Сценарій заходу «Страшні роки моєї України!»

Лінійка – мітинг

присвячена

дню Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.

 та політичних репресій

Підготувала:

вчитель початкових класів

Євдокименко Ю. М.

Мета: Вшанувати пам'ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.
                                                           Хід заходу

У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами. Отже ми з вами сьогодні запалимо Свічку Пам’яті.

                                 (Запалюється свічка)
                                  Хай світло від свічки у небо летить
                                  Хоча б одну душу зігріє в цю мить
                                  Щоб душа ця загублена спокій знайшла
                                  І у вічність до Бога вона відійшла.

Ніч огорнула мою Україну.
В небі високо засяяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?

Може ті зорі – то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи?
А серед них було стільки дітей!..
Їм не бачити більше земної краси.

Раптом туга стискає душу мою...
Свічку поставлю в вікні. Запалю.
Прошепчу я тихенько молитву свою-
Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить-
Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,
Щоб Душа ця загублена спокій знайшла-
І у Вічність до Бога вона відійшла.

Їм – неоплаканим і невідспіваним... Їм – похованим без труни й молитви... позбавлених могили й шани – присвячується наша памʼть

                                     Пом’янімо мільйонії жертви,
                                     Які голодом винищив кат.

                                     В тридцять третьому році, що вмерли
                                     І лишились лежать коло хат.

Моя Вкраїно, вистраждана доле,
Тобі б до сонця гордою рости,
Тебе ж із дому нелюди вигонили,
І мусила свій хрест тяжкий нести.

Тебе з корінням – та на попелище,
Тебе у воду з каменем тяжким.
А ти злітала усе вище й вище,
Не скорена й не зламана ніким.

Із серця слово рідке виривали,
Палили вроду у сліпім вогні.
А ти весною знову зацвіла
У вишитім вкраїнському вбранні.

Тебе топтали, били, розпинали,
Стріляли у калину і пісні,
А ти співала, як же ти співала!
Й верталися до саду солов’ї.

Моя Вкраїна, гарна, як тополя,
Я – українка із прапрадідів.
Схиляюсь в молитовному поклоні
Щоб наш не перевівся родовід.

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1932-1933 років, який випав на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі – України.
         Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.
 

 Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару. 
          Це була безкровна війна тоталітарної системи проти українського народу. Війна – задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос.
Уявляєте собі, щоб без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, було знищено голодом мільйони людей! Тільки дітей, зморених голодом - 3 млн. 900тис.! Ось наслідки цієї війни. І це ще не остаточний підрахунок жертв.

 Масове голодування селян розпочалося в грудні 1931 року і тривало вподовж 22 місяців. 
          У 1932 році в Україні повністю вичерпалися запаси хліба, голод підкошував цілі райони й області.
          А вже до лютого 1933 року з України було вивезено майже все зерно. 
Офіційні органи влади замовчували трагедію українського села. Згідно з установкою Й.Сталіна ставилися до голоду як до неіснуючого явища.
          Ось спогад української селянки М.К.Ворожбит про дійсне життя того часу:
«З села не випускають, з України не випускають, нема ні в кого ні паспортів, ніяких документів... Сидимо в темноті, в страхові, в невідомості... І зараз голова обертом іде, і зараз уві сні бачу дитячі приречені очі...».

Моторошно перечитувати свідчення і спогади тих, хто зміг вижити до наших днів і донести до нас пам’ять про жертви голодомору та правду про той жах, який вони пережили.
         «Коли ми відчуємо, що пережили ті люди, то збагнемо, де коріння сьогоднішніх проблем. Людина, яка зрозуміє великий біль іншої людини, не буде цинічною. Наше суспільство деградоване, у ньому стільки фальші... І коли воно зрозуміє, що ж сталося в 33-му, то буде думати: що слід робити для того, щоб цей жах не повторився».- така думка Валентини Борисенко, дослідниці Голодомору, доктора історичних наук.

Послухайте реальну історію однієї родини. Починається вона так, як і казка:
«Було у матері дванадцять синів і тринадцята дочка Галя і чоловік Іван. А далі – вже реальне життя. Сільські комуністи хотіли забрати коня у цієї родини. Іван каже: «Коні і я – одне ціле. Тільки через мій труп дістануться вам вороні». Адже коні тримали сім’ю на світі. «Не віддаси коней – уб’ємо!» І таки вбили батька – годувальника. Залишилась сім’я без засобів існування. Найстрашніше випробування лягло на матір. Уявляєте: прокидаються вранці тринадцятеро дітей і плачуть, просять: «Мамо, дайте їсти!». А що вона могла вкинути в тринадцять ротиків, коли у хаті ні крихти хліба, ні картоплинки...
         Через кілька тижнів, як поховала Оксана свого чоловіка, похорон став звичним явищем. Закопувала Оксана одне за одним, кого в ящику, а більшість малюків загортала у якусь ряднину.

І так упродовж двох місяців біля хати у вишняку виросло власне кладовище. Найтяжче було матері, коли копала останню ямку для дочки Галі, якій тоді було п’ять років...

Достигали жита. І тремтіли Дитячі коліна -
Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ...
Вимирало Село – потопала в сльозах Україна,
І розгублене небо ковтало задушений плач.

Шаленів людомор – лютували нові яничари,
І старенька Бабуся міняла Ікону на Сніп...
Над Полями Святими замучені душі ячали,
І Дніпро захлинувся у розпачі страчених Слів.

Палахкоче свіча Поминальної нині Молитви
І розгнуздана Пам’ять малює Історії слід...
Тільки ті Колоски – Життєдайного Виміру Витвір,
Як і завше, Очима Дитячими міряють Світ.

Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.
Пом’янімо душі померлих від голоду Хвилиною мовчання.

                                                  (Хвилина мовчання.)

Хай же пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.