Сценарій виховного заходу "Герої не вмирають"

Тема: «Герої не вмирають»

Мета: вшанувати пам'ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховувати патріотичну свідомість, розвивати бажання стати гідними громадянинами України.

Обладнання: мультимедійна презентація пісня – кліп «Мамо, не плач, я повернусь весною…», виставка дитячих малюнків.

Оформлення приміщення: стіна пам’яті Небесної сотні(Прапор України, надписи «Герої не вмирають», список прізвищ героїв з фото), стіл, на столі вишитий рушник, ікона Божої матері, свічка, квіти з чорною стрічкою, лампадки.

Хід виховного заходу

Ведуча: Шановні вчителі, батьки, учні та запрошені! Сьогодні ми зібралися тут, щоб в скорботі схилити низько голови перед пам’яттю людей різного віку, яких було вбито у мирний час XXI століття.

Ведуча:Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство з дивосвітом – казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, Батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна.

Ведуча: Історія будь – якого народу містить періоди дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Ми повинні пам’ятати і не забувати героїчні сторінки, коли проливали кров патріоти. Адже хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.

Ведуча: Україна не раз піднімалася з колін. Побита і ціла в ранах, та нездоланна для ворогів своїх, вона йшла в ворогу під кулі, щоб захистити всіх своїх дітей. Терновим шляхом дійшла Україна до сьогоднішніх днів. Здавалось все скінчилося, давно минуло і більш ніхто не пройде шляхом тих кривавих дій. Та не так здавалось, як вже сталось. Що робиться з тобою, чому ти плачеш, Україно?

Моя Україно, що сталось з тобою?

Чому закриваєш обличчя рукою?

Така молода, а розтоптана сумом...

Чому знов тривожать тебе хмарні думи?

Чому твої руки у ранах, в крові?

Чому чорні сльози течуть по щоці?

Де твої друзі? Чому ти одна?

Чому так кульгавить манірна хода?

Чому погляд сповнений розпачу, болю?

Моя Україно, що сталось з тобою?

Пізнала ти болі гіркої розплати.

За те, що наважилась Їй довіряти.

За те, що повірила старшій сестрі,

що гострий кинджал встромила в спину тобі.

Не плач і не падай у прірву знемоги...

Добро - завжди вірне. Добро переможе.

Моя Україно, прошу тебе дихай!

Нам вдасться здолати і горе, і лихо,

і вигнати чорну Імперію Зла,

з простор українського міста й села.

Ми все подолаєм. Ми все переможем,

бо ми українці. І нам воля Божа

терпіння, наснаги і сил посилає,

бо рідна Вкраїна - це все, що ми маєм.

Війна ця закінчиться. Світло прийде.

Молися і вір.

Україна живе!

 

Ведуча: 30 листопада у Києві на Майдан вийшли сотні молодих студентів, які всіляко підкреслювали мирний характер своєї акції. Злочинна влада вчинила замах на мирний протест і на декламовані цими молодими людьми загальноєвропейські цінності. Десятки протестувальників були по звірячому побиті спецпідрозділами міліції і у важкому стані потрапили до лікарень, а доля багатьох з них невідома і до сьогодні.

Ведуча: Шоковані замахом на основоположні права і свободи людини та побиттям мирних студентів, сотні тисяч українців вийшли на Майдан Незалежності, вимагаючи покарання винних у побитті студентів та відставки злочинної влади.

Ведуча: Після двох місяців мирних протестів підтримка мітингувальників зростала. Замість того, щоб мирно врегулювати ситуацію, 18 лютого тодішня влада на чолі з президентом Януковичем віддала злочинний наказ застосувати зброю і зробити «зачистку» Майдану, застосувавши водомети, бронетранспортери і вогнепальну зброю.

Ведуча: Постріл, другий, розірвалася тиша, і нестерпний біль…Кров, вогонь, стрілянина на ураження…Знову смерті, поранені, відірвані руки, проламані голови, вибиті очі, покалічені жінки, поранені священники. Справжні бої розгорталися в центрі Києва 18 – 20 лютого на вулицях Інститутській, Грушевського, на Європейській площі, майдані, у Маріїнському парку! Навкруги вибухи, стогін, горе. До нас прийшла війна.

Ведуча: Справжня кровопролитна війна. Нас намагалися винищити за бажання мати людську гідність і самим обирати своє життя. Настав той час, коли кожен українець мав зробити свій вибір: або ти станеш рабом, або будеш вільною людиною і житимеш у вільній державі.

Ми ж не злякаємось! Гордо і сміло

Стяг піднесемо за правеє діло,

Стяг боротьби за свободу народу,

Щоб панували скрізь воля та згода!

 

Ведуча: На очах у всього світу влада розстрілювала свій народ. Майдан оточили з усіх боків, взяли у щільне кільце. Та люди не здавалися. Співали Гімн. Зі сцени лунали молитви, патріотичні пісні.

Так чинили лиш варвари, злісні хани,

Лиш від них люди в церкві ховались.

А сьогодні – це власні привладні пани

Вже над нами так само знущались!

Українцю, поглянь там побили жінок!

Глянь, вже люди ховаються в храмі!

Де таке ще траплялось, коли це було

Аж в такому нестерпному стані?...

 

Ведуча: Тисячі поранених і понад 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. Ця «Небесна Сотня» своїм життям викупила свободу для мільйонів українців і дає шанс збудувати нову демократичну правову державу.

Ведуча: Безсмертні душі вбитих і закатованих відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!»

Небесна сотня – безневинна жертва…
Бандитам не сховатись за хрестом
Отим хрестом, де їхня совість мертва
Зрікається і серцем і чолом…
У прощену неділю впала долу,
Простіть нас браття, миленькі, простіть…
За Україну – зранену і голу…
За Вас не впала і за Вас стоїть!

Ведуча:Ми вшановуємо пам'ять героїв України: Голодомор 1932 – 33роки Битва під Крутами, Бабин Яр. Тепер ми стали сучасниками ще однієї масової трагедії нашої країни.

Мені наснилось, що вони зустрілись:
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
"За що тебе? " "За Україну, друже мій."
Ти знаєш і мене за неї вбили,
Та це було вже років майже сто.
Тоді померли ми, щоб ви нам жили.
А вас вбивають... Вас тепер за що?"
"Ти пам'ятаєш, друже. Звісно, пам'ятаєш,
Як біло-біло в нас цвітуть сади.
І ти цей запах п'єш. І ти його вдихаєш ...
Я б все віддав, щоб хоч на мить туди."
"А я ще ввечері узяв дівча за руку
Й тихенько так до серця притулив.
Тоді не знав, що Бог уже розлуку
Навіки на землі нам присудив.

Під Крутами стояли ми стіною.
В очах не страх, а злість до ворогів.
Більшовики готовились до бою,
Я йшов на смерть... а жити так хотів."
"Мені твій попіл стукав, брате, в груди.
Я вірменин, а теж Вкраїни - син.
Не мав у серці й крапельки облуди,
За те й убив мене проклятий поганин."
... Мені наснилось, що вони зустрілись.
Убитий в Крутах й бородач Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
" За Україну нас вбивають, брате мій.»

Ведуча:Старший брат…Так називали колись Росію… Знаєте в чому різниця між українцями та росіянами? Коли у них біда, ми плачемо разом з ними: ми плакали коли був Беслан, ми плакали коли зривали їхній вокзал, будинки, ми плакали, коли у них гинули мирні беззбройні люди, а коли у нас сталося лихо і почали гинути наші люди від рук криміналу, вони насміхались. Задорнов називав нас єврохохлами, вони обзивали салоїдами і хотіли, щоб «мочили» Майдан. Так ось: знаєте чому ми не хотіли під крило Росії, а хотіли в Європу? Тому,що в той час, коли гинули наші люди, Жириновський кричав,що пришле патронів, а Європа давала гуманітарну допомогу; в той час, коли Медвєдєв кричав,щоб президент не був ганчіркою – «треба душити Майдан», в той же час польські літаки відвозили до себе наших ранених. Тому ми і не хочемо до Росії, тому що вони вважають, що все вирішує сила фізична, а що таке сила духу їм невідомо.

Не чіпай її,чуєш не рухай,
Не спокутуєш цього гріха.
Я прошу тебе,чуєш, послухай.
Невинна країна моя.

Я донька її - Українка.
Ми щирий і добрий народ,
Стікає із серця сльозинка,
Ти приніс так багато негод..

Так часто я чую "ми ж браття"
Але ж ні,так не чинять брати.
Розпалив ти пекуче багаття,
Нащо вам того,кати?

Йди геть і не рухай країни,
Не встане вона коліна.
Ми піднімемо навіть руїни,
БУДЕ ЖИТИ МОЯ Україна!

Учениця:

Невже зазнала мало болю Ти? Паплюжена і нищена роками,

Розп’ята  ворогами на Хресті, Розтоптана ворожими ногами…

Чи не достатньо дочок і синів, Як колосків під градом - поламало,

Щоб Ти, нарешті, вирвалась з рабів. Щоб панщини вже більше на зазнала?

Поділена сто раз між ворогів, зруйнована, розтоптана на шмаття,

Ти підіймалась завше із руїн, як фенікс, воскресала із багаття.

Тебе палили, часом і живцем, Тебе топили, вішали, стріляли,

Вмивали кров’ю,  тільки лиш за те, Що Ти своїх дітей завжди навчала,

Молитві, і колядкам, і пісням, Дзвінкій і рідній мові солов’їній,

Не кланятись панам і холуям, Завжди  тримати рівно свою спину,

Чинити так, щоб завжди і усім, Не соромно поглянути у очі,

Пишатись краєм рідним, і людьми, Ділитись щиро, щедро і охоче,

«Шевченківським», пишатися садком, Вишневим, яблуневим-не важливо,

Хатинкою, з криницею й ставком – Віршовану, не знищену, правдиву…

Хвилиною мовчання вшанувати? Чи годі, може, браття нам мовчати?

Чому дітей своїх будем навчать? Як мовчки їм навколішках стояти?

Тікати? Не стосується, мовляв: «Не треба, не моє, і не зі мною, Хай гинуть Ті – Вони, але не «я», Їм треба – хай Вони встають до зброї.

Хіба ще мало вже Твоїх дітей, Поклали свої голови за Тебе?

За волю, за свободу, за людей… лічити довго, та чи справді треба…?

Герої? Ні? Не нам про це судить, аби не повторилось вже сьогодні,

Нехай, Господь, усі гріхи простить Зустрівши у Раю - Небесну Сотню…

У Ангели запишуть їх нехай, Замість щитів дадуть їм лук і стріли -

Щоб віки-вічні берегли наш край, Незримі охоронці України…

 

Ведуча:

Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.

 

Учениця:

Так хочеться всім серцем захистити!

Так прагну у біді допомогти…

Звести стіну, щоб більше не убити…

Та скривдити нікому не змогти!

 

Моя – мені дарована батьками –

Вкраїнонько коханая, одна!

Розділю біль Твій, найдорожча Мамо,

Й не буде рана вже така страшна!

 

Я знаю, буде радісним ще ранок!

До щастя нам, повір, лиш трішки йти!
Й розквітне МИРНИЙ для усіх світанок!

Ти – Матінко, рідненька, потерпи…

 

Дай витру, Найдорожча, Твої сльози…

Нам обійнявшись, легше буде йти…

Наші серця розтоплять всі морози!

В їх полум’ї згорять всі вороги!

 

А знаєте, війна колись закінчиться

І з часом відбудуються міста,

Але ніколи більше не повернуться

Всі ті, кого забрали небеса…

 

Пісня – кліп «Мамо, не плач, я повернусь весною…»

 

Учень:

Колись я приїду до Києва з сином

Колись… Як цвістимуть каштани…

Під небом пройдемось високим і синім

 Пройдемось ошатним Майданом

Торкнуся, припавши на мить на коліно

Гладкого новенького бруку…

Він все ще гарячий! Це так неймовірно!

Давай, приклади свою руку…

- То сонце нагріло!  - і в сина усмішці

Шукатиму трохи розради…

Ні, сину, не сонце… На цьому ось місці

Горіли колись барикади…

Людей, що піднялись на ці барикади,

Ніщо не могло подолати!

Ніякої сили не було у влади

Лиш страх, брудні гроші та грати…

І люди боролись… І найсміливіші

Дивилися снайперу в дуло…

Ось там можна  їх імена прочитати…

Я всіх називати не стану…

-А що там? Чому стільки квітів там, тату?

- Це стела героїв Майдану…

- Цікаво? … Навіщо туди позносили

Ці шини від автомобілів?

- Це замість вінків… це тепер, ніби символ.

Це знаки для всіх зрозумілі…

Мій син промовчить і спитає останнє:

( Мов вітром холодним подуло!)

1Я все розумію… Одне лиш питання:

Чому тебе з ними не було?

 

Ведуча: Якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!

 

Ведуча: Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі… Хай палають свічки пам’яті загиблих героїв «Небесної Сотні» у наших

серцях, а розмірений бій хронометра відчеканить час скорботи, душевного болю і жалю…

                В трагічні дні нашої держави під час неоголошеної війни на сході України, загинули наші земляки: Струсь Андрій Андрійович, Дорошенко Володимир Павлович, Луцишин Богдан Богданович, Жеребний Володимир Миколайович, Юричко Володимир Володимирович, Бжостовський Ігор Євгенович, Драбик Тарас Васильович, Свідерський Іван Іванович, Добровольський Ігор Володимирович.

                  Тож хвилиною мовчання вшануємо невмирущу пам'ять про загиблих героїв.

 

Хвилина мовчання (бій курантів)

 

 

Ведуча: Не можем ми сьогодні не згадати що ми живем неспокійний час, в час, коли в нашій країні іде війна, коли агресор хоче загарбати наші землі відриваючи їх по шматочку, не жаліючи нікого на своєму шляху. Адже в цей час, наші солдати, сміливо захищають нашу землю та нас з вами, вони мужньо стоять на варті нашого спокою. Так хочеться сказати усім серцем закричати : Дай Боже сили нашим солдатам.

 

Пісня  Дай Боже сили нашим солдатам.

 

 

 

Учениця:

Я виплачу сльози, я викричу душу…

Ти тільки вертайся, вертайся живим!

Я жити без тебе, ти чуєш, не зможу:

Тобою на світі жеврію одним!

Я небо тобі принесу у долонях,

Я серце твоє біля ніг покладу…

Ти тільки живим повертайся додому!

Вертайся живим! – на колінах молю.

 

Ведуча: Сьогодні у нас в гостях учасники буремних днів - Гавриш Ростислав Ігорович, Опришко  Богдан Степанович та Завада Ігор Леонідович. 

Ми запрошуємо їх до слова – спогадів.

 

Учениця:

Затихнуть кулі, погасять вогні. На згарищах збудують нові храми…

А як назвуть в історії ті дні, які на серці залишили рани?

До кого нам на сповідь буде йти, як Бога вбили тут на барикадах?

Свої – своїх, велика буде кара. І час не залікує наших ран.

Ми живі, а їх – нема, скоро вже прийде весна

Білим цвітом під вікном, В Них – квітками під хрестом.

Ми ідем, Вони – лежать… І про що вони мовчать?

В нас робота, все минуло, Що ж тоді таке це було?

По країні дзвони чути… Що їм з того? – не вернутись…

 

Учениця:

Єднайся рідна Україна!

Єднайся Північ, Південь, Захід, Схід!

Єднаймось браття українці!

Поки живий вкраїнський рід!

Ви пам’ятайте рідні браття -

Що сильні ми лише тоді,

Коли зіллємось воєдино,

Тоді загинуть вороги!

Єднайтесь Львів, Донецьк і Крим!

Єднайсь Луганськ, Тернопіль з ним!

Єднайся рідна Україна!

Бо ми одна сімя, РОДИНА!

Ми ж українці браття всі!

Ми рідні всі, ми земляки!

Бо рідна наша Україна –

Єдина наша Батьківщина!!!

 

Ведуча: Ще довго – довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив життя земне у 2013-2015рр. Ці події сколихнули весь світ, не залишили байдужою жодної душі.

 

Ведуча: Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях. По країні уже з’являються перші вулиці та площі, названі на честь героїв. Вічна честь і слава захисникам України!

 

«Боже великий, єдиний»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід

 

«Герої не вмирають»