Сценарій заходу присвячений пам*яті Т.Г.Шевченка "Шевченковими шляхами"

Шевченковими шляхами

Кобзар.

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав,

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.

Вибачайте, люди добрі, що козацьку славу

Так навмання розказую без книжної справи.

(Входять Ярема і Оксана. Оксана тихенько плаче.)

 

Ярема.

Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано...

Завтра вночі в Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, —

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь.

 

Оксана.

А може, забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану?

 

Ярема.

Хіба краща є за тебе?

 

Оксана.

Може, й є, не знаю.

 

Ярема.

Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом;

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!

 

Оксана.

Що се ти говориш? Схаменися!

(Ярема і Оксана виходять.)

 

Поводир.

Діду, і пішов Ярема до Залізняка?

 

Кобзар.

Придбав Максим собі сина

На всю Україну,

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Ґуля Максим, ґуля батько

Степами-лісами.

Ой літає орел сизий,

А за ним орлята:

Ґуля Максим, ґуля батько,

А за ним хлоп'ята.

...Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки:

Йде Залізняк Чорним шляхом,

За ним гайдамаки. (Кобзар з поводирем виходять.)

 

Ведучий 2. Шевченко декілька разів приїжджає на Укра¬їну. З любов'ю і теплотою зустрічали його земляки. Він відвідує знайомі і дорогі йому місця, стає членом Кирило-Мефодіївського товариства, виступає за скасування кріпацтва.

Мріє здійснити друге видання свого "Кобзаря", поїхати до Італії. Але в 1847 році поета арештували. Шевченка призначи¬ли рядовим у окремий Оренбурзький корпус під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати. Писати заборонено за обурливі вірші, а малювати — і сам верховний суддя не знав, за що забороняв.

 

Ведуча 2.

І пісня голосно лилась,

Але недовго: ворог лютий

Підкрався нишком — і замовк

Співець, кайданами окутий.

І довго у степу глухім

В неволі жив між москалями

Співець самотній, мовчазний

З своїми думами-піснями.

 

Ведучий 1.

В Новопетрівську кам'яну фортецю,

Не побоявшись вартових і ґрат,

Прорвалось вранці сонце в каземат

Й промовило Тарасовому серцю:

— Ти за народ усе життя страждало,

Що хочеш в нагороду, вибирай:

Перлини і дукати, навіть рай,

Якщо, вважаєш, золота замало.

 

Ведуча 2.

— Не треба раю й золота мені,

Сповна у мене вистачить терпіння

Життя прожить і в казематній млі.

Ти краще дай джерела вогняні,

Своє ясне й негаснуче проміння,

Щоб всіх людей зігріти на землі.

 

Ведучий 1.

Десять років тримав царизм Шевченка в за¬сланні, десять жахливих років, що підірвали здоров'я поета, але не зламали його волі.

У 1858 році Шевченко повернувся до Петербурга. У своїх полум'яних віршах він писав:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

 

Ведуча 1.

Завітна мрія поета— оселитися на Україні — не покидала його. Хотілось хоч трошки особистого щастя, мати свою хату і господиню. Але й цього, найменшого в житті, Шевченкові не довелося побачити.

 

Ведучий 2.

З листопада 1860 року Шевченко почав частенько хворіти. Але незважаючи на тяжкий стан, він продовжує працювати. 14-15 лютого поет написав свій останній вірш:

 

Читець 1.

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки, набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

 

Ведуча 2.

10 березня 1861 року серце поета перестало битися. Смерть Шевченка була тяжкою втратою для України. Він помер, щоб воскреснути й жити завжди в лоні своєї землі, в лоні свого народу.

 

Ведучий 1.

Останки поета було вирішено перевезти з Петербурга до Канева, як заповідав Шевченко:

...Серед степу широкого на Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі,

Було видно, було чути, як реве ревучий...

 

Дівчина-читець 2.

Над широким Дніпром у промінні блакить,

І висока, і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили,

Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні...

А навколо лани вдалині, вдалині

Розлетілись, як птиці блакитні...

 

Ведуча 2.

Все життя Тараса Шевченка було суцільним випробуванням. Не дожив він до здійснення тих начал, поширенню яких сприяв своїми піснями. Щастя було не для нього: його ждало інше посмертне щастя і слава. Адже він вірив, що:

 

Читець 2.

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

...Умруть

Ще незачатиє царята...

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

 

Дівчина-читець 3.

Одно питання мимоволі

Весь час в думках моїх встає:

Чому не вгледів сонця волі,

Чому тепер він не жиє?

Якими дужими громами

Пророчий голос би гримів,

Якими буйними річками

Котивсь, шумів би його спів?

Які б вінки він сплів героям.

І як уславив би їх чин?!

Він грав би в сурму перед боєм,

Боровся б сам серед руїн,

А як оплакав би могили,

Яких би квітів насадив!..

Калина б віти похилила

І в вітах вітер гомонів.

Якими лютими бичами

Карав би нас, що кволі ми,

Що розійшлись ми манівцями

На крок єдиний до мети.

Як в душу б він заглянув кожну,

Як кожний біль би наш відчув.

Він влив би міць непереможну,

Серця б він вірою натхнув!??

 

Заключне слово вчителя.

Поклонімось сьогодні поету,

Рідні сестри і брати мої,

Його славі й орлиному злету

Нема рівних ніде на землі.

Поклонімось Тарасу святому,

За слова чарівні крізь віки,

Що навчав нас долати утому,

Вперто йти до своєї мети.

Поклонімось великій людині,

Що стоїть на Чернечій горі

І шукає по всій Україні

Патріотів живої душі.

Поклонімось, дорослі і діти,

За натхнення, що в душу лягло,

За Кобзарські вірші і квіти,

За оспіване кожне село.

Поклонімося знову і знову

У весняні ці дні осяйні,

Вічна слава Пророчому слову,

Вічна слава, Тарасе, Тобі!