Сценарій виховного заходу на тему "Славний геній українського народу"

                              

 

 

 

 

 

                             Великий геній

                         українського       

                       народу

 

 

 

 

 

 

 

 

Вед. В історії кожної нації є велична постать, яка уособлює дух, славу, одвічні мрії і прагнення свого народу. Для нас, українців таким є, Тарас Шевченко. Духовну велич і красу нашого народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.

Вед. Сьогодні І не тільки в Україні, а й в багатьох країнах світу вшановують пам’ять  українського  Кобзаря.

Вед. Його ім’я  знають у кожній українській родині, його шанують, люблять, поважають дорослі і діти

Пісня «Козацького роду»

Ми любимо небо і квіти

І сонце нам шле свій привіт,

Ми – роду козацького діти,

Землі української цвіт

 

В яку б не пішли ми дорогу,

Ти, пісне, над нами злітай!

Крокуючи гордо і в ногу,

Ми славимо рідний наш край.

 

Шевченко – Кобзар наш великий

Відвага – його заповіт.

Ми – роду козацького діти,

Землі української цвіт.

 

Вед. «Моя біографія – це  історія мого народу»,-  писав Тарас Шевченко. Його життя, це повість про те, що таке мистецтво і яке воно безмежне. Могутньою силою свого таланту він пробуджував розум і серця людей.

Вед. Шевченко  вийшов з народу, жив з народом, і не  тільки думкою, а й обставинами життя  був з ним міцно і кровно зв’язаний. І сьогодні, живучи у вільній незалежній Україні, ми з гордістю можемо  сказати:

В сім’ї  українській і по  всьому світу

Ти живеш із  нами, завжди серед нас.

Ти дзвениш у пісні, в полум’янім слові,

В ореолі слави, любий  наш Тарас.

 

Вед. Весна-весняночка... Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. А рідна мати дала ім'я - Тарас, що означає бунтар.

 

Вед.  9 березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилась нова панові кріпацька душа, а Україні - її великий співець - Тарас Шевченко.

Не на шовкових пелюшках.

Не у величному палаці

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

 

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась...

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

 

Вед.  Коли   маленькому   Тарасові виповнилось   два   роки,    родина   Шевченків переїхала до сусіднього села Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета.

                                  (На сцені — декілька хлопчиків-пастушків)

- Глядіть, хлопці, як високо вже сонце піднялося. Час нам повертатися у село на полуденок, а то знов їсти не дадуть, скажуть, що пізно прийшли.

- А справді, час би нам уже йти!

- А хто ж тут із вівцями останеться?

- Та хіба вже Тарасик!

- Він і так ніколи до їжі не спішить!

- Він завжди не такий, як інші...

 - Та де це він пропав?

- Хіба не знаєш? Певне, десь у бур'яні заховався.

- Гей, Тарасе, а ходи сюди-и-и-и! Тарасе-е-е-е!

Вед.   Ріс Тарас розумною, допитливою дитиною, хотів усе знати.

Тарас.  Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері,

вона співає “Колискову”)

Тарас. А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарас: Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, її зірочка світить ясно і світло.

Тарас. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

Вед.  Наслухавшись  розповідей про те,  що  залізні стовпи підпирають небо, він загорівся бажанням подивитися на них і пішов шукати. Але зустрілися  добрі люди і повернули  малого додому.      

         (звучить пісня «Садок вишневий коло хати». На сцені лавка, тин із квітами, трохи далі - хатина. Збоку на пеньку сидить дід. Виходить мати.)

Мати. Уже й вечір, ніч от-от настане, а нашого Тараса ще й досі немає.

             (Заходить сусід та вмощується на лаві поряд із батьком)

Сусід. Зайшов погомоніти перед сном. А ви ще не вечеряли?

Мати. Та нам оце такий клопіт, що вечеря не в вечерю; хлопець десь наш дівся. Зранку пішов, то ще й досі немає, вже й обшукали всюди – як у воду впав.

Сусід. Нічого, знайдеться. Може, заснув десь у бур’янах… такий лобатий не пропаде. Та он дивіться! З чумаками прийшов!

Батько. (встаючи) Де ж це ти був?

Тарас. У полі був та й заблудив..

Мати. Ех  ти, приблудо. Увесь день у мандрах, ще й не їв, мабуть, нічого. Ходи-но в хату вечеряти.  (мати й Тарас виходять)

Сусід: Ох, дав Бог неділеньку святу – то хоч трохи відпочинемо.

Батько. Еге ж… а від завтра знову на панський лан спину гнути до пізньої ночі. Хіба тут одпочинеш? Ті пани все б нові укази видумували, аби людей у більше ярмо затягти.

Мати. Ви тільки-но послухайте, що наш малий вигадує! І старий не додумає того збрехати: каже, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч. Ой, що з нього буде?

Сусід. Усі на нашому кутку кажуть, що з вашого Тараса щось добряче вийде. (До діда) Діду, розкажіть-но нам про Коліївщину та Залізняка й Гонту.(виходить Тарасик і сідає поряд із дідом)                                

   Вед. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка. Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама. Щоб якось упоратися із сім'єю, батько Тараса одружився знову — узяв удову з трьома дітьми. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Доводилося Тарасові у бур’янах сусіда шукати захисту від її стусанів або прямо втікати до сестри. 

Тарас. Катре! Де ти?

Катря. Я ось тут.

Мачуха. Ти що знов кудись навтіки вибираєшся ледащо? Ані кроком мені з хати бо битиму чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!

Тарас. Сестричко!

Катря. Що?

Тарас. Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, як намальовані. І рибки плюскочуть. А в хаті темно чогось та зле.

Катря. Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.

Тарас. Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички, фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами так як ми?

Катря. Всюди є сирітки по світі мій дороги хлопчику. Але ти не думай про се йди над потічок гратися.

 

Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться —

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б — тяжко жити,

А нема де дітись.

 

Вед.  Щоб хлопець, менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько. Осиротівши, Тарас пішов у найми.

Вірш «Мені тринадцятий минало» до слів «...І хлинули сльози, тяжкі сльози...» ).

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!

 

 

 

 

Вед. Одне з найяскравіших вражень дитинства, було його ніжна приязнь із сусідською дівчинкою-ровесницею, маленькою, кучерявою Оксаночкою Коваленко

 

                                                          (сценка Тараса з Оксанкою)

Тарас: Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками

Оксана: Срібними…

Тарас: І золотими дзвіночками в закаблуках

Оксана: Ще ні в кого таких не було

Тарас: А в тебе будуть

Оксана: За що ж справимо?

Тарас: Одіб’ємось од злиднів. Тоді й  усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш

Оксана: Я без тебе – нікуди.

Тарас: А як до пана покличуть?

Оксана: Не піду, хоч убий не піду.

Тарас: І я не віддам тебе нікому

Оксана: А коли що – пущу сокирою

Тарас: А я втечу до тебе звідки завгодно

Оксана: А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе. Докотиться через гори, долини, байраки.

Тарас: А я чекатиму з нетерпінням. (зходять зі сцени)

 

Тарас: Ми в купочці, колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та  говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали

Старі зарання повмирали

А ми малими розійшлись,

Та вже не сходились ніколи.

 

І.дів.О й, як же гарно навкруги!

ІІ.дів. Тож весна-красна прийшла – і на душі так легко!

І.дів. Дівчата, ходімо вінки з листочків плести

ІІ.дів. Ні, краще вірша розкажи

І.дів. Розкажу вам вірша, якого?

ІІ.дів. Про Русалку

 

 

 

 

 «Русалка»

Породила  мене  мати 

 В  високих  палатах 

 Та  й  понесла  серед  ночі 

 У  Дніпрі  скупати. 

 Купаючи,  розмовляла 

 Зо  мною,  малою: 

 «Пливи,  пливи,  моя  доню, 

 Дніпром  за  водою. 

 Та  випливи  русалкою 

 Завтра  серед  ночі, 

 А  я  вийду  гуляти  з  ним, 

 А  ти  й  залоскочеш. 

 Залоскочи,  моє  серце: 

 Нехай  не  сміється 

 Надо  мною,  молодою, 

 Нехай  п'є-уп'ється 

 Не  моїми  кров-сльозами  — 

 Синьою  водою 

 Дніпровою...  Нехай  собі 

 Гуляє  з  дочкою. 

 Пливи  ж,  моя  єдиная. 

 Хвилі!  мої  хвилі! 

 Привітайте  русалоньку...»  - 

 Та  й  заголосила, 

 Та  й  побігла.  А  я  собі 

 Плила  за  водою, 

 Поки  сестри  не  зустріли, 

 Не  взяли  з  собою. 

 Уже  з  тиждень,  як  росту  я. 

 З  сестрами  гуляю 

 Опівночі.  Та  з  будинку 

 Батька  виглядаю…

 

Оксана (підходить тихо). Чом же ти плачеш? Ох, дурненький, Тарасе, бач, як малий плаче. Давай я сльози тобі витру. (Витирає йому сльози ).

Тарас. Оксана! Оксаночка! (Посміхнувся).

Оксана. Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш маляром, еге ж?

Тарас. Еге ж, маляром.

Оксана. І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

Тарас. Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що нездібний. Ні, я не ледащо! Я буду-таки малярем!

Оксана. Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий, - вони ж питоньки хочуть! Побігли їх швидше напоїмо!

Ведуча. Талант художника прокинувся в Тараса ще змалку. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати.

Ведуча: Думка навчитися малювати у відомого  маляра не покидає хлопчика. Тому як тільки випадала вільна часина Тарас малює. А вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Так він потрапляє до хлипківського маляра, який погоджується навчити хлопчика малювати. Проте пан Енгельгардт, у якого Шевченко був кріпосним, забирає його до Петербурга і Тарас стає козачком у свого пана.

Перегляд відео «Майбутній художник»

 Вед. Т.Шевченко відомий у світі в першу чергу як художник слова, однак це аж ніяк не забирає його слави, як художника. Шевченко  дуже любив Україну, свій рідний край, і всі свої малюнки присвячував природі рідного краю, бідним людям.

 Вед.  Шевченко-художник був таким самим «апостолом правди» і не ухилявся від тої високої ідеї – любові до людей, яка червоною ниткою проходить крізь усі його поетичні твори. Він завжди гаряче повстає проти будь-якого гніту людського духу, кличе до любові до всіх слабих, пригноблених і всі вони однаково знаходять у ньому свого оборонця. Як художник, аквареліст, графік та живописець Шевченко стоїть на рівні світового образотворчого мистецтва.

 

Перегляд відео «Художник з душею поета»

 

  Вед.  Мабуть не знайдеться жодного українця, який би не любив співати. Співав і наш Великий Тарас протягом усього свого життя. У народній пісні Шевченко знаходив розраду і відчував втіху і задоволення. Палку любов до народної пісні прищепили йому мати, яка співала колискові, дід – історичні (про Коліївщину), батько – чумацькі, сестра Катерина – ліричні.

Вед. Спів для Тараса був органічною потребою. П. Куліш згадував, що коли Шевченко співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали, дехто плакав, а він співав людям на втіху та собі самому ще й на більшу. Він співав серцем і був визнаний справжнім народним співцем України.

Вед.  Родич поета Варфоломій Шевченко згадував: «Я не знав людини, яка б любила наші пісні більше, ніж Тарас… Кожне слово в його пісні зливалось з таким чистим, щирим почуттям, що не знаю, чи зміг би який-небудь артист-співак виконати краще, ніж Тарас!.. Ніби і зараз бачу, як при кінці пісні тремтить його голос і на довгі вуса котяться сльози з очей».

Вед. Однією з улюблених пісень Тараса була пісня «Зацвіла в долині», яку ми зараз виконаємо всі разом.

 

Караоке «Зацвіла в долині»

 

Вед. Поетична спадщина нашого Тараса виросла з української народної пісні. Нікому до Шевченка і після нього не вдавалося так щиро, палко і повно передати почуття народу, його волелюбний дух, ніжну, мрійливу душу та сподівання на кращу долю.

Вед. Любов i вiра у свiтле майбуття украïнського народу допомагали Шевченковi

 вистояти, перенести злиднi й поневiряння. Кожним рядочком своïх творiв великий Кобзар засвiдчував любов до  Укра­ïни, непереможне бажання бачити ïï вiльною й незалежною.

Вед.Тож сьогодні ми віримо:

Одна сім'я, одна родина,

Карпати, Південь і Донбас

Одна єдина Україна

Назавжди об’єднає нас!

 

Пісня « Україна це ми»

Народились ми в Україні

 На Поліссі, на Буковині

 На Поділлі і на Волині

 Біля сивих Карпат і в Криму

 Краю рідний мій, любий краю

 Якщо хтось мене запитає:

 «Що таке,скажи,Україна?»

 Я скажу відверто йому

Приспів:

 Україна-це я!  Україна-це ти!

 Україна-це ми  Україна

 Дивний спів солов’я

 В білих квітах сади

 Чорне море, Донбас, полонина

 Ми єдина сім’я, сестри ми і брати

 Ми з тобою і є ця країна

 Україна-це я!  Україна-це ти!

 Україна-це ми  Україна

 

 Україна-це наша мова

 Кобзаря палаюче слово

 Це Дніпро стрімкий і Черемош

 Це смереки такі чарівні

 Але в першу чергу-це люди

 Це юнак, що замріяно любить

 Це дівчина, що вірно кохає

 Це народ, що співає пісні

 

Вед. Про глибокий органічний зв’язок поезії Шевченка з народною творчістю свідчить той факт, що назва «Кобзар», яку дав Тарас невеликій ранній збірці своїх творів, перейшла на весь поетичний доробок митця.

Вед. Шевченків  «Кобзар»… Він став синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозину, найменший стогін кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Ім’я Тараса Шевченка стало символом нашого народу. Його «Кобзар» лежить на столі поряд з хлібом, а пісні його вишиті на рушниках .

 

Я знову повертаюся до нього,

Читаю, перечитую «Кобзар»,

Ні! Україна не була убога-

Поклав ти серце на її вівтар!

Нове життя ти дав батьківській мові,

Ти віщі думи в пісню перелив,

Де запеклась душа твоя у слові,

Страждав ти, ненавидів й гідно жив,

А голос віщий, віщий голос кличе

В притиснутім до серця «Кобзарі»

Карати зло, насильство і наругу,

І пам’ять берегти, чиї ми діти є

Коли у битві за людські права

Не діло буде, а самі слова,

Та я – нащадок твій, надію маю,

Молюся мудрості і доброті святій,

Перед всевишнім голову схиляю,

Що Прометея дав землі моїй.

 

Пісня «Вінок Кобзареві»

(муз.  з пісні Повалій «Вінок», сл. авторські)

 

З квітів і зірок я сплету вінок

Заясніє він від тепла й думок

Слово Кобзаря, пробуди усіх

Вінок каяття поклади до ніг

Приспів:

Україна –мати душа моя

Дякуєм тобі ми за Кобзаря

Шевченка слова як вогонь горять

Мову й честь землі навік боронять

Кобзаря любов навік збережем

Шани пелюстки до ніг покладем

Серед зла і бід звучить  «Заповіт»

Праведні слова збережи повік

 

Рідная земля, любий, щирий край

Заповів  Пророк нам добро і рай

Слово Кобзаря , пробуди усіх

Щастя воскресить, щоб народ наш зміг

 

Вед. Пророче слово Тараса Шевченка є невичерпним джерелом натхнення для багатьох поколінь українських композиторів. Незлим тихим словом згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори.

 

Ведуча: Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поетами  народжуються. Як на пророків, сходить на них Дух Святий, відкриваючи їм речі, незнані не лише звичайним смертним, а часом – і їм самим. Пророк бачить те, чого інші не добачають. Пророк бачить майбутнє.   Для українців Т. Шевченко став пророком, символом і покровом.

Ведучий: Шевченко універсальний. Немає такої події у недавній і новітній нашій історії, де б він не був на місці. Згадаєш голодомор 33-го і моторошно війне від Кобзаревого рядка – «гробокопателі ходили». Сахнешся 37-го – і почуєш прокляття: « Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських!» Замислишся над екологічними бідами – і спливе у пам’яті синівське , уболівальне: “Світе тихий, краю милий, моя Україно, за що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?»

Вед.  Дивлячись на деяких земляків , думаєш Шевченковими словами: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…» Дивлячись на події, які відбуваються сьогодні у Києві на Майдані, поневолі згадуєш слова: «„Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!”

Вед. Все і про все сказав Шевченко.  Та він не тільки проклинає, гнівається, ремствує. Він рятує, дає опору надії: «І неситий не виоре на дні моря поле. Не скує душі живої і слова живого».  Тож прислухаймося до Кобзаревих перлоцвітів, очищаймо душу, і тіло вогнем Тарасового слова!

Перегляд відео «Думи мої, думи мої»

Вед. Багато чого змінилося з часу Шевченкового, та, на жаль, не тільки на краще. Державне дикунство й сьогодні довело до того, що могили знищують, пам’ятники культури руйнують.

Вед. Не прийнято в ювілейні дні говорити  про погане. Але чи був би радий Шевченко, коли б його вірші хвалили, та не виносили на осуд наші біди. Напевно, що ні. Від Кобзаря нам треба взяти масштабний підхід до історичної спадщини. Бо ж поставив поет  « на сторожі » коло нас слово. І треба його берегти.

Пісня «Пророчий голос Кобзаря»

Пророчий голос Кобзаря

З часів далеких і донині

Про волю вольную співа,

Про біль і щастя України.

Про волю вольную (2)

Про біль і щастя України.

Ім'я Тарасове святе

В молитву-пісню переллється,

Та у серцях всіх поколінь

На віки-вічні зостанеться.

Та в поколіннях він (2)

На віки-вічні зостанеться.

 

Його пророчії слова

Одвічно совість нашу будять,

Пересторогою звучать:

"Ви схаменіться! Будьте люди..."

Пересторога нам, пересторога нам:

"Ви схаменіться, будьте люди..."

Вед. Ніжне, добре  й любляче Тарасове серце боліло за людським теплом. Важко він переживав за долю українців. І хоч доля не принесла особистого щастя Т.Шевченку, це не завадило йому стати володарем людських дум і мрій. І кожного разу перечитуючи «Кобзаря», ми торкаємось душею до палкого й нескореного серця поета.

Пісня «Кобзар»

У кожного в хаті, у кожній сім’ї

Є книжка, яку усі знають

І мама, і тато читають її

Її Кобзарем називають

Приспів:

Шевченка читають усі на землі

Йому поклоняються люди

А ми українці дорослі й малі

Шевченком пишатися будем.

 

2. Ти нам залишив свої заповіти

Як волю і щастя здобуть.

До мрії ясної і долі нової

Відкрилась озорена путь

Приспів:

Збулось твоє слово, Тарасе,

Зійшла в Україні зоря

Шанує країна великого сина

Пророка, співця, кобзаря

 

3. Могила твоя над Дніпром височить

Завжди біля неї є люди

А праведне слово  по світу летить

Тебе вже ніхто не забуде.

Приспів:

Тарасе, Тарасе, в  нас пам’ять не згасне

Одвічно в прийдешні літа

Бо пісня про волю, бо пісня про долю

Навічно над нами вита.

 

Вед. Незлим тихим словом» згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори.  А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Уч. Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила

Уч. Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу, і життєву основу

Шевченкове слово, Ім’я своє, Мову

Уч. Беру «Кобзар» -

Безцінний скарб духовний,

І українцем будучи завжди,

Горджуся, що на українській мові

«Кобзар» я маю щастя осягти

Уч. Беру «Кобзар», і вірю я – допоки

На світі, люди, житимуть слова:

«Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива»

Вед. Шанує Тараса велика родина

Вітання лунають здаля,

За сина радіє нова Україна

Тарасова мати-земля (разом)

                                                      Відео «Заповіт»