18 травня о 18:00Вебінар: Інтерактивний урок математики: алгоритми та приклади створення дидактичних матеріалів

Сценарій вистави за оповіданням Олександра Довженка "Мати"

Про матеріал
Сценарій написаний за оповіданням О.Довженка "Мати" (про події Другої світової війни: самопожертва матері заради чужих дітей).
Перегляд файлу

Мати

(за оповіданням О.Довженка)

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Мати Стояниха

Степан, Костя - льотчики

Німець-офіцер

Німець-солдат із автоматом

Палажка

Жінки

 

Голос за сценою. Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, а задля слави нашого роду і во ім'я любові про цю високу смерть. О тихий жах... О незабутній смутку...

(Стук у двері)

Мати. Хто тут? (Відчиняє двері)

Степан. Тьотушка, пустіте, погібаєм...

Мати. Що ви, голубоньки, які ви, звідки?

Костя. Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.

Мати. Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиняю... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.

Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, мати обмиває

їм обличчя

Мати. Де ж ви, мої сини? Хто ж вас нагодує, хто пригріє у лиху годину? Де ви? Може, лежите уже десь у полі, мов скляні, чи висите на шибеницях у німецькій неволі і вороння клює вам очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!.. Так багато смерті навкруги. Діти, діти...

Переодягнула їх. Побачила рани.

Мати. Ой рятуйте...

Костя. Нічого, рідна. На живій кості наросте. Ми такі люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролізем через фронт хоч попід снігом

Мати. Ну, що з вами вдієш? Отакі й мої...

Приготувала їжу. 

Мати. А ходіть-но, синочки, повечеряємо. (Сіли всі троє за стіл, їдять). Звідки ж ви, синочки?

Степан. Я Степан, він - і Костя. Льотчики ми, з Уралу. На фронт пішли добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його. Льотчиками зробилися швидко

Костя. Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бомбами, а потім призначили нас на культурно-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну треба,— приказ.

Мати. А що ж воно за робота така?

Степан. Ми розкидали над Україною листівки, щоб знали люди правду про війну.

Мати. Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої... (зітхнула)  Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло  - добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі... А як з'явилися оті листівочки... Люди переписували їх од руки, вивчали напам'ять кожне слово і передавали од села до села, щоб воскресити віру. Тисячі людей, зневірених, ошуканих, обплутаних обманами в неволі, урятувалися листівками од вчинків одчайдушних і жахливих. От що, діти, сіяли ви над нашою землею. ... А що ж це з вами сталося?

Костя. Ми, мамо, упали, підбиті вночі, серед лісу, поламали собі руки і ноги, тікали на схід лісами, ярами, ховались од німців по проваллях, заметах

і байраках...

Мати. Де ж це було, голубоньки? (зворушливо сплеснувши руками).

Степан. Далеко. Кілометрів п'ятсот.

Мати. Давно?

Степан. Та більше місяця. Вже й кості позростались.

 

Голос за сценою. Два тижні ховала мати гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала. І ніхто не одмовив їй і не спитав нічого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пішла б же вона отак просити для себе. Та не судилося...

(Рев мотоцикла)

Мати. Діточки! Йдуть!

(Німці на порозі)

Німець. Що за люди?

Мати. Сини мої.

Німець.  Брешеш!

Мати. Не брешу, клянуся!

Німець.  Обшукати хату!

Мати. Не трогайте, вони хворі. Поламані... Боже!

Німець.  Гальт! Ваша мати?

Льотчики. Мати.

Німець. Брешеш, комісаре! (Взявся  за зброю. Стара мати перед дітьми. Обох затулила.)

Мати. Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати! (заплакала )

Німець. Нащо ж ти ховала?

Мати. Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо,  страшнішого од вас!

Німець. Ха-ха-ха! Правда! Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема

і не повинно бути! — (зареготав)

Німці виводять льотчиків надвір

 

Двір

Поставили льотчиків перед людьми

Степан. Прощай, Урал,— прошептав льотчик, поглянувши на друга.

Костя. Прощай...

Мати. Люди добрі, адже це мої діти, Василь та Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? (билася, мов чайка об дорогу). Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати! Людоньки!, (благала)

Люди плакали й признали, одна тільки Палажка зловісно мовчала

Мати. Палажко, скажи — сини, бо прокляну на цьому і на тому світі.. (шептала) Бог тебе спитає, Палазю...

(Палажка мовчала)

Німець. Фрау Палажка, єсть ето сини?

Всі завмерли і не зводять з Палажки очей. Стало тихо, тихо

Німець. Ну?

Палажка. Сини (й потупила очі).

(Німець ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку. Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути)

Німець (до льотчиків). Ваше прізвище?

Мати (застогнала). Ой!

(Німець ударив її по голові - вона впала)

Степан. Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно… (обнялися)

(Зчинилась стрілянина — льотчики впали)

 

Поліцаї взяли матір під руки й повели, б'ючи по чім попало, повели до дерева з мотузкою (за сценою)

Мати (із-за сцени). Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю... (Відповіді не було)

(Пауза)

Мати. Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї... Сама надіну...

(Пауза)

F:\DSCN4219.JPGМати. Діти...

F:\DSCN4221.JPGF:\DSCN4225.JPG

docx
Додано
9 лютого 2020
Переглядів
229
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку