7 квітня о 18:00Вебінар: Інтернет-середовище для професійного розвитку вчителів математики

Стаття "Формування духовного потенціалу особистості у культурно-освітньому просторі навчальних закладів

Про матеріал
У статті розписана спроба визначити основні складові формування духовного потенціалу особистості у культурно-освітньому просторі навчальних закладів, з’ясувати важливість духовного виховання особистості, визначити складові духовного розвитку та напрямки і методи роботи з духовного розвитку підлітків.
Перегляд файлу

ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ У КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

 

Анотація .У статті розкрито важливість формування духовного потенціалу особистості учнів . Проаналізовано складові формування духовного потенціалу особистості у культурно-освітньому просторі навчальних закладів.  Запропоновано авторське бачення основних напрямків роботи з духовного розвитку особистості .

          Ключові слова: духовність, компоненти духовності, , культурно-освітній простір, особистість,  комунікативні навички, саморозвиток  і самовдосконалення.

Мета статті - спроба визначити основні складові формування духовного потенціалу особистості у культурно-освітньому просторі навчальних закладів, з’ясувати важливість духовного виховання особистості, визначити складові духовного розвитку та напрямки і методи  роботи з духовного розвитку підлітків.

Виклад матеріалу. Розбудова української державності, проведення реформ, побудова громадянського суспільства неможливі без розвитку української духовності. Процес глобалізації сучасного суспільства виявив надзвичайно багато глобальних проблем, що пов'язані з перепонами досягнення гармонії людини і природи, недооцінкою розвитку кожної індивідуальності як неповторної особистості, що відіграє вирішальну роль у створенні особливої духовної атмосфери життєтворчості. На це у свій час звернув увагу М.Бердяєв, підкреслюючи, що людина відповідальна за розвиток суспільних, політичних, глобальних процесів. Невипадково він розумів духовність як "людяне в людині". Суттєво те, що духовність розглядалася ним як людська якість, що характеризує мотивацію поведінки людини, процес її самопізнання і вибір смислу життя.

Акцентується увага на тому, що найвищою цінністю людського буття є людська особистість. Аналізуються ідеї А.Печчеї про людські якості, які повною мірою дозволяють виразити себе в служінні всезагальним інтересам. Основна мета людського розвитку полягає не тільки в задоволенні потреб, а у самовираженні й повному розкритті здібностей людини, її душевних і культурних можливостей. Розкривається гуманістична позиція А. Швейцера стосовно життя ("Я є життя, яке хоче жити серед життя, яке хоче жити"). Вона базується на принципах:

-  поваги до будь-якої форми життя, співчуття;

- визнання цінності індивідуального буття й моральне виправдання устремлінь до досягнення більш високого рівня розвитку індивідуальності;

- самореалізація, ствердження індивідуальності на базі активності, орієнтованої на загальнозначущі соціальні цінності. 

Аналізуються погляди  А. Швейцера  на місце світогляду в духовному удосконаленні людини, від якого залежить її духовна спрямованість.

Духовність є суто людською властивістю, тому що людина є істотою, яка має фізичну оболонку, душу та дух. В останні роки науковці різних галузей всебічно вивчають природу людини, "подвійний" характер реального та трансцендентного життя (М.Мамардашвілі), що пов'язане з її космопланетарною сутністю.

Духовна спрямованість особистості втілює: духовні інтереси, цінності, орієнтації та світогляд; наявність віри, надії, переконань, ідеалів та інших духовних регулятивів поведінки та діяльності; волю, духовну чуттєвість і світопереживання особистості.

Аналіз поняття "духовність" свідчить про те, що найсуттєвішою ознакою його є  внутрішньо багатий світ людини. Суперечливість підходів до сутності духовності пов'язана з тим, що домінує і є смислоцентричним у його визначенні. Нерідко ще й сьогодні духовність пов'язується тільки з релігією, про що свідчать дискусії стосовно введення релігійних курсів у навчально-виховний процес сучасної школи.

Духовність розглядається як поняття, що відбиває цінності й смисли. Аналізуючи різні точки зору сучасних учених на природу духовності, в дисертації представлений узагальнюючий висновок стосовно того, що сутністю духовності як категорії людського буття є "набування смислу" (Л.Буєва), усталених ціннісно-смислових життєвих орієнтирів, "трансформування універсуму зовнішнього буття у внутрішній світ особистості, творення незалежності внутрішнього світу на основі свободи від обставин і ситуацій; смислова космогонія поєднання образу світу з моральними основами особистості" (С. Кримський).

Духовність – внутрішня енергетична сила особистості, стрижень життя, ієрархія загальнолюдських, національних цінностей, творчість за законами краси і краса вчинку. Духовність ґрунтується на триєдності Істини, Добра та Краси.

Складовою духовного розвитку підростаючих поколінь є виховання душі, сердечність виховання, виховання серця й любові. Зважаючи на планетаризацію свідомості як глобальної проблеми еволюційної спіралі розвитку людства, сучасна педагогічна наука все більше приділяє уваги сердечності виховання, про яке у свій час говорили П.Юркевич і Г.Сковорода. Акцентується увага на тому, що для душі людини серце є не просто осередком почуттів, переживань, настроїв, а саме тим центром, через який проходить весь цей комплекс почуттів, переживань, як через "чистилище" добра і зла, любові і ненависті й набирає певного забарвлення в залежності від "сердечного сприйняття" (Т. Петракова).

Духовна культура розглядається нами як інтегративна якість особистості, що відбиває наявність розвитку в неї сукупності культур (інтелектуальної, моральної, художньої, естетичної. екологічної, економічної, політичної, правової, фізичної, культури міжетнічних відносин, культури почуттів, культури праці), високий рівень рефлексивної свідомості, гуманістичний світогляд, перетворюючу активність і соціокультурну поведінку.

Духовність належить розглядати у динаміці, як процес, що змінюється протягом людського життя. Цей феномен визначається особливостями просування особистості по ієрархії ціннісних смислів і опануванням духовної культури. По суті це і є ознакою духовного розвитку особистості.

Протягом років незалежності нашої країни основним завданням державного управління був розвиток економіки, тому вирішення проблем у духовній сфері суспільства відбувалося за залишковим принципом. Відсутність чіткої програми духовного відродження українського суспільства гальмувало втілення будь-яких реформ у всіх сферах суспільного життя. Пріоритетною сферою у духовності і культурному розвитку суспільства була і залишається освіта. Тому головне завдання сучасної освіти – це розвиток духовної культури особистості, що в підсумку стає основою формування і становлення особистості.

Духовний розвиток особистості, як фундаментальна основа світобачення людини і її існування, завжди було предметом дослідження вітчизняних і закордонних науковців. На сучасному етапі процес формування духовної культури особистості є предметом досліджень В.Андрущенка, М.Бєрдяєва, І.Беха, В.Бутенка, В.Казначеєвої, М.Роганової, О.Савченко, О.Сухомлинської, І.Пригожина, А.Чижевського, С.Щербини, Ж.Юзвак, М.Ярмаченка та ін.

В Українському педагогічному словнику С.Гончаренко вказує, що духовність – “це індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, діяти для інших” [3, с. 106].

Єдиного визначення цих понять серед науковців немає. Тому приведемо ті, що об’єднують в собі загальні аспекти багатьох граней цих визначень. Отже, на нашу думку:

  •                   духовність - це стан людини, що формується на засадах вищих цінностей, їх пріоритетності в намірах, вчинках та має тенденцію постійно змінюватись від внутрішніх та зовнішніх впливів, обумовлюється особистісним розвитком;
  •                   духовний розвиток – це розвиток вищих цінностей та загальнолюдських якостей, внаслідок якого відбувається розширення світогляду, світосприймання, світовідчуття особистості та суспільства;

Науковці С.Щербина [5], Ж.Юзвак [6] виділяють такі компоненти духовності:

1. Потребово-ціннісний, що містить духовні потреби та духовні ціннісні орієнтації.

2. Пізнавально-інтелектуальний, що представлений такими особливостями розумової сфери, як спостережливість, допитливість, глибина, самостійність, критичність мислення..

3. Вольовий, що виявляється в таких якостях особистості, як: цілеспрямованість, наполегливість, самовладання, саморегуляція.

4. Вчинко-діяльнісний, що передбачає здійснення духовного саморозвитку й виявляється в духовній діяльності та духовних вчинках.

5. Почуттєво-емоційний, що виявляється в розвиненості емоційної сфери психіки людини, здатності до переживання різноманітної гами почуттів та емоцій, а також духовних станів.

6. Гуманістичний, що виявляється в ставленні людини до будь-якої форми життя як вищої цінності; повазі до внутрішнього світу іншої людини; втіленні у взаємини з людьми найвищих духовних цінностей – добра, краси, любові; бережливому ставленні до духовності.

7. Естетичний, що відображає прагнення людини до краси, гармонії, досконалості й виявляється в потребі сприймати та створювати красу, естетичні почуття й естетичну діяльність. Ці компоненти духовності можна розглядати як психологічні орієнтири під час освіти й виховання. Їх цілеспрямоване формування – одне з основних завдань духовного розвитку особистості [5].

Вплив держави на процес духовного розвитку особистості передбачає використання відповідних управлінських механізмів, що сприяють досягненню  цілей. Система формування духовного потенціалу, в залежності від застосовуваних методів, вміщує три основних механізми: матеріально-технічний, духовний та організаційний [4].

До матеріально-технічного механізму відносяться навчальні аудиторії, класи і кабінети для занять, музеї, місця битв і масових поховань загиблих воїнів, пам’ятники, патріотичні клуби, техніка, спеціальне обладнання, зброя, спортивні містечка, тренажери, а також засоби масової інформації, літературні твори, мистецтво, кінематограф [4, с.56].

Засоби із розряду духовних вміщують основні теоретичні і духовно-практичні рекомендації щодо: проведення патріотичного виховання; виховання любові до Батьківщини; готовності до боротьби за свободу і незалежність; формування суспільної думки з проблем забезпечення національної безпеки [4, с.56].

Організаційний механізм реалізації державно-патріотичної ідеології – це весь комплекс здійснюваних заходів із залученням матеріально-технічних і духовних засобів та здійснених у відповідних формах, задля максимальної реалізації загальних і специфічних завдань з формування і розвитку громадянина-патріота, особистості військовослужбовця [4, с.57].

Усі три групи управлінських механізмів впливу державно-патріотичної ідеології на духовний потенціал особистості тісно взаємопов’язані, доповнюють одна одну та тільки комплексне їх використання у процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта цієї діяльності – сприяє досягненню головної мети [4, с.57].

З огляду на вищесказане, можемо окреслити основні напрями роботи з духовного розвитку особистості у культурно-освітньому просторі навчального закладу:

1) насичення змісту освіти відомостями про духовну сутність людини, її духовно-моральні ідеали, цінності, орієнтири, про необхідність духовного й морального самовдосконалення. Це забезпечується відбором та використанням у процесі навчально-виховної діяльності відповідного дидактичного матеріалу у процесі вивчення конкретних дисциплін, планування заходів виховного характеру, створення позитивної, психологічно комфортної атмосфери  навчального процесу.

2) створення спецкурсів, що містять основні поняття духовної культури та висвітлюють особливості орієнтації процесу духовного розвитку особистості, розкривають роль духовності в процесі педагогічної діяльності;

3) використання міжпредметних зв’язків, інтеграція окремих дисциплін;

  4) індивідуалізація професійної підготовки  на культурологічній основі;

5) національно орієнтоване навчання та виховання, використання традицій етнопедагогіки в процесі організації навчально-виховної роботи закладів освіти;

6) забезпечення умов для самореалізації та творчого розвитку учасників навчально-виховного процесу.

На розвиток духовної культури особистості здійснюють вплив різні чинники, серед яких особливе значення мають внутрішні чинники, такі як прагнення людини до подальшого саморозвитку, самовдосконалення, потреба в набутті необхідних компетенцій для професійної самореалізації (знань, умінь і навичок), прояв зацікавленості в обраній сфері діяльності, підкріплений мотивацією на досягнення успіху і спрямованості на інших (щирість і доброта по відношенню до інших людей). Серед зовнішніх чинників, слід зазначити наступні: сприятливі умови для духовно-культурного розвитку (стосунки, які ґрунтуються на духовно-моральній, толерантній основі), духовно-моральне освітнє середовище і діяльність, яка ґрунтується на принципах моралі і орієнтована на розвиток особистості. У своїй сукупності означені чинники сприяють розвитку духовної культури особистості.

Основними ознаками духовно розвиненої особистості Ж.Юзвак вважає:

1. Наявність в особистості активної потреби пізнавати світ, себе, реалізація цієї потреби в пізнавальній діяльності, сенс життя.

2. Активне прагнення сприймати та створювати красу.

3. Усвідомлення явища життя як вищої цінності, єдності себе та Всесвіту, екологоохоронний тип поведінки.

4. Позитивні якісні зміни в системі ціннісних орієнтацій.

5. Здатність до незалежності від негативних впливів соціального оточення завдяки вмінню відрізняти зло від добра, духовне від бездуховного, “вгамовувати” прояви зла в собі.

6. Низький рівень внутрішньої конфліктності (подолання суперечностей між думками та почуттями, бажаннями й необхідністю, любов’ю та неприязню, ворожістю через духовні уявлення й вчинки).

7. Відкритість до вдосконалення себе, яка стає можливістю за умови здатності до самокритики.

8. Виявлення бажання та вміння створювати й послідовно втілювати програму духовного саморозвитку.

9. Духовний тип поведінки та духовні вчинки, що виявляються в позитивно-емоційному дійовому ставленні до життя й внутрішнього світу іншої людини [6,с.54].

У процесі формування духовності, як зазначає О.Вишневський [2], доцільно справляти безпосередній виховний вплив учителя на учнів через настанови, нагадування, попередження, переконання, пораду, прохання, похвалу (схвалення), оцінювання, погрозу, виховні впливи й спонуки. Серед методів і форм формування духовної культури одне з провідних місць належить активним формам та методам (ситуаційно-рольові ігри, соціограми, метод аналізу соціальних ситуацій з морально-етичним характером, ігри-драматизації тощо), які надають учням  змогу предметно, безпосередньо й емоційно бути в ситуації морального вибору та моральною [2,с.43].

Висновки. Таким чином, слід відзначити, що формування духовного потенціалу особистості у культурно-освітньому просторі навчальних закладів є одним з головних завдань Української держави на сучасному етапі. Для його реалізації потрібно направити зусилля відповідних державних структур, неурядових організації ,закладів освіти на основі добору відповідних форм та методів роботи з огляду на сучасні дидактичні тенденції − використання інтерактивних, комп’ютерних, проектних технологій тощо; організація продуктивної самостійної роботи, що дозволить актуалізувати процес розвитку духовної культури, їхніх моральних якостей та ідеалів, формування здатності до моральної рефлексії, потребу у самореалізації та самовдосконаленні в процесі власної діяльності.

 

docx
Додано
28 січня
Переглядів
46
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку