Сенарій свята "Вишиванка - символ Батьківщини"

Вишиванка - символ Батьківщини

 

Вишиванка - символ Батьківщини,

Дзеркало народної душі,

В колисанці купані хвилини,

Світло і тривоги у вірші.

 

Вишиванка - дитинча кирпате,

Що квітки звиває в перепліт,

Материнські ласки, усміх тата,

Прадідів пророчий заповіт.

 

Вишиванка - писанка чудова,

Звізда ясна, співи та вертеп.

Вишита сльозою рідна мова,

Думами дорога через степ.

 

Вишиванка - біль на п`ядесталі,

Слава, воля, єдність, віра - ми.

Журавлем курличе, кличе далі,

Стелить вирій взорами-крильми.

 

Ведуча: Народне прислів’я каже «Без верби і калини нема України». До цього прислів’я ми  додаємо  «Без вишивки, верби і калини нема України». Тому що вишитий  рушник і вишита сорочка давно стали українськими народними символами-оберегами.

 

На полотно лягли  малюнки:

І рожі, й квіти і листки.

У хрестик шиті візерунки

Із кольорів сімох нитки.

 

Як дивишся на вишиванку –

В ній бачиш гори, поле, ліс,

І промінь сонця  рано-вранці,

І  гай розплетених доріг.

 

Високих полонин простори

І золоті хлібні лани,

І голубе хвилясте море,

А в ньому ген пливуть човни…

 

Я низько кланяюся жінці

За візерунки чарівні,

За те, що вигойдала в думці

Вітчизни молодість мені.

 

Ведучий: Серед жіночих народних промислів чільне місце в історії нашого народу займає вишивання. Майже кожна область, кожний район, а часто й окремі села з покоління в покоління, від матері до дочки передавали таємниці цього виду мистецтва. Тому за кольором, орнаментом, фактурою вишивки завжди можна було визначити місце її виготовлення. Народні майстрині старанно зберігають свої традиції.

 

  Ведуча: В українському орнаменті, його плавних лініях, в улюблених мотивах промовляє душа народу, його історія, природа, в оточенні якої він живе. З орнаментом пов’язані образи добра, краси, оберегу. Він опоетизований народною свідомістю, теплом людських рук. За ним стоїть тисячолітня історія українського народу.

 

Червоно  -  чорні  всі  узори,

 мережив  ряд  на  полотні.

 Традицій  пласт,  легенди    роду,

 духовний  символ,  оберіг,

 калини  кущ,  дівочу  вроду,

 на  полотні  все  хтось  зберіг.

 Прості  орнаменти,  народні,

 тягучі  як  пісні    степів.

 Все  актуально  і  сьогодні,

 хоча  й  прийшли  з  далеких  днів.

 

Ведучий: Вишивання – один з найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва слов’ян. Народні вишивки захоплюють нас досконалою композицією, різнобарвним колористичним вирішенням. У своїх роботах народні майстри показують одвічний потяг людини до краси, зв’язок з рідною природою.

 

Ведуча: Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам’ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота,  був прикрашений одяг скіфів.

 

Ведучий: Народна вишивка - це мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстринь. Наше завдання - не розгубити його, передати це живе іскристе диво наступним поколінням.

 

Ведуча:  Оздоблення одягу, зокрема вишивання сорочок, - це багатюща культура що в кожній місцевості мала самобутні форми. Навіть в одному селі важко знайти дві однакові сорочки: кожна жінка застосовувала власну фантазію імпровізуючи в межах усталеної місцевої традиції.

 

Ведучий: Україні існують численні повір'я, звичаї та обряди, пов язані з шиттям сорочок та їх носінням. Дівчати вишивали це вбрання для наречених. Про це співається в народній пісні:

А вже ж тая слава

По всім городочку,

Що дівчина козакові

Вишила сорочку.

 

Ведуча: Сидячи над сорочкою чи хустинкою протягом кількох днів або й тижнів, дівчина чи жінка багато передумували про того, хто її носитиме, про нього і про своє життя. Ось чому ці вироби мають не лише ужиткове, а й символічне значення: їх вишивають і дарують не будь-кому, а людині особливо близькій.

 

Виший, кохана, сорочку

Хрещеним барвінком зеленим.

В гарячих вечірніх загравах

 Виший сорочку для мене.

Виший, кохана, сорочку

Свіжим прозорим світанком,

Білим вишневим суцвіттям,

 Зоряно-квітним серпанком.

Виший, кохана, сорочку

Небом блакитним весняним,

Цвітом очей своїх синіх,

Заходом сонця багряним.

Виший, кохана, сорочку

Квітами маку й калини,

Плетивом чорно-червоним,

Духом моєї Вкраїни.

Виший, кохана, сорочку,

Я її буду жаліти

І у холодній розлуці

Душу у ній свою гріти.

Виший, кохана, сорочку,

Бо як у світ я полину,

Буду її зберігати —

Пам'ять про тебе єдину.

 

 

Ведучий: Вишиті сорочки були поширені  в Україні з давніх часів. Довгими зимовими вечорами шили дівчата собі на посаг сорочки і наспівували:

Маруся сорочку шила…

По ошиваці – лебедоньками,

А по рукавах – пташеньками.

 

Ведуча: Про українську вишиту сорочку складено чимало пісень, написано чимало віршів.

 Пісня "Сорочка". Сл. В. Крищенка, муз. В. Уманця

Мама вишила мені

Квітами сорочку.

Квіти гарні, осяйні:

—На, носи, синочку.

Нитка в нитку — кожна з них

Ніжністю зігріта.

Синя квітка — із весни,

 А червона — з літа.

Цю сорочечку люблю,

Вишиту нитками.

Щось змайструю теж, зроблю

 Для своєї мами.

 

— Чогось, матусю, вишивка смутна, —

Дивлюся на рушник й питаю в мами.

—Бо хто торкнувся, доню, полотна,

Той долю вишива собі руками.

Та я так трошки кинула листки,

А поміж них ронила васильками —

Дрібний узор, буденні рушники,

Бо все одна, бо все без тата й мами.

 І чорного додала, а воно

Посипалось, як мак, на полотно.

А ти свій рушничок, кохана доню,

Прикрась маківкою чи рожу примости,

Кинь виноград.

Свою жіночу долю

У цім узорі теж побачиш ти. ;.

.Я вишиваю в хату рушники —

Мережу і калину, й васильки,

А поміж листу і поміж

Ще вишию коханий  голос мами.  (С.Назарик)

 

 

"Два кольори"

Як я малим збирався навесн

Піти у світ незнаними шляха

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними,

Червоними і чорними нитками

 

Приспів:

Два кольори мої, два кольори,

 Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори.

Червоне — то любов,

А чорне — то журба.

 

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Щасливі і сумні мої,

Щасливі і сумні мої дороги.

 

Приспів.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя,

І вишите моє життя на ньому.

 

Приспів.

 

Ведучий:  Українська рідна хата,

Рушників у ній багато.

На столі там хліб лежить,

І цим родина дорожить.

 

 

Ведуча: Хліб і рушник — одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові — то висока ознака гостинності українського народу. Кожному, хто приходить із чистими помислами, підносили цю давню слов'янську святиню.

 

Ведучий: Від сивої давнини і до наших днів у радості і в горі рушники — невід'ємна частина побуту українців.

 

Ведуча: Слово «рушники» в Україні супроводить постійний епітет «чисті)». Це означає не лише те, що вони мали зберігатися в чистоті. Чисті рушники—це символи високих естетичних та етичних ідеалів.

 

Ведучий: Видовжені прямокутники рушників формою нагадують поля, дороги. Засіяні зерном орнаментів, вони певною мірою є символом долі, життєвої стежки.

 

Ведуча: Дуже часто рушник порівнюють із піснею, вишитою нитками на полотні. Саме такою народною піснею стала перлина української поезії XX століття — «Пісня про рушник» на слова Андрія Малишка.

 

(Звучить «Пісня про рушник».)

 

Ведучий: Рушники на стіні. Не було, здається, жодної оселі в Україні, котру б вони не прикрашали. Хоч би яке убоге судилося господарям життя, а все ж усюди ці витвори народного мистецтва палахкотіли багатством кольорів, були своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, а відтак і господині.

 

Ведуча: За рушниками створювалася думка про жінку та її" дочок. Ніщо, здається, так предметно і наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, ніж ці вимережані дива.

 

Тримаю вишиті старенькі рушники.

Давно забуті, горнуться до мене.

Заполонили   світ   нейлони   та шовки —

Кому потрібні вишиті ромени?

 

Гортаю білу грядку полотна,

Засіяну барвінком і любистком.

Сміється   вишита   прабабкою весна,

Ховається за квітами і листом.

Голублю диво дивне із пісень,

Що   хрестиками   стелиться   і в'ється.

 

Сіріє за вікном звичайний день,

А в рушниках волошками сміється.

Перегортаю білі рушники,

Щоб хліб вкривали і дитя в колисці,

Щоб старостів чекали на святки,

Розшиті маками, заквітчані, барвисті

Благословенна будь на всі віки,

Найперша жінка, що нашила квіти.

Душа нашого народу — рушники,

Барвінками і мальвами зігріта.

 

Ведучий: Обрядові рушники весільного призначення виступають чи не найголовнішим атрибутом однієї з найважливіших подій у житті людини.

 

 

Ведуча: У кожній родині, де під¬ростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. їх дбайливо обері¬гали, ними, в кращому розумінні цього слова, хизувалися — гостям і сусідам неодмінно показували посаг, виготовлений дівчиною.

 

Ведучий: Рушники подавали і брали, коли йшли у свати, ними пов'язували молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі, на рушничок ставали.  Кращі узори запозичувалися, переходили з покоління в покоління.

 

Мамині рушники

Мати вишивала рушники

(Скільки вже проспівано? Не знаю)

Тільки я щедрішої руки

Від тієї першої не маю.

 

.

Тільки я вслухаюся в пісні,

Квітами мережані на долю,

Й сокровенно так ступаю по землі

Під цю музику, мою до болю.

 

Знаю, як скурличуть на біду

Два крила у парі з рушниками,

Я прийду, її я розведу

Маминими вічними руками.    (М. Назар)

 

Ведуча:  Український рушник. Його можнапорівняти з піснею, вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, не минає народження, одруження  людини, ювілейні урочистості. Ознакою охайності, працьовитості кожної  господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає дочку:

Тримай хаточку, як у віночку,

І рушничок на кілочку.

 

Ведучий: По всій Україні поширений звичай покривати рушниками хліб на столі. Ним покривали й діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами  на покутті.

Гарний був звичай використовуцати рушник при будівництві житла. Коли стіни були вже викладені, вгорі, у кутку, вішали рушник.

Звучить мелодія пісні "Рідна мати моя".

Ведуча: Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник як оберіг від лиха. Цей звичай існує і досі.

 

Пісня "Рідна мати моя". Сл. А. Малишка.

Рідна мати моя, ти ночей недоспала,

Ти водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,  (Двічі)

І рушник вишиваний на щастя дала.

 

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка

І зелені луги, в щебетанні гаї,

І твоя незрадлива, материнська, ласкава усмішка, (Двічі)

І засмучені очі хороші твої.

 

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, гомонінні дібров,

І на тім рушникові оживе все знайоме до болю —  (Двічі)

1 дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

 

Ведучий: Погляньте на нашу виставку рушників. Серед них є багато весільних. Вони зберігаються як сімейна пам'ятка, бо передавалася від бабусь до онуків.

З давніх-давен та ще й до сьогодні кожна українська дівчина повиннії була вишити собі весільний рушник. Весільний рушник, як і весь посаг, дівчина готувала собі сама. Вчили її вишивати ще змалку. Довгими зимовими вечорами, на вечорницях, дівчата вишивали. У виготовлення кожного рушника, а їх потрібно було мати 80-100, вишитої сорочки, вкладалося багато дівочих мрій про коханого, про одруження, сподівань на щасливе подружнє життя. А найголовнішим був той, на якому батьки благословляли молодих. Він — святиня. Вишивали його в тиші, на самоті. Коли хтось чужий заходив до хати, виріб ховали, щоб не наврочити.

 

Ведуча:  Перш ніж узятися за вишивання, дівчина мила руки, читала молитву. І лише тоді сідала до роботи. Борони, Боже, під час вишивання думати про щось погане, таїти злобу, сваритися. Адже на полотні складалася програма майбутнього подружнього життя.

 

Ведучий:

В одній із народних казок оповідається, що гарні рушники виходили тільки у тієї жінки, котра, "як плаче — перли сипляться, а як сміється, так усі квіти цвітуть..."

Як правило, на весільному рушнику зображали лілію — знак любові і парування; листок і пуп'янок — народження, розвиток та безперервність життя. А хрест в орнаменті благословляв пару на утворення сім'ї. На таких рушниках вилися й листочки хмелю, що є символом молодого буяння.

 

Ведуча: Без рушників не обходилася жодна важлива подія людського життя-буття. Ними приймали немовля на світ. Рушником зустрічали і проводжа¬ли гостей, накривали хліб, прикрашали ікони. Його брали в дорогу, щоб була легкою, ним проводжували у вічність.

 

 

Ведучий:  Рушник у нашому побуті живе й сьогодні. Його використовують на весіллях, проводах в армію. Звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю живе донині. Рушник і сьогодні прикрашає наше житло. У сільських світлицях у добрих господинь вишитих подушок — до стелі. Цвітуть у барвах вишиття українські церкви.

 

Ведуча:  Добре було б, якби і в усіх сім'ях повернулися до прадавньої традиції вишивати рушники. Але чому не вдягають вишиванок працівники українських державних служб, інтелігенція? Адже це наше, українське і цим не потрібно соромитися. Вишиття вирізняє нас серед сірого натовпу цивілізації. І як би ми не "цивілізувалися" — українське вишиття ніколи не втратить своєї самобутньої цінності. 

 

Якби я вміла вишивать,

Розшила б я дніпрові зорі,

Щоб їх тобі подарувать —

Якби я вміла вишивать!

 

Якби я вміла малювать,

Намалювала б ніжні маки,

Щоб їх тобі подарувати —

Якби я вміла малювать!

 

Якби я вміла так кохать,

 Як не кохав ніхто на світі,

Щоб все тобі подарувати —

Якби я вміла так кохать!

 

Благословенні ми життям,

Козацький маєм хист і вдачі.

Під кольоровим вишиттям —

Серця нескорені, гарячі.

 

Дівча розчісує косу,

Є святість в ніжнім силуеті.

Ми українці — і красу

Несемо по земній планеті.  (В. Вихрущ)

 

Ведучий: Розмаїта кольорова гама українських народних вишивок, але переважають у них два кольори — червоний та чорний. Синонімом першого є любов, а другого—журба; радість і смуток, веселість та печаль. Ці почуття в житті органічно пов'язані.

 

Ведуча: «Переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги»— співається в пісні Ліричний герой зберіг найсвятіше — «горсточок старого полотна і вишите моє життя на ньому»—тобто зберіг пам'ять про матір як заповіт вірності рідній землі.

 

Ведучий: Рідними серцю візерунками прикрашали українки свій одяг і своїх рідних. Як то було гарно, мило, коли наші люди йшли у свято до церкви у вишиванках. При цьому кожна жінка, дівчина пишалася своїм виробом. Вишиванки були чарівно барвисті, промовисті своїм орнаментом та кольорами, де кожна ниточка мала своє значення.

Шануймо світлу пам'ять наших предків, молімося за їхні душі, шануймо їхню любов до народного одягу.

 

В них страждання і кохання битва,

Чорні і червоні кольори.

 І барви ті —не просто ті  прикраси,

І візерунки — квітнуть не для   скринь.

Невже ми носим тільки лиш для моди.

 

Сорочки , і жупани, й кожушки —

У них жива історія народу,

Його   талант   прекрасний   і важкий.

І це не просто вишиті одежі,

В яких цвітуть і ружі, і ромени.

 

У них свободи, вольності, пожежі,

Що повставали з-під крутих рамен.

І їх ні час, ні простір не порушать,

Нехай на порох зітруться роки!

У них живуть людські, безсмертні душі

І добрі чари з легкої руки.

 

Ведуча: З покоління в покоління передавали українці своє мистецтво вишивання. І зараз вишивання в Україні дуже популярне. Виши¬вають усі: дорослі і діти, чоловіки та жінки. Якби зібрати все багатство української вишивки, то карта України від села до села, від міста до міста простяглася б вишитими дорогами.

 

 

 

Ведучий: Дорогі друзі! Ми з вами усі — українці, яких об'єднує у велику родину любов до рідної землі, до пісні, до вишивки.

 

Ведуча: Хай сміється доля журавлина,

Поля розлогі колосом цвітуть,

Нехай червоні ягоди калини

Щасливу вашу осявають путь.