzu_prawos%C5%82awnym.JPG

Православний цвинтар у Варшаві, могили українських військових часів УНР

Братська могила 29-ти вояків Армії УНР м.Костопіль

   У листопаді 1920 року після тяжких боїв з Червоною армією війська УНР перейшли Збруч і були інтерновані польською владою. 1924 року Армія УНР припинила існування як організована збройна сила. Інтерновані вояки поступово перейшли на становище політичних емігрантів. У подальшому вони влилися до складу українських національно-патріотичних організацій (УВО, ОУН).

 

4.Карпатська Січ

     Карпатська Січ – воєнізована організація в Карпатській Україні, створена 9листопада 1938-39 рр. чисельністю 200 осіб. До неї ввійшли учасники існуючих тоді в краї протипожежних організацій, культурно-просвітніх громадських об’єднань та активісти створеної у вересні 1938 р. «Української національної оборони» на чолі зі  Степаном Росохою. Очолювала організацію Головна команда   (командуючий -Дмитро Климпуш, заступник – Іван Роман) зі штабом у Хусті. В п’яти постійних гарнізонах Карпатської Січі проводилися військові навчання, а частина січовиків виконувала також обов’язки поліціянтів або прикордонників. Серед офіцерів були й вихідці з Галичини ( Зенон Коссак, Роман Шухевич та ін.).             

     Після проголошення Карпатської України Карпатська Січ була визнана її національною армією ( начальником  штабу був призначений полковник Михайло Колодзинський ).

     1 січня 1939 р. було оголошено про створення Жіночої Січі. Її очолила Стефанія Тисовська . На інструкторських курсах у  м.Хуст в березні 1939 р. навчалися 54 жінки. До програми вишколу входили: історія та географія України, обов’язки січовичок, загальноосвітня праця, гігієна, боротьба з неписемністю, плекання чистоти української мови, виховання та опікування дітьми, санітарний вишкіл, фізичне виховання (спорт), стройова підготовка («впоряд»), розвідка.

    Січовички шили однострої ( чоловічі та жіночі ), національні та січові прапори, були зв’язковими та розвідницями; у домівці Жіночої Січі влаштували лазарет  для поранених у боях із чехословацькою армією 14 березня 1939 р. Відомо, що групу дівчат із Жіночої Січі угорці розстріляли 16 березня 1939 р.

    Брак зброї був найболючішим питанням Січі. Її купували за пожертвування громадян та української діаспори або здобували в боях.

     Трагічним був день 14 березня: спочатку регулярне чеське військо намагалось роззброїти січовий гарнізон у Хусті, але вони організовано склали зброю за наказом Августина Волошина лише ввечері, втративши 108 бійців. А надвечір на територію Карпатської України напали угорці. 15 березня 1939 р. була проголошена незалежна Карпатська Україна ( в умовах війни з Угорщиною).

    18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір, але більшість січовиків продовжували боротьбу в партизанських загонах. Командир хустських січовиків Олександр Блистів – « Гайдамака », перебуваючи у в’язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров’ю написав записку: « Я, Олександр Блистів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну».

     За декілька днів березня Карпатська Січ зазнала тяжких втрат:

  •      430 убитих;
  •      400 поранених;
  •      750 полонених (розстріляні 18 березня 1939 р.)

 

    Інші вояки відступили до Румунії, але румуни передали частину полонених угорцям.

   У 1969 р. в еміграції Центральний Провід Братства Карпатських Січовиків (голова – доктор Степан Росоха)  випустив для всіх вояків Карпатської Січі нагороду – Хрест Карпатських Січовиків.      

 

5.Українська Повстанська Армія

    УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення від знущань німецької окупаційної влади.         Головнокомандуючим УПА з 1943 р. по 1950 р. був Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка). Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла німецьким і радянським військам.

      Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму. Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям  мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. вона нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками, тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.

      УПА - це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію, відмінну від усіх інших, що діяли у Другій світовій війні. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів; також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.

       Все керівництво УПА було високорелігійним і велику  увагу приділяло захисту церкви на західноукраїнських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім’я віри, правди, справедливості з більшовизмом, котрий потопив  в крові тисячі священнослужителів, мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам’яті   народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.

     В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув’язненні з тюрем гестапо, СС та НКВС. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі брали участь в каральних операціях проти мирного населення.

      Каральні війська СРСР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіших катувань зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі з більшовизмом, в тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

       ОУН-УПА втратили понад 100 тисяч воїнів – кожного четвертого з тих, хто зі зброєю в руках відстоював право народу на власну державу. Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало її військові підрозділи. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СРСР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с. Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВС вони загинули, як герої, знищивши чимало ворогів.

       З 1950 р. по 1954 р. очолював УПА Василь Кук, котрий, будучи пораненим в бою, потрапив у полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії були згорнуті, деякі формування розпущені, а організаційна мережа переведена в глибоке підпілля; основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконане  і основні сили були збережені від повного знищення. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.

    Борці УПА плекали ідею Української державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням, внаслідок чого у 1991р. постала Незалежна Українська Держава.     Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували  в жовтні 1956 року, коли сміливо боролися на кордоні з Угорщиною, щоб допомогти угорському антикомуністичному повстанню. Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом. 

 

6.Українці в лавах радянської армії

Радянські збройні сили були знаряддям русифікації народів СРСР: урядовою мовою в Радянській армії була винятково російська, призвані до війська військовозобов’язані відбували службу поза межами своїх республік. У війську зовсім були відсутні іншомовні культурні розваги, преса, бібліотеки. У політичному навчанні серед вояків відверто пропагувався російський шовінізм, плекалися традиції винятково російських «героїв» ( Кутузов, Суворов, Нахімов, Істомін та ін.). До програми політзанять входила також тема про «радянський народ».

    Наприкінці Другої світової війни і після неї серед генералітету Радянської армії висунулися такі маршали українського походження, як Р. Малиновський, А.Єременко, К. Москаленко, маршал танкових військ П. Рибалко, генерали армії І.Черняхівський та С. Штеменко, генерал танкових військ А. Кравченко, генерал-полковник авіації Г. Кравченко, генерал-лейтенант І. Кожедуб та ін. Дехто з них мав високі посади, аж до міністра оборони СРСР (маршали Р. Малиновський і А.Гречко). Поміж радянських космонавтів є генерал-майори П. Попович, Г.Береговий, А. Леонов, А. Филипченко, полковники Г. Добровольський і П. Климчук, які народилися в Україні і там же закінчили військові авіаційні школи.
          За  законом 1967р.  всі чоловіки, що досягли 18-ти pоків, були військовозобов'язаними і служили у Збройних силах СРСР. Радянська Армія 1970-80-х рр. мала близько 175 дивізій,  розташованих на територіях військових округів, яких нараховувалось 15, у тому числі в Україні - 3: Київський, Прикарпатський та Одеський. За часів СРСР збільшувалася кількість ядерної зброї, яка знаходилася на території України.

          У грудні 1979 року розпочався повномасштабний збройний конфлікт - агресія Радянського Союзу проти суверенного Афганістану. Понад 160 тисяч українців воювали в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, з яких 3 360 загинули, в тому числі 80 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон, понад 8 тисяч осіб були поранені чи контужені, з них 3 560 стали інвалідами. Окрім цього, багато військових боролися з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, зокрема, 12-й інженерний полк за видатні заслуги у ліквідації катастрофи був нагороджений вимпелом Міністра оборони СРСР «За військову доблесть».

 Згідно із західними дослідженнями, що були проведені у 70-х роках на підставі аналізу кількох тисяч радянських офіцерів, були отримані дані про національний склад офіцерського корпусу Радянської армії. Наведемо лише російську та українську її частину. Отже, на 1976-1977 рр. в Радянській Армії було:

національність

Збройні Сили загалом

Сухопутні війська

ВМФ

ВПС та ППО

росіяни

61,37

59,23

66,90

63,53

українці

26,25

26,81

23,49

26,08

Отже, серед офіцерського корпусу усіх щаблів українці становили значно більшу частку від загальносоюзної щодо всього українського  населення.

Але конституція тодішнього СРСР, прийнята 7 жовтня 1977 р., виключала будь-яку реальну спробу місцевого самоврядування. Її гідним відбитком стала ухвалена 20 квітня 1978 р. Конституція Української РСР, де вже не знайшлося місця для Міністерства оборони, яке існувало бодай на папері у «добрежнєвській» конституції. Отже, Основний закон зразка 1978 р. остаточно усунув формальне право України мати власне військо.

 

7.Сучасні Збройні Сили України

https://pp.vk.me/c618426/v618426943/10a72/Eq0TB4s6Y78.jpg

      Історія нової української армії розпочалася 1991 року, коли 24 серпня було проголошено незалежність нашої держави. Тоді ж була прийнята постанова «Про військові формування», де передбачалося порядок створення Міністерства оборони та Збройних Сил.

      В історії розвитку української армії умовно можна виділити 4 етапи: перший – закладення основ (1991-1996 рр.); другий – подальше формування армії (1997-2001 рр.); третій – етап проведення реформ (2001-2005 рр.) та четвертий – це сучасний розвиток військ (з 2006р.).

     Характерними ознаками творення Збройних Сил було формування правових основ та реорганізація української армії. При цьому процес формування ознаменувався значним скороченням чисельності військ та військових структур, а також техніки та озброєнь. До кінця 1991 року були підготовлені всі необхідні документи, що склали основу формування структури Збройних Сил. Це, зокрема, Концепція оборони та будівництва, Воєнна Доктрина України, закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Ці документи підтверджували, що держава має намір стати без’ядерною нейтральною державою і не буде приймати участі у жодних блоках. Також було визначено процес регулювання в галузі військового управління: Головнокомандуючим Збройними Силами є Президент, а Верховна Рада здійснює законодавчу функцію.

    На роки першого етапу розвитку Збройних Сил припадає і ядерне роззброєння держави. Таким чином, Україна стала першою в світі державою, що відмовилася від використання ядерної зброї і до червня 1996 року в країні не залишилося ні одного ядерного боєзаряду (17% всього ядерного потенціалу світу Україна передала  Росії за тристоронньою угодою між США,  Росією  та Україною)
     Більше того, до кінця 1996 року було значно скорочено чисельність українського війська – воно зменшилося на 410 тисяч чоловік, ліквідовано близько 3,5 тисяч військових структур.

   Жахлива сторінка в історії українського народу почалася взимку 2014року,коли результати «революції гідності» не задовольнили нашого східного сусіда – Російську Федерацію. Збройна агресія проти  України розпочалася 20 лютого 2014року зі вступом збройних сил  РФ на територію Автономної Республіки Крим, як збройний етап реалізації плану керівництва Росії по встановленню контролю над  Україною. Офіційно була підтримана 1 березня рішенням Ради Федерації  російського парламенту.

   В середині березня 2014 року на українсько-російському кордоні в Білгородській, Брянській, Воронезькій, Курській, Ростовській областях та Краснодарському краю Російської Федерації було дислоковано понад сто російських військових баз, на території яких була зосереджена важка військова техніка (здебільшого танки, а також гелікоптери та літаки) та контингент військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації, в кількості близько 30-40 тисяч осіб.

    Протягом  квітня — травня 2014 року силами Федеральної служби безпеки Російської Федерації, Головного розвідувального управління Збройних Сил Російської Федерації та незаконних збройних формувань з числа найманців різних національностей, екіпірованих військовою зброєю було здійснено системний збройний напад на органи місцевої влади та ключові об'єкти інфраструктури і мас-медіа у Донецькій та Луганській областях.

   Масові захоплення адмінбудівель у Донецькій області були спровоковані силами розвідувально-диверсійних підрозділів збройних сил Російської Федерації, коли російські диверсанти, відкрито застосовуючи зброю, зайняли у Слов'янську та Красному Лимані Донецької області ряд державних установ і будинки силових структур. Вони не тільки постачали зброю, а і безпосередньо допомагали сепаратистам в розхитуванні ситуації.

     Російська влада заявляла про своє несприйняття Антитерористичної операції і вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками.

     Незважаючи на численні докази присутності російських військ на території України, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Ряд українських політиків називають війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України.

     Від середини липня 2014 року Збройні сили Російської Федерації почали брати пряму участь у бойових діях проти Збройних сил України. Підрозділи Збройних сил Росії діють як з території Російської Федерації, так і безпосередньо на території України.

         5 вересня 2014 року у Мінську було підписано угоду про припинення вогню на Донбасі. Робота контактної групи у Мінську була продовжена, сторони підписали наступний меморандум у ніч проти 20 вересня 2014. Проте, станом на 2 грудня 2014 року, бої та обстріли продовжуються.

     27 січня 2015 року Верховна Рада України визнала Російську Федерацію агресором.

   Загальна чисельність особового складу за час війни на Донбасі збільшилась з 32 до 73 тис. осіб. Згідно з даними Генштабу, за цей період, збільшилась кількість бригад і полків з 8 до 25, кількість батальйонів і дивізіонів з 50 до 150. Кількість танків  збільшилась з 210 до 360,бойових броньованих машин з 900 до 1400, реактивних систем залпового вогню –з  80 до 230.

    За час конфлікту на Донбасі за інформацією ООН  загинуло 7 962 чол., поранені – 17 811 чол.

   Не зважаючи на непідготовленість української армії та її видиме безсилля в Криму, сьогодні це грізна  сила, яка готова дати відсіч ворогу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
10 квітня
Переглядів
87
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку