Сценарій відкриття меморіальної дошки загиблому герою

ХІД ЗАХОДУ

(На фоні музики «Плине кача» звучить вірш)

Отримали чергову звістку…. з фронту

Знов молодий…і знову наш земляк…

Сховалось сонце для батьків за горизонтом

Як їм змиритись з втратою?...

Мабуть…ніяк..

Вкладали душу, берегли, навчали…

Щоби віддати в лапи нікому не потрібної війни…

Щоби сьогодні на колінах всі клянчали

Знову прощатись…знову вдягати чорні хустини…

Простіть нас, молоді захисники,

Що змушені так рано покидати рідну маму…

Сьогодні Ви -… небеснії мандрівники… а мама…

Мама …ще довго чекатиме …на телеграму…

Виходять двоє ведучих

Ведуча 1: Пам’ять…Таке коротке слово. Вона нетлінна і вічна…. Пам’ять! Гірка пам’ять! Вона ніколи не згасне! Пам’ять! Що ти залишила? Пам’ятники, як символ про тих, хто пройшов війну, хто своїми грудьми прикривав рідну землю.

Ведуча 2: Час…Час, немов перевіряючи на міцність, піддає нас новим і новим випробуванням. Немає нічого важливішого, ніж життя людини, а життя, яке віддане за свою Батьківщину, набуває величного сенсу. На Сході України гримлять вибухи й свистять кулі. Страшна звістка стукає у двері, викликаючи розпач і невгамовний біль у душах рідних та близьких, серця справжніх героїв завмирають, завмирають, як сама Україна, яка погрянула в жалобі за своїх синів.

Ведуча 1: Про втрати завжди говорити важко і боляче, але коли із життя ідуть зовсім молоді, то говорити важко і боляче вдвічі. Сьогодні у нашій школі з`явиться пам’ятна дошка, пам’ятний знак, який знову і знову буде нагадувати нам про війну, про материнське та людське горе.

Ведуча 2: Сьогодні схиляємо голови в пам'ять учня нашої школи Віталія Гуменюка, який загинув на війні захищаючи територіальну цілісність і

незалежність рідної землі.

Ведуча 1: Йому було 29.

Молодий, красивий, спортивний. Дівчата так і мліли, коли бачили його на спортивних вуличних тренажерах. Там, на іспанських вулицях, минули його юні роки.

До Іспанії він переїхав років у 10.

Але туга за батьківщиною, друзями, мрії …

Поринув із головою у спорт. Бігав так, що гай шумів. Тільки й встигав приносити додому кубки і нагороди за участь у різних спортивних змаганнях. Атлетика стала його школою. Вона стала його новою реальністю.

Після закінчення школи для  себе обрав будівельний напрям. Цікавився велетенськими будівельними кранами, вчився на будівельника, зокрема – оператора будівельного крану. І разом із тим – займався квартирними ремонтами, заробляв на мрію.

Мріяв колись обов’язково стати поліцейським, як багато хто з рідних по маминій лінії. Дядьки Віталія ходили у формі і вона йому дуже подобалась, давав собі слово колись так само вдягнути поважну і таку достойну форму правоохоронця. Як у дядьків там, в Україні.

Ведуча 2: Україна…

Вона завжди була в серці.

Йому хотілось залишатись українцем. В своїй кімнаті він почепив над ліжком українській прапор, а на полиці завжди лежали книжки з історії України.

Досягнувши повноліття, повернувся в Україну: принципова позиція – віддати належне Батьківщині – відслужити в армії. Та не судилось: під час медкомісії його виявили непридатним до служби через проблеми із зором.

Побачив рідні краї – ті, що назавжди з дитячих літ лишались в пам’яті і не раз являлись уві сні, подихав таким рідним повітрям, тим, що нагадувало далеке доіспанське дитинство, і… з Україною в серці повернувся назад до Іспанії. Там чекали.

Чекали ті, хто потребував його допомоги.

Адже вже давно він волонтерив і допомагав людям із залежностями подолати ці залежності, залучав до спорту, легкої атлетики. Вдавалось. Врятував так не одне життя від прірви.

Рятував, допомагав, вчився, працював. Жив. Жив, як годиться молодому, красивому, здоровому легеню.

А потім було 24 лютого 2022 року. Шок, злість, лють.

Він будь-що намагався допомогти. Організував збір дронів, їздив у волонтерські центри із збором допомоги українцям і українським біженцям.

А потім поїхав в Україну.

Ведуча 1: Не хотіли брати до лав ЗСУ – іноземець, так важко з папірцями і дозволами…

Проте хлопець у квітні таки потрапив у ряди захисників. Проходив тренування десь під Дніпром. І скоро відправили його на Донецький напрямок.

«Мамо, все добре», - час від часу читала короткі повідомлення його мама і від того на крапельку ставало легше. Лише на крапельку. Бо більше нічого не знала і не знала, що із сином вже наступної миті там, на війні.

А потім настав кінець…

Кінець цього достойного насиченого барвистого молодого красивого життя. Життя із викликом на достойні вчинки, досягнення і принципові погляди на порядність, честь і гідність…

Ведуча 2: Мітинг присвячений відкриттю меморіальної дошки колишньому учню нині Полицького ліцею Віталію Гуменюку, оголошується відкритим.

(  звучить гімн України)

Ведуча 1: Шановне товариство! Почесне право відкрити пам’ятний знак воїну, який виконував обов’язок перед Батьківщиною надається близьким родичам героя.

(Полотно спадає і його відразу забирають)

Ведуча 2: До освячення меморіальної дошки запрошуємо отця Миколу Юраха….

Ведуча 1: Учасниками відкриття меморіальної дошки сьогодні є представники сільської влади і духовенства.

                     До слова запрошується сільський голова Микола ОЗЕРУГА .

Ведуча 2:

Хвилина мовчання – затихли всі кроки,

Скорботи хвилина – громада мовчить.

Ніколи нехай не вертають ті роки,

Щоб димом не вкрилася неба блакить.

Ведуча 1: Схилімо голови низько перед пам’яттю і подвигом славного сина України, нашого земляка.

Ведуча 2: Вшануймо пам'ять загиблого героя і всіх безневинно загиблих синів України хвилиною мовчання.

                                         (Хвилина мовчання)

Ведуча 1:

Холодний смуток душу охопив,
Дощем заплакав... Свічка догорає...
Він не дожив, не докохав, не долюбив...
Та праведна душа не помирає...

Пісня «Герої сини»

Ведуча 2:

Здається, я знаю, якою буде наша Перемога.  А вона точно буде. Питання лише часу і ціни. На жаль, уже дуже страшної ціни. Так от колись наша Перемога матиме присмак останніх днів.

Емоція останніх днів вона така різна, але водночас дуже глибока. Вона про суміш, здавалось би, непоєднуваного. Тихої радості, сильної любові і страшенного болю. І все це разом дає якесь неймовірне тепло. І сльози. Сльози саме тоді, коли ти вже, здавалося, втратив здатність плакати.

Ці сльози останніх днів - вони не печуть. Вони гріють. Вони котяться по щоках, роблячи тобі тепло.

Усі ці десятки прапорів, що здіймаються над нашими містами і селами після  місяців окупації. Усі ці  жіночки, які несуть оладки, пиріжки, кавуни, хочуть нагодувати, обіймають і плачуть. Усі ці втомлені очі, які бачили пекло, але не втратили здатність світитися. Усі ці нові чорно-білі портрети захисників, що пливуть стрічкою фейсбуку. Усе це ранить і гріє водночас. Як же так?..

Я не знаю, скільки і що нас чекає попереду. Я не знаю, які жахіття нам ще відкриються з кожним звільненим містом і селом. Я не знаю, скільки найкращих людей ще мають загинути, допоки згине росія.

Але я точно знаю, що в день, коли наша Перемога таки прийде, ми всі будемо плакати і мовчати.

Мовчати і плакати…

І дякувати, дякувати, дякувати. Тим, хто повернеться. І тим, хто навіки янгол.

А поки стоїмо.

Стоїмо що є сил.

Попереду важка зима.

Але наша весна прийде.

І вона буде синьо-жовта
Слава Україні!

ГЕРОЯМ СЛАВА!

    Ведуча 1:

Мітинг, присвячений відкриттю меморіальної дошки, оголошується закритим.

(Звучить гімн)

Ведуча 2:  Дякуємо, що були сьогодні з нами.