Семінар класних керівників «Особливості роботи класного керівника з учнями, схильними до девіантної поведінки»

Матеріали семінару

для класних керівників  

«Особливості роботи класного керівника з учнями,

схильними до девіантної поведінки»

Кравченко Оксана В’ячеславівна,

заступник директора

з навчально-виховної роботи

1. Визначення, ознаки девіантної поведінки та фактори,

що сприяють її виникненню

Не буває поганих дітей,

бувають діти, яким погано

(Автор невідомий)

1.  Визначення поняття «Девіантна поведінка»

Досить часто в педагогічній практиці та в психологічній роботі психологів закладів освіти виникає проблема девіантної поведінки. І хоча ця проблема не нова, способи її подолання різноманітні та мають тривалу історію, все ж універсального рецепту немає. Адже, як кожна життєва складність, чи навіть трагедія, – унікальна, так і підхід до людини, яка переживає цей стан – повинен бути індивідуальним. Що ж в такому випадку можуть робити педагоги і психологічна служба закладу освіти для розв’язання цієї проблеми?

Щоб детальніше розглянути це питання, спробуємо для початку сформулювати основні поняття та відповісти на питання як виникає таке явище.

Девіантною називають таку поведінку, що відхиляється від норми поведінкових проявів особистості в тому чи іншому віковому періоді. Однак, говорити про наявність саме девіантної поведінки (а не про наслідування дорослих, несформованість навчальних навичок, педагогічну запущеність тощо) можна тоді, коли ми маємо справу зі сформованою особистістю або з особистістю яка знаходиться в процесі свого становлення. Таким чином, говорити про девіантну поведінку можливо з настанням підліткового віку (кризи формування ідентичності).

Девіантна поведінка – це система вчинків особи або групи, які суперечать прийнятим у суспільстві правовим і моральним нормам. Основними формами девіантної поведінки вважають: адиктивну поведінку (вживання наркотичних речовин, алкоголю, інші залежності), делінквентність (протиправна поведінка), надмірну агресивність. До особливої форми девіантної поведінки відносять суїцидальну поведінку, яку слід розглядати як акт відчаю через втрату можливості керувати своїм життям, прагнення привернути увагу до своїх страждань.

Підліткові девіації завжди мають певну причину виникнення і визначаються високою особистісною включеністю, заниженою критикою до скоєного проступку та можливістю рецидиву. При цьому, найчастіше скоєний проступок самим підлітком оцінюється як вираз самостійності, кроком до самоствердження.

В залежності від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства, прояви девіантної поведінки поділяються на такі види:

1. Делінквентний вид девіантної поведінки – сукупність протиправних вчинків та злочинів, які не відповідають формально зафіксованим соціальним та юридичним нормам.
2. Адиктивний вид девіантної поведінки – поведінка, що зумовлюється залежністю від різних хибних пристрастей.
3. Патохарактерологічний вид девіантної поведінки – поведінка, що зумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання.
4. Психопатологічний вид девіантної поведінки - ґрунтується на психопатологічних симптомах та синдромах – це прояви тих чи інших психічних порушень та захворювань.
5. Суперціннісний – це виявлення обдарованості, таланту, геніальності в якійсь сфері діяльності, які виходять за рамки звичайного, нормального сприйняття.

Важливо розрізняти поняття «учні з проявами девіантної поведінки» та «учні групи ризику». До «групи ризику» входять діти з асоціальними проявами в поведінці та труднощами в навчанні, починаючи з грубості стосовно дорослих та недисциплінованості на уроках і закінчуючи крадіжками, пропусками уроків, уживанням спиртного або наркотиків.

Проблемна ситуація в практиці роботи педагога найбільш чітко визначається через поняття «ризик» і «група ризику».

Ризик – ситуативна характеристика проблемної діяльності, імовірність розвитку ситуації, що означає невизначеність її наслідків, за якої можливі альтернативні варіанти помилки або успіху. На основі поняття ризику і виникає поняття групи ризику.

Група ризику – це категорія дітей, чий соціальний стан за тими або іншими ознаками не має стабільності, які практично не можуть поодинці перебороти труднощі, що виникли в їхньому житті. Все це в результаті може призвести до втрати ними соціальної значущості, духовності, морального образу і привести до стійких відхилень – девіацій.

До групи ризику відносять зокрема такі категорії дітей, як: діти-сироти, діти з девіантною поведінкою, діти з вадами фізичного та психічного розвитку; діти, які зазнали насильства, обдаровані діти, які відчувають труднощі в спілкуванні, які мають певні проблеми в навчальній діяльності тощо.

Серед усіх представників „груп ризику” найбільш проблемними є діти, схильні до різних форм девіантної поведінки.

Аналіз результатів сучасних психолого-педагогічних досліджень (Беззубова Є.В., Белічева С.А., Іванова А.Я., Хумаріна Г.Д., Кочетов А.І., Санніков Г.В. та ін.) дозволяє визначити характеристики дітей групи ризику: розлади пізнавальної сфери; відхилення поведінки, що виявляються в реакціях імітації або наслідування негативних прикладів; акцентуації характеру; утруднення в спілкуванні, порушення в сфері відносин.

Часто педагогічно занедбані діти переходять також в «групу ризику». Для них характерні серйозні прояви дезадаптації: бродяжництво, наркоманія, алкоголізм, правопорушення, аморальна поведінка. Така поведінка спричинена незадоволенням та спотворенням базових потреб (у безпеці, любові, визнанні досягнень), зіпсованими відношеннями з оточуючими та асоціальними мотивами поведінки.

2.  Ознаки девіантної поведінки

До ознак девіантної поведінки, можна віднести наступні поведінкові прояви та психологічні особливості особистості:

• порушення взаємин з однолітками;
• конфліктні стосунки з педагогами;
• порушення норм і правил, встановлених в навчальному закладі;
• неуспішність в навчанні;
• надмірно виражені акцентуації характеру;
• високий рівень особистісної тривожності;
• відсутність професійного інтересу;
• недостатність навичок саморегуляції;
• незайнятість корисними видами діяльності, відсутність позитивних хобі;
• несприятлива сімейна ситуація (конфлікти в сім’ї, низький матеріальний рівень або, навпаки, занадто «легке» ставлення до грошей, сімейний спосіб життя);
• несформованість зовнішньої культури поведінки (неохайність, грубість, ворожість, схильність до брехливості);
• нездатність критично оцінювати свої вчинки та вчинки оточуючих (друзів, однокласників) у співвідношенні з нормами моралі та права.

Дані ознаки можуть відігравати роль орієнтиру або критеріїв у здійснені диференціації підлітків, схильних до девіантної поведінки.

Для того, щоб визначити наявність тієї чи іншої ознаки девіантної поведінки та причини виникнення таких поведінкових і особистісних особливостей, необхідно провести психологічне дослідження.

3.  Фактори та передумови формування девіантної поведінки

Об’єктивні (особливості соціальної ситуації учня):

• Несприятливий психологічний клімат в сім’ї (особистість дитини формується через наслідування способів поведінки батьків; через закріплення негативних поведінкових реакцій, які спостерігаються дитиною; через неусвідомлене підкріплення оточуючими людьми психопатичних реакцій підлітка (спалахи агресії, що спричиняються втратою контролю над власною поведінкою, коли людиною оволодівають негативні емоції). Дисгармонійними сім’ями вважаються сім'ї, в яких:

• відсутній один з батьків;
• відсутня взаємність в емоційних контактах;
• між її членами відбуваються зіткнення, що супроводжуються негативними емоційними реакціями та станами;
• наявні конфліктні ситуації, де подружжя займає непримиренні позиції по відношенню один до одного, але продовжують жити разом;
• один з батьків зберігає контакти з сім’єю, але живе окремо від неї;
• наявні розбіжності та довготривалі протистояння між подружжям.

Такі сім’ї самі по собі не формують девіантних підлітків, але створюють неблагополучний фон, який може сприяти виникненню різних девіацій.

• Несприятливий психологічний мікроклімат в учнівському колективі:

• порушення взаємин учня з класом чи ізоляція його в колективі – це спонукає дитину шукати іншої спільноти (неформальні угрупування) однолітків, чи старших за віком осіб, в якій зникало би емоційне напруження, знову би з’явилась можливість самоствердитись та самореалізуватись як особистість. В результаті неформальні угрупування можуть виступати ланкою в ланцюгу неблагополуччя, яка є наступною після несприятливої сімейної ситуації та шкільної дезадаптації;
• невстигання в навчальній діяльності – передусім, це можуть бути діти зі зниженим інтелектуальним розвитком (а також розумово відсталі діти). В таких учнів спостерігається низький рівень пізнавальних потреб, а також певне відставання у формуванні емоційно-вольової сфери (тобто вони вчаться погано тому, що не хочуть учитись, а не хочуть учитись тому, що їм не цікаво). Коли такого учня примушують учитися – це породжує у нього протестні реакції, викликає конфлікт зі школою і прискорює входження до девіантних угрупувань;
• вороже ставлення педагога до учня – складність взаємодії між вчителем і учнем виявляється в тому, що їх цілі споконвічно розходяться: учитель – навчає, учень – навчається, тобто сприймає, слухає, запам’ятовує. Через це стосунки між педагогом та школярем завжди вертикальні, а потребою учнів, особливо підліткового та юнацького віку, є взаємини на рівних, бажання, щоб їх сприймали і ставилися до них як до дорослих. З цього випливає загострене відчуття власної гідності підлітків, тому будь-які дрібниці: навіть невеликі зауваження з боку педагога, а тим більше нетактовність, ставлення до них як до маленьких можуть боляче поранити самолюбство підлітка. Звідси й виникає багато конфліктних ситуацій, різних форм протесту з боку учнів (неслухняність, упертість, негативізм, опір виховному впливу). Тому педагог повинен вчасно визначати і попереджати ситуації, які провокують дезадаптативну поведінку підлітків і, безумовно, не створювати їх самому.

Суб’єктивні (індивідуальні психологічні особливості особистості учня):

• порушення адаптаційного потенціалу: несформованість комунікативних навичок; неприйняття моральних норм і правил, прийнятих в суспільстві, дефектність ціннісної системи; невміння регулювати власну поведінку. Такі порушення можуть виявлятися в наступних поведінкових проявах: залежність від чужої думки, від ситуації, нездатність активно впливати на неї, схильність до уникання складних ситуацій, слабкість реакції на критику, невираженість власних вольових установок, слабкість самоконтролю та саморегуляції. В поведінці учнів, як правило, проявляється імпульсивність, дратівливість, агресивність, конфліктність. Це утруднює їх спілкування з навколишніми та створює значні складності у їх вихованні;

- несформованість самооцінки (занижена чи завищена самооцінка), підвищена тривожність: шкільна тривожність (пов’язана з учбовою діяльністю), міжособистісна тривожність (що виявляється у стосунках з однолітками та значущими дорослими) та самооціночна тривожність (пов’язана з уявленнями про самого себе);

- нервово-психічна нестійкість – виникнення в учнів межових нервово-психічних розладів в безпосередньо пов’язаних зі школою ситуаціях, які спричиняються переживаннями підлітків у зв’язку з неспроможністю упоратися з навчальним навантаженням (часто причиною невротичних розладів служить ярлик невстигаючого), ворожим ставленням педагога, зміною шкільного колективу, неприйняттям в учнівському колективі;

• акцентуації характеру – особливий розвиток деякої властивості або ознаки на фоні інших, її підкреслення. В психології – дещо перебільшений (але в рамках психологічної норми) розвиток деяких психологічних рис або особливостей людини. Відомий психіатр А.Є.Лічко стверджував, що «спираючись на знання типу акцентуації підлітка, можна з великою вірогідністю прогнозувати поведінку в певних ситуаціях, а саме ті психогенні фактори, які можуть спричинити саморуйнівну поведінку, а також ті форми, які вона може прийняти».

Окрім цього, атмосфера, яка панує в педагогічному колективі, суттєво впливає на поведінку дітей. Конфліктні відносини, нетерпимість, недоброзичливість педагогів у взаємовідносинах один з одним у переважній більшості випадків негативно позначається на поведінці учнів.

Важливо також пам’ятати про неприпустимість розмежування учнів на «хороших» і «поганих» за результатами оцінок. В таких випадках слабші учні отримують менше позитивних емоцій в школі. Вони не задоволені своїми успіхами в навчанні, статусом в класному колективі і часто намагаються знайти визнання за межами школи, потрапляючи в молодіжні вуличні групи, в складі яких нерідко здійснюють правопорушення. Тому необхідно зміцнювати контакти цих учнів зі школою, залучати їх до таких видів діяльності, де вони могли б позитивно проявити себе і отримати схвалення. Слід давати їм досить відповідальні доручення, але обов’язково такі, які вони зможуть виконати. Що стосується навчання, то не обов’язково оцінювати тільки кінцевий результат, доцільно заохочувати слабих учнів навіть за незначні досягнення в начальній діяльності.

Основний результат усіх вищезгаданих тверджень полягає у виокремленні деяких важливих принципів модифікації поведінки, а саме:

• для того, щоб досягти позитивних проявів поведінки учнів, схильних до девіацій, необхідно здійснювати чіткі, продумані, структуровані педагогічні дії; закріпленню позитивних способів поведінки сприяє схвалення, заохочення; відсутність реакції на вчинки може зумовити зниження активної діяльності (як негативної, так і позитивної);
• для того, щоб схвалення діяльності учня було дійсно ефективним, воно повинно слідувати безпосередньо після вчинку тощо.

Позитивно впливає на поведінку учнів залучення школою батьків до шкільних справ, активізація їх ролі в отриманні дитиною освіти. Виправдовує себе досвід запрошення батьків у школу для участі в різних заходах, організація їх виступів перед дітьми з інформацією про їх професії, екскурсії дітей на виробництво, де працюють батьки тощо.

Отже, освітні заклади, які можуть допомогти учням здобути певні досягнення, незважаючи на їх здібності, намагаються інтегрувати їх в шкільне середовище, зменшують таким чином рівень девіантності. Школи, які виокремлюють вихованців відповідно до академічної здатності і зосереджуються на успіхові в навчанні за рахунок соціальних навичок, категоризують вихованців, намагаються перекласти відповідальність за них на інші інституції, мають високий рівень правопорушень серед учнів. Школи, які постійно виключають найбільш важких учнів, або ігнорують тих, хто регулярно не відвідує занять, можуть самі сприяти підвищенню рівня девіантності серед учнівської молоді. І, навпаки, школи, які намагаються максимально підвищити освітній прогрес тих учнів, які перебувають в групі ризику, мають менше проблем з девіантними проявами. Крім створення позитивної атмосфери, професійного управління, доброзичливого і співчутливого ставлення до кожного учня, вони також акцентують увагу на запобіганні прогулів, стимулюють батьківський інтерес до шкільних справ, роблять школу суспільним ресурсом, підтримують прогресивні освітні ініціативи, розширюють програму навчання, уникають залякування учнів.

Серед усіх соціальних інститутів, які забезпечують формування особистості, одним з найважливіших є, безперечно, школа. Проте виховна робота вчителів не дає бажаного ефекту, якщо учні тривалий час не відвідують заняття в школі. Не слід розглядати прогули самі по собі як прояв девіантної поведінки та суспільно небезпечне явище. Але якщо не звертати увагу на пропуски занять, не з’ясовувати їх причини, не намагатися запобігти їм, можна в кінцевому результаті отримати дезадаптовану особистість, девіанта, правопорушника.

На нашу думку, таке серйозне ставлення до пропусків учнями занять варте поглибленого вивчення, оскільки ця проблема є досить актуальною. До прикладу, досвід роботи в системі освіти Британії показує, що ефективним є індивідуальний підхід. Спеціалісти намагаються виявити причини такої ситуації і діяти відповідно у кожному конкретному випадку. Наприклад, дитина не бажає йти в школу тільки в якісь певні дні, залежно від розкладу уроків, оскільки вона не любить якийсь навчальний предмет, або у неї не склалися стосунки з учителем.

Часто виявляється, що занадто турботливі батьки, жаліючи дитину, самі дозволяють їй іноді не йти на заняття (погана погода, дитина скаржиться на самопочуття, не підготувалася до контрольної тощо). В окремих випадках дитина не бажає відвідувати школу внаслідок наявних у неї відхилень (депресії, підвищеної тривожності, різних фобій). Тоді діти потребують не тільки психологічних і соціально-педагогічних впливів, але й медичних.

Отже, часті пропуски учнем занять в школі повинні стати об’єктом пильної уваги педагогів, соціальних працівників, які детально вивчають кожен конкретний випадок. Перш за все виясняється, чим займається учень, відсутній на заняттях у школі. Якщо він не перебуває в цей час дома, а гуляє десь з товаришами, відвідує кінотеатри, ігротеки тощо, то має місце ситуація «прогулювання занять». Причому дуже часто виявляється, що саме під час таких прогулів учень здійснює правопорушення (самостійно або ж в компанії друзів). Зазвичай батьки нічого про це не знають. Якщо ж батькам відомо, що їх син чи дочка пропускають заняття в школі, то спеціалісти повинні вияснити вияснити, чи батьки з певних причин самі дозволяють дитині не відвідувати заняття, чи дитина відмовляється йти в школу.

Але ще частіше дитина просто не бажає відвідувати школу, незважаючи на вмовляння батьків. У таких випадках, очевидно, мають місце певні емоційні розлади, які виникли з різних причин. Інша причина – погані стосунки з однокласниками: дитину можуть зневажати, ображати, і вона намагається якомога рідше з’являтися в школі. Можливо, причина криється в домашній обстановці (батьки часто сваряться, після сварки один з них забирає речі і на тривалий час йде з сім’ї; у дитини вдома собака, а батьки погрожують викинути її; нещодавно менший братик упав і сильно побився тощо). У подібних ситуаціях дитина боїться залишити дім, щоб за її відсутності там нічого поганого не трапилося. Дитина може бути також надмірно прив’язана до батьків, особливо до матері, і розлучатися з нею на цілий день їй дуже важко.

2.     Зміст та види психолого-педагогічної роботи

з учнями, схильними до девіантної поведінки

Основними видами роботи психолога з учнями, схильними до девіантної поведінки є просвітницька, діагностична, консультативна та корекційна робота. Корекція поведінки  лише з боку психолога з такими учнями є недостатньою для отримання очікуваних результатів через можливий негативний вплив найближчого оточення (сім’ї, однолітків). Тому необхідно об’єднати зусилля психологічної служби закладу, педагогів та батьків. Важливим та найефективнішим напрямком психолого-педагогічної діяльності з попередження формування девіантної поведінки в учнів є превентивна робота: проведення профілактичної роботи з неблагополучними сім'ями, розроблення механізму екстреного реагування на факти прогулювання уроків та бездоглядності дітей з метою недопущення їх втягування у злочинну діяльність тощо. Для попередження та корекції девіацій педагогам необхідно використовувати наступні прийоми:

Прийоми, що сприяють формуванню у підлітка соціально-схвалюваної поведінки:

• Переконання та особистий приклад. Переконання - це і роз'яснення, і доказ необхідності або недопустимості визначеної поведінки, вчинку. Особистий приклад - повновагий аргумент правоти дорослої людини.
• Моральна підтримка та зміцнення віри підлітка в свої сили і можливості.
• Залучення до цікавої діяльності.
• Пробудження гуманних відчуттів.

Прийоми, засновані на розумінні динаміки формування відчуттів і інтересів підлітка:

• Опосередкування. Дорослий досягає бажаних змін у поведінці дитини не прямою вказівкою, як слід поступати, а за допомогою якого-небудь проміжного компонента.
• "Фланговий підхід". Дорослий, виявивши якийсь проступок підлітка, не засуджує його, а душевно зачіпає такі відчуття дитини, які спонукали його до прояву своїх кращих рис. Бесіда не зосереджується на досконалому порушенні дитини, але впливає на його осмислення здійсненого. У цьому принцип "флангового підходу".
• Активізація відчуттів дитини полягає у пошуку дорослими умов, які здатні зачепити та активізувати глибоко приховані благородні прагнення підлітка.

Прямі і непрямі гальмівні прийоми:

• Констатація вчинку. Прямий вислів, сконцентрований на засуджені даного вчинку або непрямий вислів (дії), що вказують підліткові на те, що його вчинок для дорослого не таємниця.
• Незвичайний дарунок, без слів докору що вручається підліткові, як натяк на невиконану, згідно попередньої домовленості, роботу.
• Засудження, як відкрите негативне відношення дорослого до порушення яких-небудь норм поведінки.
• Покарання може бути результативним лише тоді, коли небажана поведінка ще не перетворилася на звичку і є для дитини несподіванкою.
• Наказ, як прийом, буде мати позитивний ефект лише при правильному виборі дорослим інтонації та сформульований з повагою до учня.
• Попередження.
• Обурення недопустимістю вчинку.

Якнайтоншим інструментом впливу на формування особистості дитини є слово дорослого. У жодному випадку не можна в процесі спілкування з дитиною, підлітком переходити на крик, який є ознакою педагогічного неуцтва. Він однозначно сприймається дитиною як несправедливість.

Опора на кращі якості особистості підлітка, щирий інтерес до його розвитку, віра в його сили і можливості обов'язково приведуть до позитивного результату. Важливо пам'ятати: який би вчинок не зробив підліток, в першу чергу він потребує співчуття, яке не пошкодить йому, але розтопить лід відчуження і недовір'я, будучи першим кроком дорослих до розуміння, прийняття і своєчасної допомоги.

ПОРАДИ ПСИХОЛОГІВ

ЩОДО ВСТАНОВЛЕННЯ  ДОВІРИ

КЛАСНИМ КЕРІВНИКОМ З ПІЛТІТКОМ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ У КРИЗОВОМУ СТАНІ

1.  Уважно вислухайте підлітка. Прагніть до того, щоб підліток зрозумів, що він вам не байдужий і ви готові зрозуміти і прийняти його. Не перебивайте, не показуйте свого страху. Ставтесь до нього серйозно, з повагою.
2.  Запропонуйте свою підтримку та допомогу. Постарайтесь переконати, що даний стан (проблеми) тимчасові. Проявіть співчуття і покажіть, що ви поділяєте і розумієте його почуття.
3.  Поцікавтесь, що найбільше в даний час турбує підлітка.
4.  Утримуйтеся від моралізаторства («як треба робити»).
5.  Впевнено спілкуйтесь з підлітком. Саме це допоможе йому повірити у власні сили. Головне правило в роботі з дітьми - не нашкодити.
6.  Використовуйте слова - речення, які будуть сприяти встановленню контакту: розумію, звичайно, відчуваю, хочу допомогти.
7.  В розмові з підлітком дайте зрозуміти йому, що він необхідний і іншим, і унікальний як особистість. Кожна людина, незалежно від віку, може мати позитивну оцінку своїй діяльності.
8.  Недооцінка гірша, ніж переоцінка. Надихайте підлітка на високу самооцінку. Вмійте слухати, довіряти і викликати довіру в нього.
9. Звертайтесь за допомогою, консультацією до спеціаліста, якщо щось насторожило вас у поведінці підлітка.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ПСИХОЛОГІВ КЛАСНОМУ КЕРІВНИКУ

ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ВИХОВНОЇ РОБОТИ

1.  Підвищуйте рівень організованості класного колективу (дисциплінованість, робота учнівського самоврядування).
2.  Урізноманітнюйте позаурочне життя класу.
3.  Підвищуйте рівень розвитку класного колективу(згуртованість, активність, ініціативність учнів, виховний вплив колективу на його членів, рівень розвитку громадської думки).
4.  Активно співпрацюйте з класом.
5.  Тримати тісний зв’язок із сім’ями учнів.
6.  Проводьте роботу з «проблемними» учнями, надавайте їм педагогічну підтримку на основі індивідуального підходу.
7.  Створюйте умови захищеності та комфортності перебування кожного  у класі, школі.
8.  В сучасних учнів різко звузилась база практичної діяльності, і сучасному педагогу необхідно докладати певних зусиль, щоб розширити її. Якщо не буде організований різнобічний практичний досвід, всі словесні виховні впливи виявляться неефективними, некорисними. Недостатність позитивного досвіду призводить до негативного життєвого досвіду.