Сценарний план уроку вдячності Володимиру Чосу – журналісту, краєзнавцю, почесному жителю міста Городища

Сценарний план  уроку вдячності Володимиру Чосу – журналісту, краєзнавцю, почесному жителю міста Городища

(до Всеукраїнського дня краєзнавства 28.05.2021,  за матеріалами статті Каріни Ляшко, учениці 11 класу «Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,той, що обрав тебе навіки вік» (В.Стус))

Що боліло – для мене.

Що співалось – для вас

   Г.Чубач

І. Доля Вкраїни боліла йому…

Ведучий І

У грудні 2020 року пішов у вічність Володимир Чос. Не стало журналіста, письменника, краєзнавця. Ця звістка різонула по серцю чи не кожного городищанина. Заболіло, запекло, змусило задуматися, чи так живемо, чи готові до самопожертви заради України.

Вступне слово вчителя про Чоса Володимира Григоровича

Ляшко Каріна, учениця 11 класу

Чому я вирішила написати про Володимира Григоровича. Часто чуєш, як здорові люди скаржаться на життя. Тарас Шевченко, Василь Стус пройшли роки заслання, залишили після себе оду Україні. Не скаржились. Не нарікав і він. Кожен несе свій хрест, Володимир його ніс гідно, торував свій шлях чесно, думаючи про нас, нинішніх юнаків і дівчат, про прийдешні покоління. Він дуже хотів бути корисним, потрібним людям. Усі, хто його знає, дивуються величезній силі духу цієї мужньої людини, яка наперекір долі йшла по життю з високо піднятою головою, залишаючи далеко за собою тисячі здорових, сповнених сил та енергії, але слабкодухих людей.

Друзі розповідають, що при кожній розмові на запитання «як справи?» він ніколи не говорив про своє здоров’я, а розповідав про чергову «ниточку», яку надибав в історичних реаліях свого міста, навколишніх сіл, про цікавих людей.

Скільки цікавих матеріалів зібрано ним про Городищину! Бог нагородив його багатьма чеснотами й великим талантом майстра слова. Він ніколи не сумував, був завжди веселий і життєрадісний, працелюбний. Ним самотужки перечитано сотні книг, опановано багато наук. Володимир займався саморозвитком, був постійно у творчому пошуку, у роботі. Процесові саморозвитку не має меж. Таким чином формується особистість. Людина, яка розвинена розумово і духовно, завжди на крок попереду інших. Духовне самовдосконалення полягає в бажанні отримувати знання, черпанні мудрості зі спілкування з іншими людьми, постійному прагненні стати кращим. У нотатках Леонардо да Вінчі можна знайти таке твердження: «Бажання знати є природним для гідних людей». Саме таким був Володимир. Не лише цікавим було життя мого земляка, сучасника, патріота  Володимира Чоса. Хто б так зміг?

ІІ. Родина…, родина у світі єдина

Ведучий ІІ

Відомий філософ казав, що сім’я – це місце, де народжується життя й ніколи не згасає любов. Це дійсно так. Це маленький світ, створений коханням. У одній книзі прочитала досить цікаві слова: «Родина – це корабель, що несе людину через бурхливе життєве море». Родина – це в першу чергу підтримка, допомога, взаємоповага та любов. Це наша найбільша цінність.

Володя народився в дружній робітничій сім’ї, коріння якої з Орловця. Про це писав так: « Орловець вважаю своїм рідним селом.  Звідси родом мої батьки, діди та прадіди. З дитинства часто бував тут, довго вважав, що місцеві сливи-угорки та шовковиця – найкращі ласощі у світі. Завжди любив слухати розповіді старших про минуле. Хотілося дізнатися більше про те, як колись жили люди,  про їхній побут і звичаї. Певно звідси і почалося моє захоплення краєзнавством». Родина була його всесвітом, очима, руками. Через хворобу, яка зробила хлопця прикутим до ліжка, змалечку шукав заняття по силі. Спочатку малював, особливо любив карикатури, шаржі. Він бачив, що його роботи не поступаються майстрам, але відправляти в редакцію не наважувався. Слово його приваблювало більше. Про це писав так: «Починав сміхачити з карикатур, які друкувалися в пресі і за які отримав свої перші зароблені гроші. Відтоді зрозумів, що сміх – штука серйозна. Коли написав прем’єрні усмішки та іронічні оповідання – вже не міг зупинитися. Адже література, це така дівка, яку коли раз зачепиш, то потім захочеться ще і ще».

Тато і мама були завжди поруч. Атмосфера в сім’ї панувала щира, дружня, не було коли сумувати, впадати в розпач. Володимир мав веселу натуру, завжди підтримував співрозмовника, бадьорив, утішав. Про маму Володимира колишня вчителька нашої школи Ніна Михайлівна Криворучко писала: «Скільки ж мужності, витримки, волі, характеру виявляється було у цієї тендітної молодої мами! Скільки-то клопотів, недоспаних ночей. Скількох лікарів треба було відвідати, скільки діагнозів-вироків почути! І при цьому не опустити руки, і посміхатися дітям, і створити навколо них оте, що я, переступивши вперше поріг їхньої домівки, назвала щастям».

Ведучий ІІІ

Та особливим теплом і ніжністю Володя огортав сестричку Таню, меншу на три роки. Таку ж талановиту, щиру, добру, відкриту для людей, яких так любила, і, на жаль, таку ж хвору. «Таня дуже любила життя. Але воно, життя, не завжди усміхалося їй. Чи змогли б ми усміхатися життю в такій ситуації? Таня – усміхалася. Крізь сльози, крізь нестерпні головні болі. Двір дзвенів від дитячого щебету, коли Таня там появлялася. Вся вулиця збігалася до двору Чосів, і ватажком, заспівувачем була Таня», - пише Ніна Криворучко в оповіданні «Зірки є різні».

Переборюючи біль, творила справжню поезію: ліричні вірші й прозу. Вона знайшла своє місце на поетичному небосхилі, а Танина поема «Зірка на ім’я Тарас» стала у 1994 році однією з кращих на обласному літературному конкурсі «У вінок Кобзареві». Коротким було її життя, як спалах блискавки, від 1 лютого 1973 – до 18 березня 1995 року.

До речі, теж прекрасно малювала. Її малюнки не раз друкувалися на сторінках «Вісника Городищини». Дівчина була надзвичайно талановита. Також вишивала, в’язала, співала… Слова пісень писала сама. Записи з голосом Тані зберігаються в сім’ї. Коли сестри не стало, Володя багато зробив, щоб її пам’ятали. Підтвердженням цього є книга «Намалюю думки», яка побачила світ у 2011 році за підтримки, ініціативи, сприяння Володимира-старшого брата.

 Сім’я для Володі й Тані була тією надійною гаванню, де зароджувалися ідеї, розкривалися таланти, здійснювалися мрії, де завжди панував спокій, мир.

 Декламування поезії Т.Чос

ІІІ.  Будуть краще писать.

Так – ніхто не напише

   Г.Чубач

Ведучий І

У кожної людини в житті є щось сокровенне, рідне, без чого не можна навіть уявити свого буття. Це рідний батьківський край, земля, яка дає силу, любов до якої, як  до найдорожчого скарбу серця, проносимо через усе життя…

У передмові до книги «Орловець – історія і люди» Володимир Чос писав: «Мало просто любити свій рідний край – його ще потрібно знати… Нам є чим гордитися, ми маємо про що розповісти іншим».

Як окремі частинки мозаїки складають єдине полотно, так і кожна краєзнавча книга доповнює велику історичну картину.

За три роки написав «Історію християнства в Україні». Місцеві релігійні авторитети про працю відгукнулися, як про досі небачену річ, цікаву й необхідну людям, і це вже та про щось говорить! Історія християнства в Україні комплексно була досліджена чи не вперше.

За своє життя написав багато книг на краєзнавчу тематику, у яких розповів про різні куточки Черкащини. Видав кілька гумористичних збірок. Хотів написати художню повість чи роман, але в пріоритеті мав краєзнавство. Про це казав так: «Допоки терпиться – відкладаю на майбутнє. А ось краєзнавство – це те, що втримати в собі просто не можу!»

Розповідь працівників районної бібліотеки імені Володимира Симиренка про творчий доробок В.Чоса

ІV. Книги Володимира Чрса – духовний пам’ятник рідній Городищині

Презентація книг  В.Чоса: «Стародавня Черкащина», «Невідома Городищина», «Городище: велика історія маленького міста», «Мліїв – село козацької слави», «Петропавлівка від минулого до сьогодення», «Орловець – історія і люди», «Історія християнства в Україні», «Храм Спаса- Преображення», «Зорі над Вільшанкою», «Городищина козацька», «Реальна власність» та інші.

V. У вдячній пам’яті повік

Ведучий ІV.

Володимира Григоровича Чоса цінували за життя, з теплом згадують і після смерті.

Почесний краєзнавець України. Нагороджений  Почесним знаком Національної спілки журналістів України, президентськими відзнаками й козацькими та церковними орденами,  лауреат премій імені С.С. Гулака-Артемовського,  імені П.Чубинського,  імені М. Максимовича, обласної журналістської премії «Прометей», Почесний громадянин міста Городища.

Виступи меценатів, спонсорів книг В.Чоса, колег-журналістів

Ведучий ІІ.

Володимир Григорович народився 28 червня. Доленосна дата для кожного українця – день Конституції України, України, яку любив, як рідну неньку.

У цьому році незалежній соборній, вільній Україні 30 років. Володимиру було б 50. Мабуть, не знайдеться в нашому місті людини, яка б стільки зробила для його прославлення, увічнення для нащадків. Він називав рідне Городище «місцем під сонцем», «клондайком для археологів», «найстародавнішим містом Черкащини». Вважав, що рідне місто має надзвичайно глибоку й цікаву історію. Адже за даними археологічних розкопок, в адміністративних межах сучасного райцентру ще в сиву давнину існували поселення трипільської та черняхівської культури, кіммерійців та скіфів. Історія Городища невіддільна від історії України. Усе, що випадало на долю Батьківщини, не оминало й нас. Про це й написав у книзі «Городище: велика історія маленького міста», яку щиро сприйняли городищани.

Ведучий ІІІ.

Почесний житель Городища, журналіст, краєзнавець, дослідник козацтва, патріот, люблячий брат, вдячний син…  Він був не просто журналістом, а людиною, для якої журналістика, творчість були основою його життя. Життя не те що непростого, а часом аж надто важкого.

Він торував свій шлях гідно, з посмішкою, добром… Не скаржачись на долю. Тож, друзі, саме так нам треба жити, свій край любити, так співати, боротись, вірити, рідну землю шанувати.