Сценарій виховного заходу "Моя земля - земля моїх батьків"

Моя земля – земля моїх батьків

 

Сценарій виховного заходу

 

Автор: Руднєва Світлана Миколаївна – викладач, “спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії”, викладач - методист

 

Мета: Навчати пізнавати, поважати себе та інших, розвивати культуру моральних почуттів, культуру відносин, духовність, виховувати почуття людської гідності.

Місце проведення: читальна зала, прикрашена фотографіями, напис “Моє село для мене – рай. Його ставки, ліси, долини. І я оспівую свій край, завжди до нього серцем лину .Т.Коваленко ”.

 

Моє село для мене – рай.

Його ставки, ліси, долини.

І я оспівую свій край,

Завжди до нього серцем лину

  Т.Коваленко

 

(ВІДЕО «Край де я родилась і живу»)

 

Вступне слово куратора: Доброго дня, шановні колеги, гості, студентство!

Група Р -41 і я, її керівник, запросили всіх Вас на виховну годину : “ Моя земля – земля моїх батьків”.

Сьогоднішня виховна година є своєрідним звітом групи за проведену ними трирічну роботу по вивченню, дослідженню рідного краю, його історії, побуту, традицій.

У складному переплетенні сучасних економічних, соціальних, педагогічних проблем цивілізації людство все частіше звертається до моралі, гуманізму і культури, вбачаючи в них реальний шлях свого виживання і майбутнього процвітання.

Без пробудження совісті, обов’язку, людяності і відповідальності, без оздоровлення морально-психологічного клімату у всіх сферах життєдіяльності навряд чи можна розраховувати на докорінні зміни в Україні.

 

Ведуча: Для кожної людини найрідніша і найдорожча та земля, де вона народилася і виросла. Недарма ж у народі кажуть: „Де рідний край, там і рай, а де чужина – там домовина”. Бо у своєму рідному краю кожна травинка людині допомагає, кожна квіточка дарує усмішку, кожна пташечка співає тільки для тебе. „Людина без Вітчизни – що соловей без пісні”. А справжню тугу за рідним краєм людина відчуває тоді, коли розлучається зі своєю стороною. „Кожна рослинка на своєму корені росте”. А хіба вона зможе рости без коріння? (Ні!) Звичайно, рослина без кореня не може рости, вона висихає. І хоч людина – не рослина, але без свого рідного коріння, без рідні, без Батьківщини вона не зможе повністю себе реалізувати, як особистість. Кажуть, що в рідній хаті і стіни допомагають, і це правда. У себе вдома кожна людина впевнена в собі, вона вільно почувається, знає багато такого, що дозволяє їй відчувати себе сміливою і сильною.

 

Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонце я зустрів,

Привітав його і запитав:

Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі,

Де ж найкращий на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:

– Правда, все я бачу з висоти

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

Д.Павличко

 

Ведучий: А й справді, тебе ж оточують рідні люди, родичі, друзі і такий самий менталітет, і тоді легко і просто у звичайній обстановці. А рідна земля, як мати – добра, щира, мила. Вона готова захистити кожного з нас. Але в свою чергу людина повинна бути готова захистити і свою землю, заради неї піти у бій, на подвиг, коли це необхідно, тобто бути справжнім патріотом своєї Батьківщини. А в мирний час – самовіддано трудитись, щоб твоя країна була багатою і щоб усім жилось добре, заможно, безпечно.

 

Ґрунт України – це не просто чорнозем, пісок

Як ми – живий, він тілом, зростом

Душею й кров’ю в нас пішов.

Ґрунт України – наш одвічний,

Він вічний літописний звіт,

Кістьми він писаний, насінням –

Нема в нім крапки все одно:

Усім грядущим поколінням

Достане чистих сторінок. 

 

Ведуча: В нашій групі навчаються представники двох областей: Чернігівської та Київської. І в кожного з нас своя мала Батьківщина – ба́тьківщина: те місце, де народився, де проросло твоє коріння, де живе твоя родина.

Родинне коло вселяє в людину відчуття захищеності й домашнього затишку, життєвого оптимізму й впевненості в майбутньому.

Значення родинної солідарності та взаємопідтримки важко переоцінити, бо є, як кажуть, коли і з ким горе розділити і радість умножити.

 

Один в нас біль, і спогади єдині,

Єдине слово понад виднокраєм.

Вертаючись додому, я щоднини

Через вікно в дитинство заглядаю.

Тут все моє блакитними словами

Записано у літопис шибок:

І батьків усміх, колискова мами,

Самотній клен, що на дощах промок.

 

(ВІДЕО «Земля батьків – моя земля»)

 

Ведучий: Де б ти не був, у яких краях не мандрував, які прекрасні дороги не стелились тобі, але найдорожча дорога до рідного дому, до рідної оселі, де ріс з найдорожчими тобі людьми.

 

Про ту красу, що над світами,

З бабусиних пригадую казок,

У ній, мов жар, відсвічують жоржини

І веснами буя рясний бузок.

З дитинства діда я не пам'ятаю,

Але його наука є в мені,

Він здавна заповів любов безкраю

До пісні, до калини, до землі.

 

Ведуча: земля для українського народу – це скарб, який оберігають багато століть від навали ворогів, від природних катаклізмів, від бездумного втручання «людини розумної» з її нововведеннями і технологіями.

 

Ведучий: А ще її оберігають від сусідів.

 

(СЦЕНКА «Сусіди»)

 

Ведуча: Берегти історичні і духовні пам’ятки нашого народу, не руйнувати, а вивчати і творити нову історію рідного краю – наше право і обов’язок.

 

Ось сивий замок над рікою,

Йому багато літ.

Він дивиться на світ з журбою,

Бо й сам старий, як світ –

Увесь у шрамах і руїнах,

Важкі були бої.

Подряпини від куль на стінах...

Автографи чиї?...

Не трогайте священні стіни,

А квіти принесіть.

Це дорогі для всіх руїни,

Історію учіть.

 

Ведучий: Що знаєте ви про край, де пройшли ваші студентські роки?

Чернігівщина… Древній, славетний край.

В області розташована безліч унікальних пам’ятків культури. Більш ніж 200 з них мають світове значення. Це Борисоглібський собор XII століття; Антонівські печери XI- XVIII століття; Спасо-Преображенський собор, Миколаївська церква 1720 р., собор Різдва 1800 р., Густинський Свято-Троїцький монастир 1600 р., а також історико-культурний заповідник Качанівка.

 

Ведуча: Територія сучасної області була заселена з періоду раннього палеоліту. У 7-8 ст. тут жили східно- слов'янські племена сиверян.

Сучасна територія області була утворена 15 жовтня 1932 р.

 

Ведуча: Бобровиччина – дзеркало всеукраїнської землі

1972 року вийшов один з 26 томів видання "Історія міст і сіл України". Він був присвячений славній Чернігівщині.

Територія сучасного міста була заселена ще в стародавні часи, про що свідчать залишки двох городищ і поселення періоду Київської Русі. Назва міста походить від т.зв. бобровників, що жили тут десь з XIV до XVIII ст. Вони володіли бобровими гонами і мали своє самоуправління з правом обрання отамана. За походженням це були вільні люди, згодом – козаки. У разі потреби вони брали участь у військових походах. Кожен дорослий бобровник щороку мав здати старості, а пізніше – гетьману 10 бобрів і 20 видр. Коли кількість звірів зменшилася, натуральний податок іноді замінювався грішми.

 

Ведучий: З середини XIV ст. українські землі захопила Литва, відтоді Бобровиця належала до Остерського староства.

Бобровиця була прикордонним поселенням, і польські магнати не чинили великих утисків жителям, щоб не посилювати переселенського руху. Населення займалося хліборобством і скотарством, старості здавало овес і сіно. Жителі користувалися деякими привілеями – ловили рибу волоком, полювали на звірів, брали з дерев "непописаних" (незайнятих) бджіл, а "пописаними" ділилися пополам з господарем, косили траву, дерли лико. Новоосілі звільнялися від податків на три-шість років. З часом кількість пільг зменшувалася, а податки зростали. Це викликало незадоволення населення. Щоб запобігти селянським виступам, польський уряд у найбільших містах і селах Лівобережної України розміщував військові гарнізони. У Бобровиці гарнізон налічував 200 жовнірів.

 

Ведуча: В аскетично беземоційних рядках, бо ж писалося з позицій класовості та комуністичної партійності, і не про Москву чи Ленінград, а про "рядове" місто й район, поставали лише окремі реалії розвитку Бобровиччини. Але й за цих умов віддзеркалювались відблиски чуда, бо за Бобровиччиною бачилась Чернігівщина, за нею – вся Україна як органічна частина історії всесвіту.

Саме так: України і Всесвіту. А це означає: вселюдської цивілізації і культури.

Чи не вдаємося ми, беручи Бобровиччину у вселюдських вимірах, до романтичних гіпербол?

На підтвердження моїх слів пропоную ознайомитись з історією деяких сіл району.

 

Ведучий: с. Браниця. Одне із найдревніших сіл Бобровиччини. Перші згадки датуються 1155 роком. Про походження назви достовірних даних немає, але, як гадають краєзнавці, є кілька версій. За першою, село колись належало поміщиці Браницькій. За іншою, в основі назви села лежить давньоруське слово «брань» - бій, битва, війна. «Бранитися» - оборонятися, захищатися. Третя ж версія і, мабуть, достовірніша, така. За часів Київської Русі кожне поселення платило київському князю данину. Одні поставляли продукти бджільництва, інші хутра, збіжжя. А Браниця платила данину бранками: молодими гарними дівчатами, якими славилася поліська земля.

Браниця розкинулася на межі мішаних лісів і лісостепу. З півночі вона притулилася до лісу та боліт, а на південь пішла степна зона.

При місцевому Будинку культури діє народний самодіяльний ансамбль «Браничанка», неодноразовий учасник телепрограми «Сонячні кларнети», концертів народної самодіяльності в містах Києві та Чернігові. У 2001 році «Браничанка» гідно представляла Чернігівщину в столичному Палаці «Україна» на творчому звіті нашої області.

 

Ведуча: с. Вороньки. Це мальовниче село розкинулося серед зелених садів. Кожен куточок його дихає історією. Розташовані Вороньки на берегах річки Супій. За літописними джерелами XIII ст. назва походить від притоки Супою – Ворониці (нині не існує). З переказів відомо, що через Вороньки проходив чумацький шлях.

Точніші відомості про Вороньки з'явилися на початку XVI ст. Ще одна з версій про походження назви села гласить, що нібито тут жило багато злодіїв –ворів-конокрадів. Як розповідали старожили, вони одного разу на ярмарку навіть скриню вкрали.

Річка Супій також таїть у собі багато таємниць. За однією з легенд, які зібрала місцевий краєзнавець, учениця Вороньківської школи Л.Дурейко, річка Супій у першій половині XVII ст. була судноплавною. На березі красуні-ріки розкинулося одне поміщицьке помістя. У поміщицькій родині був тільки один син, який закохався в річку. Вода в річці була чиста і холодна, бо її живили підземні джерела. В теплі ночі хлопець залишався ночувати в човні. Так було і того разу. Вночі піднявся сильний вітер, човен відв'язався і хвилі погнали його до середини річки, там човен перекинувся і річка широко розкрила свої обійми, навіки забравши хлопця у підводне царство. Вбита горем мати задумала помститись річці і веліла своїм слугам, щоб ті вовною забили джерела. Річку джерела більше не живили і красуня-ріка почала швидко міліти, заростати болотними рослинами.

 

Ведучий: Народна пам'ять пов'язує річку Супій із гетьманом Павлом Полуботком, який був найбагатшою людиною на лівобережній Україні. Сьогодні про скарби Полуботка складено багато легенд. Ось одна з них. Перед від'їздом до Петербурга гетьман наказав синові, щоб той переправив коштовності до одного з європейських банків. Син з козаками повантажив майно на «Чайки», що відпливли по річці Супій, яка була широкою і глибокою. Береги річки були порослі високими та пишними вербами. «Чайки» під схованкою дерев були малопомітні. Не відомо, яка трагедія трапилася на річці: чи перестрілка, чи інша біда, але човни затонули. Старожили розповідали, що довго в деякі дні було видно серед ріки щогли. Можливо, то щогли козацьких човнів? Звідки ж пішла назва ріки Супій? Як гадають краєзнавці, дикі половці, які впродовж досить тривалого часу тривожили Русь, у 1155 році самі з'явилися для укладення миру і уклали його у верхів'ях Супою, де коні половців і російських послів мирно пили разом воду з ріки.

З 1782 року Вороньками володів чернігівський губернатор генерал-ад'ютант Милорадович А.С., у XIX ст. – поміщик Кочубей. У 1859 році декабристи Волконський С.Г. з дружиною, а з 1873 року – Поджіо О.В., оселилися у Вороньках, де жила дочка Волконських Олена, що перебувала у шлюбі з Кочубеєм М.О., власником Вороньків. Над їхніми могилами за проектом Ягна О.Ю. було споруджено церкву-усипальницю (не збереглася). А в 1975 році за проектом архітектора Стукалова О.К. на честь декабристів у селі споруджено меморіальний комплекс. Це єдине поховання декабристів в Україні.

Відомо також, що нащадок Волконських Кочубей М.М. мав велику бібліотеку вітчизняної та зарубіжної літератури, яка безслідно зникла під час окупації німцями Вороньків у 1943 році.

 

Ведуча: Веприк. Село розташоване на березі річки Вепра – звідси і назва села. У цій місцевості в сиву давнину у темних непрохідних лісах водилися вепри. Уперше згадується в першій половині XV ст. На території Веприка виявлено ранньо-слов'янське поселення черняхівської культури ІІ-УІ ст. У 1564-1782 роках село входило до Басанської сотні Переяславського полку.

Розташоване в східній частині району на річці Вепра, яка є притокою річки Супій.

Уродженцем Веприка є Герой Соціалістичної Праці, колишній бригадир Київського містобудзагону Ягола В.А.

 

Ведучий: Горбачі. Село було заселене вихідцями із села Кобижчі в середині XIX ст. Як їхати до села з боку Кобижчі або Свидовця, то видно лише верхівки дерев, бо село ховається у широкій улоговині, а вже під'їхавши ближче видно, що воно розкинулось на чотирьох горбах, відстань між якими 2,5-3км, а саме село має протяжність до 8 км. Звідси і назва. Спочатку на кожному горбі був хутір. Підчас колективізації тут утворилося чотири колгоспи, які пізніше злилися в один, що складався із чотирьох бригад. До Горбачівської сільської ради належить невеличке село Зелене, що розкинулося на рясно порослому зеленню пагорбі. Тут знаходилася четверта бригада колишнього колгоспу. Поблизу села Горбачі виявлені кургани ІІ-І тис. до н.е.

 

Ведуча: с. Кобижча. Найбільше село в Україні, його площа становить 1918 га, налічує 96 вулиць та межує з 6500 га лісу. Про походження назви села свідчить народна легенда, побудована на припущеннях і здогадках. Ніби в давні часи через село проїздила цариця Катерина. Побачивши гарне поселення, яке потопало в зелені, вона захотіла відпочити. Вийшовши з карети Катерина пройшлась по м’якій шовковистій траві, яка буяла обабіч ріки. Вона милувалася стіною лісу, чарівною гладдю ріки, вдихала на повні легені свіже повітря, і дуже їй захотілося щось з'їсти. Тоді цариця промовила: «Каби щі». Ці пророчі слова за переказом і стали складовою назви села.

В історико-статистичному опису Чернігівської єпархії, том. 5 видання 1873 року сказано: «Коб» – давньоруське слово, означає чаклунство, Кобнік–чаклун, Кобижча – сильне чаклунство і житло чаклунів. Можливо, жителі села Кобижчі були схильні до чаклунства, звідки й походить назва села.

На території Кобижчі виявлені кургани II тис. до н.е.

Значна частина підвідомчої території знаходиться в зоні мішаних лісів.

Уродженцями села є поет-гуморист Динник А.М. та повний кавалер трьох орденів Слави Якушко О.

 

Ведучий: с. Козацьке. Село було засноване в другій половині XVI ст. на річці Супій. Після розпаду Запорізької Січі тут поселилося декілька сімей козаків. Місцевість була навколо заболочена, непрохідна. На підвищеннях вони будували будиночки, займалися бджільництвом, пізніше садівництвом і на висипаних землях – землеробством. І тепер у селі переважають козацькі прізвища Запорожець, Хоменко, Федченко тощо.

 

Ведуча: с. Марківці. Село, що належить до середніх за величиною населених пунктів району. Виникло воно після зруйнування Запорізької Січі. Заснував його один із запорізьких козаків Марко Боклан. Приїхав сюди, облюбував місце біля озера і поселився в густому лісі, в урочищі Ревня.

Спочатку це був невеликий хутір, який носив назву першого поселенця – Марків хутір. Згодом, як розрослося село, воно стало зватися Марківці.

На околицях села є кілька цікавих урочищ. На південь видніється високий курган. Зветься він Княждвір'я. За переказами та історичними джерелами в цьому місці в 1019 році князь Ярослав (внук Олега) побудував замок, який служив укріпленням від нападу кочових племен. Сам володар замку часто приїздив сюди на полювання. Замок і укріплений пункт були зруйновані степовими кочівниками. І досі на цьому кургані місцеві жителі знаходять різні старовинні предмети: уламки стріл, списів і мечів, фрагменти посуду тощо. За усними переказами, першим поміщиком, якому Катерина подарувала хутір, був Марко Танський. Незабаром шляхтич продав його разом з кріпаками Йосипу Катериничу. Поміщикам Катериничам належала вся краща земля. В документах вперше згадується в 1775 році.

 

Ведучий: в лісі поблизу с. Марківці і нині стоїть красень-дуб, під яким, за переказами, великий Кобзар писав свою безсмертну «Катерину». 1837 року Петро Андрійович Катеринич, поміщик з Марківців, брав участь у викупі з кріпацтва Тараса Шевченка. На знак подяки, а також за завданням Археографічної комісії в лютому 1846 року село відвідав поет, намалювавши вісім портретів членів сім'ї Катериничів. Чотири з них експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка.

У селі збереглась ялина, біля якої свого часу відпочивав Тарас Шевченко. Від садиби Катериничів зберігся лише фундамент, на якому побудовано один із корпусів школи. Старовинний храм (1775), як і пізніший, також не зберігся — на його місці розташований обеліск слави.

В селі народився Герой Радянського Союзу Петро Наумович Зубко, який 1944 року повторив подвиг Гастелло. На його честь названо вулицю. (у 1975 році відкрито його погруддя, скульптор Німенко М.), Кононенко І.С, посмертно нагороджений орденом Червоного прапора (ціною власного життя він урятував командира, ім'ям героя названа прикордонна застава, на якій він служив, там же йому встановлено пам'ятник), Герой Соціалістичної праці Коновал В.І., український літературознавець Кононенко П.П. Зубку П.Н. та Кононенку І.С. на будинку школи встановлено меморіальну дошку.

Також уродженцем села є академік Петро Петрович Кононенко, відомий історик і письменник, директор Інституту українознавства.

У селі є Марківецька ЗОШ І-ІІІ ступенів — партнер Українського гуманітарного ліцею, музей історії села (у школі).

 

Ведучий: с. Нова Басань. Село виникло в середині XV ст. як прикордонна фортеця для захисту населення від навали кримських орд. За переказами група покозачених селян Старої Басані на чолі з Яковом Зубцем за 18 км на південний схід від села спорудила у лісі земляну фортецю і сторожову вежу. Укріплення отримало назву Зубцовське містечко. Біля нього виникли хутори.

Грузьке (серед болотистої місцевості), Лисківка (тут живе багато жителів, які мають прізвище Лиска) і Сапонівка (від прізвища Сапон).

З часом ці хутори злилися з укріпленням і утворилось село, яке отримало назву Нова Басань, бо заселили його переважно вихідці із Старої Басані.

Нова Басань була спустошена набігами ординців. Та вже в XVI ст. населений пункт поступово відродився.

Село розкинулося на берегах мальовничої річки Недри, притоки Трубежу. Недра бере початок з боліт у лісі біля Озерян. Живлять річку джерела, що б'ють з надр землі. Звідси, мабуть, і її назва.

У Новій Басані виявлено поселення черняхівської культури (II-V ст.).

У сільському парку встановлена меморіальна дошка на честь проїзду російського посольства до Переяслава на переговори з Богданом Хмельницьким у квітні 1653 року. Уродженцями села є народний художник України, автор національної грошової одиниці – Василь Лопата, академік АН УРСР біохімік Гулий М.Ф., доктори медичних наук Дяченко С.С. та Піший М.М.

 

Ведуча: Новий Биків. Розкинувся на лівому березі річки Супій. Вперше згадується у другій половині XVI століття. На території Нового Бикова виявлено кургани епохи бронзи (II тис. до н.е.), городище часів Київської Русі.

За переказами після зруйнування Катериною II Запорізької Січі козак Бик зі своїми синами вибрав мальовниче місце на правому березі Супою й поселився там. Через деякий час сини не вжилися з батьком і переселилися на лівий берег річки. Там, де жив старий Бик, утворилося село Старий Биків, а де його сини – Новий Биків.

У 1898 році у Новому Бикові бароном Маєндорфом був побудований цукровий завод.

У с.Новий Биків збереглася пам'ятка архітектури початку XIX ст. –Успенська церква. Вона була збудована 1801-1804 рр. в стилі ампір на замовлення Розумовського К.Г.

Новобиківській сільській раді підпорядковане, крім Старого Бикова, село Чистопілля, що виникло серед чистого поля.

 

Ведучий: с. Озеряни. Порівняно молоде село. Вперше згадується в письмових джерелах у другій половині XIX ст. Сільській раді підпорядковані села Дзержинське (від назви колишнього бурякорадгоспу), Плуг (зрозуміла річ, від слова плуг) та Майнівка (володіння поміщиці О.Майнової). Село Тарасівка вже зникло з лиця землі.

Як гадають місцеві краєзнавці, село виникло на березі озера, яке знаходилося між хуторами Приточилівка і Плуг. Того озера вже нема, а назва села залишилася.

На території села є курган Козак (ІІ-І ст. до н.е.).

До речі, дуже цікава історія виникнення Майнівки. 4 квітня 1875 року вдова полковника поміщиця О.О.Майнова склала духовний заповіт, згідно з яким заповідала маєток і 492 десятини землі в Козелецькому повіті Чернігівської губернії і 118 десятин у Московській губернії на відкриття при Щаснівці сільськогосподарського ремісничого училища. Невдовзі поміщиця померла, і лише через 15 років була виконана її воля. Сільськогосподарську і ремісничу школу першого розряду назвали Майнівкою.

Уродженцями села є український живописець, заслужений художник УРСР Бернадський В.Д., скульптор, лауреат Державної премії УРСР ім.Шевченка Борисенко В.Н.

 

Ведуча с. Олександрівка. До складу сільської ради входять села Катеринівка, Лідино, Олександрівка.

Історія їх виникнення дуже цікава. Уся навколишня земля належала вороньківському поміщику Кочубею. Володіння так і називали – кочубеївщина. У другій половині XIX ст. (60-ті роки) Кочубей виділив земельні наділи трьом своїм родичкам - Олександрі, Катерині і Лідії, де вони побудували економії. В кінці XIX ст., коли почалися селянські виступи, зони стали продавати землі селянам на виплату, яка продовжувалася роками. Ці землі поступово заселялися вихідцями з різних сіл. Так утворилися села Катеринівка, Лідино, Олександрівка.

 

Ведучий: с. Петрівка. Уперше згадується наприкінці XVI ст. Щодо походження назви є кілька версій. На околиці села височить мурований стовп. Як гласить легенда, цей стовп побудували на тому місці, де нібито впала шапка Петра І, коли він повертався після Полтавської битви до Санкт-Петербурга, а тому поселення назвали Петрівкою.

За другою версією тут у свій час проїздила цариця Катерина П. їй сподобалася навколишня місцевість і вона наказала розбудувати село згідно з планом, де прямі широкі поперечні вулиці пересікаються такими ж поздовжніми. Село проглядається з одного кінця в інший. Ці вулиці називали сотнями або планами.

У Петрівці знаходиться пам'ятка архітектури XIX ст. – мурована Петропавловська церква (1838 рік).

На території села виявлено городище часів Київської Русі (ХІІ-ХШ ст.).

Уродженець Петрівки Данівський І.С. був учасником параду Перемоги на Червоній Площі в Москві у 1945 році.

 

Ведуча с. Піски. Село зачиналося на піщаних горбах, де колись у сиву давнину востаннє зітхнув і поник могутній скандинавський льодовик. Його води збігли у видолинки, котрі згодом перетворилися у своєрідні оазиси серед піщаного моря.

Минав час. Родина Маковія (так каже історія, саме з нього, втікача з-під панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землі на схід, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбільшої водойми -Подолу з'явилися садиби. Той, хто жив тут, вигідно відрізнявся від решти: город тягнеться до води, а на ньому – і жито, і картопля, і своя паша. Не випадково, що саме серед «подолян» піднялися свої дуки – вершителі сільської долі.

Село засноване в середині XVII ст. в період визвольної війни 1648-1654 років на території Басанської сотні Переяславського полку.

У 1897 році було відкрито земську початкову школу. Тут працювала вчителькою Морачевська С.М. – одна з ентузіастів народної освіти в Україні. Своїми змістовними уроками, задушевними бесідами вона розвивала в учнів любов до книги, рідного краю, виховувала у них перші паростки критичного мислення. Морачевська С.М. була першою вчителькою майбутнього українського поета-академіка П.Г. Тичини.

28 грудня 1942 року гітлерівці повністю спалили село, знищивши 861 жителя. В пам'ять жертв нацизму в 1959 році на братській могилі установлений пам'ятник.

Основна частина підвідомчої території знаходиться в зоні мішаних лісів.

 

Ведучий: У Пісках народився і провів дитячі роки видатний український поет, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державних премій СРСР та УРСР Павло Григорович Тичина.

У 1981 році під час святкування 90-річчя від дня народження було відкрито музей та пам'ятник поета (автори-скульптори А.В.Кущ, А.Ф.Редько, В.Л.Шевцов).

Піски є малою батьківщиною письменника та диктора українського радіо Головка Д., партизанського поета С. Шуплика. У Пісках у 1909 році поховано доктора медицини Лєскова О.С., брата відомого російського письменника.

Уродженцями Пісок є Герой Радянського Союзу О.Є.Кривець - командир партизанського загону ім.Щорса, заслужений артист УРСР А.Ф. Євенко, доктор медичних наук І. Сидоренко.

 

Ведуча  с. Рудьківка. У документах уперше згадується в середині XIX ст. Невеличкий хутір Рудки або Грудки був заснований серед боліт на острівцях. Ці острівці називалися рудками або грудками. У XV ст. сюди прийшли шість козаків і заснували поселення. Вони копали тут болотну руду і в невеликих домницях плавили метал.

На території Рудьківки є кургани ІІ-І тис. до н.е.

Уродженцем села є військовий діяч генерал-лейтенант Є.П.Журавльов.

 

Ведучий: с. Свидовець. До складу сільської ради входять села Буглаки (переважна кількість жителів села носять прізвище Буглак) і Татарівка (назва села, мабуть, пов'язана з кочівниками). Вперше згадується у 1155 році. Розташоване у верхів'ях річки Супою. У Іпатіївському літописі говориться: «...придошаизноваполовцьі на мир и сташа по Дубенцюони и поверх Супоя». Ще у XIX ст. дослідник Бєляєв відзначав, що вираз «по Дубенцю» означає оозташування по річці Дубенець, а не поблизу поселення.

Між тим, поблизу верхів'я Супою нема річки Дубенець, а є річка Недра. Тож можна зробити висновок, що Недра і Дубенець – одна і та ж річка. Можливо, на берегах Недри колись росли дубові ліси.

Отже, напрошується висновок, що дикі половці, які протягом багатьох десятиліть тривожили Русь, у 1155 році самі з'явилися для укладання миру у верхів'ях Супою. Чи не ця щаслива подія залишила одному з місць назву Щаснівка, а другому місцю мирної зустрічі (свидания) російських і половецьких послів – назву Свидовець.

Поблизу сіл виявлено кургани ІІ-І тисячоліть до н.е.

Уродженцем Свидовця є доктор медичних наук, професор Скопиченко М.Ф.

 

Ведуча:  с. Стара Басань. Село розташоване на річці Басанці. Виникло село на початку XII ст. одночасно із Ярославкою. Вперше згадується в 1196 році. Як гадають краєзнавці, назва походить від слова Опасань, тобто охорона місцевості від набігів кочівників. Тут проходив кордон Київської Русі, і потрібно було «опасатись» ворогів.

До Старобасанської сільської ради відноситься хутір Тимки. Тут зберігся будинок з мезоніном – один з небагатьох, що залишився без змін зовні і всередині, зразок садибного будівництва XIX ст. в Україні. Збереглася і вся садиба. Вона належала Крицькій Д.Д. – дружині київського лікаря Лєскова О.С. – брата письменника Лєскова М.С.

Тепер у будинку школа-інтернат.

Біля села знаходиться гідрологічний заказник «Старобасанський» –болотний масив площею 278 га.

 

Ведучий: Щаснівка. Вперше згадується у 1155 році в Іпатіївському літописі. Названа так на знак щасливої події – підписання миру між половцями і російськими послами.

Щаснівській сільській раді підпорядковані села Осовець і Гарт.

На околиці Щаснівки виявлено поселення черняхівської культури та кургани ІІ-І тис. до н.е.

До речі, кілька слів про історію Осовця. На хуторі за Щаснівкою жив циган Усовець. Це був дуже гарний коваль. Він торгував своїми виробами. А ще зупинялися купці, щоб підкувати коней. Невдовзі тут утворився хутірець, який почав називатися Осовець. Осовець складається з кількох кутків – Витриківщина, Лободовка, Церковщина, Білановка.

Уродженцями села є талановитий народний умілець Рощепій Я.У. (народився у Осовці), який першим у світі розробив конструкцію атоматичної гвинтівки, розробив модель самохідного зернозбирального комбайна; Подоба Є.Г., доктор сільськогосподарських наук.

 

Ведуча: с. Ярославка. Як і Стара Басань була заснована у 1196 році. Назва села походить від імені його засновника - чернігівського князя Ярослава, який правив у 1177-1198 роках.

До початку XVIII ст. Ярославка входила до складу Бобровицької сотні Київського полку і була власністю гетьманів. У 1713 році гетьман Скоропадський віддав Ярославку Києво-Видубицькому монастирю. Тут було створено економію з двох фруктових садів, ставу, водяного млина і винокурні.

У 1738 році в Ярославці з'явився самозванець, що видавав себе за сина Петра І Олексія Петровича. Ним виявився наймит басанського сотника Климовича С. Самозванця підтримував місцевий священик Гаврило Могила.

На території села знаходяться рештки поселення «Княже дворище» (ХІІ-ХШ ст.). Поблизу Ярославки виявлено кургани ІІ-І тисячоліття до н.е.

Уродженцями села є Шевенок Д.Я., Герой Радянського Союзу, Крамаренко Б.С., кавалер трьох орденів Слави.

 

Ведучий: Отже, Бобровиччина з архідавніх часів була причетною до розвитку не лише Чернігівської, Київсько-Руської, а й світової цивілізації та культури.

Особливий етап для праукраїнських земель розпочинається з періоду князювання кагана (короля, імператора) Аскольда. Як показує видатний історик Михайло Брайчевський, "Середина IX ст. була в історії Русі поворотним моментом. Саме в цей час завершується складний і тривалий процес формування феодалізму у східних слов'ян і Давньоруської держави". (М. Брайчевський. Літопис Аскольда. – К., 2001), що переконливо доведено працями істориків Б.Грекова, М.Бахрушина, І.Юшкова, Н.Рубінштейна, В.Пархоменка. Високий розвиток матеріальної культури всередині суспільства сприяв активізації зовнішніх зв'язків.

 

Ведучий: Головним стало те, що ще Київська держава Аскольда засвідчила: вона є могутньою, самодостатньою силою, спроможною реально впливати і на міжнародний розвиток. Разом з тим Київська держава уклала вигідні для себе міждержавні угоди, писані мовою як Візантійської, так і Київської держав. Київські князі тоді ще клялися своїми – язичницькими богами, а угоди складали на засадах свого – вітчизняного права. Було засвідчено, що Київська імперія має свою писемність і віру. Оскільки міжнародні умови диктували відповідні правила поведінки, Аскольд прийняв християнство сам, а коли повернувся в Київ – хрестив киян у дніпровій купелі.

Володимир Великий прийняв ту естафету Аскольда й 988 року надав християнству статус офіційної релігії.

 

Ведуча: А ще я хочу знати традиції мого народу, його обряди, культуру і всю-всю історію країни. Це, на мою думку, повинен знати кожен громадянин України.

 

Я хочу знать, яким було життя,

За що боролись і вмирали люди,

Бо ж без минулого немає майбуття.

А майбуття... Яким воно в нас буде?

 

(ВІДЕО «Це моя Україна»)

 

Ведучий: ми всі з вами України славетної діти, внуки-правнуки хліборобів. Давно так склалось в Україні, що хліб у хаті – це достаток, добробут і впевненість у завтрашньому дні. До землі, як до хліба, звикають з дитинства, з юних літ. І тоді вже до старості не розлучаються з нею.

 

Є щось святе в словах: "Мій рідний край"

Для мене – це матусі пісня ніжна,

І рідний сад, від квіту білосніжний,

І запашний селянський коровай.

 

(КОРОВАЙ виносять)
 

Ведуча: Ми прощаємось з вами сьогодні,

Хай же пісня крилата луна,

І про зустріч цю, добру хай згадку

У серцях залишає вона.

 

 

(ВІДЕО «Україна - це моя земля»)

 

 

 

Список використаних джерел інформації:

 

1. Бойко О.Д. Історія України: запитання і відповіді, Академія, 1997
2. Гайдуков Л.Ф., Крушинський В.Ю. Історія України (посібник), Либідь, 1999
3. Грицак Я.Й. Нариси з історії України, Генеза, 1997
4. Історія України за ред. Смолія В.А., Альтернатива, 1997
5. Історія міст і сіл УРСР: В 26 т. / Зав. ред. В. Т. Ткаченко. – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії АН УРСР, 1967.
6. Кульчицький С.В, Ганжа О.І. Хрестоматія з історії України, Освіта, 1998
7. Сургай Г.І., Гусєв В.І. Історія України (хрестоматія), Освіта,1996
8. Яковенко Н.М. Нариси з історії України, Генеза, 1997