Сценарій виховного заходу "Тарасовими шляхами"

Міністерство освіти і науки України

Відділ освіти Нікопольської РДА

Покровська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід на тему: «Тарасовими шляхами»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала: учитель української мови та літератури А. О. Шпонька

 

 

 

 

с. Покровське

2016р.

Тема: «Тарасовими шляхами»

Мета: розширити знання учнів про життя і творчість Т. Г. Шевченка; виховувати любов і повагу до спадщини, яку нам залишив поет, традицій нашого народу, бути справжнім патріотом України.

 

Ведуча 1.

Провісник волі,

Великий титане!

Справдились думи твої.

Приймай данину

Любові і шани

Од  вольних синів

Нової сім’ї.

Покоління поколінню

Про тебе розкаже,

І твоя, Кобзар, слава

Не вмре, не поляже.

Ведуча 1.

Шевченків Кобзар… Це Біблія українського народу, якій судилося бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю книгою. Народ, який має такого поета, як Шевченко, і таку вічну книгу. Як ,,Кобзар“, – безсмертний. У творах поетах переплелися долі кріпачок з долею неньки – України, боротьба гайдамаків та козаків із боротьбою народу за щастя і волю. Духовну велич і красу підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. У багатьох оселях наших земляків сьогодні побачиш портрет Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поряд із хлібом, лежить книга його поезії – ,,Кобзар” .

От і ми з вами сьогодні зібралися, щоб перегорнути сторінку життя Шевченка.

Сценка «Тарас і мати»

Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда.

Хлопчик. А  чому так багато на небі зірочок?

Мати. Це коли людина на світ приходить,  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,  зірочка падає. Бачив?

Хлопчик. Бачив,  матусю,  бачив… Матусенько, а чому одні  зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)

Мати.

Як гірко, як нестерпно жаль

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм  радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не  розгинать своєї спини.

Промовиш слово і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди з краю в край.

Панує рабство ненависне.

Ведуча2: 9 березня 1814 року в с. Моринцях на Київщині в сім'ї селянина-кріпака народився Тарас. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся по бур'янах, за що його прозвали “малим приблудою”.

Благословен той день і час

Коли прослалась килимами

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами — сльозами.

У старій хатині

В кріпака колись

В тихий день весняний

Хлопчик народивсь

У тяжкій неволі

Ріс малий Тарас

Він не вчився в школі

Він ягнята пас

Ведучий: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка “в науку”. Дивна це була наука. П'яниця-дяк навчав дітей по церковних книгах, за найменшу провину карав. Хлопчик. Залишившись без батька й матері, малий Тарас став попихачем-школярем у приходського дяка. І хоча забаганки п'яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир. Як заохочення, дячок під кінець шкільного курсу посилав малого Тараса читати над покійником Псалтир і платив десяту копійку. Будучи відомим поетом Т.Шевченко згадував ту школу.

Давно те діялось. Ще в школі

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п'ятака -

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге - та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерункам, з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду...

Ведуча: Та недовго тривала Тарасова “наука”.  Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею померла мати.

Учень:  Там матір добрую мою

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила

Вчитель: А як шанував Шевченко свою матір. Він жив спогадами про неї, любив її дуже і нас закликав любити, шанувати матерів, піклуватись про них і ніколи не забувати.

Бо хто матір забуває

Того бог карає

Того люди ненавидять

В хату не пускають

Ведучий: Скоро  після смерті матері в 1825 р.  помер і батько.  Смерть батька приголомшила малого Тараса. 

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були та голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята...

Ведуча: Тарас наймитує  в школі, а потім наймається пасти громадську    череду. Мине 20 років і він з болем буде згадувати своє дитинство у вірші “Мені тринадцятий минало”.

(Вірш “Мені тринадцятий минало”)

Сценка 2

Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

Садок вишневий коло хати.

 Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть.

Співають ідучи дівчата.

А матері вечерять ждуть...

(Замовкає, а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю від­крию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слуха­ти. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Ка­же, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Каза­ла, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, ста­резний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. За­порожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати:

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося - осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані.                   Смійся, лютий враже!

Не вернеться воля.                         Та не дуже, бо все гине, -

Не вернуться запорожці.                 Слава не поляже.

Не встануть гетьмани.                     Не поляже, а розкаже.

Не покриють Україну                     Що діялось в світі.

Червоні жупани!                            Чия правда, чия кривда

Обідрана, сиротою                         І чиї ми діти.

Понад Дніпром плаче:                    Наша пісня, наша дума

Тяжко-важко сиротині.                    Не вмре, не загине...

А ніхто не бачить...                        От де, люди, наша слава,

Тільки ворог, що сміється...             Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тара­са. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж яне апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить.)

Ведучий:Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Пан забирає  Тараса до себе в Петербург козачком.

У Петербурзі па Енгельгардт, нарешті, зважив на прохання свого козачка дозволив йому вчитися малювати. Вчителем Тараса був Ширяєв, відомий у Петербурзі майстер декоративних розписів. У нього здобув Тарас певну малярську підготовку і став одним з кращих учнів, тому що брав участь у розписах стін і плафонів Великого театру.

ІІ ведучий. Окрім декоративних розписів, Тарас малював з натури ан­тичні статуї в Літньому саду, працював над акварельними портретами, часто виконував замовлення пана Енгельгардта. Вирішальне значення для Тараса Шевченка мала зустріч із Іваном Сошенком, земляком із Богуслава, на той час учнем Академії мистецтв, який перший спостеріг талант у ранніх Тарасових малюнках і розпочав справу викупу Шевченка з неволі.

Сцена із повісті Т. Шевченка "Художник".

(Сцена не освітлена.)

На сцені декорація - збільшена фотографія Літнього саду у Петербурзі. На перевернутому догори дном відрі сидить хлопчик років п'ятнадцяти (Шевченко) в халаті, на якому сліди від олійної фарби, хлопець дивиться вглиб сцени і малює.

Сошенко (підходячи ближче). А що це ти, молодий чоловіче, тут робиш?

Шевченко (зніяковіло ховаючи за пазуху папірець). Нічого недозволеного. Іду на роботу і по дорозі в Літній сад зайшов (через паузу). Я малював.

Сошенко (лагідно). Покажи, що ти малював.

Шевченко (несміливо подає папір, виймаючи його з-за пазухи). Тільки де смійтеся.

Сошенко.Чому ж, це не смішно. А ти часто ходиш сюди малювати?

Шевченко. Щонеділі. А якщо близько працюємо, то і в будень заходжу.

Сошенко. Ти вчишся малярній справі?

Шевченко. І живопису.

Сошенко. В кого ж ти знаходишся в науці?

Шевченко. У кімнатного живописця Ширяєва. Чули, може, про тако­го (збирається йти)!

Сошенко. Та чув, чув. Куди ж ти поспішаєш?

Шевченко. Хазяїн прийде, перепаде мені.

Сошенко. Бачу, що ти з України. А звідкіля ж?

Шевченко (стрепенувся). Із Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилівки, я кріпак пана Енгельгардта.

Сошенко. А я з Корсуня, земляче. Значить, сусіди? Зайди до мене Б не­ділю за цією адресою. Та прихопи з собою які-небудь свої малюнки. Поговоримо.

 Ведучий 1. Українські та російські діячі мистецтва і літератури - Євген Гребінка, Аполлон Мокрицький, Василь Григорович, Василь Жуковський та художники Карл Брюллов, О. Венеціанов - викупили Тараса з неволі і дали можливість талановитому юнакові вчитися в Академії мистецтв. Це сталося 25 квітня 1838 року.

Доля готувала Тарасові все нові і нові випробування. Із хлопчика – кріпака  виростає талановитий художник, великий український поет – борець за волю України. Ні царські тюрми, ні солдатчина, ні заслання в далеких степах Казахстану, не зломили його, не перемогли його віри  в Україну в народ! Де він не був, завжди тужив за Україною.

Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучать його пісні і вірші.

Пісня  «Зоре моя вечірняя .»

Ведуча . Туга за рідною природою, рідним краєм звучить і в його віршах.

Він закликає український народ до боротьби за волю за кращу долю.

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучусь… але не каюсь!

Люблю, як щиру, вірну дружину

Як безталанну свою Вкраїну!

 

Вірш: «І виріс я на чужині»…

«І золотої й дорогої»

 

Ведучий 2.Навесні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, метою якого було знищення самоде­ржавного кріпосницького ладу і об'єднання всіх слов'ян­ських народів у єдиній вільній федерації, Шевченка заареш­тували і відправили до Петербурга. При арешті вилучили тираноборчу поему "Сон", за яку Шевченка звинувачено в політичному злочинстві і жорстоко покарано.

Сценка 4

Слідчий: У вірші під назвою «Сон» зухвало описується його імператорська величність і государня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там… не можу пригадати… Смеркалося…огонь…огнем…

Шевченко: 

Я нагадаю!

Смеркалося… огонь огнем

Кругом запалало, −

Аж злякавсь я… «Ура! ура!

Ура!» − закричали.

Слідчий: Припинити!

Чути барабанний бій. !!!!!!!!!!!!!!!   На його фоні слідчий читає наказ.

Слідчий: государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати…

Барабанний бій посилюється. Жандарми виводять Шевченка.

Завіса.

Завіса відкривається. Стіл, на ньому – свічка .Сидить, схилившись Шевченко-солдат. Піднімає голову. В очах − біль і сум.

Шевченко:  Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

(Починає писати і говорить до себе).

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Забирають, не вертають

Ведуча.  На засланні поет дуже страждав, бо хотів жити на Україні. Кліматичні умови теж не підходили для організму, тому він часто хворів. На землі тій, на півострові Мангишлак, важко було щось зростити. Але Шевченко заклав там сад, який згодом було оголошено Заповідником Шевченка.

Учень . Як проминуло 10 літ,

Вернувся він на волю.

Та невеселий був той світ,

Ридало серце з болю.

Учень . Замовкло серце Кобзаря

У чужині холодній,

Та слово ясне, мов зоря,

Нам світить до сьогодні.

Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну.

Тоді він мріяв оселитися в Україні у хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього  звичайного людського щастя.

Вірш: « Поставлю хату і кімнату».

 Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних  телеграм з України. Прочитавши їх , хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня Тарас Шевченко зійшов у свою майстерню, упав і відійшов у вічність.

Ведуча 1.

Нема співця, о ні, він з нами
його пісні, його любов!
Його це місяць над садами
у сяйві тихому зійшов.

Ведуча 2.

І все здається, я клянуся,
крізь сяйво місяця бліде
до мене рідний, довговусий,
Тарас Григорович іде.

 

Учень . Сповнить Тараса заповіт

Ніхто з нас не забуде,

І хоч минула сотня літ,

Він завжди з нами буде.

Пісня. „ Заповіт”.

Учень . Він перший за свою любов

Тяжкі дістав кайдани,

Але до скону їй служив

Без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

Його любов і сила,

Того великого вогню

І смерть не погасила.

Учень Ми чуємо тебе , Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Ти кликав нас насильство вбити,
Ллючи ворожу злую кров,
І навіть душу погубити
За Україну був готов.

Учень Давно стежки позаростали,
Де ти малим ягнята пас,
І бур´янів отих не стало,
В яких сльозами обмивавсь.

Учень. Чуєш нас, Тарасе,
Ми — твої онуки,
За твоїм наказом
Волю взяли в руки.

Учень. Ми під небом синім
Всі поета славим.
Працею вшануєм,
Піснею прикрасим.

Учень. Ти з нами скрізь, як ми з тобою.
Тебе ми славим знов і знов.
Ти в боротьбі з насильства тьмою
Безсмертям смерть переборов.

Учень. І доки сонце світить в небі,
Земля вершить безкрайній путь,
Шляхи й стежки людські до тебе,
Тарасе наш, не заростуть.

Учень. У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.

Ведуча 1.

З домовини, довіку ранимої,
І, нарешті, ковтнувши свободи,
Над владиками світу встаю.
Не втішайтесь дарами в раю.
І до вас промовляю, сини мої,
Я прошу тебе, рідний народе,
Не проспіть Україну мою!
Не проспи Україну мою!