СОТНЯ НЕБЕСНА В НЕБО ЗНЯЛАСЯ Реквієм присвячений героям Небесної Сотні Хмельниччини, які загинули в 2014 року

 

 

 

 

  СОТНЯ  НЕБЕСНА  В НЕБО  ЗНЯЛАСЯ

 

Реквієм присвячений героям Небесної сотні Хмельниччини, які загинули в 2014 року в Києві

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

             

Під пісню П. Дворського «Ангели Майдану»

 

Учень 1. 

                Г руди! Відкрийте йому груди... Швидше... Швидше...»

           Відкрили йому груди.

Там рана від кулі. Глибока.

Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося.  Очі голубі, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним.

«...Мені не болить... Я— живий... Не болить... Мамо...»

Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною.

ІЦе кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже, а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо — він йшов ангелом до Бога....

    Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли Ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.

    Не плачте, мамо. Дайте  поплакати  Україні.

   Вже не тече кров із ран  Вашого сина. Не пече йому у грудях більше. Вже у сотні своїй небесній стоїть він на варті. По праву руку від Бога. А по ліву — його побратими, Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими — ті, хто нині названий сотнею небесною.

    Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали, — життя своє. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.

   Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати  світові. Весна вже на порозі.

 

Ведучий . У нас є герої. Герої-сучасники. Не колишні, майже казкові, а сучасники.
Ці душі – світле воїнство, котре постало, наче як з порожнечі. Але насправді воно постало з високих могил нашої древньої землі. Шляхетні воїни давнини переродилися в простих наших сусідів та друзів – студентів, фермерів, підприємців.
Ці люди – наша нова аристократія, наша шляхта. Так, вона різна. Часом земельно-груба, часом виховано-тендітна, а часом загибла. Убита скаженими кріпаками та дешевими найманцями.
 

Ведуча. Лицар від найманця різниться тим, що про нього пишуть поеми, а не плебейські віршики. Про нього мріють шляхетні панянки. За ним плачуть матері.
Тішуся тими, хто живий та здоровий. Плачемо за тими, хто поліг за нас, за наше майбутнє, за свіжий весняний вітер, за моє особисте сонечко в небі.
Вони подарували нам все. Віддали все, що мали, і ми не можемо цим знехтувати.

 

Учень 2.  Ти ненавидів, любив, збивав долоні,

Щоб країна не лишилася самотня,

І тебе, ллючи косі дощі солоні,

Прийняла до лав своїх Небесна Сотня,

 

Учень 3. І ти став хрещеним сином того неба -

Неба чистого, без гумового диму.

І нікому тут доводити не треба -

Ти віддав своє життя за Україну.

 

Ведучий: Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до сьогоднішнього дня, спить у незнаних і безіменних могилах – присвячується!

 

Ведуча: Цвіту нашого народу, його славним синам і донькам, які у розквіті сил віддали свою молодість, і, найдорожче, життя – присвячується!

 

Гімн України

 

 

 Уч.4 :   Майдан… з Героями іде прощання…
Тисячі людей зібралися в цю мить.
Для когось на землі вона передостання,
А хтось в землі сирій вже мирно спить…

 

5. Вже не побачить батько, не зустріне мати…
Живого сина в світі більше вже нема…
Прийшли у путь останню проводжати
Своїх Героїв… вічная їм честь й хвала…

 

6. Ридають всі… не стримати гірку сльозу…
Покотились сльози по щоках і обороні…
Сотники, що полягли,- не встануть з сну,
Не посивіють у майбутньому вже скроні…

 

 

7: Коли Герої в передсмертний крок,

Так віддано цю волю здобували,

Свідомо вбивці, тиснучи курок,

У пекло свої душі віддавали

 

8. Режим стріляє в потилиці й спини,
Убивають людей мисливські гвинтівки.
А все, що ми можем – палити шини.
Україна бере початок з бруківки.

 

9. Цвітуть на Майдані смерті тюльпани,
Тріпочуть на вітрі криваві знамена,
Вогонь облизує трупи і рани.
Україна бере початок із мене.

 

10. Ріки крові уже течуть.
На країні – вогненний шов.
Дзвони дзвонять – щоб ти почув.
Дзвони дзвонять – щоб ти пішов.

 

1 Ведуча:Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупинялися процесії, що везли домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддавали останню шану героям.

 

Пісня «Плакала калина»

 

2 Ведучий:   В трагічні дні нашої держави під час протистоянь у Києві загинули і наші земляки-Хмельниччани. Про них сьогодні наше слово.

 

Учні шикуються в дві лінії – журавлиним ключем. По парах виходять в центр. Один учень показує портрет героя та розповідає про нього. Другий – читає вірш. Опісля перший учень прикріплює портрет героя на стенд, створюючи таким чином скрапбукінг (по середині скрапбукінга – листок формату А-3 з портретами героїв Небесної Сотні, внизу - горить свічка)

 

 

Народився Дзявульський Микола Степанович 1 вересня 1958 року у селі Чагерне Ємельянівського району Красноярського краю (Росія) у родині репресованих.

1962 року разом з батьками, які поверталися із заслання, переїхав до с. Верба  Дубенського району на Рівненщині.

Трудову діяльність розпочав у 1975 році електромонтером Шепетівського ДОКу.

З 1976-го по 1978-й рік служив в армії. Закінчив Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки у 1983 році.

З 1985-го по 2004-й рік навчав учнів географії і біології, був заступником директора з навчально-виховної роботи Городнявської загальноосвітньої школи, учителем, заступником директора з наукової роботи Шепетівського НВК № 1.

З 2004-го по 2006-й рік — завідувач організаційного відділу виконавчого комітету Шепетівської міської ради. Був депутатом Шепетівської міської ради у 1994–1998 рр.

З перших днів Євромайдану Микола Степанович брав активну участь в акціях протесту проти влади. Був координатором Шепетівської міської громадської організації ВГО «Майдан». У Києві Микола Дзявульський завжди був у вирі подій, ніколи не ховався за спинами побратимів. Він опікувався кожним шепетівчанином, який приїздив на Майдан.

Загинув у Києві на Інститутській вулиці від кулі снайпера, яка влучила прямо у серце 20 лютого 2014 року.

	«Сьогодні вранці в Києві на майдані був убитий Микола Дзявульський. Знаю його як дуже чудову людину, чесну, порядну і відповідальну. Такі як він не зраджують і не здають. Не можу стримувати сліз. Гинуть самі кращі люди. Світла пам'ять тобі, побратиме! Ти все життя був великим патріотом і боровся за вільну незалежну Україну. Ти її любив як міг любити справжній син своєї Вітчизни. Низько схиляю голову перед тобою і десятки тих, хто поклав свою голову в цій "війні" добра і зла. Буду пам'ятати тебе завжди. Таких не забувають», -	»
написала на своїй сторінці у соцмережі громадська активістка Наталя Рохова.

 

 

Господь вас вибрав з-поміж нас усіх,

Бо ви найбільш були цього достойні,

Щоби полинули в Його Небесний світ

Й спочили вічно у його долоні.

Свою ви місію вже на землі сповнили,

Хоч цвіт життя ще тільки забринів.

Ви рідний край так сильно полюбили,

Як сам Господь любити повелів.

І як до нього час важкий прилинув.

Як українське ворог потоптав.

З вас кожен без вагання дім покинув

Й без зброї рідний край собою прикривав.

Гаряче серце—проти «бетеерів»,

Відважний погляд—проти снайперів,

Незламна стійкість у безстрашнім леті

Й палка молитва, без лукавих слів.

Цілу Вкраїну затуляли ви собою,

Самі беззахисні на площі у вогні.

Ридало небо, рвалося надвоє,

Бо ще не бачило подібної борні.

Так дорого за волю заплатили,

Такий тернистий до свободи шлях,

Небесну сотню зорі освітили,

Щоби безсмертною лишилась у віках.

 

 

 

20 лютого під час четвертого уроку в  гімназії  Старокостянтинова  пролунав  телефонний  дзвінок.  Дзвонили  з міського  управління  освіти.  Коротко повідомили  трагічну  звістку:  «Бондарчук  Сергій  Михайлович,  вчитель фізики, загинув на Майдані».

«Продзвенів  звичний  шкільний дзвінок, діти сіли за парти, але не розчинилися двері, не зайшов до них учитель.  Учитель,  який  ніколи  не  запізнювався,  нині  зовсім  не  прийшов  на урок, не прийшов уперше за все своє життя,  хоча  був  зразком  дисциплінованості. І вперше не раділи, як буває, з  того  діти.  Мертва  тиша  запанувала в  кабінеті  фізики,  дівчатка  плакали, суворо  мовчали  хлопці,  умить  подорослішавши», — згадує Лідія Ярохно­ Проказюк,  учитель  української  мови та  літератури  Старокостянтинів ської гімназії.

«Це  було  дуже  страшно.  Нам  повідомили на перерві, і це була перерва, наякій усі мовчали. Це була жахлива картина, коли перерва була тихіша за урок»,  —  згадує  учениця  Анастасія.

Колега  героя  Небесної  сотні  каже, що він був зразком у всьому. Талановитий педагог, високого рівня фахівець, прекрасний чоловік і батько, який разом із дружиною — він називав її тільки «моя Танюшка» — виховав розумного  і  порядного  сина  Володимира.

«А ще він був високодуховною людиною і справжнім патріотом, — додає  вона.  —  Коли  повстав  Майдан, мене зовсім не здивувало, що він там був  серед  перших.  У  найдраматичніші  хвилини  протистояння,  шукаючи підтримки  і  розради,  запитувала  в нього: «Що ж це буде з Україною? Мабуть,  доведеться  воювати?»  Він  відповідав: «Значить, будемо воювати». І я знала, що це були не просто слова».

Юрій  Баландюк,  друг  Бондарчука, 20 лютого йшов разом з ним на Інститутську.  «Вранці  наша  Хмельницька сотня вишикувалася. Одна група мала залишатися охороняти КМДА, інша — йти  на  Майдан.  Сергій  Михайлович одразу сказав: «Ходімо, Юрію», — згадує він. З Інститутської Юрій вертався вже сам.

«Мій  чоловік  Сергій  був  чудовою людиною,  моїм  другом,  коханим,  однодумцем,  соратником,  прекрасним батьком  нашого  синочка  Володимира.  Він  мріяв  про  справді  незалежну, демократичну, процвітаючу, європейську Україну, жив ідеями українського націоналізму»,  —  говорить  дружина героя Небесної сотні Тетяна.

 

Україна в крові потопає,

І гине наш мирний народ.

Їх душі на небо злітають,

А там їх стрічає Господь.

За що ж ви у муках вмирали

На голій холодній землі,

Коли ж можновладці втікали,

Коли заховались в тіні?

О, діти своєї країни,

Ви добрі і мужні сини.

Я дуже люблю вас, та нині

Ви в храмі Господнім. Пісні

Вам ангели нині співають,

Вас рани уже не болять,

Вас всі на землі прославляють,

Вам хвали у небо летять.

Герої такі не вмирають,

Вони будуть вічно живі.

Героїв завжди пам’ятають

На небі й на рідній землі!

 

 

 

 

Віталій  Васільцов  любив  землю  і рослини, а найдужче своїх дівчат: дружину Наталю і двох донечок — Іванку і Даринку. Але куля на вулиці Великій Житомирській відрядила його до Небесної сотні. І дівчата лишилися самі.

18  лютого  він  поїхав  на  Майдан рано, діти ще спали. День був важкий: друзі  розповіли  дружині,  що  Віталій мало не потрапив до рук тітушок. Згодом Беркут розбив скло в його машині та пробив колесо, але він зміг вирватися.

«Я  бачила  по  телевізору,  що  там робиться,  намагалася  не  набридати йому дзвінками, — згадує дружина. — Зрештою  подзвонила.  Спитала,  чи справді там такий жах, як показують? Він відповів, що ще гірше. Я ще спитала, чи він додому збирається. Сказав, що ні».

Віталій  з  групою  товаришів  пішов до Михайлівського монастиря, де збиралися  тітушки.  «Вони  їх  відігнали  і просто стояли на вулиці, але тут почалася стрілянина, і одна з куль влучила у Віталія, це було близько 11­ї вечора. Через  півгодини  його  не  стало»,  — розповідає  дружина  героя  Небесної сотні. Цієї зими в її волоссі пробилася перша сивина.

Друзі повідомили про загибель молодшому  братові  Віталія.  Наталі  подзвонила  мати  чоловіка.  «Готуйся  до найгіршого»,  —  сказала  вона.  Героя Небесної  сотні  поховали  у  Жорнівці. В останню путь він ішов у білій з червоним вишиванці.

Віталій  Васільцов  був  патріотом  і успішним ландшафтним дизайнером. Планував  створити  у  Жорнівці  дендропарк.  На  Майдан  прийшов  після побиття студентів 30 листопада. Їздив з  друзями,  лишався  чергувати  вночі, кілька  разів  під  час  затишшя  приводив туди старшу доньку — семирічну Іванку, яка зараз дуже сумує за татом. Молодшій, Дарині, півтора року. Вона ще не усвідомлює, що тата немає, і шукає його усюди.

Віталій і до 18 лютого брав участь у зіткненнях з Беркутом. Його єдиним захистом була будівельна каска. Одного разу гумова куля влучила йому прямо в серце. «Коли чоловік приніс її додому, я сказала: «А якби ж це справжня була?!» А він спокійно: «То було б усе». Це було наче попередження, — згадує Наталя.  —  Він  був  дуже  розумним  і спортивним, в армії служив у спецназі, я вірила, що він зможе знайти вихід з будь­якої ситуації. Звісно, я боялася за нього, просила не лізти в саме пекло, але як я могла його стримувати, яке я мала на це право в такий час? Він говорив: «Хто, як не я?» 

Небесна Сотня – 
То в серцях вогонь.
Він гаряче палав за Україну.
Віднині тихим співом заспокой
Ти, земле рідная,
Свою дитину.

Пташиним співом,
Шелестом трави.
Блакитним небом,
Золотим колоссям.
Останній раз,
Як мати, пригорни
Чоло високе
В обрамку волосся.

Небесній Сотні
Шана й молитви,
За чисті душі,
Що злетіли в небо.
Їм шлях високий
Боже, освіти.
І в мирі, Господи,
Прийми до Себе.

 

 

 

 

До виходу на пенсію пані Людмила працювала лікарем-гінекологом у Хмельницькому міському перинатальному центрі. За словами колег, вона була активною і чесною людиною. Її поважали і любили рідні, колеги, сусіди та знайомі.

«

«Людмила завжди була у перших рядах і добивалася правди, тому і загинула. Вона постійно ходила на Майдан, закликала всіх ходити і віддала життя за правду», — розповіли про загиблу колеги.

»

 

«

«Вона, як з власними дітьми, панькалася з вагітними жінками, які ходили до неї на прийом, Пам'ятала як кожну звати, як звати їхніх дітей... Жінки, навіть народивши, й далі ходили тільки до неї. І колеги, і пацієнти пам'ятають її тільки усміхненою.   ...У 2004 році була на київському Майдані. Мій син, якому тоді було 5, разом з усіма скандував: «Разом нас багато!..» Тоді моя нова шуба, як і частина теплих речей, перекочували на Майдан.   Мама, як і всі Скорпіони, була бійцем, безкомпромісною, ніколи і ні перед ким не прогиналася. Таких принципових не дуже люблять і кар'єру вони, як правило, не роблять. Тому пішла на пенсію з посади рядового лікаря. Але вдома не сиділа: займалася дачею, вирішувала чиїсь проблеми... Останніх три-чотири роки я взагалі відчувала, що вона не лише моя мама, а й усіх нужденних і знедолених: як людей, так і тварин...», — розповіла донька Людмили Олександрівни Ірина.   Людмила Шеремет була смертельно поранена під стінами управління СБУ у Хмельницькому. Протягом трьох днів лікарі Хмельницької міської лікарні боролися за її життя. Куля пошкодила тканини головного мозку, і жінка, яка не приходила до свідомості весь цей час, померла. Залишилися чоловік, донька та онук.

»

Майдан… з Героями іде прощання…
Тисячі людей зібралися в цю мить.
Для когось на землі вона передостання,
А хтось в землі сирій вже мирно спить…

Вже не побачить батько, не зустріне мати…
Живого сина в світі більше вже нема…
Прийшли у путь останню проводжати
Своїх Героїв… вічная їм честь й хвала…

Ридають всі… не стримати гірку сльозу…
Покотились сльозі по щоках і обороні…
Сотники, що полягни,- не встануть з сну,
Не посивіють у майбутньому вже скроні…

Не побачить дівчина ще юна і кохана
Героя свого на яву, а тільки в сні…
А когось вже не побачать діти й мама…
Когось дружина не побачить… ні…

Не збудуться мрії заповітні та бажання…
Хтось одружитися хотів, а хтось дітей,
Розбили вщент усі надії й сподівання,
Кулі, що були вийняті з голів й грудей

 

 

 

 

 

 

«Артьом, знаєш... Я для того, щоб трохи заспокоїтись, багато гуляю... Сміюсь, навіть якщо не смішно зовсім… Ми усі сумуємо за тобою... 3 квітня вже буде місяць, як тебе немає з нами... Я вечорами плачу, дивлячись на твоє фото… Ми всі збираємось піти на могилу... Знаєш, я ще досі не розумію... Я згадую, як ти вчив мене працювати за комп'ютером... І я згадую, як у дитинстві мене вкусила бджола за палець, і як ти мене жалів», — цей напис на стіні загиблого Героя Небесної Сотні в одній з соцмереж зробила його 20-річна сестра Віра.

Там же про Артема пише і його подруга Олександра Бурменська: «От і минуло 40 днів, друже! Чи думали ми, що ти збиратимеш нас по такому приводу... Правда, тобі «там» добре? Бо нам тут не дуже… без тебе. Отаке воно життя... Одному Богу підвладне. Ми любимо тебе, Артемка, і знаємо, що ти нас «згори» охороняєш... Вічна пам'ять тобі!»

18 лютого, у чорний вівторок, коли мирний наступ Євромайдану на Верховну Раду перетворився на криваве побоїще, чатовий дев’ятої чоти 15 сотні Самооборони Майдану Артем Мазур отримав надзвичайно важкі поранення.

Спочатку в нього влучили осколки гранати. Потім він був по-звірячому побитий. У нього був проламаний череп. Хто саме бив Героя Небесної сотні достеменно невідомо, в той момент нікого знайомого поруч із ним не було.

Волонтери  доставили  Артема  в лікарню  швидкої  допомоги.  Діаг­ноз  —  забій  головного  мозку  та  черепно­мозкова травма. В ході надзвичайно  складної  та  тривалої  операції осколки  гранати  лікарі  витягали  в буквальному  сенсі  з  мозку  Артема. Вони до останнього боролися за його життя.  Але  після  операції  він  увесь час  був  у  комі  в  реанімації  відділу  нейрохірургії.  Прийшов  до  тями лише один раз, але навіть не зміг нічого сказати.

Родичі  хотіли  перевезти  його  літаком  на  лікування  за  кордон,  але не  встигли.  3  березня,  не  приходячи до  тями,  герой  Небесної  сотні  Артем Мазур  помер.  Наступного  дня  з  ним прощався  увесь  Майдан.  Потім  тіло перевезли до Михайлівського Золотоверхого собору, де його і відспівали.

Поховали  Артема  на  батьківщині. 5 березня Хмельницькому технологічному  багатопрофільному  ліцею  №  4, де  вчився  майбутній  герой  Небесної сотні, було присвоєно ім’я Артема Мазура.

Рідні та друзі до останнього вірили в те, що Артему вдасться перебороти смерть. Але у боротьбі за життя герой Небесної  сотні  програв.  

 

Ще вчора ви просто дітьми та онуками були,

А сьогодні в Києві на Майдані героями стали, орли.

Як студенти під Крутами, вперше узяли на себе нерівні бої.

«І звідки завзяття, відвага такі?»—запитують в смутку у вас матері.

Вас вбивали, коли ви мирно спочивали,

У вас стріляли, коли ви пісні співали,

Коли своїм закривавленим друзям допомогу подавали.

Хлопці, герої, вам би ще любити, кохати,

А не в землю сиру так скоро лягати.

Дзвони дзвонять безперестанку, без упину:

З сотнею небесною прощається Україна.

Набат закликає її громадян стояти на захисті Батьківщини.

 

 

 

 

 

«Дорогий Папуся! Сьогодні минає сорок днів з того трагічного ранку, з того жахливого дня, який змінив так кардинально наші життя, з того моменту коли Ти, борючись за справедливість, втратив своє життя... Як Тебе, людину з таким великим серцем, такого люблячого, доброго, щирого могла спіткати така доля?!  Ти вірив, що добро завжди переможе, що настануть часи коли наша країна розквітне, коли люди зможуть жити достойно і саме з цим переконанням Ти йшов на Майдан, — написала 31 березня на своїй сторінці у Facebook Дарія Бак, дочка героя Небесної сотні Анатолія Корнєєва. — Ніколи не забудемо, будемо продовжувати твою справу, пам'ятаючи твої настанови! Спочивай з миром, Папуся!»

Вранці 20 лютого столичний Майдан, не очікувано для усіх, перейшов у контрнаступ. Озброєні камінням, дрючками, а більшість просто голіруч, майданівці погнали вгору Інститутською озброєних бійців Беркуту.

На відеозаписах розстрілу мітингувальників того дня Анатолія Корнєєва востаннє видно живим. Він усмарагдовому мотоциклетному шоломі на Містку Закоханих в момент штурму Жовтневого палацу. Згодом його тіло знайшли нагорі вулиці Інститутської, неподалік від станції метро Хрещатик.

Про таких, як Анатолій Корнєєв, кажуть: в цієї людини було все для щастя ― чудова родина — дружина та двоє дітей (син Віталій і донька Дарія), улюблена робота — він був сільським головою у селі Руда на Хмельниччині, багато друзів ледь не по всьому світові...

За плечима у колишнього військового інженера Корнєєва — служба на Далекому Сході та в Німеччині. Потім понад 10 років — робота на хлібокомбінаті, де він пройшов шлях від завідувача складу до заступника директора. Останні чотири роки Герой Небесної Сотні головував у сільраді села Руда. За цей час провів газ у хати, відкрив дитячий садок, почав ремонтувати дороги.

Односільчани кажуть: із вояки Корнєєв перекваліфікувався на знаного землероба, під його руками все росло і родило. Навіть у столицю на Майдан сільський голова возив власними руками вирощені моркву, картоплю, буряки та яблука, і, стверджують побратими, навіть заколов кабана для них.

Коли розпочався Майдан, зі словами: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей», — колишній військовий рушив до столиці захищати Батьківщину, свободу, демократію та дітей.

Корнєва Анатолія, що поклав життя за вільну Україну, поховали 23 лютого — у День захисника Вітчизни.

Майдан ридав, а сотня в небо йшла,
Один за одним наче янголята.
Тут, на землі прощались матері,
А в небі зустрічала Божа Мати.

Майдан стогнав, а сотня в небо йшла,
Земля змішалась з кров’ю і сльозами.
Ридали всі і рідні і чужі,
І кров текла із серця, наче з рани.

Летіли тихо, хоч земля тряслась,
Хоч небо поливало їх сльозами.
Лиш ангел колискову їм співав
На тій дорозі, що веде до мами.

Летіли тихо, хоч майдан ридав,
Як ті пташки летіли в небо раннє.
Востаннє хтось дитину цілував,
І сам не вірив, що це все востаннє.
Боліли рани та вже не болять,
Жовто-блакитний стяг покрив їх тіло.
Один за одним шикувались в ряд,
Героїв сотня в небо полетіла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Клітинський був родом із села Чернелівці Деражнянського району Хмельницької області. У 7 років він залишився без батька. Мати сама виховувала чотирьох дітей. Жили бідно. Щоб допомогти рідним, хлопець був змушений поїхати на заробітки до столиці.

З початку грудня 2013 року перебував на Майдані. Був активним учасником Самооборони. 18 лютого під час пожежі знаходився на 7-му поверсі у київському Будинку профспілок, після чого зник. Побратими сподівалися, що він зумів врятуватися з палаючого будинку. Але, на жаль, хлопець загинув під час цієї пожежі. Його та львів’янина Володимира Топія було тоді офіційно оголошено єдиними загиблими в результаті цієї пожежі. Тіла обох чоловіків волонтери “Пошукової ініціативи Майдану” бачили ще 23 лютого у столичному морзі №1. Про Володимира Топія рідні дізнались невдовзі. А ось особу Олександра Клітинського відразу встановити не вдалося. Його невпізнане тіло знаходилось в морзі по вул. Оранжерейній до початку квітня.

Тим часом друзі продовжували шукати Олександра, вірили, що він живий. Рідні Олександра також чекали його повернення додому. Мама загиблого під час Революції Гідності сподівалася, що він з’явиться в рідному селі на свій день народження, який святкували у травні. Але наприкінці травня київські слідчі зателефонували їм і запропонували зробити аналіз ДНК, щоб встановити, чи невідоме обгоріле тіло з київського Будинку профспілок не було тілом Олександра. На жаль, 8 липня остання надія зникла. По результатах проведеного аналізу було встановлено, що досі не ідентифікований загиблий – це Олександр Клітинський.

Як з’ясувалось згодом, ще 5 квітня його захоронили з почестями на Аскольдовій могилі в Києві. Кошти на поховання зібрала Нацгвардія та небайдужі люди. Тоді в останню путь Олександра проводжали як безіменного Героя Майдану. Він залишив маму, сестру та двох братів.

Олександру Клітинському було 26 років…

 

Чаша терпіння налилася вщерть,
Не вберегли вмовляння матері,
Стояв упевнено на смерть,
Стояв в самому кратері.

Камінь ударив в груди,
Похитнулася хода,упала зброя,
Тільки не падати нікуди,
Впаду-накриє заквітчана хвоя.

Лице відчуло теплий попіл,
Груди ударились об землю,
Не встиг-пролинув докір,
Візьму з собою жменю.

В безтямі спогади дитинства,
Дідусь йому пілотку одягає,
Потім покійний міцно обійма,
Йдучи з собою забирає.

Холодну спину снігом вкрило,
Заплакали по духу браття,
Не вберегли,не захистили,
Що матері тепер сказати.

Годинник зупинивсь в кімнаті,
І серце матері завмерло,
Брати стояли в хаті,
Ледь встигла відчинити двері.

На коліна мати впала,
Затужила над своїм сином,
Руки на груди поклала,
В долоні помітила батьківщину.

Матері син,син України,
Героєм світ цей покидав,
Забрав собі шматок країни,
Та ворогу не дав.

 

 

 

 

 

Пагор Дмитро народився у с. Хропотова Чемеровецького району Хмельницької області. Навчався у Кам’янець-Подільському аграрно-технічному університеті. Мешкав в м. Хмельницьку. Працював на автомийні та цікавився мототехнікою.Дмитро грав у футбол, виступаючи за місцеву команду в його рідному селі Хропотова на першість Чемеровецького району.

Друзі по роботі сказали, що на Майдан хлопець пішов через свої переконання.

Був учасником мирного протесту біля будівлі СБУ в Хмельницькому. Загинув унаслідок вогнепального поранення під час стрілянини з автомата Калашникова зі сторони СБУ. Коли лунали постріли, Діма закривав собою дівчину. Був поранений у голову, невдовзі помер у лікарні.

Похований у рідному селі. Залишив батьків і брата.

Пагору Дмитру був 21 рік…

1 грудня 2014 року при вході в Інститут механізації та електрифікації сільського господарства Подільського державного аграрно-технічного університету встановлено пам'ятний знак Дмитру Пагору.

 

 

Мамо,знаєш,як хочеться жити,
вірив,що боремось не даремно,
не хотілося бути убитим
бездиханним упасти на землю.
Iз останніх я сил намагався,
як люблю тебе розказати,
та вони не залишили шансів,
щоб життя моє врятувати.
Ця нестерпна біль,моя ненько,
усе тіло моє пронизало,
клята куля попала в серденько,
і в очах усе світло згасало.
За країну,за честь,за свободу,
ми прийшли на Майдан відстояти,
та прийшлося простому народу
у нерівнім бою воювати.
Що покинув тебе,пробач ненько,
така в мене життєва дорога,
помолися за мене,рідненька,
бо тепер я у сотні у Бога.

 

 

 

Володимир був на Майдані від самого початку, інколи днями не вертався додому.

За словами дружини Володимира 18 лютого вона дзвонила йому майже кожні дві години. Запитувала чоловіка, коли він повернеться. А Володимир відповідав їй, що на Майдані мало людей і він залишався, кажучи «якщо не я, то хто?».

Дружина Володимира залишилась сама з двома дітьми: молодшій доньці 5 років, а старший син вчиться в технікумі.

Світлана їздила на Майдан. Змушена була, не зважаючи на те, що в доньки була температура. Через те, що прокуратура «не може знайти свідків» загибелі її чоловіка! Вона сказала, що поїхала в Київ, щоб знайти хлопців побратимів, вона сама збирала їх телефони щоб надати прокуратурі… «Як так можна, там же кожен сантиметр землі це доказ, а вони кличуть свідчити мене!».

Світлана хоче подивитися в обличчя вбивців, хоче справедливості… Ще вона сказала, що ніякими грошима владі не вдасться замилити їй очі, і що злочинці мають бути покарані.

Прощання із загиблим відбулося 22 лютого о 12:30 біля Будинку Культури на Піщаній в Обухові.

Також під час прощання прозвучала пропозиція щодо перейменування однієї з вулиць Обухова на честь Володимира Чаплинського.

 

 

Не люди по Майдану – Боги ходять,
Ці хлопці тілом й духом визначні
Слова в них щирі й красномовні –
Вони Вкраїни славнії сини!

Спасибі вам усім звитяжні браття,
Низький уклін від серця до землі,
Ви розпалили не на вулиці багаття,
А в серці кожного жагу до боротьби!

Спасибі вам за кожен день й хвилину,
Яку ви на Майдані провели!
Ви захищали весь народ й країну
Від чорної ядучої чуми.

Спасибі вам, що ви стояли міцно,
Стояли, бо не знали вороття…
Спасибі раненим й загиблим,
Бо не ховали ви від куль свої життя!

Спасибі всім, хто був тут на Майдані
Й хто руки свої досі не зложив
Спасибі й тим, хто думкою за нами
Хто плакав гірко, вірив і молив…

Спасибі серцем і душею,
Я щиро це і палко говорю!
Як крикнуть: «Слава Україні!»
«Навіки слава!» – я завжди скажу!

 

 

 

 

 

 

 

 Майдан уже закінчився, але до нас все ще надходять сумні звістки: знайдено неопізнане тіло, поранений помер у лікарні. Ось і мешканець села Залужжя, що на Білогірщині, Олександр Подригун також долучився до Небесної сотні…
Коли Сашкові було 12 років (старшому, Толі, 15, сестричці Валі - 10), помер їхній батько. Толя вступив у військове училище (і зараз служить на Далекому Сході), а Сашко замінив Валі батька, і підтримував до останніх днів свого життя.
Одружився, в нього народилося двоє дітей: Руслана  і Андрій. Розлучився. Діти жили то з однією, то з іншою бабусею. Сашко подався на заробітки до Києва
“Коли я розлучилася з чоловіком, мені було дуже важко, - розповідає сестра героя Валентина. - Саша це бачив, і забрав мене до себе в Київ. Напевно, для того, щоб через десять років я його звідти привезла. Зняв мені квартиру, і поки я не знайшла роботу, допомагав фінансово. Моєму сину замінив батька. Хотіла дитина мобільний телефон - купив. Захотіла інший - на тобі інший. І мамі постійно допомагав.
Коли я влаштувалася на роботу (працюю кухарем у кафе), скільки разів казала йому: “Прийди, я тебе хоч нагодую”. А хоч би раз прийшов. Такий він у нас - не хотів нікого напружувати. А сам все запитував: “Валюшка, може тобі чимось допомогти?”
Коли почався Майдан, пішов туди з перших днів. На початку грудня ми з ним бачилися востаннє. Я все просила, давай до мами хоч на Новий рік (Різдво, Водохреща) приїдеш. Тобі що, більше всіх треба?” А він до неї звідти телефонував рідко - не хотів зайвий раз нервувати - у мами серце хворе.
... 23 лютого, саме на мамин день народження (Сашко відзначив свій на Майдані - 23 січня), хтось мені телефонує: “Вашого брата забрала швидка”. Моя директорка разом зі мною поїхала в лікарню швидкої допомоги. У списках загиблих Саші не було. Пішли одразу в морг. А там таке, що нормальній людині не винести! Сльози, крики...
В приміщення, де лежали тіла, без міліції не впускали. Але коли санітари вийшли, я пробралася туди і почала шукати. Немає. Але в коридорі один із санітарів сказав, що машину з трупам відправили в іншу лікарню.
Поїхали туди. А там те ж саме - без міліції не зайдеш. Але сказали, що в них є три неопізнаних тіла. Санітар запитує: “Він у вас такий чорний?” “Ні, - зраділа я, - він блондин”. Лікар до санітара: “Йди, приведи його в порядок”. Через якийсь час кличуть: “Ви готові?”. Заходжу. Відкривають тіло... Сашко. Зпроламаною головою. Чорний він побоївта закопчений від шин, що горіли на Майдані. Мене почало трясти, а плакати не можу.
Виявляється, його знайшли на вулиці Лісовій, поблизу мого дому. Напевно, добирався до мене. Лікар сказав, що в нього кістки увійшли мозок, а на додачу там ще й величезна гематома. “Його все одно не врятували б”, - сказали мені.
... Самого похорону не пам'ятаю. Єдине, що закарбувалося, це те, що людей було стільки, що таке враження, ніби весь район зійшовся. І те, що Руслана, Сашина донька, кинула татові в могилу свій перстень. Щоб він її пам'ятав.
Службу відправляли п'ять священиків. “Бо він це заслужив, - казали односельчани.
Так, на жаль, смерть забирає кращих. Бо вони, кажуть, також потрібні на небесах.

 На похороні вчителька Залузької школи Дембіцька Ганна Анатоліївна прочитала власний вірш, присвячений Олександрові.

За ніч на землю мерзлу ліг

Неначе білу скатертину

Він простелив тобі до ніг.

 

Та не ступати вже ніколи

Тобі по рідній стороні,

Де ти ходив колись до школи,

Де соловей співав пісні.

 

Не може розум осягнути

Які є серед нас кати.

Як можна так жорстоко бити?

Як зміг це витерпіти ти?

 

Не витерпів. Побите тіло

Не знесло болю і страждань.

І плаче мама посивіла,

І доня не здійснить бажань.

 

У розпачі на землю впала

І плаче: «Таточку, татусь

В останнє так тебе назвала,

В останнє рук твоїх торкнусь».

 

Прокиньмось, люди, схаменімось!

На землю ми прийшли, щоб жить.

За Сашу Богу помолімось,

Нехай душа іде спочить.

 

 

Учні всі стають в одну лінію

 

Ведучий. Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам’ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

 

Ведуча:   Хай палають свічки пам’яті загиблих героїв «Небесної Сотні» у наших серцях, нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню-частинки вічного. А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов   від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті!  У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі. Тож хвилиною мовчання вшануємо невмирущу пам’ять про загиблих героїв Небесного Війська.

Хвилина мовчання.

Пісня Н. Май «Свіча»

1. Ми чули, як плакала Вкраїна

Їй було шкода всіх своїх синів

Та знов повстала із руїни,

Щоб пам'ятати славних козаків

Своїх героїв , вірних патріотів

Які боролись за чужі життя

І рідну маму, що у дома

Що припадала до вікна,

І виглядала свого сина,

А сина уже давно нема!

Він ще тієї ніченьки полинув

У вічний сон, до неба він горнувсь

І жаль великий, що більш не вернеться додому

Та жаль ще більший, що його вже не вернуть!

 

12.Не розчаровуйсь в Україні,

А розумій її печаль.

Що робиш ти для неї нині –

У себе спершу запитай.

 

13.Не розчаровуйсь в Україні,

Вона свята,а грішні – ми

В її недолі часто винні

Її ж бо дочки і сини.

 

14.Не розчаровуйсь в Україні,

Ідеї волі певним будь,

Бо тільки той є справжнім сином,

Хто вміє неньку захистить.

 

15.Не розчаровуйсь в Україні,

Вір,що мине важка пора,

Розквітне пишний цвіт калини,

В садах достатку і добра.

Хай живе Україна!

 

Композиція про Україну.

(Зміст композиції)

1. Дівчина-Україна танцює (перший куплет пісні Оксани Білозір «Україночка»), потім сідає в стороні, вишиває.
2. Темні сили виходять з двох сторін, танцюють під «Танго смерті». Бачать Українку, «борються» з нею, знімають вінок, забирають рушника і втікають.
3. Українка розгублена, стоїть, озирається, звертається в зал (під  пісню «Не спи, моя рідна земля»). На приспів з двох сторін залу виходять люди, стають в одну лінію. Україна виходить.
4. Чути барабанні звуки. Люди колом ходять, показуючи таблички з написами «Київ», «Львів», «Сміла», «Чернігівщина», «»Сумщина» та ін
5. Звучать постріли. Люди падають.
6. Під пісню «Пливе кача» Україна виходить, плаче, гладить тих, хто лежить. Стає на коліна.
7. Звучить перший куплет пісні «Господи, помилуй нас» Т. Петриненка. Україна піднімається, молиться і відходить в сторону.
8. Виходить ангел під пісню «Меч Арея» (Тінь Сонця). Гладить Україну, тих, хто лежить. З другої сторони виходять «темні сили». Починається між ними боротьба. Ангел знімає з них чорні плащі, забирає віночок, рушник. Темні сили стоять розгублені. Ангел рушником проводить по тих, хто лежить. Вони повільно піднімаються.  Для України ангел  віддає віночок і вони  стають в центр. Всі співають перший куплет пісні «Заспіваймо пісню за Україну!»

О. Пономарьова.

9. Всі учасники композиції, тримаючи свічки, співають пісню «Боже, я молю за Україну»

 

.Ведучий. Сьогодні я молюсь за Україну,
За всіх померлих і за всіх живих,
Які будь-що боронять вже руїну,
Допоки стукіт серця не затих.

Сьогодні я молюсь за батька й брата,
За чиюсь матір і її синів.
Всіх кривдників чекає вже розплата,
На жаль, ціною багатьох життів.
 

Ведуча.  Небесна сотня в небо відлетіла,
Як відлітають в небо журавлі,
Земля без них рідненьких спустошіла,
Не плачте,наші милі матері.

Давайте,  друзі,будем пам*ятати,
І щовесни журавликів стрічати, Вони померли за нашу свободу,
Це Гордість Українського Народу!

Всі. Слава Україні – Героям слава!